Рішення № 93627283, 15.12.2020, Чернівецький окружний адміністративний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 грудня 2020 р. м. Чернівці Справа № 600/1439/20-а

Чернівецький окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Лелюка О.П., за участю: секретаря судового засідання Кіщук О.І., позивача ОСОБА_1 та представника відповідача Коталейчука С.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Національної академії внутрішніх справ про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити дії, стягнення моральної шкоди,

УСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Національної академії внутрішніх справ про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити дії, стягнення моральної шкоди.

Позивач просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Національної академії внутрішніх справ щодо не надання ОСОБА_1 письмової відповіді на заяву (інформаційний запит) від 18 червня 2020 року;

- зобов`язати Національну академію внутрішніх справ надати письмову відповідь на заяву (інформаційний запит) від 18 червня 2020 року;

- стягнути із Національної академії внутрішніх справ моральну шкоду за протиправну бездіяльність у розмірі 3555000,00 грн.

В обґрунтування позову зазначено, що відповідачем не надано обґрунтованої відповіді на заяву позивача від 18 червня 2020 року про надання інформації. Натомість протиправною, на думку позивача, є вимога відповідача про уточнення мети на отримання запитуваної інформації. Крім цього, позивач вказував, що надісланий відповідачем лист підписано не керівником Національної академії внутрішніх справ, а особою, яка не має права підписувати документи, які надсилаються названою вище установою. Обґрунтовуючи вимогу про стягнення моральної шкоди в сумі 3555000,00 грн, позивач зазначав, що відповідач систематично не надає відповіді на його інформаційні запити, у зв`язку з чим він зазнає моральних страждань через значні вади здоров`я.

Ухвалою суду від 16 вересня 2020 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження на підставі положень пункту 2 частини четвертої статті 12, пункту 2 частини четвертої статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України; призначено підготовче судове засідання; у встановлено строк для подання відзиву на позовну заяву та ін.

У наданих до суду поясненнях відповідач просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог, вказуючи про їх необґрунтованість та невідповідність фактичним обставинам справи. Крім цього, зазначив про те, що позивачем жодним чином не обґрунтовано наявність підстав відшкодування моральної шкоди у заявленому розмірі.

Позивачем подано до суду відповідь на відзив (пояснення), в яких зазначено про безпідставність доводів відповідача. Наполягав на задоволенні позовних вимог.

Ухвалою суду від 24 листопада 2020 року закрито підготовче провадження та призначено дану справу до судового розгляду по суті.

Крім цього, судом були прийняті рішення про проведення судового засідання по цій справі у режимі відеоконференції.

У судовому засіданні 15 грудня 2020 року ухвалою суду, постановленою без виходу до нарадчої кімнати, із занесення до протоколу судового засідання, відмовлено у задоволені клопотання позивача від 11 грудня 2020 року про долучення до матеріалів справи доказів.

В судовому засіданні позивач підтримав заявлені позовні вимоги та просив їх задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти задоволення позову з підстав, викладених у поясненнях.

Заслухавши осіб, які з`явились в судове засідання, перевіривши наявні матеріали, всебічно та повно з`ясувавши всі обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що 18 червня 2020 року позивач звернувся до Національної академії внутрішніх справ із заявою, в якій просив надати інформацію щодо середнього розміру додаткових видів грошового забезпечення та премії за прирівняною посадою поліцейського до його посади за період з 01 січня 2019 року по листопад 2019 року.

Згідно змісту листа від 30 червня 2020 року №46/10/Т-2074 «Про результати розгляду звернення» на указану заяву позивача відповідач просив ОСОБА_2 уточнити надісланий ним запит, оскільки в ньому не вказано, які саме посади позивач просить прирівняти, відповідно до якого нормативно-правового акту це можливо зробити і для яких цілей.

З указаного листа також вбачається, що такий підписано начальником відділу юридичного забезпечення Національної академії внутрішніх справ підполковником поліції Сухомлином Д.

