Рішення № 93855145, 17.12.2020, Господарський суд Миколаївської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

=====

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 грудня 2020 року Справа № 915/943/20

м. Миколаїв

Господарський суд Миколаївської області у складі судді Адаховської В.С.,

при секретарі судового засідання Матвєєвої В.В.,

за участю представників учасників справи:

від позивача: не з`явився,

від відповідача: не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

за позовом: Приватного підприємця Манченко Наталі Михайлівни ( АДРЕСА_1 . ідентифікаційний номер НОМЕР_1 )

до відповідача: Миколаївського професійного машинобудівного ліцею (54018, м.Миколаїв, вул. Космонавтів, 66, код ЄДРПОУ 02546068)

про визнання недійсною додаткової угоди від 30 грудня 2009 року

в с т а н о в и в:

10.07.2020 Приватний підприємець Манченко Наталя Михайлівна звернулась до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою № б/н від 10.07.2020 (вх. №8429/20) до Миколаївського професійного машинобудівного ліцею, в якій просить визнати недійсною додаткову угоду від 30 грудня 2009 року до договору про спільну діяльність від 27.12.2003 року, укладену між цими сторонами.

В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що при укладанні спірної додаткової угоди не було ніякого вільного волевиявлення учасників договору і згоди позивача на укладання такої спірної додаткової угоди не було, оскільки за твердженням позивача, ПП Манченко Н.М. не підписувала цей правочин на вкрай невигідних для себе умовах, а також директор ліцею на момент укладання спірної додаткової угоди не мав необхідного обсягу повноважень на таке підписання.

Ухвалою суду від 15.07.2020 прийнято до розгляду вказану позовну заяву та відкрито провадження у справі № 915/943/20 за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 11.08.2020; встановлено сторонам процесуальні строки для подання заяв по суті справи.

07.08.2020 від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву б/н від 06.08.2020, в якому ліцей просить суд позовні вимоги залишити без задоволення, оскільки спірну додаткову угоду було укладено у відповідності до приписів Закону України «Про управління об`єктами державної власності», норми якого, на момент укладання спірної додаткової угоди, не містять застережень щодо необхідності погодження з суб`єктами управління об`єктами державної власності зміни, припинення, розірвання та інших дій, пов`язаних з виконанням договорів про спільну діяльність. Відповідач зазначає, що підставою для укладання спірної додаткової угоди став акт контрольно-ревізійного управління в Миколаївській області від 24.07.2009 №14-24/91 та позивачем не оскаржується автентичність підпису на додатковій угоді.

Ухвалою суду від 11.08.2020, яку занесено до протоколу судового засідання, відкладено розгляд справи на 10.09.2020 о 10:30.

18.08.2020 від позивача до суду надійшла відповідь на відзив на позовну заяву б/н від 16.08.2020, в якій позивач вважає, що доводи викладені відповідачем у відзиві на позов є помилковими, не мають жодної доказової сили, не спростовують фактичні та правові підстави, якими позивач обґрунтував свій позов. Позивач зазначив, що спірну додаткову угоду укладено до договору про спільну діяльність від 27 грудня 2003 року, тоді як між позивачем та відповідачем існує лише один договір про спільну діяльність, укладений 15 грудня 2003 року, який є діючим та пролонгація якого, зокрема, у 2009 році відбувалась автоматично, про що свідчить лист Міністерства освіти та науки України від 31.12.2009 №3.3/9-1542. При цьому, позивач наполягає, що жодного вільного волевиявлення на укладення спірної додаткової угоди ним не надавалось.

Ухвалою суду від 10.09.2020 закрито підготовче провадження у даній справі та розгляд справи по суті призначено в судовому засіданні на 12.10.2020 о 14:00.

12.10.2020 судом постановлено ухвалу суду, яку занесено до протоколу судового засідання про відкладення розгляду справи на 29.10.2020 о 16:00, про що повідомлено учасників справи ухвалою суду від 12.10.2020.

У зв`язку з тимчасовою непрацездатністю судді Адаховської В.С., розгляд справи №915/943/20, призначений на 29.10.2020, не відбувся, про що повідомлено учасників справи.

