Рішення № 93702332, 22.12.2020, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 грудня 2020 р. Справа№200/10251/20-а

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов`янськ, вул. Добровольського, 1

Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Шинкарьової І.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративний позов ОСОБА_1 до Торецького об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про визнання протиправним та скасування рішення управління Пенсійного фонду України, зобов`язати вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В :

Позивач, ОСОБА_1 звернувся з позовом до Торецького об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про визнання протиправним відмову в призначенні пенсії, зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву про призначення пенсії за віком та вчинити певні дії для призначення та нарахування пенсії за віком, урахувавши до загального стажу період роботи в ВАТ «Укртелеком» з 16 травня 1995 року по 26 лютого 1998 року.

В обґрунтування позовних вимог, позивач зазначає, що він звернувся до відповідача з заявою про призначення пенсії, однак у призначенні пенсії відповідач не враховано стаж роботи на ВАТ «Укртелеком» з 16 травня 1995 року по 26 лютого 1998 року з підстав того, що зазначена довідка видана підприємством «Комтел» в місті Донецьку ,який знаходиться на тимчасово окупованої території.

Позивач вважає рішення відповідача про відмову у призначенні пенсії протиправним та таким, що підлягає скасуванню, у зв`язку з чим, змушений був звернутися до суду.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 09 листопада 2020 року поновлено позивачу пропущений строк звернення до адміністративного суду з позовом, прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі № 200/10251/20-а в порядку спрощеного позовного провадження.

04 грудня 2020 року через відділ документообігу та архівної роботи суду відповідачем надано відзив на адміністративний позов, в якому останній заперечив проти задоволення позовних вимог. В обґрунтування заперечень зазначив, що позивач звернувся до управління Пенсійного фонду України Донецької області про призначення пенсії. При зверненні останнім було надано довідку від 25 липня 2019 року, яку видано ДП «Комтел» , та наказ № 56-к від 15 травня 1995 року виданий ОПЕС «Донецьктелеком» автобаза.

Відповідач зазначає, що надані позивачем довідки видані підприємствами, що не перереєструвалися з зони АТО, а отже не можуть вважатися достовірними. Саме тому, Торецьке об`єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області не може вважати довідки достовірними, до проведення перевірки на підприємстві.

На підставі зазначеного, просили суд відмовити позивачу у повному обсязі.

Перевіривши матеріали справи, вирішивши питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) є громадянином України (паспорт серії НОМЕР_2 ), відповідно до статті 43 Кодексу адміністративного судочинства України здатний здійснювати свої адміністративні процесуальні права та обов`язки, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .

18.06.2019 позивач звернувся до відповідача із заявою №708/557 про призначення пенсії за віком згідно ч. 1 ст. 26 Закону України від 09.07.2003 № 1058-ІУ «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Рішенням від 19.06.2019 № 050130000620 відповідачем позивачу призначена пенсія за віком. Під час нарахування пенсії за віком позивачу, відповідачем не зараховано до загального стажу період роботи з 16.05.1995 по 26.02.1998 у зв`язку з відсутністю у трудовій книжці дати та номеру наказу при звільненні.

Позивачу було направлено повідомлення від 19.06.2019 № 146/03-137 про призначення пенсії, а також в ньому зазначено про не врахування спірного періоду.

На запит позивача ПАТ «Укртелеком» надало відповідь про те, що Товариство не може надати позивачу зазначену довідку про підтвердження роботи з підстав відсутності на даний час доступу до будь яких документів, що зберігалися в Донецькій філії ПАТ «Укртелеком».

Також позивачем надано суд трудову книжку містить записи, які підтверджують період роботи на ВАТ «Укртелеком» з 16.05.1995 по 26.02.1998 (запис №15-17)

Надано довідку від 25 липня 2019 року виданою ДП «Комтем» Міністерства зв`язку так званої «ДНР», в якій зазначено, що позивач дійсно був прийняти водієм другого класу у донецька автобазу електрозв`язку ОПЕС «Укртелеком» з 16 травня 1995 року по 26 лютого 1998 року. Крім того, у довідці вказано, що донецька автобазу електрозв`язку з 01 квітня 1996 року реорганізована в Центр виробничо-технічного та транспортного забезпечення, а потім у Донецьку Дирекцію «Укртелеком» (наказ №39 від 10 червня 1998 року).

Згідно з копією наказу ОПЄС «Донецктелеком» від 25 лютого 1998 року №9к було позивача було звільнено у зв`язку з переводом в Донецьку міську телефонну мережу.

Таким чином, спірним питанням у справі є підстави не зарахування періодів роботи до пільгового стажу через неможливість проведення перевірки первинних документів, які залишились на тимчасово непідконтрольній території.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд виходить з наступного.

Відповідно до положень частини першої статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у старості.

Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом. Зміна умов і норм загальнообов`язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.

За приписами частини першої статті 9 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» відповідно до цього Закону в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: 1) пенсія за віком; 2) пенсія по інвалідності; 3) пенсія у зв`язку з втратою годувальника.

Згідно частини першої статті 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року. Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу: з 1 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року - не менше 25 років; з 1 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року - не менше 26 років; з 1 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року - не менше 27 років; з 1 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року - не менше 28 років; з 1 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року - не менше 29 років; з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - не менше 30 років; з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року - не менше 31 року; з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - не менше 32 років; з 1 січня 2026 року по 31 грудня 2026 року - не менше 33 років; з 1 січня 2027 року по 31 грудня 2027 року - не менше 34 років; починаючи з 1 січня 2028 року - не менше 35 років.

Відповідно до положень статті 5 Закону України “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування” від 9 липня 2003 року № 1058-IV (надалі - Закон № 1058-IV) цей Закон регулює відносини, що виникають між суб`єктами системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням.

Згідно із статтею 62 Закону України “Про пенсійне забезпечення”, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Аналогічні положення містяться у пункті 1 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 №637 (далі - Порядок №637), згідно з яким основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.

Відповідно до п. 3 Порядку за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.

Період роботи позивача на роботи на ВАТ «Укртелеком» з 16 травня 1995 року по 26 лютого 1998 року підтверджено записами в трудовій книжці позивача НОМЕР_3 , які підтверджують період роботи позивача на ВАТ «Укртелеком» з 16.05.1995 р. по 26.02.1998 р. (запис №15-17) та Надано довідку від 25 липня 2019 року виданою ДП «Комтем», в якій зазначено, що позивач дійсно був прийняти водієм другого класу у донецька автобазу електрозв`язку ОПЕС «Укртелеком» з 16 травня 1995 року по 26 лютого 1998 року.

Суд зазначає, що відповідно до частини третьої статті 44 Закону № 1058-ІV органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію.

На підставі пункту 4.2 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування”, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України № 22-1 від 25 листопада 2005 року, в редакції постанови правління Пенсійного фонду України від 07 липня 2014 року №13-1 (надалі Порядок № 22-1) при прийманні документів орган, що призначає пенсію:

1) перевіряє правильність оформлення заяви, відповідність викладених у ній відомостей про особу даним паспорта та документам про стаж.

2) перевіряє зміст і належне оформлення наданих документів;

3) перевіряє копії відповідних документів, фіксує й засвідчує виявлені розбіжності (невідповідності).

Відповідно до Додатку 1 Переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року № 1085-р місто Докучаєвськ відноситься до території, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження.

Положеннями частини 3 статті 44 Закону № 1058-IV передбачено право відповідача на проведення перевірки. Разом з цим, за вимогами законодавства, неможливість проведення перевірки не ставить у залежність особу щодо якої розглядається питання про призначення пенсії, оскільки це не є підставою для відмови у зарахуванні стажу та призначення пенсії. За таких обставин посилання відповідача на неможливість перевірки достовірності наданих відомостей щодо підприємства, на якому працював позивач, суд не приймає до уваги.

Відповідно до частини 1 та 2 статті 4 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" на тимчасово окупованій території на строк дії цього Закону поширюється особливий правовий режим перетину меж тимчасово окупованої території, вчинення правочинів, проведення виборів та референдумів, реалізації інших прав і свобод людини і громадянина.

Правовий режим тимчасово окупованої території передбачає особливий порядок забезпечення прав і свобод громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території.

Згідно з частиною 1 статті 18 вказаного Закону громадянам України гарантується дотримання у повному обсязі їхніх прав і свобод, передбачених Конституцією України, у тому числі соціальних, трудових, виборчих прав та права на освіту, після залишення ними тимчасово окупованої території.

Відповідно до частини 2 статті 9 вказаного Закону будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом.

Частиною 3 статті 9 вказаного Закону визначено, що будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків.

Отже, відповідно до наведених норм Закону, необхідною умовою для визнання незаконним акту органу, який знаходиться на тимчасово окупованій території, є створення такого органу, обрання чи призначення у порядку, не передбаченому законом.

Позивач набув трудовий стаж у період, коли населений пункт, на території якого підприємство здійснювало господарську діяльність, перебувало під контролем української влади, і його було утворено відповідно до законодавства України.

Як вбачається з матеріалів справи, в трудовій книжці позивача містяться записи про відповідний стаж роботи позивача на ВАТ «Укртелеком» з 16.05.1995 р. по 26.02.1998 р. (запис №15-17) .

