Рішення № 93603877, 04.12.2020, Печерський районний суд міста Києва

печерський районний суд міста києва

Справа № 757/11688/20-ц

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 грудня 2020 року Печерський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді Вовк С. В.,

за участі секретаря судових засідань Брачун О. О.,

представника позивача ОСОБА_2,

представника відповідача Мальованої Т. В.,

представника відповідача Кравченко В. П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Форінт», Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про визнання правочинів недійсними,

ВСТАНОВИВ:

Позиція сторін у справі

У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ТОВ «Фінансова компанія «Форінт», АТ «Райффайзен Банк Аваль», в якому з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог, просив:

- Договір № 140/11/210 від 09.08.2018 року між АТ «Райффайзен Банк Аваль» та ТОВ «Фінансова Компанія «Форінт» визнати недійсним;

- Договір відступлення прав за іпотечними договорами № 140/11/214 від 09.08.2018 року між АТ «Райффайзен Банк Аваль» та ТОВ «Фінансова Компанія «Форінт» визнати недійсним.

Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що виходячи із правової позиції Великої Палати Верховного Суду України у Постанові від 11 вересня 2018 року (по справі 909/968/16), умов оспорюваного договору, суб`єктного складу його учасників, обставин його вчинення, на які позивачем звернуто увагу у позовній заяві та відповіді на відзив ТОВ «ФК «Форінт» на позов у цій цивільній справі, визначається чітка відповідність оспорюваного договору, ознакам договору факторингу.

Відповідно до частин 1, 2, 3, 4 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Згідно з ч.2 ст. 44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2018, № 13, ст.69), який набув чинності з 17.06.2018 встановлено, якщо вартість майна, робіт або послуг, що є предметом такого правочину, перевищує 50 відсотків вартості чистих активів товариства відповідно до останньої затвердженої фінансової звітності. Рішення про надання згоди на вчинення правочину,приймаються виключно загальними зборами учасників, якщо інше не передбачено статутом товариства.

Виходячи з ст. 350 Господарського кодексу України, пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», норми якого є спеціальними, фактором можуть виступати фінансові установи якими є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов`язаних із наданням фінансових послуг.

У частинах першій, другій статті 7 названого вище закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.

Відповідно до пунктів 6, 7, 8, 14 Розділу 1 пунктів 1, 3 Розділу XI Положення про Державний реєстр фінансових установ, затвердженого розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України 28.08.2003 № 41 (у редакції розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг 28.11.2013 № 4368) юридична особа набуває статусу фінансової установи з дати внесення відповідного запису про неї до Реєстру. Датою внесення відповідного запису до Реєстру для набуття юридичною особою статусу фінансової установи є дата прийняття Нацкомфінпослуг рішення про внесення фінансової установи до Реєстру. Документом, що підтверджує статус фінансової установи, є Свідоцтво. Фінансова установа має право надавати фінансові послуги після внесення її до Реєстру та отримання Свідоцтва. Якщо відповідно до нормативно-правових актів для надання певної фінансової послуги необхідно отримати ліцензію та/або дозвіл, фінансова установа має право на надання такої послуги лише після отримання відповідної ліцензії та/або дозволу. Вимоги, установлені законодавством України щодо діяльності, пов`язаної з наданням відповідних видів фінансових послуг, повинні виконуватися фінансовою установою протягом усього строку перебування в Реєстрі. Фінансові установи зобов`язані підтримувати розмір статутного (складеного, пайового) та/або власного капіталу на рівні не меншому ніж встановлений цим Положенням до заявника при внесенні його до Реєстру (крім фінансових установ - юридичних осіб публічного права). Фінансова компанія повинна відповідати також таким вимогам: наявність у заявника на дату подання заяви власного капіталу в розмірі: не менше ніж 3 мли грн для заявників, які планують надавати один вид фінансових послуг і не менше ніж 5 млн грн для заявників, які планують надавати два та більше видів фінансових послуг, а саме: надання фінансових кредитів за рахунок власних коштів; фінансовий лізинг; факторинг; надання поручительств; надання гарантій; надання позик; залучення фінансових активів юридичних осіб із зобов`язанням щодо наступного їх повернення.