Ухвалою суду від 08.12.2020 розгляд справи був призначений на 17.12.2020 о 16:00.

17.12.2020 від відповідача до суду надійшло клопотання про застосування до спірних правовідносин правової позиції Верховного Суду, в якому відповідач посилаючись на постанову Верховного Суду від 19.08.2020 у справі №385/344/16-ц зазначає, що якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Отже, відповідач зазначає, що у задоволенні позову у даній справі слід відмовити з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, оскільки з позовних вимог вбачається, що позивач доводить факт відсутності власного підпису на оскаржуваній угоді, тобто факт її неукладеності, оскільки підпис є обов`язковим реквізитом договору, а неукладений правочин визнати недійсним неможливо.

17.12.2020 представники сторін в судове засідання не з`явилися, хоча про час та місце проведення судового засідання були повідомлені належним чином, що підтверджується відмітками на рекомендованих повідомленнях про вручення поштового відправлення зі штрихкодовими ідентифікаторами 5400142287613, 5400142287621.

Враховуючи наведене та те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, суд дійшов висновку про можливість розгляду справи по суті за відсутності представників сторін.

Відповідно до змісту статей 233, 240 ГПК України, 17.12.2020 за результатами розгляду даної справи, судом складено та підписано вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши та оцінивши усі подані у справу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд встановив наступне.

15 грудня 2003 року між Державою в особі Верховної Ради України в оперативному управлінні Міністерства освіти і науки України, в особі директора ПТУ №11 Гіржева В.С., як стороною-1 та приватним підприємцем Манченко Наталею Михайлівною, як стороною-2, був укладений договір про спільну діяльність, відповідно до умов якого, сторони зобов`язались шляхом об`єднання майна та зусиль спільно діяти в сфері надання житлових послуг для досягнення наступних загальних господарських цілей: доведення приміщень до належного технічного; отримання прибутку від надання житлових послуг (п.1 договору).

Відповідно до умов п.2.2 договору, сумісна діяльність сторін буде здійснюватись у відповідності до «Програми робіт» (додаток №1), що додається до даного договору, в якій сторони визначають порядок, терміни, етапи та інші умови сумісної діяльності.

Розділом 6 договору його учасники узгодили внески сторін.

Так, внесок сторони-1 – майно у вигляді будівлі гуртожитку №2 та гуртожитку №3, що розташовані за адресою: вул. Космонавтів 66, надане стороні-2 на цілі сумісної діяльності. Частка сторони-1 складає 20% (п.6.1 договору).

Внесок сторони-2 – особиста трудова участь, а також грошові внески згідно кошторисів, необхідні для: доведення приміщень до нормального технічного стану; відновлення технічної документації на данні будівлі; оформлення правовстановлюючих документів на земельну ділянку. Порядок і терміни подачі та здійснення внесків: по мірі потрібності, згідно кошторисів. Частка сторони-2 складає 80% (п.6.2 договору).

Умовами п. 6.3 договору його учасники погодили, що при зміні обсягів робіт, що виконуються, сторони вносять відповідні зміни та доповнення до даного договору, в тому числі уточнюючи свою пайову участь у сумісній діяльності.

Відповідно до умов п. 8.2 договору, прибуток, що отримується сторонами від сумісної діяльності, підлягає розподілу пропорційно часткам: сторона-2 – 80%, сторона-1 – 20%.

Термін дії даного договору визначений з моменту його підписання та до 31 грудня 2009 року (п.10.1 договору).

В подальшому, позивач отримав листа від Міністерства освіти і науки України від 31.12.2009 №3.3/9-1542, з тексту якого вбачається, що договірні відносини за договором про спільну діяльність від 15 грудня 2003 року пролонгуються автоматично у разі відсутності взаємних заперечень сторін (в термін передбачений законодавством України) на тих же самих умовах та на той же термін. Також, у даному листі зазначено, що Міністерство освіти і науки не має заперечень відповідно договору про спільну діяльність від 15 грудня 2003 року (а.с.152).

