Рішення № 93660801, 21.12.2020, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

21.12.2020Справа № 910/13003/20За позовом Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Українська страхова група»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВЄСТА УКРАЇНА»

про стягнення 224 273, 72 грн

Суддя Я.А.Карабань

Без виклику представників сторін (судове засідання не проводилось).

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Приватне акціонерне товариство «Страхова компанія» «Українська страхова група» (надалі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВЄСТА УКРАЇНА» (надалі - відповідач) про стягнення суми грошових коштів у розмірі 228 603, 45 грн, з яких: 184 552, 35 грн інфляційні втрати та 44 051, 10 грн 3% річних нарахованих у зв`язку з невиконанням грошового зобов`язання.

Позовні вимоги з посиланням на ст. 625 ЦК України, обґрунтовані порушенням відповідачем грошового зобов`язання, внаслідок відмови виконувати вимоги позивача про компенсацію виплаченої позивачем суми страхового відшкодування в розмірі 710 603, 40 грн, з урахуванням чого в позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення у вигляді стягнення з відповідача інфляційних втрат у розмірі 184 552, 35 та 3% річних у розмірі 44 051, 10 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.09.2020 дану позовну заяву залишено без руху, встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви протягом п`яти днів з дня вручення даної ухвали.

17.09.2020 через відділ діловодства суду від представника позивача надійшла заява про усунення недоліків, яка, в зв`язку з перебуванням на лікарняному, отримана суддею Карабань Я.А. 19.10.2020.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.10.2020 відкрито провадження в справі №910/13003/20, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (без проведення судового засідання), встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті справи.

11.11.2020 від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній заперечує проти задоволення позовних вимог частково. В обґрунтування своєї позиції зазначає, що позивачем пропущено строк позовної давності за вимогами про стягнення нарахувань, що передбачені ст.625 Цивільного кодексу України, які нараховано до 28.08.2017. До того ж, за твердженням відповідача, позивачем неправомірно включено до періоду нарахування дату сплати страховиком суми страхового відшкодування в порядку суброгації.

23.11.2020 на адресу суду від представника позивача надійшла заява про зменшення позовних вимог, в якій просить стягнути з відповідача суму грошових коштів в розмірі 224 273, 72 грн з яких: 179 658, 07 грн інфляційні втрати та 44 615, 65 грн 3 % річних.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 46 ГПК України позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог - до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.

Дослідивши надану позивачем заяву про зменшення розміру позовних вимог, суд визнає її такою, що подана з дотриманням приписів чинного процесуального законодавства, зокрема положень ч. 5. ст. 46, ст. 170 ГПК України, тому приймає до розгляду заяву позивача та визначає ціну позову з її урахуванням.

30.11.2020 від представника відповідача надійшов відзив на заяву про зменшення позовних вимог, в якій останній просить застосувати позовну давність та відмовити в задоволенні позовних вимог в частині нарахування 3 % річних та інфляційних втрат до 28.08.2017.

Відповідно до ч.4 ст.240 ГПК України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

У провадженні Господарського суду міста Києва перебувала справа №910/1978/17 за позовом Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Українська страхова група" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Вєста Україна" про стягнення страхового відшкодування в сумі 710 603,40 грн.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.07.2017, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 04.10.2017 у справі № 910/1978/17 позовні вимоги ПрАТ "Страхова компанія "Українська страхова група" задоволено повністю. Стягнуто з ТОВ "Вєста Україна" на користь ПрАТ "Страхова компанія "Українська страхова група" суму сплаченого страхового відшкодування в розмірі 710 603 грн 40 коп. та витрати по сплаті судового збору в розмірі 10 659 грн 05 коп.

Постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.04.2018 рішення Господарського суду міста Києва від 19.07.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 04.10.2017 скасовано. Справу № 910/1978/17 передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 24.09.2018 у справі №910/1978/17, яке залишене без змін постановами Північного апеляційного господарського суду від 29.01.2019 та Верховного Суду від 24.06.2019, позовні вимоги задоволено частково, стягнено з ТОВ "Вєста Україна" на користь ПрАТ "Страхова компанія "Українська страхова група" суму сплаченого страхового відшкодування в розмірі 532 464 грн 94 коп. та витрати по сплаті судового збору в розмірі 7 986 грн 83 коп. та стягнено з ПрАТ "Страхова компанія "Українська страхова група" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Вєста Україна" витрати по сплаті судового збору в апеляційні інстанції в розмірі 2 939 грн 45 коп., витрати по сплаті судового збору в касаційній інстанції в розмірі 3 206 грн 67 коп.

Частиною 2 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені ч. 4 ст.75 Господарського процесуального кодексу України, згідно якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 23.05.2018 по справі №910/9823/17.

Не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи в таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо.

Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Вказану правову позицію підтримано Верховним Судом у постанові від 23.07.2020 по справі 910/5315/19.

Суд зазначає, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів.

Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення в справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Христов проти України", no. 24465/04, від 19.02.2009, "Пономарьов проти України", no. 3236/03, від 03.04.2008).

Даний принцип тісно пов`язаний з приписами ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційні факти є обов`язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено в рішенні, в зв`язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили

Отже, виходячи з вищевикладеного, судове рішення по справі №910/1978/17, яке набрало законної сили, має преюдиціальне значення, а встановлені ним обставини повторного доведення не потребують.

У рішенні Господарського суду міста Києва від 24.09.2018 у справі №910/1978/17, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 29.01.2019 та постановою Верховного Суду від 24.06.2019, встановлено, що 31.12.2015 між позивачем (страховик) та ПрАТ "А/Т Тютюнова компанія "В.А.Т.-Прилуки" (страхувальник) було укладено договір добровільного страхування вантажів №40-0105-15-00011, предметом якого є майнові інтереси страхувальника, пов`язані з володінням, користуванням і розпорядженням застрахованим вантажем, а страховим ризиком (випадком) є, зокрема, втрата, знищення або пошкодження застрахованого вантажу внаслідок подій, передбачених пунктом 3.1.1. Правил "З відповідальністю за всі ризики" у відповідності до Institute Cargo Clauses (A) ICC 252 (1/182), включаючи проміжне зберігання вантажів на складах (п.п. 3.1., 7 договору добровільного страхування).

Строк дії договору визначено з 00 год. 00 хв. 01.01.2016 до 24 год. 00 хв. 31.12.2016 (п. 9 договору добровільного страхування).

Судом у межах справи №910/1978/17 також встановлено, що 01.01.2016 між ПрАТ "А/Т Тютюнова компанія "В.А.Т.-Прилуки" (замовник) та відповідачем (виконавець) було укладено договір про надання послуг транспортного експедирування №0116В, за змістом п. 1.1. якого виконавець надає транспортно-експедиційні послуги по перевезенню вантажів замовника, які належать замовнику, або стосовно яких є заявка на перевезення від замовника, а замовник приймає та оплачує надані послуги.

Пунктом 1.5. вказаного договору передбачено, що виконавець має право для виконання заявки на перевезення від замовника здійснювати самостійний добір перевізників, агентів, інших третіх осіб та укладати відповідні правочини з такими третіми особами від свого імені. При цьому, виконавець несе повну матеріальну відповідальність перед замовником за збереження вантажу та за дії таких третіх сторін, включаючи, але не обмежуючись діями, що можуть призвести до матеріальних збитків.

Відповідно до п. 5.2. договору експедирування в редакції додатку про внесення змін та доповнень №1 від 01.02.2016 до договору експедирування, у випадку втрати або пошкодження продукції виконавець повинен довести та надати замовнику всі необхідні підтверджуючі документи про те, що дана втрата, нестача або пошкодження сталася не з вини виконавця, а з причин, які можна кваліфікувати як страховий випадок відповідно до договору страхування замовника. Тільки за таких умов замовник самостійно звертається за відшкодуванням до своєї страхової компанії. В разі отримання замовником відповідного страхового відшкодування від страхової компанії, що покриває зазначені втрати, замовник не висуватиме фінансових претензій виконавцю щодо згаданих сум, окрім суми франшизи, яку виконавець має виплатити замовнику у повному обсязі. Сума франшизи становить 126 262, 65 грн. Сума франшизи може бути змінена відповідно до страхового договору замовника.

