Рішення № 93703634, 11.12.2020, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 грудня 2020 року справа №380/4780/20

Львівський окружний адміністративний суд:

в складі головуючої судді – Потабенко В.А.,

за участю секретаря судового засідання – Олійник Л.В.,

за участі:

позивача: ОСОБА_1 ,

представника позивача – Крета О.І., згідно договору,

представника відповідача та третьої особи – Горбонос І.К., згідно наказу та довіреності,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львова за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом громадянина Узбекистану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, -

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі – ДМС України, відповідач), за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі – ГУ ДМС України у Львівській області), з такими вимогами:

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №126-20 від 27.04.2020 року про відмову у визнанні громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Державну міграційну службу України визнати громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Позивач при обґрунтуванні позовних вимог зазначив що є громадянином Узбекистану, однак побоюючись стати жертвою переслідувань з політичних причин, залишив країну походження – Узбекистан - та прибув до України. Позивач звертався до ГУ ДМС України у Львівській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Однак, 05.06.2020 отримав повідомлення ГУ ДМС України у Львівській області № 11 від 19.05.2020 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі рішення державної міграційної служби України №126-20 від 27.04.2020. Вважаючи вказане рішення протиправним, звернувся з позовом до суду.

Ухвалою від 23.06.2020 відкрито провадження у справі, вирішено проводити розгляд справи за правилами загального позовного провадження.

14.07.2020 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву (вх. №34892).

15.10.2020 від позивача надійшла відповідь на відзив (вх. 53009).

Ухвалою від 15.10.2020 закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали повністю з підстав, викладених в позовній заяві та відповіді на відзив.

Представник відповідача та третьої особи в судовому засіданні проти позову заперечила з підстав, вказаних у відзиві на позовну заяву. Зазначила, що позивач нелегально перебуває на території України. Наголосила, що позивач неодноразово звертався до ДМС України із заявами про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Звернула увагу на те, що позивач покинув країну походження Узбекистан 07.11.2013, а звернувся із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до ГУДМС у м. Києві лише 05.11.2015 тобто, через два роки після прибуття на територію України. Вказане, на думку представника, є порушенням порядку звернення особи за захистом в Україні, встановленого статтею 5 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”. Крім цього, представник відповідача звернула увагу на те, що позивач не навів жодних обґрунтованих фактів свого особистого переслідування у країні походження та громадянської приналежності Республіці Узбекистан за ознаками раси, національності, громадянства (підданства) та приналежності до певної соціальної групи, не надав доказів можливого особистого переслідування з боку силових структур Узбекистану. Щодо твердження позивача про побоювання повертатися до країни походження через членство у політичній партії “Хізбут-Тахрір” (“Партія визволення ісламу”), то представник відповідача зазначила, що до вступу до вказаної партії у позивача не було жодних проблем із правоохоронними органами Республіки Узбекистан. Таким чином, на думку представника відповідача та третьої особи, побоювання щодо переслідування можуть бути пов`язані саме із членством у вказаній партії. Водночас, незважаючи на це, позивач надалі перебуваючи в Україні продовжує перебувати в лавах вказаної партії. Крім того, посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності заявнику буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання. Водночас, ризик можливого покарання заявника у країні громадянської належності не перевищує загального ризику покарання, яке стосується до інших громадян – фігурантів кримінальних справ, пов`язаних з діяльністю заборонених екстремістських організацій. Отже, враховуючи вищенаведене, представник відповідача вважає, що викладені факти у сукупності вказують на те, що заявник у випадку повернення до Республіки Узбекистан не зазнає серйозної шкоди, відтак у даному випадку відсутні підстави для прийняття рішення про визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту. У зв`язку з цим, жодних підстав для набуття позивачем статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених п.1 та п.13 ч.1 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, немає. Враховуючи наведене, вважає рішення ДМС України №126-20 від 27.04.2020 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, правомірним.

Заслухавши пояснення позивача та представників сторін, представника третьої особи, свідків ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , дослідивши докази, викладені у заявах по суті справи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, якими обґрунтовуються позовні вимоги та заперечення, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.

Судом встановлено, що громадянин Узбекистану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернувся до Головного управління ДМС України у Львівській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З матеріалів справи видно, що за результатами розгляду вказаної заяви Державною міграційною службою України прийнято рішення про відмову громадянину у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 27.04.2020 за №126-20.