Як зазначено в аудиторському висновку (звіті незалежного аудитора) щодо річної фінансвої звітності ТОВ «ФК «Форінт» станом на 31.12.2017 в якій товариство за рік визначає вартість чистих активів товариства та затверджує таку звітність, чисті активи (власний капітал) товариства, склали 13 229 000 грн.

Вказана звітність товариства, яка відображає зазначений показник є останньою перед укладенням оспорюваного у справі договору №140/11/210 від 09.08.2018 року, укладеного між AT «Райффайзен Банк Аваль» та ТОВ «Фінансова Компанія «Форінт» вартість вимог за яким склала 18 370 000 (вісімнадцять мільйонів триста сімдесят тисяч) гривень.

Очевидно, що вартість вимог оспорюваного догору перевищує 50% (6, 614,5 тис. грн.) від загальної вартості чистих активів ТОВ ФК «Форинт» визначеної на дату останньої фінансової звітності.

Таким чином на вчинення оспорюваного правочину, вимагалося надання згоди Рішенням загальним зборів учасників ТОВ «ФК «Форінт», яке на дату укладення оспорюваного договору не приймалося.

Крім того, для укладення оспорюваного договору стосовно набуття ТОВ «ФК «Форінт» права вимоги на погашення позичкової заборгованості в іноземній валюті за кредитними договорами необхідна наявність у ТОФ «ФК «Форінт» виданої Національним Банком України ліцензії на здійснення відповідних валютних операцій ліцензії, яка в свою чергу у ТОВ «ФК «Форінт» відсутня.

Наведені обставини свдічать про те, що оспорюваний договір №140/11/210 від 09.08.2018 ТОФ «ФК «Форінт» з AT «Райфайзен Банк Аваль» укладало всупереч актів цивільного законодавства, що відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України є підставою для визнання його недійсності.

Враховуючи те, що на умовах укладеного, всупереч актів цивільного законодавства, вищезазначеного договору AT «Райфайзен Банк Аваль» уклало з ТОВ «ФК «Форінт» договір відступлення прав за іпотечними договорами № 140/11/214 від 09.08.2018, за умовами якого, останнє набуло прав, зокрема, за договором іпотеки № 014/05/240/659 від 28.04.2007, зареєстрованим в реєстрі № 1132, прав за договором іпотеки № 014/05/240/659 від 28.04.2007, зареєстрованим в реєстрі № 1132, укладеним між ОСОБА_1 та ВАТ «Райфайзен Банк Аваль» на нерухоме майно - нежитлова будівля молодіжно-розважального комплексу з підвальним приміщенням, загальною площею 486,50 кв. м, розміщеною за адресою: АДРЕСА_1 , заставною вартістю предмета іпотеки, визначеного сторонами в сумі 1 318 428 грн. то відповідно такий договір, є таким, що укладений всупереч актів цивільного законодавства що є підставою для визнання недійсним на умовах ч.1 ст. 215 ЦК України.

Представник відповідача ТОВ «Фінансова компанія «Форінт» подав відзив на позов, в якому зазначив, що твердження позивача про те, що Договір № 140/11/210 від 09.08.2018 року є договором факторингу, не відповідає дійсності та не підтверджено жодним доказом. Договір № 140/11/240 від 09.08.2018 р. укладений з додержанням форми, змісту та суб`єктного складу, передбачених ст.ст. 512, 513, 514, 655, 656 ЦК України, які кореспондуються між собою, тобто у відповідності до вимог чинного законодавства, та, відповідно, по суті не є договором факторингу. Жодною умовою оскаржуваного договору не передбачено умов щодо дисконтів, фінансування клієнта або ж одержання прибутку, крім того, терміни, які використані в договорі, відповідають назвам сторін правочину, які містяться в ст. 512-519 ЦК України та регулюють відносини відступлення права вимоги, та не мають жодного відношення до глави 73 ЦК України, якою врегульовані відносини факторингу.