У пункті 5.5 договору експедирування передбачено, що виконавець повинен застрахувати свою відповідальність за даним договором.

У судовому рішенні по справі №910/1978/17 також встановлено, що 06.11.2015 між Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "Юнісон Страхування" (страховик) та відповідачем (страхувальник) було укладено договір страхування цивільної відповідальності експедитора №0703.000401.120, предметом якого є майновий інтерес, пов`язаний з цивільною відповідальністю страхувальника при здійсненні останнім експедирування вантажів на умовах нормативних актів.

Згідно з п. 1.3 договору страхування відповідальності, вигодонабувачами за цим договором є особи, що мають право на одержання страхового відшкодування відповідно до чинного законодавства України.

У рішенні Господарського суду міста Києва від 24.09.2019 у справі №910/1978/17 встановлено, що 14.01.2016 року між ФОП Кір`яновим В.І. (перевізник) та відповідачем укладено договір №1/3 про надання транспортно-експедиційних послуг по здійсненню перевезень вантажів автомобільним транспортом у міжнародному, міжміському та місцевому сполученні.

При цьому згідно умов даного договору в сукупності з положенням п. 1.5. договору транспортного експедирування, відповідач залишається відповідальним перед замовником - ПрАТ "А/Т Тютюнова компанія "В.А.Т.- Прилуки" за збереження вантажу та за дії залучених до перевезення третіх осіб

Як установлено господарським судом у рішенні по справі №910/1978/17, на виконання умов договору експедирування, 29.01.2016 відповідачем було прийнято до перевезення вантаж-тютюнові вироби для транспортування за маршрутом: м. Прилуки - м. Ізмаїл, що підтверджується товарно-транспортною накладною №9107759182 від 29.01.2016 року.

03.02.2016 під час розвантаження автомобіля в місці призначення було виявлено нестачу вантажу в кількості 1430,00 тис. шт. на загальну вартість 710 603,00 грн, про що представниками ПрАТ "А/Т Тютюнова компанія "В.А.Т.-Прилуки", вантажоодержувача та водія був складений акт про прийняття продукції від 03.02.2016.

У рішенні Господарського суду міста Києва від 24.09.2018 у справі №910/1978/17, яке залишено без змін постановою від 29.01.2019 Північного апеляційного господарського суду та постановою від 24.06.2019 Верховного Суду, встановлено, що за фактом таємного викрадення майна з автомобіля 03.02.2016 відкрито кримінальне провадження №12016160150000357.

Майнові інтереси ПрАТ "А/Т Тютюнова компанія "В.А.Т.-Прилуки", що пов`язані з володінням, користуванням і розпорядженням застрахованим вантажем були застраховані ПрАТ "Страхова компанія "Українська страхова група" за договором добровільного страхування вантажів №40-0105-15-00011 від 31.12.2015.

Судом встановлено, що ПрАТ "А/Т Тютюнова компанія "В.А.Т.-Прилуки" звернулася до позивача, як до страховика, з повідомленням про настання страхового випадку, а саме викрадення частини вантажу, який перевозився згідно товарно-транспортною накладною №9107759182 від 29.01.2016 року. За результатами розгляду поданої заяви та документів, доданих до неї, позивачем на виконання умов договору страхування було складено страховий акт № ДКЦВ-11232 від 06.06.2016 року на суму 610 603,40 грн. та здійснено виплату страхового відшкодування ПрАТ "А/Т Тютюнова компанія "В.А.Т.-Прилуки" у розмірі 710 603,40 грн, що підтверджується платіжним дорученням № 10313 від 06.06.2016 року.

