Рішення № 93627323, 10.12.2020, Чернігівський окружний адміністративний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 грудня 2020 року Чернігів Справа № 620/4634/20

Чернігівський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Зайця О.В.,

за участю секретаря Новик Н.С.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача Гринь Л.В.,

представника відповідача Черевко А.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду справу за адміністративним позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Управління Держпраці у Чернігівській області про визнання незаконною та скасування постанови,

У С Т А Н О В И В:

Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом у якому просить: визнати незаконною та скасувати постанову про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами № 25-02-015/0228/102 від 04 квітня 2019 року, яку винесено заступником начальника Управління Держпраці у Чернігівській області Хоменко І.І., про накладення штрафу в розмірі 125190 гривень.

В обґрунтування вимог позивач зазначає, що контролюючий орган дійшов помилкового висновку про порушення вимог ст. 24 КЗпП України внаслідок допуску працівника до роботи без укладення трудового договору з огляду на те, що між позивачем та ОСОБА_2 укладено цивільно-правовий договір про надання послуг, а нормами цивільного законодавства укладення такого роду договорів не заборонено.

У судовому засіданні позивач та його представник, у судовому засіданні позовні вимоги підтримали та просили їх задовольнити.

У судовому засіданні представник відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог, оскільки трудовий договір з ОСОБА_2 не укладався, наказ (розпорядження) про прийняття його на роботу позивачем не видавались.

Заслухавши пояснення позивача та його представника, представника відповідача, розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Враховуючи інформацію службової записки начальника відділу з питань додержання законодавства про працю, зайнятість та інших нормативно-правових актів Управління Держпраці у Чернігівській області Луцишиної В.М. від 06.03.2019 та листа Головного Управління ДФС у Чернігівській області від 26.02.2019 № 2974/8/25-01-13-05-11 начальником Управління Дорошенком С.В. прийнято рішення про проведення інспекційного відвідування ФОП ОСОБА_1 щодо додержання законодавства про працю в частині використання найманої праці без належного оформлення трудових відносин.

На підставі наказу Управління 11.03.2019 № 81 та направлення на проведення контрольного заходу від 11.03.2019 № 289 головним державним інспектором відділу з питань додержання законодавства про працю, зайнятість та інших нормативно-правових актів Гущіною Іриною Борисівною в період з 11.03.2019 по 12.03.2019 проведено інспекційне відвідування ФОП ОСОБА_1 на предмет додержання законодавства про працю в частині використання найманої праці без належного оформлення трудових відносин.

За результатом проведення інспекційного відвідування встановлені порушення ч. 3 ст. 24 КЗпП України, про що складено акт інспекційного відвідування (невиїзного інспектування) юридичної особи (фізичної особи), яка використовує найману працю від 12.03.2019 № 25-02-015/0228.

На підставі абзацу 2 частини 2 ст. 265 Кодексу законів про працю України за фактичний допуск працівника ОСОБА_2 до роботи без укладення трудового договору (ч. 3 ст. 24 Кодексу законів про працю України) 04 квітня 2019 року заступником начальника Управління Держпраці у Чернігівській області Хоменко І.І. винесено постанову про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами № 25-02-015/0228/102 на ФОП ОСОБА_1 у розмірі 125190 грн.

Не погоджуючись з вказаною постановою, позивач звернувся до суду.

Надаючи правову оцінку вказаним обставинам, суд зазначає таке.

Відповідно до частини другої статті 2 КЗпП України працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Як зазначено у статті 21 КЗпП України, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Положеннями частин 1-3 статті 24 КЗпП України встановлено, що трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов`язковим: 1) при організованому наборі працівників; 2) при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров`я; 3) при укладенні контракту; 4) у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі; 5) при укладенні трудового договору з неповнолітнім (стаття 187 цього Кодексу); 6) при укладенні трудового договору з фізичною особою; 7) в інших випадках, передбачених законодавством України.

При укладенні трудового договору громадянин зобов`язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров`я та інші документи.

Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно із частиною першою статті 23 КЗпП України трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Статтею 1 Закону України «Про професійний розвиток працівників» визначено, що працівником є фізична особа, яка працює за трудовим договором (контрактом) на підприємстві, в установі та організації незалежно від форми власності та виду діяльності або у фізичної особи, яка відповідно до законодавства використовує найману працю.

Згідно із статтею 1 Закону України «Про зайнятість населення» робочим місцем є місце (приміщення), на якому працівник постійно чи тимчасово перебуває в процесі трудової діяльності і яке визначене, зокрема на підставі трудового договору (контракту).

Відповідно до 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

Також заробітною платою відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Таким чином, з наведених норм чинного законодавства України вбачається, що трудові відносини між працівником і роботодавцем виникають на підставі укладеного між ними трудового договору, за яким працівник зобов`язаний виконувати роботу, визначену договором, дотримуватись правил внутрішнього трудового розпорядку, а роботодавець у свою чергу зобов`язаний виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати необхідні для виконання роботи умови праці, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. З боку роботодавця трудовий договір з працівником укладає власник підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізична особа підприємець.