Статтею 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» не передбачено, що відступлення права вимоги, набуття права вимоги в іноземній валюті, погашення заборгованості за кредитним договором боржником, прийняття кредитором виконання боржником зобов`язання в іноземній валюті є фінансовою операцією та потребує отримання Генеральної чи індивідуальної ліцензії. Відповідно до Свідоцтва про реєстрацію фінансової установи - ТОВ «ФК «Форінт» ФК №791 від 16.08.2016 року, ТОВ «ФК «Фопінт» має право надавати фінансові послуги без отримання ліцензій і та/або дозволів, що зазначено у Додатку до Свідоцтва про реєстрацію фінансової установи, що видане Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринку фінансових послуг.

Також відповідно до Розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринку фінансових послуг від 21.03.2017 року № 657 постановлено видати ТОВ «ФК «Форінт» ліцензію з правом ведення господарської діяльності з надання фінансових послуг, копію свідоцтва про реєстрацію фінансової установи індивідуальної ліцензії.

Укладення договору відступлення права вимоги не є договором факторингу, отже отримання ліцензії не є необхідною умовою укладення зазначеного договору № 140/11/210 від 09.08.2018 року, а ст. 227 ЦПК України не може бути застосована до правовідносин, які склались між сторонами у даній справі.

Позивач подав відповідь на відзив на позов, в якій зазначив, що укладаючи Договір №140/11/210/ від 09.08.2018 р. ТОВ «Фінансова компанія «Форінт», гарантувало АТ «Райффайзен Банк Аваль», що він є юридичною особою-фінансовою установою, створеною за законодавством України, наділеною достатнім обсягом дієздатності для укладення та виконання цього договору, має необхідні дозволи та статус для укладення та виконання договору, включаючи, але без обмежень, для обслуговування кредитних договорів, та не потребує жодних додаткових дозволів та погоджень органів державної влади чи третіх осіб, в тому числі фінансових установ.

Відтак, отримавши саме право вимоги за Договором №140/11/210/ від 09.08.2018 року, ТОВ «Фінансова компанія «Форінт» було обмежено у можливості реалізації цього права, оскільки не мало необхідного обсягу цивільної дієздатності юридичної особи, а саме, - не мав ні генеральної, ні індивідуальної ліцензії НБУ на право здійснення валютних операцій, як це передбачено валютним законодавством України, також не мав жодних дозволів на відкриття та ведення рахунків в іноземній валюті, відповідно не вправі приймати від боржника передбачені кредитним договором кошти у іноземній валюті, а відповідно і укладати відносно валютно-кредитного договору відступлення прав вимоги.

Також АТ «Райффайзен Банк Аваль» не має прав на відкриття та ведення рахунків клієнтів в іноземній валюті, як зазначалось вище, й тим більше, нараховувати відсотки в іноземній валюті, що є його доходом.

Таким чином, за відсутності генеральної чи індивідуальної ліцензії НБУ на право здійснення валютних операцій. ТОВ «Фінансова компанія «Форінт» не вправі отримувати від боржника іноземну валюту в якості оплати за кредитним договором, відтак не має право ініціювати звернення стягнення на іпотечне майно з підстав нездійснення боржником валютних операцій, права на здійснення котрих він не мав, оскільки таке ініціювання не ґрунтується на законі, більш того, здійснення таких валютних операцій є правопорушенням передбаченим ч. 1 ст. 16 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання та валютний контроль» та ст. 162 КпАП України.

В судовому засіданні представник позивача вимоги позову підтримав та просив задовольнити.

Представники відповідачів в судовому засіданні проти позову заперечували, просили відмовити у задоволенні вимог у повному обсязі.

Процесуальні дії

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 16 березня 2020 року відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін та призначено судове засідання для розгляду справи по суті.

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 06 липня 2020 року клопотання представника позивача про витребування доказів у справі задоволено, витребувано у ТОВ «Фінансова компанія «Форінт» та Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» докази.