У зв`язку з тим, що відповідач, як особа, відповідальна за заподіяний збиток, у добровільному порядку не відшкодував позивачу, до якого перейшло право вимоги після виплати страхового відшкодування за договором добровільного страхування №40-0105-15-00011 від 31.12.2015 року на користь Приватного акціонерного товариства "А/Т Тютюнова компанія "В.А.Т. - Прилуки", Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Українська страхова група" звернулось до суду з позовом про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Вєста Україна" страхового відшкодування в сумі 710 603,40 грн.

Як вбачається з матеріалів справи, на виконання рішення Господарського суду міста Києва від 24.09.2018 у справі №910/1978/17, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 29.01.2019 та постановою від 24.06.2019 Верховного Суду, згідно якого стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Вєста Україна" на користь Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Українська страхова група" 532 464, 94 грн сплаченого страхового відшкодування, Господарським судом було видано наказ від 21.02.2019.

Примусове виконання судового рішення по справі №910/1978/17 здійснювалось в межах виконавчого провадження №58722345 у відповідності до приписів Закону України "Про виконавче провадження".

За поясненнями позивача, які з боку відповідача підтверджені, судове рішення по справі №910/1978/17 відповідачем було виконано, грошові кошти сплачено стягувачу, з урахуванням чого 25.04.2019 виконавче провадження за наказом від 21.02.2019 Господарського суду міста Києва по справі №910/1978/17 було закінчено на підставі п.9 ч.1 ст.39 Закону України "Про виконавче провадження".

З урахуванням вказаних вище обставин, позивач на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України за період з 23.06.2016 по 24.04.2019 здійснив нарахування 3% річних 44 615, 65 грн та інфляційні втрати в розмірі 179 658, 07 грн та звернувся до суду з позовом.

Відповідач проти задоволення позовних вимог надав заперечення, посилаючись на те, позивачем пропущено строк позовної давності за вимогами про стягнення нарахувань, що передбачені ст.625 Цивільного кодексу України, які нараховано до 28.08.2017.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до ст.625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних в порядку статті 625 Цивільного кодексу України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Сплата трьох процентів від простроченої суми (якщо інший розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним утримуваними коштами, належними до сплати кредиторові.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є не лише договори та інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти.

За приписами ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Статтю 625 Цивільного кодексу України розміщено у розділі І "Загальні положення про зобов`язання" книги 5 Цивільного кодексу України. Отже, положення розділу І книги 5 Цивільного кодексу України поширюються як на договірні (підрозділ 1 розділу ІІІ книги 5 Цивільного кодексу України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу ІІІ книги 5 Цивільного кодексу України ).

Таким чином, дія ст. 625 Цивільного кодексу України поширюється на всі види грошових зобов`язань незалежно від підстав їх виникнення (договір чи делікт). Тому у разі прострочення виконання зобов`язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3 % річних та інфляційні нарахування від простроченої суми відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17, від 16.05.2018 у справі №14-16цс18 та постановах Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 908/2552/17, від 04.12.2019 по справі №910/13238/18.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.04.2018 у справі №758/1303/15-ц дійшла висновку, що за змістом ст.ст. 524, 533-535 і 625 Цивільного кодексу України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.

Правовідносини, в яких страховик у разі настання страхового випадку зобов`язаний здійснити страхову виплату, є грошовим зобов`язанням, а тому правовідносини з відшкодування шкоди в порядку суброгації, які склалися між сторонами у справі, також є грошовим зобов`язанням. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 20.04.2018 по справі №910/12028/17.

У даному випадку первісно між сторонами виник спір стосовно виплати суми страхового відшкодування в порядку суброгації, тобто, право на вимоги сплати грошових коштів, порушення строків виконання якого може бути підставою для застосування наслідків, що визначені ст.625 Цивільного кодексу України.

При цьому, судом враховано, що позивачем визначено початковою датою періоду нарахування календарну дату відмови ТОВ "Вєста Україна" у задоволенні вимоги ПрАТ "Страхова компанія "Українська страхова група" про сплату страхового відшкодування в досудовому порядку.