Вважаючи, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо ненадання обґрунтованої письмової відповіді на заяву (інформаційний запит) від 18 червня 2020 року, позивач звернувся до адміністративного суду з цим позовом.

Вирішуючи спір, суд зазначає наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частинами першою та другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації, врегульовані Законом України «Про інформацію» від 02 жовтня 1992 року №2657-XII (далі – Закон №2657-XII).

Згідно зі статтею 1 Закону №2657-XII інформація - будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді. Суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, інший суб`єкт, що здійснює владні управлінські функції відповідно до законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Статтею 2 Закону №2657-XII передбачено, що основними принципами інформаційних відносин є: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації, свобода обміну інформацією; достовірність і повнота інформації; свобода вираження поглядів і переконань; правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації; захищеність особи від втручання в її особисте та сімейне життя.

Згідно зі статтею 4 Закону №2657-XII суб`єктами інформаційних відносин є: фізичні особи; юридичні особи; об`єднання громадян; суб`єкти владних повноважень. Об`єктом інформаційних відносин є інформація.

Кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів (абзац 1 частини першої статті 5 Закону №2657-XII).

Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 11 Закону №2657-XII кожному забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законом.

Вказаними положеннями законодавства передбачено право особи на інформацію, яке полягає у можливості вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації прав, свобод і законних інтересів особи.

Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес, визначається Законом України «Про доступ до публічної інформації» від 13 січня 2011 року №2939-VI (далі – Закон №2939-VI).

Статтею 1 Закону №2939-VI визначено, що публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 3 Закону №2939-VI право на доступ до публічної інформації гарантується обов`язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 5 Закону №2939-VI доступ до інформації забезпечується шляхом надання інформації за запитами на інформацію.

Частиною першою статті 13 Закону №2939-VI передбачено, що розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються: 1) суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання; 2) юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, - стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів; 3) особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб`єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, - стосовно інформації, пов`язаної з виконанням їхніх обов`язків; 4) суб`єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, - стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них.

Розпорядники інформації зобов`язані надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об`єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію (пункт 6 частини першої статті 14 Закону №2939-VI).

Частинами першою, другою, четвертою статті 19 Закону №2939-VI визначено, що запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні. Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту. Письмовий запит подається в довільній формі.

Відповідно до частини першої статті 22 Закону №2939-VI розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: 1) розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов`язані з копіюванням або друком; 4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п`ятою статті 19 цього Закону.

Згідно з частиною першою статті 23 Закону №2939-VI рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду.

Отже, особа як запитувач інформації має право на отримання публічної інформації, яка знаходиться у володінні відповідного розпорядника. У свою чергу розпорядник інформації зобов`язаний надати такій особі запитувану інформацію або ж відмовити у задоволенні поданого запиту на інформацію у випадках, визначених законом.

Однак, усупереч наведеним вище приписам законодавства, відповідачем за наслідком розгляду запиту на інформацію позивача не було надано обґрунтовану відповідь щодо запитуваної інформації або ж, у разі наявності передбачених законом підстав, не надано відмову у задоволенні поданого позивачем запиту. Натомість відповідачем у листі від 30 червня 2020 року №46/10/Т-2074 безпідставно висловлено прохання уточнити запит позивача.

Наведене свідчить про недотримання відповідачем наведених вище вимог законодавства.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку про те, що відповідачем не надано обґрунтованої письмової відповіді на заяву (інформаційний запит) позивача від 18 червня 2020 року у відповідності до положень Закону №2657-XII та Закону №2939-VI, що призвело до порушення гарантованих Конституцією України на Законами України прав позивача на вільний доступ до інформації.

Перевіряючи оскаржувану бездіяльність на відповідність її критеріям, наведеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд приходить до висновку, що відповідач діяв не на підставі та не у спосіб, встановлений законодавством, що регулює спірні правовідносини; необґрунтовано; нерозсудливо; без дотримання необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване рішення, оформлене листом від 30 червня 2020 року.