Фактичні обставини справи

Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.

Між АТ «Райффайзен Банк Аваль» та ТОВ «Фінансова компанія «Форінт» укладено Договір №140/11/210 від 09.08.2018 року, за умовами вказаного договору Кредитор зобов`язується передати у власність Набувачу права вимоги, вказані в Реєстрі кредитних операцій до відступлення, в порядку та на умовах визначених в Договорі, а Набувач - зобов`язуються прийняти від Кредитора права вимоги в обсязі та на умовах, що існуватимуть на дату відступлення Прав вимоги, та сплатити Кредитору їх вартість, (п.2.1 Договору).

Вказаний в Реєстрі кредитних операцій до відступлення загальний розмір прав вимоги, що відступаються (передаються) за Договором Кредитором Набувачу, визнається станом на дату відступлення прав вимоги і фіксується в Реєстрі відступлення прав вимоги, (п.2.2 Договору).

За цим договором Кредитором Набувачу, відступаються права грошової вимоги щодо повернення позичальниками сум основної (позичкової) заборгованості за кредитним договорами. Включення чи не включення сум нарахованих процентів за користування позиченими коштами та/або сум штрафних санкцій за Кредитними договорами до розміру Прав вимоги не впливає на волю сторін та їх рішення укласти і виконувати цей договір. ( п. 2.3 Договору).

Права вимоги Кредитора до Позичальників та/або Поручителів щодо відшкодування Кредитору сум судового збору, втрат виконавчого провадження чи інших витрат, понесених Кредитором у зв`язку із судовим захистом своїх прав за кредитними договорами, Кредитором Набувачу за цим договором не відступаються, а відповідні суми заборгованості Позичальників та або поручителів перед Кредитором - не включаються до розміру прав вимоги.( п.2.4. Договору).

Перехід прав вимоги від кредитора і набуття їх набувачем у власність відбувається за умови сплати Набувачем Кредитору загальної вартості прав вимоги, відповідно до п.п.3.1., 3.2 Договору, з моменту підписання Сторонами реєстру відступлених прав вимоги. Реєстр відступлених прав вимоги підписується сторонами у строк не пізніше 3 (трьох) робочих днів, з дня сплати Набувачем Кредитор перестає бути стороною Кредитних договорів, зазначених в Реєстрі відступлених прав вимоги, а Набувач стає виключним та єдиним кредитором за відповідними Кредитними договорами (стає новим кредитором за Кредитними договорами) і набуває право вимагати повернення Позичальниками сум заборгованості окремо по кожному із Кредитних договорів в розмірі станом на дату відступлення прав вимоги, зазначеному в Реєстрі відступлених Прав Вимоги. Права Вимоги переходять до набувача в повному обсязі, безвідзивно та без можливого зворотного відступлення на користь Кредитора (без регресу). Кредитор не приймає на себе зобов`язань зі зворотного викупу у Набувача Прав вимоги не задоволених позичальниками (п.2.6. Договору).

Сторони дійшли згоди, що за цим Договором Кредитор не несе відповідальності, а набувач приймає на себе усі ризики, пов`язані з: невиконанням та/або неналежним виконанням Позичальниками та/або Поручителями будь-яких зобов`язань, за кредитними договорами та договорами забезпечення, права вимоги за якими відступлені на умовах цього договору та були пред`явлені Набувачем позичальникам та /або поручителям до виконання; Одержанням Набувачем від позичальників та/або поручителів суми заборгованості за кредитними договорами та договорами забезпечення в розмірі меншому за розмір прав вимоги, що відступлені ( передані ) Кредитором Набувачу за цим договором; (п.2.8-2.8.3).