Одночасно, суд вважає безпідставним нарахування 3% річних за 24.04.2019, оскільки у вказаний день грошове зобов`язання було виконано.

Як вказувалось судом вище, відповідачем було заявлено про застосування строків позовної давності. З приводу вказаної заяви відповідача суд зазначає наступне.

Згідно з положеннями ст.256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Європейським судом з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошено, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"). Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Аналогічну правову позицію підтримано Верховним Судом України у постанові від 16.11.2016 по справі №6-2469цс16.

Законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відтак її може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного.

Позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 01.10.2019 по справі №910/12604/18.

Таким чином, при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (ст.267 Цивільного кодексу України) необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини про те, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього - у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу.

Отже, з наведеного полягає, що питання стосовно порушення строку позовної давності застосовується судом саме до вимог, що є предметом спору у справі, проте, ніяким чином не до відносин, які передували відповідному спору.

Тобто, у даному випадку дослідженню підлягають обставини щодо того, чи порушено позивачем при зверненні до суду з позовом про стягнення за період з 23.06.2016 по 23.04.2019 3% річних та інфляційних втрат строк позовної давності.

Статтею 257 Цивільного кодексу України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Тобто, у даному випадку до спірних правовідносин підлягає застосуванню загальний строк позовної давності.

Якщо предметом спору є стягнення нарахувань за кожний день прострочення виконання зобов`язання (як то стягнення пені, відсотків річних), позовну давність необхідно обчислювати щодо кожного дня окремо.

Як судом вище було встановлено, позивачем заявлено до стягнення з відповідача 3% річних та інфляційні втрати за період з 23.06.2016 по 24.04.2019. Одночасно, судом було встановлено неправомірність нарахування за 24.04.2019, з огляду на погашення в цей день грошового зобов`язання.

Одночасно, зі штампу реєстрації вхідної документації Господарського суду міста Києва вбачається, що позивач звернувся до суду з позовом 31.08.2020.

Таким чином, виходячи з того, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню загальний строк позовної давності у три роки, суд дійшов висновку, що за вимогами про стягнення 3% річних та інфляційних втрат за період з 23.06.2016 по 30.08.2017 позивачем строк позовної давності пропущено, а отже в цій частині вимоги підлягають залишенню без задоволення.

Здійснивши власний перерахунок, суд дійшов висновку щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення нарахувань, що визначені ст.625 Цивільного кодексу України, нарахованих за період з 31.08.2017 по 23.04.2019, а саме 3% річних на суму 25 601, 16 грн та інфляційних втрат (вересень 2017 - березень 2019) в розмірі 99 459, 58 грн.

Надаючи оцінку іншим доводам сторін судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів а інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. ), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019 Верховного Суду по справах №910/13407/17 та №915/370/16.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Відповідно до ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно із ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

З огляду на наведені вище норми, враховуючи доведення позивачем своїх позовних вимог, а відповідачем не представлення суду більш вірогідних доказів, ніж ті, які надані позивачем, суд прийшов до висновку про часткове задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача 25 601, 16 грн 3 % річних та 99 459, 58 грн інфляційних втрат.

Відповідно до ст.129 ГПК України судові витрати покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 86, 129, 232-234, 240, 250-252 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Вєста Україна" (04076, м.Київ, проспект Степана Бандери, будинок 6, ЄДРПОУ 35322154) на користь Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Українська страхова група" (03038, м.Київ, вул.Федорова Івана, будинок 32 ЛІТ.А, ЄДРПОУ 30859524) 3% річних у розмірі 25 601 (двадцять п`ять тисяч шістсот одна) грн 16 коп., інфляційні втрати в сумі 99 459 (дев`яносто дев`ять тисяч чотириста п`ятдесят дев`ять) грн 58 коп. та судовий збір в сумі 1 172 (одна тисяча сто сімдесят дві) грн 13 коп.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Видати наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до вимог ст. 241 ГПК України та може бути оскаржене до апеляційної інстанції у строки передбачені ст. 256 ГПК України.

Суддя Я.А.Карабань