Вказане рішення було прийнято на підставі Висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 13.04.2020, складеному ГУ ДМС України у Львівській області.

Як вбачається зі змісту вказаного рішення, відмова у наданні статусу біженця або особи, яка потребує захисту, обґрунтована відсутністю умов, передбачених п. 1 чи п. 13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.

Вважаючи протиправним рішення про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 27.04.2020 № 126-20, позивач звернувся з вказаним позовом до суду.

При вирішенні спору по суті суд виходив з наступного.

Згідно з п. 1 ч.1 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” біженець – це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватись захистом цієї країни або не бажає користуватись цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 13 ч.1 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” особа, яка потребує додаткового захисту – особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та вказаного Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Частиною 11 ст. 9 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту ст. 10 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також, необхідно зазначити, що заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу “Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається” від 29.04.2004, яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно з абз.5 ст. 6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п. 1 чи 13 ч.1ст. 1 вказаного Закону, відсутні.

Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття “біженець” включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, – за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Однак, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Суд при розгляді вказаної справи враховує висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постанові від 31.03.2020 у справі №813/1468/17.

У відповідності до п. п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Як видно із оскаржуваного рішення, щодо позивача відсутні умови, передбачені пунктами 1, 13 ч.1 ст. 13 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.

Згідно з Позицією УВКБ ООН “Про обов`язки та стандарти доказів у біженців” 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається” від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Проте, заява позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.

Так, позивач при обґрунтуванні причин необхідності надання йому статусу біженця зазначав, що не може повернутися до Узбекистану, оскільки належить до політичної партії “Хізбут-Тахрір”. Зазначив, що в`їхав на територію України 07.11.2013 році, через аеропорт Бориспіль, прямим рейсом Ташкент-Київ, легально, в зв`язку, як він особисто зазначив під час судового засідання, з скрутним матеріальним становищем в країні перебування. При перетині державного кордону України до уповноважених осіб Державної прикордонної служби України за захистом він не звертався.

Як стверджував сам позивач і свідок ОСОБА_2 в судовому засіданні, ОСОБА_1 став членом політичної партії “Хізбут-Тахрір” лише в 2015 році.

Вказане свідчить про те, що позивач виїхав з країни походження не через побоювання за своє життя в зв`язку з членством в партії (оскільки він членом партії тоді не був), а з інших підстав.

Таким чином, позивач не підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, яке визначене в Конвенції про статус біженців 1951 року та в Протоколі щодо статусу біженців 1967 року, де чітко передбачено, що особа повинна потребувати захисту, тобто така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

Аналізуючи наведене, суд зазначає, що позивач, тривалий час перебуваючи в Україні нелегально, вперше звернувся до органів ДМС із заявою про визнання його біженцем лише через два роки, у 2015 році.

Тобто позивач не скористався своїм правом звернутися за захистом в Україні в установленому порядку, коли у нього виникли умови зазначені в пунктах 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, а зробив це лише через два роки проживання на території України.

Вказане ставить під сумнів твердження позивача про необхідність його виїзду із країни походження через побоювання стати жертвою переслідувань з релігійних причин і прибуття в Україну з метою захисту.

Крім того, судом встановлено, що позивач уже неодноразово звертався до відповідача із заявами про надання йому статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту.

З матеріалів справи видно, що рішенням ДМС України від 05.04.2016 №184-16 ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погоджуючись із таким рішенням він звертався з позовом до суду.

Як видно із наявного у справі рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.08.2016 у справі №826/6745/16, у задоволенні позову було відмовлено.

В подальшому, 24.07.2018 позивач вдруге звернувся до відповідача із заявою до ГУДМС України у Львівській області про визнання його біженцем, однак відповідно до наказу №155 від 24.07.2018 ГУ ДМС йому було відмовлено у прийнятті заяви. Не погоджуючись із вказаним наказом, позивач звертався із скаргою до ДМС України на рішення територіального органу.

За результатами розгляду скарги ДМС України було прийнято Рішення № 85- 18 від 04.10.2018 про задоволення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та скасування наказу №155 від 24.07.2018 ГУ ДМС у Львівській області.

В подальшому, на підставі наказу №232 від 07.11.2018 ГУ ДМС у Львівській області було прийнято до розгляду заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 .