У зв`язку з відступленням права вимоги Кредитор за умови повного виконання набувачем свого обов`язку щодо сплати Кредитору загальної суми вартості прав вимоги згідно з п.п. 3.1., 3.2. Договору, зобов`язується відступити Набувачу, а Набувач-зобов`язується прийняти від Кредитора права за договором забезпечення, зазначеними у Реєстрі договорів забезпечення. Для виконання зазначених зобов`язань Сторони упродовж 5 (п`яти) робочих днів з дати відступлення прав вимоги окремо укладають договори відступлення прав за договорами Забезпечення, а саме: договори відступлення прав за іпотечними договорами - за формою вказаною додатку № 6 до Договору; договори відступлення прав за договорами застави, які не посвідчені нотаріально - за формою, вказаною у додатку №7 по Договору; договори відступлення прав застави, які нотаріально посвідчені - за формою, вказаною у додатку № 9 до договору. ( п.п. 2.11.-2.11.4 Договору).

Після відступлення прав вимоги Набувач має право: здійснювати незаборонені чинним законодавством України дії для реалізації прав вимоги та/або отримання сум заборгованості, повного чи часткового прощення суми заборгованості, від позичальників особисто, або уповноважити на це третіх осіб (зокрема шляхом укладення відповідних договорів доручення); здійснювати будь-які передбачені чинним законодавством України дії, пов`язані з набутими правами вимогами, в тому числі щодо укладення мирової угоди, реструктуризації заборгованості, повного чи часткового прощення суми заборгованості, відмови від примусового стягнення заборгованості та інше; розпоряджатися правами вимоги на свій власний розсуд, в тому числі здійснювати наступний продаж та/або відступлення прав вимоги на користь третіх осіб за будь-яку ціну, або без сплати такої, за умови дотримання при цьому вимог чинного законодавства України та умов Кредитних договорів. ( п.п. 2.15 -2.15.3 Договору).

Загальна вартість прав вимоги становить 18 370 000 (вісімнадцять мільйонів триста сімдесят тисяч) гривень 00 копійок. Без ПДВ.( п. 3.1. Договору).

Набувач зобов`язаний сплатити Кредитору Загальну вартість прав вимоги протягом 3 (трьох) робочих днів з дня укладення цього договору шляхом безготівкового перерахування грошових коштів в Національній валюті України на банківський рахунок Кредитора ( п.3.2. Договору).

Набувач засвідчує та гарантує, що є фінансовою установою, що включена до відповідного державного реєстру фінансових установ, має всі необхідні дозвільні документи, які у відповідності до чинного законодавства надають право надання фінансових послуг, не є афілійованою особою Кредитора, на момент укладення договору володіє достатнім рівнем платоспроможності, необхідним для вчасного виконання ним своїх зобов`язань за договором на момент укладення договору не існує відомих набувачу обставин, які можуть негативним чином вплинути на стан його платоспроможності (п.п. 5.1 - 5.1.2 Договору).

Відповідним кредитовим документом № 16516103 від 09.08.2018 Відповідач 1 провів Відповідачу 2 оплату загальної вартості Прав вимоги згідно п. 3.2 договору № 140/11/210 від 09 серпня 2018 року в розмірі 18 370000,00 грн.

У відповідності до Реєстру відступлених прав вимоги до вищевказаного договору ТОВ «Фінансова компанія «Форінт» набуло від АТ «Райффайзен Банк Аваль» права вимоги за укладеним, між АТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 , кредитним договором 014/05/240 від 27.04.2007, на основну позичкову заборгованість розміром 68 299, 55 USD, нараховані проценти за користування кредитом - 47 581, 38 USD, штрафні санкції інфляційні нарахування за прострочення нарахування заборгованості та 3 % річних, які підлягають стягненню, або є предметом розгляду в судах - 1 066 347, 35 UAН, за одиничною вартістю прав вимоги 153 000, 00 грн.

Відповідно до умов вищезазначеного договору та Договору відступлення прав за іпотечними договорами № 140/11/2014 від 09.08.2018 укладеного між відповідачами, нотаріального посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Данич О.Ф. та зареєстрованого в реєстрі за номером 2029, ТОВ «Фінансова компанія «Форінт» набув права вимоги за іпотечними договорами, зокрема, Договором іпотеки № 014/05/240/659 від 28.04.2007 укладеним між АТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 зареєстрованим а реєстрі № 1132, на нерухоме майно: нежитлова будівля молодіжно-розважального комплексу з підвальним приміщенням, загальною площею 486,50 м2. що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Позиція суду та оцінка аргументів сторін

Відповідно до статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, примусове виконання обов`язку в натурі.