У свою чергу, про фактичний допуск працівника до роботи на підприємстві може свідчити виконання працівником за наказом власника або уповноваженого ним органу певної роботи на цьому підприємстві; дотримання працівником внутрішнього трудового розпорядку даного підприємства; наявність у працівника робочого місця на цьому підприємстві; отримання працівником від власника або уповноваженого ним органу заробітної плати в обумовленому між ними розмірі.

Загальне визначення цивільно-правового договору наведено у статті 626 Цивільного кодексу України. Так, вказаною нормою встановлено, що договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Цивільно-правовий договір - це угода між сторонами: громадянином і організацією (підприємством, тощо) на виконання першим певної роботи (а саме: договір підряду, договір про надання послуг тощо), предметом якого є надання певного результату праці.

Відповідно до статті 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

Згідно із статтею 902 Цивільного кодексу України виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору.

Положеннями частини першої статті 903 Цивільного кодексу України визначено, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Як зазначено Верховним Судом у постанові від 26.09.2018 (справа №822/723/17) основною ознакою, що відрізняє цивільні відносини від трудових, є те, що трудовим законодавством регулюється процес організації трудової діяльності. За цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається за його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату.

Виконавець, який працює за цивільно-правовим договором, на відміну від працівника, який виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, хоча і може бути з ними ознайомлений, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик, працівник не зараховується до штату установи (організації), не вноситься запис до трудової книжки та не видається розпорядчий документ про прийом його на роботу на певну посаду.

Враховуючи аналіз наведених норм права, суд зазначає, що трудовий договір це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов`язаний виконувати не якусь індивідуально-визначену роботу, а роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється. Предметом трудового договору є власне праця працівника в процесі виробництва, тоді як предметом договору цивільно-правового характеру є виконання його стороною певного визначеного обсягу робіт. Предметом трудових договорів є результат праці, який підлягає вимірюванню у конкретних фізичних величинах, а не процес роботи.

Як встановлено судом, між ФОП ОСОБА_1 і ОСОБА_2 був укладений Договор №1 від 21 січня 2015 року про надання послуг по декларуванню та митному оформленню вантажів (а.с.18-20). Відповідно до п.1 цього Договору, Виконавець зобов`язаний за обумовлену плату і в обумовлений термін надавати послуги по декларуванню майна, транспортних засобів та інших предметів, які вводяться на митну територію України. Відповідно до Додатку №1, який є невід`ємною частиною цього Договору, складений перелік, кількість і вартість послуг, які може надати Виконавець за цим Договором. Періодичність надання послуг за цим Договором не зазначена, оскільки послуги за цим Договором, мають строковий і несистематичний характер.

Аналіз змісту вказаного договору вказує на те, що предметом є виконання певного визначеного обсягу роботи, за наслідками виконання якої замовник зобов`язувався оплатити виконавцю винагороду за виконану ним роботу. Виконавець не підпорядковувався правилам внутрішнього трудового розпорядку замовника, а сам організовував процес надання послуг (виконання робіт).

Таким чином, предметом укладеного договору є кінцевий результат, а не процес праці. Метою даного договору є отримання певного матеріального результату.

Таким чином, враховуючи вищенаведене, суд вважає, що за своїм змістом укладений договір є цивільно-правовим договором, а висновки відповідача про порушення позивачем вимог частини третьої статті 24 КЗпП України є помилковими.

Суд звертає увагу, що статтею 204 Цивільного кодексу України передбачено презумпцію правомірності правочину, яка передбачає, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Разом з тим, зазначені вище договір не визнаний недійсним чи неукладеним у порядку, встановленому законом.

Враховуючи наведене, суд вважає, що у матеріалах справи відсутні, а відповідачем не надані будь-які належні, допустимі та достатні докази того, що ОСОБА_2 був допущений до роботи у позивача без укладення трудового договору.

Згідно із статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно із частина 1 та 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи встановлені обставини справи та надані докази, суд дійшов висновку, що відповідачем не доведено правомірність та обґрунтованість свого рішення, з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому позовні вимоги слід задовольнити у повному обсязі.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Керуючись статтями 139, 241, 243, 244-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги задовольнити.

Визнати протиправною та скасувати постанову про накладення штрафу № 25-02-015/0228/102 від 04 квітня 2019 року про накладення штрафу в розмірі 125190 гривень.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління Держпраці у Чернігівській області на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 судовий збір у сумі 2732,60 грн.

Рішення суду набирає законної сили в порядку статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення суду. Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.

Повний текст рішення виготовлено 18 грудня 2020 року.

Суддя О.В. Заяць