30.11.2015 позивач звернувся до відповідача з листом про погодження автоматичної пролонгації (згідно п.10.2 договору) договору про спільну діяльність від 15.12.2003 на шість років та відповідач резолюцією на вказаному листі погодив пролонгацію в установленому порядку (а.с.22).

Відповідач листом від 11.10.2019 за вих. №52 звернувся до позивача із вимогою сплатити утворену заборгованість та надати фінансову звітність за 2016, 2017, 2018 та 9 місяців 2019 року (а.с. 23).

Позивач у відповідь звернувся до відповідача з листом (а.с.24), в якому, зокрема, просив зазначити підстави походження заборгованості в сумі 241134,39 грн. та документальне підтвердження даного боргу.

У відповідь позивач отримав бухгалтерську довідку відповідача станом на 01.07.2020, з якої вбачається, що станом на 01.01.2020 заборгованість складає 61140,46 грн.; нараховано прибутку в період перевірки Управління південного офісу Держаудитслужби в Миколаївській області, згідно наданих фінансових звітів від ПП Манченко згідно додаткової угоди до договору про спільну діяльність від 30.12.2009р. з розрахунку 50% прибутку; нараховано прибутку на 2017 рік – 92700,0 грн., за 2018 рік – 202500,0 грн., за 2019 рік – 240000,0 грн. та за І квартал 2020 року – 39650,0 грн.; сплачено прибутку в 1 півріччі 2020 року – 46727,24 грн., заборгованість на 01.07.2020 становить 549613,22 грн. (а.с.26).

Також, за твердженням позивача разом із даною довідкою він отримав від відповідача копію додаткової угоди від 30.12.2009 до договору про спільну діяльність від 27 грудня 2003 року.

Позивач не погодився із даною додатковою угодою та звернувся до господарського суду із даним позовом про визнання її недійсною.

Також у даному позові позивач посилається на те, що у 2012 році Миколаївський професійний машинобудівний ліцей звертався до Господарського суду Миколаївської області з позовом про визнання договору про спільну діяльність недійсним та відшкодування завданих збитків в сумі 122098,51 грн. За результатом розгляду поданого позову рішенням суду від 25.09.2012 у справі №5016/1361/2012(4/45) у задоволенні позову було відмовлено.

Спірні правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються положеннями Цивільного кодексу УРСР, Цивільного кодексу України, Декретом Кабінету Міністрів України від 15.12.1992 №8-92 «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності», Закону України «Про управління об`єктами державної власності» №185-V від 21.09.2006.

Згідно ст.ст.430, 432 ЦК УРСР, що діяв на час укладання договору про спільну діяльність, за договором про сумісну діяльність сторони зобов`язуються сумісно діяти для досягнення спільної господарської мети, як-то: будівництво і експлуатація міжколгоспного або державно-колгоспного підприємства або установи (що не передаються в оперативне управління організації, яка є юридичною особою), будування водогосподарських споруд і пристроїв, будівництво шляхів, спортивних споруд, шкіл, родильних будинків, жилих будинків і т. ін.

Для досягнення мети, зазначеної у статті 430 цього Кодексу, учасники договору про сумісну діяльність роблять внески грошима чи іншим майном або трудовою участю.

Грошові та інші майнові внески учасників договору, а також майно, створене або придбане в результаті їх спільної діяльності, є їх спільною власністю.

Згідно ст.ст.1, 4 ПРИКІНЦЕВИХ ТА ПЕРЕХІДНИХ ПОЛОЖЕНЬ, Цивільний Кодекс України, набрав чинності з 1 січня 2004 року і застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності, щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

На час укладення договору від 15.12.2003 питання користування майном державної власності були врегульовані Декретом Кабінету Міністрів України від 15.12.1992 №8-92 «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності», який втратив чинність на підставі Закону України «Про управління об`єктами державної власності» №185-V від 21.09.2006.

Згідно п. 1 Декрету №8-92, на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади було покладено здійснення функцій щодо управління майном, що є у загальнодержавній власності; здійснення контролю за ефективністю використання і збереження за підприємствами держаного майна.