Майно (активи) банку або кількох банків (пули активів) може бути реалізоване у такий спосіб: на відкритих торгах (аукціоні); шляхом продажу безпосередньо юридичній або фізичній особі. Продаж майна (активів) банку у спосіб, передбачений цією частиною, може проводитися в електронній формі (на електронних майданчиках) (частина шоста статті 51 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

За статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови (обставини). Натомість оспорюваний правочин ЦК України імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При цьому, оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК України вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним.

Таким чином, при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки, в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Відповідно до статей 512, 514 Цивільного кодексу України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України від 07 грудня 2000 року №2121-III «Про банки і банківську діяльність», у якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов`язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів.

У статті 350 Господарського кодексу України факторинг визначений як передання чи зобов`язання банку передати грошові кошти за плату в розпорядження іншої сторони, яка відступає або зобов`язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої сторони.

У статті 1077 Цивільного кодексу України зазначено, що, за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06 лютого 2014 року № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Таким чином, у Цивільному кодексі України, як вбачається зі змісту його статей 512, 1077, проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу.

З аналізу статей 512-518 Цивільного кодексу України можна зробити такий висновок щодо суб`єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно до статті 2 цього Кодексу учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа.

Разом з тим, із частини першої статті 1077 Цивільного кодексу України, статті 350 Господарського кодексу України та частини п`ятої статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вбачається, що суб`єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 Цивільного кодексу України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 Цивільного кодексу України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором.

У статті 350 Господарського кодексу України зазначено, що фактором може бути лише банк, разом з тим, у пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», норми якого є спеціальними, вказано, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов`язаних із наданням фінансових послуг. У частинах першій, другій статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.

У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.

Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.

Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Цивільний кодекс України передбачає лише перелік зобов`язань, у яких заміна кредитора не допускається (статті 515 Цивільного кодексу України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 Цивільного кодексу України).

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону факторинг є фінансовою послугою.

Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина третя статті 656 Цивільного кодексу України).

Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.

Згідно з частиною першою статті 1084 Цивільного кодексу України якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові.

Також розмежування розглядуваних договорів здійснюється за їх формою: правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (стаття 513 Цивільного кодексу України). Оскільки факторинг визначено пунктом 3 частини першої статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16.

Судом встановлено, що в преамбулі спірного договору передбачено, що сторони договору Кредитор - AT «Райффайзен Банк Аваль» та Набувач - ТОВ «ФК «Форінт» уклали цей договір, керуючись ст. 656 ЦК України.

Метою укладення спірного Договору є передача у власність права вимоги за отримані від Нового кредитора кошти, що відповідає визначенню договору купівлі- продажу наведеному у частині 1 ст. 655 ЦК України.

Предметом оскаржуваного договору є купівля-продаж права вимоги до боржника, оскільки така вимога не має особистого характеру, що відповідає ч. 3 ст.656 ЦК України.

Відповідно до ст. 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

Частина 2 ст. 656 ЦК України передбачає, що предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.

Частина 3 ст. 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до п.2.1. Договору: «Кредитор зобов`язується передати у власність Набувачу Права Вимоги, вказані в Реєстрі кредитних операцій до відступлення, в порядку та на умовах, визначених в цьому Договорі, а Набувач - зобов`язується прийняти від Кредитора Права Вимоги в обсязі та на умовах, що існуватимуть на Дату відступлення Прав Вимоги, та сплатити Кредитору їх вартість». Під «Правом вимоги» розуміється право грошової вимоги на отримання всіх грошових коштів (заборгованості) від Боржника ОСОБА_1 за Кредитним договором, яка існує на дату укладення цього Договору. Умовами Договору не передбачена плата чи якісь інші фінансові можливості на отримання Новим кредитором додаткових сум чи винагороди, які можливо кваліфікувати як плату/ ціну винагороди фактора за надання клієнтові відповідної фінансової послуги.

