Постанова № 9364302, 19.04.2010, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 квітня 2010 р. № 2/166-3301(3/32-486)

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

ГоловуючогоКота О.В.

суддівШевчук С.Р.

Демидової А.М.

перевіривши касаційну скаргуФізичної особи підприємця ОСОБА_4 на постановуЛьвівського апеляційного господарського суду від 15.12.2009р. у справі№ 2/166-3301(3/32-486) за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Тернопільська меблева фабрика" доФізичної особи підприємця ОСОБА_4 провизнання недійсним договору В судовому засіданні взяли участь представники: - позивача: Притула В.Д. дов. № 43 від15.04.2010р. - відповідача: ОСОБА_4; ОСОБА_6 дов. від 10.07.2007р. ВСТАНОВИВ: В лютому 2008 року товариство з обмеженою відповідальністю "Тернопільська меблева фабрика" (далі позивач) звернулось до господарського суду Тернопільської області з позовом до фізичної особи підприємця ОСОБА_4 (далі відповідач) про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 28.09.2004р.

Рішенням господарського суду Тернопільської області від 17.12.2008р. (суддя Колубаєва В.О.) договір купівлі-продажу магазину з відділом кафетерію, що знаходиться за адресою: м. Тернопіль, вул. Білецька, 56 від 28.09.2004р. визнано недійсним з дня його заключення, зобов'язано субєкта підприємницької діяльності фізичній особі ОСОБА_4, проживаючої поАДРЕСА_1 повернути ТОВ «Тернопільська меблева фабрика»м. Тернопіль, вул. Білецька, 56 магазин з відділом кафетерію, що знаходиться в м. Тернополі по вул. Білецька, 56. та стягнуто судові витрати.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 15.12.2009р. (у складі головуючого Краєвської М.В., суддів Галушко Н.А., Орищин Г.В.), вказане рішення суду скасовано в частині визнання недійсним договору 28.09.2004р. купівлі-продажу магазину з відділом кафетерію і провадження щодо цієї позовної вимоги припинено.

Пункт 2 резолютивної частини змінено та викладено в такій редакції:

«Зобовязати субєкта підприємницької діяльності фізичній особі ОСОБА_4 (ідентифікаційний код НОМЕР_1) повернути ТОВ «Тернопільська меблева фабрика»(ідентифікаційний код 14028982) м. Тернопіль, вул. Білецька, 56 магазин з відділом кафетерію, що знаходиться в м. Тернополі по вул. Білецька, 56.»В решті рішення залишено без змін.

Не погоджуючись з прийнятими рішенням та постановою відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права та просить їх скасувати і прийняти нове рішення, яким: 1) в частині вимог про визнання недійсним з моменту укладення договору купівлі-продажу магазину з відділом кафетерію, укладеного 28.09.2004р. провадження по справі припинити на підставі п.1-1 ч.1 ст. 80 ГПК України, з мотивів визначених ч.ч.1, 2 ст. 215 ЦК України; 2) в частині вимог про застосування наслідків передбачених ст.216 ЦК України в задоволенні позову відмовити; 3) судові витрати покласти на позивача у повному обсязі.

Позивач скористався правом наданим ст. 1112 ГПК України, надіслав відзив на касаційну скаргу, в якому доводів скаржника не визнає та просить оскаржувані судові акти залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Перевіривши доводи касаційної скарги, юридичну оцінку встановлених фактичних обставин, проаналізувавши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.

Як встановив суд першої інстанції, 28.09.2004р. між товариством з обмеженою відповідальністю "Тернопільська меблева фабрика"(продавець) та фізичною особою підприємцем ОСОБА_4 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, згідно умов якого позивач зобов'язався передати у власність відповідачу магазин з відділом кафетерію, що знаходиться по вул. Білецька, 56, у м. Тернопіль.