Між іншим, суд зазначає, що відповідно до пункту 2.2 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників від 29 липня 1993 року № 58 до трудової книжки вносяться: відомості про працівника: прізвище, ім`я та по батькові, дата народження; відомості про роботу, переведення на іншу постійну роботу, звільнення; відомості про нагородження і заохочення: про нагородження державними нагородами України та відзнаками України, заохочення за успіх у роботі та інші заохочення відповідно до чинного законодавства України; відомості про відкриття, на які видані дипломи, про використані винаходи і раціоналізаторські пропозиції та про виплачені у зв`язку з цим винагороди.

Пунктом 2.4 Інструкції визначено, що усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження).

Записи виконуються акуратно, ручкою кульковою або з пером, чорнилом чорного, синього або фіолетового кольорів, і завіряються печаткою запис про звільнення, а також відомості про нагородження та заохочення.

Суд зазначає, що трудова книжка позивача містить належним чином здійснені записи щодо роботи позивача у спірні періоди на вищезазначених підприємствах. Наведені записи трудової книжки про роботу позивача за вказаний період свідчать про зайнятість останнього за відповідною посадою. Записи про спірний період роботи засвідчені відповідними печатками і дефектів їх вчинення не мають.

Закон України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України” визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України” на тимчасово окупованій території на строк дії цього Закону поширюється особливий правовий режим перетину меж тимчасово окупованої території, вчинення правочинів, проведення виборів та референдумів, реалізації інших прав і свобод людини і громадянина.

Згідно з ч.2 ст.4 Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України” правовий режим тимчасово окупованої території передбачає особливий порядок забезпечення прав і свобод громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території.

Відповідно до ч. 1 ст. 18 вказаного Закону громадянам України гарантується дотримання у повному обсязі їхніх прав і свобод, передбачених Конституцією України, у тому числі соціальних, трудових, виборчих прав та права на освіту, після залишення ними тимчасово окупованої території.

Частиною 2 статті 9 Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України” визначено, що будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом.

Частиною 3 ст. 9 Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України” визначено, що будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків.

Суд зазначає, що щодо окупованих територій у практиці Міжнародного суду ООН сформульовані “намібійські винятки”: документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян.

Так, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21.06.1971 року “Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії” зазначено, що держави - члени ООН зобов`язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але “у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів”.

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у справах “Кіпр проти Туреччини” (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та “Мозер проти Республіки Молдови та Росії” (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016) приділив значну увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики. При цьому ЄСПЛ констатував, що “Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов`язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим [ЄСПЛ]. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать" (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, § 96). При цьому, за логікою цього рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, § 92). Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі “Мозер проти Республіки Молдови та Росії” наголосив, що "першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою]” (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016, § 142).

Враховуючи наведене суд вважає за можливе застосувати вказані загальні принципи (“намібійські винятки”), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини, в контексті оцінки документів, які видані установами, що знаходяться на непідконтрольній українській владі території, як доказів, оскільки можливість збору відповідних доказів на такій території може бути значно обмежена, у той час як вони мають істотне значення для реалізації відповідних прав людини.

Аналогічні висновки, викладені у постанові Верховного суду від 18.04.2019 року по справі № 344/16404/16-а.

Окрім того, суд зазначає, що Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (пункт 53 рішення у справі “Ковач проти України” від 07.02.2008, пункт 59 рішення у справі “Мельниченко проти України” від 19.10.2004, пункт 50 рішення у справі “Чуйкіна проти України” від 13.01.2011, пункт 54 рішення у справі “Швидка проти України” від 30.10.2014 тощо).

Таким чином, суд має оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, мають залишатися ефективними та людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав.

Згідно з ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

За статтею 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою.

А тому, позивач опинився в ситуації, що, відповідно, позбавляє його можливості забезпечити належний захист своїх прав.

Отже, неврахування довідки від 25 липня 2019 року виданою ДП «Комтем» Міністерства зв`язку так званої «ДНР», в якій зазначено, що позивач дійсно був прийняти водієм другого класу у донецьку автобазу електрозв`язку ОПЕС «Укртелеком» з 16 травня 1995 року по 26 лютого 1998 року є порушенням конституційних прав позивача на отримання належного пенсійного забезпечення.

Та обставина, що довідка від 25 липня 2019 року, видана підприємством, яке розташовано на території, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, не є підставою для позбавлення позивача права на отримання пенсії за наявності у нього необхідного стажу.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у постановах 30 жовтня 2018 року у справі № 234/3038/17 (провадження № К/9901/30786/18) та від 27 лютого 2019 року у справі № 266/4889/16-а (провадження № К/9901/18644/18)

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно положень статті 3 Конституції України, як Основного Закону України - людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Як зазначив ЄСПЛ у справі. Latvia (п.77 рішення Великої палати ЄСПЛ від 18.02.2009 р.) стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції не накладає ніяких обмежень на свободу держави, що ратифікувала Конвенцію, приймати рішення про те, чи створювати якусь схему соціального забезпечення, або обирати тип або розмір виплат, які надаються відповідно до будь-якої такої схеми. Однак, якщо в державі існують чинні законодавчі норми, що передбачають такі виплати на основі права на соціальну підтримку незалежно від того, чи обумовлені вони попередньою сплатою внесків ці норми слід вважати такими, що створюють майновий інтерес, що потрапляє в сферу дії статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції для осіб, що відповідають пропонованим до благоотримувачів вимогам.