Отже, позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльність щодо не надання позивачу обґрунтованої письмової відповіді на заяву (інформаційний запит) від 18 червня 2020 року підлягають задоволенню. Як наслідок, підлягають до задоволення і позовні вимоги про зобов`язання відповідача надати позивачу письмову відповідь на заяву (інформаційний запит) від 18 червня 2020 року, що відповідає об`єкту порушеного права та є належним способом його захисту. Тому позов у цій частині підлягає задоволенню.

Щодо вимоги позивача про стягнення із Національної академії внутрішніх справ моральної шкоди за протиправну бездіяльність у розмірі 3555000,00 грн, то суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно частини п`ятої статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.

Відповідно до частин другої та третьої статті 23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно статті 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

За загальними підставами деліктної відповідальності, а також згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» правовою підставою відповідальності за завдану шкоду є правопорушення, складовими елементами якого є: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

При цьому відсутність хоча б однієї складової виключає можливість відшкодування шкоди.

Обов`язковому з`ясуванню при вирішені спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю вони заподіяні), в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить.

Пунктом 9 вказаної постанови Пленуму Верховного Суду України зазначено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.

Таким чином, обов`язок доказування спричиненої моральної шкоди, її розміру та інших обставин, покладається на особу, що позивається із таким позовом.

За змістом частини першої статті 73 і частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Однак у ході судового розгляду справи позивач не надав суду жодних переконливих доказів на підтвердження причинного зв`язку між оскаржуваною бездіяльністю відповідача та завданням йому моральної шкоди (у вигляді розладів здоров`я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань тощо).

Не надано до суду також і належних доказів того, що відповідач систематично не надає відповіді на інформаційні запити позивача щодо інформації, запитуваної у листі від 18 червня 2020 року, що безпосередньо призводить до моральних страждань останнього.

Враховуючи наведені положення та беручи до уваги те, що позивачем не доведено, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням (бездіяльністю) відповідача, наявність вини заподіювача, розмір заявленої шкоди – 3555000,00 грн, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову в частині стягнення моральної шкоди на користь позивача.

Сам лише факт порушення прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду з цим позовом, не може слугувати виключною та безумовною підставою для стягнення моральної шкоди.

Отже, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Згідно частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Особливості визначення шкоди, заподіяної протиправними (незаконними) індивідуальними актами та/або рішеннями, зазначеними у частині першій статті 266-1 цього Кодексу, встановлюються Законом України «Про банки і банківську діяльність» та Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Відповідно до статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно зі статтями 74-76 Кодексу адміністративного судочинства України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до частини першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з частинами першою-третьою статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність вказаних вище доказів окремо, а також достатність і взаємний зв`язок цих доказів у їх сукупності, суд вважає, що позивачем доведено наявність підстав для часткового задоволення заявлених вимог. Водночас відповідач як суб`єкт владних повноважень у поданому до суду відзиві на позовну заяву не довів законність оскаржуваної бездіяльності.

Згідно з частиною третьою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, суд не вирішує питання про стягнення судових витрат.

Крім цього, суд не вбачає правових підстав для встановлення судового контролю у цій справі, про що указано в пункті 5 прохальної частини позову. До того ж, указана вимога позивача жодним чином не обґрунтована.

Керуючись статтями 241 - 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Національної академії внутрішніх справ щодо не надання ОСОБА_1 обґрунтованої письмової відповіді на заяву (інформаційний запит) від 18 червня 2020 року.

Зобов`язати Національну академію внутрішніх справ надати ОСОБА_1 письмову відповідь на заяву (інформаційний запит) від 18 червня 2020 року.

В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Чернівецький окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Оскільки в судовому засіданні оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, то зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 18 грудня 2020 року.

Повне найменування учасників справи: позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), відповідач - Національна академія внутрішніх справ (03035, м. Київ, пл. Солом`янська, 1).

Суддя О.П. Лелюк