Пункт п.2.3. Договору передбачає, що «за цим Договором Кредитором Набувачу відступаються права грошової вимоги на суми основної заборгованості (позичкової) заборгованості, суми нарахованих процентів за користування позиченими коштами, суми комісій та суми штрафних санкцій за Кредитними договорами».

Відповідно до п.2.5. Договору «перехід Прав Вимоги від Кредитора і набуття їх Набувачем у власність відбувається за умови стати Набувачем Кредитору Загальної вартості Прав Вимоги відповідно до п.п.3.1., 3.2 Договору та з моменту підписання Сторонами Реєстру відступлених прав вимоги». Оплата вартості Прав Вимоги свідчить те що Договір не має на меті фінансування однієї сторони договору Кредитора іншою стороною Набувачем шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів в розпорядження за відповідну плату, на певний час.

Таким чином, Договір за своєю правовою природою є оплатним відступленням права вимоги, до якого застосовуються положення про договір купівлі-продажу.

Суд погоджується із доводами сторони відповідача про те, що оплата вартості прав вимоги свідчить те що договір не має на меті фінансування однієї сторони договору кредитора іншою стороною новим кредитором шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів в розпорядження за відповідну плату, на певний час тобто в даному випадку відсутня притаманна договору факторингу основна ознака - передача коштів в розпорядження іншій стороні з метою її фінансування за плату.

Відповідно до п.2.5. Договору Набувач набув право вимагати тільки повернення Позичальниками сум заборгованості окремо по кожному із Кредитних договорів в розмірі станом на Дату відступлення Прав Вимоги, зазначеному в Реєстрі відступлених Прав Вимоги. Умовами Договору не передбачена плата чи якісь інші фінансові можливості на отримання Набувачем додаткових сум чи винагороди, які можливо кваліфікувати як плату/ ціну винагороди фактора за надання клієнтові відповідної фінансової послуги.

Так, відповідно до п.3.1. спірного Договору встановлено, що «Загальна вартість Прав Вимоги становить 18 370 000 грн.», а відповідно до п.3.2. «Набувач зобов`язаний сплатити Кредитору Загальну вартість Прав Вимоги протягом 3 робочих днів з дня укладення цього Договору».

Пункт 7.1. спірного Договору передбачає, що «Договір набирає сили з моменту його підписання уповноваженими представниками Сторін та скріплення печатками Сторін і діє до повного виконання Сторонами своїх зобов`язань по Договору».

Таким чином, умовами спірного договору не передбачена плата чи якісь інші фінансові можливості на отримання набувачем додаткових сум чи винагороди, які можливо кваліфікувати як плату винагороди фактора за надання клієнтові відповідної фінансової послуги. При цьому відступлене право вимог, не є платою, а тому ознака яка також притаманна договору факторингу щодо оплатності фінансової послуги також відсутня в спірному договорі.

На відміну від договору факторингу, у спірному договорі сторони визначили, що належним чином виконали умови договору стосовно оплати та передання права вимоги, новий кредитор набув права вимоги за основним договором, а отже, перестав бути стороною у кредитних правовідносин та після цього спірний Договір припинив свою дію, що також свідчить про ознаку договору купівлі-продажу прав вимоги.

Під час розгляду справи позивач не довів суду обґрунтованості своїх тверджень про те, що спірний договір є договором факторингу, в свою чергу сторона відповідача навпаки спростувала такі твердження позивача та довела суду, що договір № 140/11/240 від 09.08.2018 р. укладений з додержанням форми, змісту та суб`єктного складу, передбачених ст.ст. 512, 513, 514, 655, 656 ЦК України, які кореспондуються між собою, тобто у відповідності до вимог чинного законодавства, та, відповідно, по суті не є договором факторингу.