Рішенням ДМС України від 28.03.2019 №105-19 громадянину Республіки Узбекистан ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

11.04.2019 Головним управлінням ДМС України у Львівській області повідомлено ОСОБА_1 щодо прийнятого ДМС України рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (повідомлення №11 від 11.04.2019).

Не погодившись із зазначеним Рішенням ДМС України, позивач звертався з позовом до суду.

Так, рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 15.08.2019 у справі №1.380.2019.001985, яке залишено без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 02.12.2019 у справі №1.380.2019.001985 (857/9894/19) було зобов`язано ДМС України повторно розглянути звернення громадянина Узбекистану ОСОБА_1 та вирішити питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

За результатами повторного розгляду заяви громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 із врахуванням висновків суду, позивачу було відмовлено у задоволенні заяви та прийнято оскаржуване в даній справі рішення.

На переконання суду, неодноразові і розірванні в часті звернення до ДМС України та судів вчиняються з метою уникнення примусового повернення до країни походження і з метою легалізації перебування на території України.

Крім того, як видно із матеріалів справи, метою прибуття позивача на територію України було вирішення соціально-економічних питань, що також суперечить самому визначенню поняття “біженець” та вказує на те, що позивач не втікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію Узбекистану добровільно з метою покращення рівня життєвих умов.

Підсумовуючи наведене, позивач, в порушення вимог Конвенції про статус біженців 1951 року, не надав суду жодних доказів на підтвердження його переслідувань, які б вказували на загрозу його життю чи здоров`ю.

Суд також враховує те, що згідно перевірки позивача за обліками сектору МПС ГУНП Інтерполу у Львівській області встановлено, що станом на 10.03.2020 згідно з обліками бази даних Генерального секретаріату Інтерполу відсутні відомості відносно заявника (відповідь сектору міжнародного поліцейського співробітництва ГУНП у Львівській області від 10.03.2020 № 558/33/V-2020).

Таким чином, доводи позивача про його переслідування в країні походження через політичні та релігійні погляди, а також через побоювання щодо загрози ув`язнення в ситуаціях систематичного порушення прав людини в Узбекистані не підтверджуються матеріалами справи.

Твердження позивача про порушення в Узбекистані кримінальних справ за діяльність в складі політичної партії “Хізбут-ТахрірАль-Ісламі” є голослівними, адже позивач не надав щодо них жодних доказів.

Судом не береться покликання позивача на фото зі стенду "Їх розшукує поліція", оскільки неможливо встановити, коли саме зроблено це фото, в якому місці і за вчинення якого саме діяння розшукувався або розшукується позивач.

Тобто, докази про розшук позивача за його релігійні переконання у ОСОБА_1 відсутні.

Щодо покликання позивача, як на підставу для надання статусу біженця, на членство у політичній партії “Хізбут-Тахрір”, то суд зазначив таке.

Згідно загальнодоступної інформації в мережі Інтернет, а також матеріалів справи, “Хізбут-Тахрір” є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Основу політичної доктрини національно-визвольної організації складає ідея про відновлення релігійно-політичної структури часів пророка Мухаммада і його перших чотирьох наступників, коли халіфи обиралися з найбільш гідних. Наступні ісламські локальні та регіональні державні об`єднання (наприклад, халіфати та «халіфи») також визнані ОСОБА_4 .

Діяльність партії зі встановлення держави зосереджена у визначених нею деяких мусульманських країнах. У інших же мусульманських, а також немусульманських країнах згідно із заявою офіційних представників партії, зокрема, і свідка ОСОБА_2 , який називає себе керівником офісу “Хізбут-Тахрір” в Україні, ведеться ідеологічна та пропагандистська діяльність, спрямована на заклик мусульман до суворого слідування законам своєї релігії, а немусульман — до прийняття Ісламу.

14.03.2013 в своїй постанові по справі "Касимахунова та Сайбаталова проти Росії" (заява № 26261/05 та 26377/06) Європейський Суд з прав людини зазначив, що “Хізбут-Тахрір” не являється цілком мирною організацією, запропоновані нею методи зміни в конституційній структурі держав не сумісні з принципами демократичного суспільства, а сама організація відмовляється від участі в демократичному процесі для досягнення влади.