В подальшому, порядок володіння, користування та розпорядження майном державної форми власності було визначено Законом України «Про управління об`єктами державної власності».

Так, згідно з приписами ч.1 ст. 4, ст. 5 вказаного Закону, повноваження щодо реалізації прав держави, як власника таких об`єктів, було покладено на суб`єкти управління об`єктами державної власності, а саме: міністерства та інші органи виконавчої влади з наданням відповідних повноважень у сфері управління об`єктами державної форми власності.

Як вбачається з тексту спірної додаткової угоди, її умови безпосередньо стосуються істотних умов договору про спільну діяльність, а саме – даною додатковою угодою продовжено строк дії договору про спільну діяльність на 2 роки – до 31 грудня 2011 року та встановлено, що починаючи з 1 січня 2011 року розподіл прибутку від спільної діяльності відраховувати в наступних відсотках: сторона-1 – 50%, сторона-2 – 50%.

За приписами статті 1130 Цивільного кодексу України, за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов`язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об`єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об`єднання вкладів учасників.

Як унормовано статтею 1131 Цивільного кодексу України, договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Відповідно до п.1.3 статуту відповідача (а.с.109-120), ліцей у своїй діяльності керується Конституцією України, Законами України «Про освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про загальну середню освіту», Положенням про професійно-технічний навчальний заклад, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 05 серпня 1998 року №1240, Положенням про організацію навчально-виробничого процесу у професійно-технічних навчальних закладах, Тимчасовим положенням про професійний ліцей, затвердженим наказом Міністерства освіти і науки України від 17.10.2002 №597, нормативно-правовими актами Міністерства освіти і науки України, що є його засновником та іншими законодавчими актами України.

Пунктом 6.10 даного статуту визначено, що об`єкти права власності: навчально-виробничі, побутові, культурно-освітні, оздоровчі, спортивні будівлі та споруди, житло, комунікації, обладнання, засоби навчання, транспортні засоби та інше майно ліцею є державною власністю, закріпленою Міністерством освіти і науки України за ліцеєм і перебувають у користуванні ліцею. Функції управління майном, закріпленим за ліцеєм, контроль за ефективністю його використання і збереження здійснює Міністерство освіти і науки України.

Нормами ч.1 ст. 92 Цивільного кодексу України передбачено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Згідно з приписами ч.1 ст. 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Статтею 640 Цивільного кодексу України визначено, що договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Відповідно до п.2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11 зі змінами та доповненнями, за змістом частини третьої статті 207 ГК України господарське зобов`язання, визнане судом недійсним, також вважається недійсним з моменту його виникнення. У силу припису частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 названого Кодексу, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв`язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 ЦК України, частини друга - п`ята, сьома статті 180 ГК України тощо). Зокрема, не вважаються вчиненими правочини (укладеними господарські договори), в яких (за якими): відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладення (не досягнуто згоди за всіма істотними для даного правочину умовами); не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства необхідна його передача; не здійснено державну реєстрацію або нотаріальне посвідчення, необхідні для його вчинення, тощо. Встановивши відповідні обставини, господарський суд відмовляє в задоволенні позовних вимог як про визнання правочину недійсним, так і про застосування наслідків недійсності правочину. Водночас господарським судам необхідно враховувати таке. Визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. Отже, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону; це правило не стосується випадків, коли для вчинення правочину необхідні його державна реєстрація або нотаріальне посвідчення, оскільки за відсутності відповідної реєстрації чи посвідчення договір в будь-якому разі не вважається укладеним.

З огляду на вказані норми судом встановлено, що для даного виду договору обов`язковим є отримання згоди від Міністерства освіти і науки України в силу приписів Закону України «Про управління об`єктами державної власності» та статуту Миколаївського професійного машинобудівного ліцею.

Укладання додаткових угод, якими змінюються (доповнюються) істотні умови, в тому числі щодо зміни строку дії договору та розміру розподілу прибутку від спільної діяльності, має бути у тій самій формі та у той самий спосіб, що і укладання договору.