Ч.2 ст. 180 Господарського кодексу України (далі ГК України) встановлено, що господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Відповідно до ч.1. ст. 657 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Ч.1 ст.220 ЦК України передбачено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Водночас ч.2 ст.215 ЦК України зазначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.(абз.2 ч.2 ст. 216 ЦК України)

Дослідивши зазначений договір, місцевий господарський суд, беручи до уваги приписи наведених статей та відсутність в ньому істотних умов (ціни, строку оплати, належної адреси розташування об'єкту продажу) і враховуючи те, що спірний договір укладено в неналежній формі, без нотаріального посвідчення та державної реєстрації, що не відповідає вимогам зазначених статей, дійшов висновку про задоволення позовної вимоги про визнання спірного договору недійсним.

Крім того, оскільки позивач передав відповідачу майно за спірним договором, суд першої інстанції, керуючись ст. 216 ЦК України зобов'язав відповідача повернути його позивачу.

Натомість, Львівський апеляційний господарський суд, дійшов іншого висновку про припинення провадження щодо позовної вимоги в частині визнання спірного договору недійсним, оскільки, як встановив суд апеляційної інстанції, рішенням господарського суду Тернопільської області від 23.06.2009р.у справі № 17/15-295, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 22.09.2009р., встановлено як обставину справи неукладеність договору від 28.09.2004р.

Вказаний висновок суду ґрунтується на тому, що спірний договір не містить всіх істотних умов, передбачених законодавством для даного виду договору, а саме: предмету договору, оскільки ні в спільному договорі, ні в акті приймання-передачі не вказано площі об'єкту, що унеможливлює встановити, який саме об'єкт підлягав продажу та строку проведення оплати за придбаний об'єкт і строку передачі приміщення покупцю. Крім того, при прийнятті даного рішення не бралася до уваги оплата за договором від 28.09.2004р., яка була проведена лише 14.11.2007р., оскільки, як зазначалось, договором не передбачено як строку проведення оплати, так і розстрочення платежу. Дана сума оплати повернута продавцем.

Ч.2 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України) передбачено, що факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

За таких обставин і враховуючи те, що вищенаведене в розумінні ст.35 ГПК України має приюдиційне значення для вирішення даної справи і те, що недійсним може бути визнаний лише укладений договір, апеляційний господарський суд дійшов правильного висновку про припинення провадження у даній справі в порядку ст. 80 ГПК України щодо позовної вимоги про визнання договору від 28.09.2004р. недійсним.

Між тим, колегія суддів Вищого господарського суду України не може погодитись з висновками господарських судів в частині задоволення позовної вимоги про застосування наслідків недійсності правочину, передбачених ст.216 ЦК України, оскільки спірний договір від 28.09.2004р. визнано судом неукладеним, тобто таким, що не породжує жодних правових наслідків для сторін.

Таким чином, враховуючи те, що спірний договір не є недійсним, а є неукладеним, застосування наслідків недійсності встановлених ст.216 ЦК до неукладеного договору є неправильним.

З огляду на викладене, оскільки судами попередніх інстанцій при вирішенні даного спору неправильно застосована ст.216 ЦК України, та по справі не вимагається збирати або додатково перевіряти і оцінювати докази, перевіривши юридичну оцінку обставин справи, суд касаційної інстанції дійшов до висновку, що прийняті у справі судові рішення підлягають скасуванню в частині зобов'язання відповідача повернути позивачу майно, з ухваленням нового рішення в цій частині про відмову у позові.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу фізичної особи підприємця ОСОБА_4 задовольнити частково.

Скасувати постанову Львівського апеляційного господарського суду від 15.12.2009р. та рішення господарського суду Тернопільської області від 17.12.2008р. у справі № 2/166-3301 (3/32-486) в частині зобов'язання відповідача повернути позивачу магазин з відділом кафетерію, що знаходиться за адресою: м. Тернопіль, вул. Білецька, 56.

Прийняти в цій частині нове рішення, яким в позові відмовити.

В решті залишити без змін.

Згідно ст. ст. 125, 129 Конституції України та рішення Конституційного Суду України № 8-рп/2010 від 11 березня 2010 року постанова Вищого господарського суду України касаційному оскарженню не підлягає.

Головуючий Кот О.В.

С у д д я Шевчук С.Р.

С у д д я Демидова А.М.