Рішенням Європейського Суду з прав людини № 31098/08 від 12.06.2012 у справі “Хізбут-Тахрір” проти Німеччини" визнано законним та обґрунтованим рішення Німецького уряду щодо заборони діяльності організації “Хізбут-Тахрір” в зв`язку з пропагандою заперечення права на існування держави Ізраїль, закликів його насильницького знищення, вигнання та вбивства його мешканців.

Крім того, про радикальний характер вказаної політичної партії повідомлялося у листі міжвідомчого науково – дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю Ради Національної безпеки і оборони України від 25.09.2019 №428 та листі Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України № 5/2/1-21078 від 27.10.2017.

Крім того, суд вважає за необхідне зазначити таке.

Згідно ст.ст. 2, 3 Закону України "Про політичні партії в Україні", політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об`єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах. Політичні партії провадять свою діяльність відповідно до Конституції України, цього Закону, а також інших законів України та згідно із партійним статутом, прийнятим у визначеному цим Законом порядку.

Політичні партії в Україні створюються і діють тільки із всеукраїнським статусом.

На даний час політична партія “Хізбут-Тахрір” в Україні не зареєстрована в установленому законом порядку, не має керівного органу, офіційного місцезнаходження тощо. Отже, відповідно і відсутні документи, які б належним чином підтверджували б приналежність особи до даної політичної партії.

Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_2 зазначив, що він являється керівником інформаційного офісу “Хізбут-Тахрір” в Україні і висловлює офіційну позицію партії. Водночас, офіційних письмових або інших доказів членства позивача в вказаній політичній партії суду не надав.

Зазначив лише, що членство позивача в партії полягає у вивченні і проповідуванні ісламу шляхом проведення зустрічей і через Youtube канал, з чого суд робить висновок, що провадження такої діяльності можливе не лише в Україні, але й в країні походження ОСОБА_1 .

Таким чином, суд вважає, що небажання позивача повертатися до країни походження Узбекистану саме по собі не є причиною вважати про наявність підстав для його переслідування за політичні переконання.

Крім того, як уже зазначалося вище, позивач не надав суду доказів, які б свідчили про переслідування його на батьківщині і саме за політичні переконання або просвітницьку діяльність.

Отже, позивач за жодною із конвенційних ознак на батьківщині не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтвердив.

Докази, долучені позивачем до матеріалів справи, які ніби то свідчать про утиски членів “Хізбут-Тахрір” в Узбекистані, не є доказами, що стосують позивача особисто.

Підсумовуючи усе наведене, суд не встановив жодного конкретного факту про можливі утиски через політичні погляди щодо позивача в країні походження, а відповідні твердження не можуть розцінюватись як переслідування та загроза його життю з політичних причин.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 ст. 2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до ч.2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

З урахуванням наведеного, суд вважає, що рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, №126-20 від 27.04.2020 прийняте у повній відповідності до Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.

Висновком ГУ ДМС України у Львівській області від 13.04.2020 проаналізовано та враховано всі обставини справи, дано об`єктивну оцінку особі позивача, його діяльності та діяльності партії “Хізбут-Тахрір”, обставинам, за яких позивач звернувся до компетентних органів України за захистом, можливості загрози заподіяння шкоди життю, здоров`ю та правам позивача в разі повернення його до країни походження тощо.

За наслідком розгляду справи суд зазначає, що такий висновок від 13.04.2020 і оскаржуване рішення, що прийнято на його на підставі, відповідають критеріям правомірності рішень суб`єктів владних повноважень, викладеним у ч.2 ст. 2 КАС України.

Виходячи з висновку суду про правомірність рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №126-20 від 27.04.2020, суд вважає, що відсутні підстави для зобов`язання відповідача визнати позивача особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову необхідно відмовити повністю.

Відповідно до статті 139 КАС України судові витрати між сторонами не розподіляються.

Керуючись ст.ст. 19-20, 22, 25-26, 90, 139, 143, 241-246, 250, 255, 257-258, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд, -

в и р і ш и в:

у задоволенні позову відмовити повністю.

Судові витрати стягненню не підлягають.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційну скаргу на рішення суду може бути подано протягом тридцяти днів з дня складення його повного тексту. Апеляційна скарга подається до суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який постановив рішення.

Повний текст рішення виготовлено та підписано 21.12.2020.

Суддя Потабенко В.А.