Судом прийнято до уваги, що дію договору у грудні 2009 року фактично було пролонговано Міністерством освіти і науки України, про що свідчить відповідний лист від 31.12.2009 №3.3/9-1542.

Судом також прийнято до уваги те, що при розгляді справи №50161361/2012 (4/45) у 2012 році між тими ж сторонами відносно дійсності договору про спільну діяльність від 15.12.2003, судом було встановлено по-перше, належне виконання сторонами умов договору, по-друге, те, що договір був пролонгований та узгоджений з Міністерством освіти і науки, молоді та спорту листом №3.3/9-1542 від 31.12.2009. Жодних посилань на додаткову угоду від 30.12.2009 рішення суду від 25.09.2012 у справі №5016/1361/2012 (4/45), як у встановлених судом обставинах справи, так і у поясненнях сторін – не містить.

Враховуючи викладене, суд вважає, що факт неукладення у грудні 2009 року спірної додаткової угоди підтверджується обставинами, встановленими при розгляді справи №5016/1361/2012 (4/45), а саме: відсутністю згадувань вказаної додаткової угоди у позові Миколаївського професійного машинобудівного ліцею; відсутністю встановлення господарським судом її існування на дату розгляду справи №5016/1361/2012(4/45) та надання оцінки зміні істотних умов договору про спільну діяльність, яка відбулась за спірною додатковою угодою.

Окрім цього, господарським судом прийнято до уваги те, що спірна додаткова угода від 30.12.2009 укладена до договору про спільну діяльність від 27 грудня 2003 року, тоді як між сторонами існує укладений договір про спільну діяльність від 15 грудня 2003 року, що з огляду на відсутність інших ідентифікуючих ознак основного договору, також не надає суду можливості стверджувати про те, що спірна додаткова угода має відношення до договору про спільну діяльність від 15 грудня 2003 року та була укладена учасниками даного договору належним чином із усвідомленням свого волевиявлення, наслідків цієї додаткової угоди та із дотриманням передбаченого чинним законодавством України порядку укладання.

За змістом ст. 79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

За наслідком дослідження, докази позивача переважили доводи відповідача, які висвітлені у відзиві на позов.

За змістом статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із частиною першою статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Частиною третьою статті 203 Цивільного кодексу України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 Цивільного кодексу України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Як у частині першій статті 215 Цивільного кодексу України, так і у статтях 229-233 Цивільного кодексу України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

За частиною першою статті 205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 207 Цивільного кодексу України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Згідно із частиною першою статті 627 Цивільного кодексу України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 Цивільного кодексу України).

У разі, якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Вказану правову позицію висловлено Великою палатою Верховного Суду (постанова від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц.

Відповідно до статті 55 Конституції України, статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно статті 73 ГПК України: доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З огляду на недотримання сторонами порядку укладання спірної додаткової угоди та відсутності вільного волевиявлення позивача на укладання такої додаткової угоди, суд приходить до висновку, що спірна додаткова угоди не є укладеною (вчиненою).

За таких обставин, правові підстави для задоволення даного позову відсутні.

Судом були досліджені всі документи, які надані сторонами по справі, аргументи сторін та надана їм правова оцінка. Решта доводів та заперечень сторін судом до уваги не береться, оскільки не спростовують наведених вище висновків.

Враховуючи вищенаведені норми та обставини справи, оцінивши відповідно до ст. 86 ГПК України надані докази, розглянувши даний спір із застосуванням норм матеріального права, якими регулюються спірні відносини, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.

Судовий збір, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладається на позивача.

Керуючись ст. ст. 129, 219, 220, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд –

В И Р І Ш И В:

1. В задоволенні позову відмовити.

2. Судові витрати покласти на позивача.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення двадцятиденного строку з дати складення повного судового рішення.

Рішення може бути оскаржене в порядку та у строки, визначені статтями 253, 254, 256-259 з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Розділу ХІ “Перехідні положення” Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст рішення складено та підписано 28.12.2020.

Суддя В.С. Адаховська