Набуття права вимоги за кредитним договором в порядку укладення договору відступлення права вимоги в порядку ст. 656 ЦК України, як і прийняття в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором іноземної валюти від боржника, а також виконання самим боржником ОСОБА_1 умов кредитного договору, не є фінансовою операцією.

Станом на дату укладення Договору № 140/11/210 від 09.08.2018 року діяв Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» від 19.02.1993 року.

Під час дії Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», відповідно до пункту 3 Положення про порядок видачі небанківським фінансовим установам, операторам поштового зв`язку ліцензій на здійснення валютних операцій, затверджене Постановою НБУ від 09.08.2002 № 297 (в редакції від 28.12.2017 року, редакція чинна на дату укладення спірного договору,) «небанківська фінансова установа, національний оператор поштового зв`язку надають фінансові послуги, передбачені статтею 4 Закону про фінпослуги, якщо вони є валютними операціями згідно з пунктом 2 статті 5 Декрету, після отримання генеральної ліцензії».

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (в редакції від 01.01.2017 року, редакція чинна на дату укладення спірного договору) фінансовими послугами є:

- випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків;

- довірче управління фінансовими активами;

- діяльність з обміну валют;

- залучення фінансових активів із зобов`язанням щодо наступного їх повернення;

- фінансовий лізинг;

- надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту;

- надання гарантій та поручительств;

- переказ коштів;

- послуги у сфері страхування та у системі накопичувального пенсійного забезпечення;

- професійна діяльність на ринку цінних паперів, що підлягає ліцензуванню;

- факторинг;

- адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах;

- управління майном для фінансування об`єктів будівництва та/або здійснення операцій з нерухомістю відповідно до Закону України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю";

- операції з іпотечними активами з метою емісії іпотечних цінних паперів;

- банківські та інші фінансові послуги, що надаються відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Таким чином, зазначений перелік не передбачає, що відступлення права вимоги, набуття права вимоги в іноземній валюті, погашення заборгованості за кредитним договором боржником, прийняття кредитором виконання боржником зобов`язання в іноземній валюті є фінансовою операцією та потребує отримання Генеральної чи індивідуальної ліцензії.

Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», від 19.02.1993 року втратив чинність 07 лютого 2019 року у зв`язку із вступом в силу Закону України «Про валюту та валютні операції».

Відповідно до пункту 3 Розділу 1 Положення про порядок видачі небанківським фінансовим установам, операторам поштового зв`язку ліцензій на здійснення валютних операцій, що затверджене Постановою НБУ від 09.08.2002 № 297: «небанківська установа, яка є фінансовою установою, здійснює валютні операції, передбачені пунктами 1-4 частини другої статті 9 Закону про валюту, а також інші валютні операції, які є наданням фінансових послуг, передбачених частиною першою статті 4 Закону про фінпослуги, на підставі ліцензії, що надає небанківській установі, яка є фінансовою установою, право на здійснення таких валютних операцій».

Таким чином, обґрунтованими є твердження сторони відповідача про те, що прийняття кредитором ТОВ «Фінансова компанія «Форінт» від позичальника, який є боржником по кредитному договору, коштів в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором, або добровільне виконання рішення суду, не потребує отримання ліцензії Національного Банку України, адже така дія не відноситься до фінансових послуг в розумінні Закону.

При цьому суд враховує, що відповідно до Свідоцтва про реєстрацію фінансової установи - Товариства з обмеженою відповідальністю «ФК «Форінт» ФК №791 від 16.08.2016 року, ТОВ «ФК «Фопінт» має право надавати фінансові послуги без отримання ліцензій і а/або дозволів.

Керуючись ст. ст. 1-23, 76-81, 89, 95, 131, 258-259, 263-265, 280-282, 352, 354, 355 Цивільного процесуального кодексу України, суд,

ВИРІШИВ:

Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Форінт» (01133, м. Київ, вул. Московська, буд. 32/2), Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (01011, м. Київ, вул. Лєскова, буд. 9) про визнання правочинів недійсними.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду через Печерський районний суд міста Києва.

Повний текст рішення виготовлено 11 грудня 2020 року.

Суддя С. В. Вовк