У справі “Будченко проти України” (рішення від 24 квітня 2014 року, заява № 38677/06) ЄСПЛ також зазначив, що якщо у Договірній державі є чинне законодавство, яким виплату коштів передбачено як право на соціальні виплати (обумовлені чи не обумовлені попередньою сплатою внесків), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу, відносно осіб, які відповідають її вимогам.

Отже, враховуючи те, що майновий інтерес позивача ґрунтується на положеннях чинного законодавства, стандарти ЄСПЛ можуть і повинні бути застосовані до цього випадку. ЄСПЛ неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (п.53 рішення у справі Ковач проти України, п.59 рішення у справі Мельниченко проти України, п.50 рішення у справі Чуйкіна проти України тощо).

Це, звичайно, не означає, що суд має приймати рішення на користь людини кожного разу, коли вона про це просить, але суд повинен оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, мають залишатися ефективними, тобто людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав навіть теоретично. Більше того, відповідно до статті 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Відповідно до частини першої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що тягар доказування у спорі покладається на відповідача – суб`єкта владних повноважень, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.

Враховуючи вищевикладене, відповідачем не доведено та не надано доказів на підтвердження правомірності прийнятого рішення про відмову у призначені пенсії за віком на пільгових умовах.

В розумінні адміністративного судочинства:

рішення - нормативно-правовий акт або індивідуальний акт (нормативно-правовий акт) - акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування; індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк);

дії - певна форма поведінки суб`єкта владних повноважень, яка полягає у здійсненні суб`єктом владних повноважень своїх обов`язків у межах наданих законодавством повноважень чи всупереч їм;

бездіяльність - певна форма поведінки суб`єкта владних повноважень, яка полягає у невиконанні ним дій, які він повинен був і міг вчинити відповідно до покладених на нього посадових обов`язків згідно із законодавством України;

Частиною 4 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача – суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Згідно ч.1 ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ратифікованої Україною Законом N8475/97-ВР від 17.07.1997, кожен, чиї права і свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб і юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було і вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі Chahal v. the United Kingdom, заява 22414/93, рішення від 15 листопада 1996 року Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст І зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)),

Отже, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Разом з цим, суд зазначає, що оскільки в матеріалах справи відсутнє рішення відповідача про відому у призначенні позивача та як зазначає відповідач позивачу призначено пенсію за віком, але не враховано період роботи з 16 травня 1995 року по 26 лютого 1998 року, суд дійшов висновку про зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про призначення пенсії із урахуванням висновків суду та періодів роботи позивача роботи з 16 травня 1995 року по 26 лютого 1998 року до загального стажу.

З огляду на встановлені обставини справи та наведені норми закону, якими регулюються спірні відносини, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог, яке полягає у визнанні протиправним дій відповідача щодо не зарахуванню періодів роботи позивача під час призначення пенсії та зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про призначення пенсії, зарахувавши до загального стажу період роботи позивача роботи з 16 травня 1995 року по 26 лютого 1998 року на ВАТ «Укртелеком».

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Судовий збір позивачем був сплачений у загальній сумі 840,80 грн. відповідно до квитанції про сплату №40 від 30 жовтня 2020 року.

Таким чином, судовий збір у розмірі 840,80 грн. підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача.

Керуючись ст.ст. 2, 5-10, 72-90, 139, 242-246, 205, 250, 255, 257-263, 293-295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

В И Р І Ш И В :

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Торецького об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про визнання протиправним та скасування рішення управління Пенсійного фонду України, зобов`язати вчинити певні дії - задовольнити.

Визнати протиправними дії Торецького об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області щодо не зарахуванні періодів роботи на ВАТ «Укртелеком» з 16 травня 1995 року по 26 лютого 1998 року ОСОБА_1 під час призначення пенсії за віком.

Зобов`язати Торецьке об`єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії за віком згідно частини 1 статті 26 Закону України від 09 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» із врахуванням до загального стажу період роботи ОСОБА_1 на ВАТ «Укртелеком» з 16 травня 1995 року по 26 лютого 1998 року на посаді водія другого класу.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Торецького об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 840,80 грн.

Рішення складене у повному обсязі 22 грудня 2020 року.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Першого апеляційного адміністративного суду через Донецький окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя І.В. Шинкарьова