Рішення № 93535551, 14.12.2020, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 грудня 2020 року № 810/2032/17

Суддя Київського окружного адміністративного суду Леонтович А.М., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Державної фіскальної служби України, Київської митниці Держмитслужби

третя особа - Київська митниця ДФС,

про зобов`язання вчити певні дії,

в с т а н о в и в:

I. Зміст позовних вимог

До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Державної фіскальної служби України, Київської митниці Держмитслужби, третя особа - Київська митниця ДФС, в якому просить суд (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 14.11.2017):

- стягнути з відповідача 307663,79 грн. за період з 15.04.2011 по 29.03.2015 у розмірі - 270057,41 грн. компенсацію за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника; - 37606,38 грн. грошову компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки.

II. Позиція позивача та заперечення відповідача

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що згідно постанови Київського окружного адміністративного суду від 13 квітня 2011 року позивача поновлено на роботі, проте, відповідач фактично виконав судове рішення, поновивши його на роботі, лише 30 березня 2015 року, внаслідок чого, позивач просить стягнути з відповідача середній заробіток за весь час затримки виконання судового рішення у розмірі 270057,41 грн та невикористану щорічну відпуску, яку він мав би право отримати, якщо був би своєчасно поновлений на посаді. Позивач вважає, що відповідач зобов`язаний виплатити компенсацію за весь період вимушеного прогулу з січня 2011 року по березень 2015 року та додатково виплатити компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки в кількості 138 календарних днів у розмірі 37606,38 грн, а саме за періоди: лютий-грудень 2011 року - 41 день, січень-грудень 2012 року - 45 днів, січень 2013 року - 4 дні, березень - грудень 2014 року - 37 днів, січень - березень 2015 року - 11 днів з урахуванням середньоденного грошового забезпечення у розмірі 272,51 грн.

Заперечуючи проти задоволення позову відповідач 1 вказав, що згідно з приписами статті 236 Кодексу законів про працю України питання щодо стягнення середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення повинно вирішуватись в рамках судової справи № 2а-9432/10/1070. Також, зазначив, що вказаною нормою передбачено обов`язок роботодавця виплатити працівнику середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі лише у тому випадку, якщо така затримка була допущена з вини власника або уповноваженого ним органу.

Київською митницею Держмитслужби подано відзив на позову заяву, у якому наголошено, що митниця не проводила звільнення ОСОБА_1 , а тому обов`язок поновлення його на роботі не відноситься до її компетенції. Стверджує, що правові підстави для стягнення з відповідача грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки за період з 15.04.2011 по 29.03.2015 відсутні.

III. Процесуальні дії у справі

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 29.11.2017 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 21.03.2018 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 компенсацію за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за період з 15 квітня 2011 року по 29 березня 2015 року у розмірі 18982,26 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 29.04.2020 постанову Київського окружного адміністративного суду від 29.11.2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 21.03.2018 року скасовано та направлено справу на новий розгляд до Київського окружного адміністративного суду.

За результатами автоматизованого розподілу адміністративну справу №810/2032/17 було передано на розгляд судді Леонтовичу А.М .

Ухвалою суду від 14.05.2020 адміністративну справу №320/810/2032/17 прийнято до провадження, залучено до справи у якості співвідповідача Київську митницю Держмитслужби (ідентифікаційний код 43337359, місцезнаходження: 03124, м. Київ, бульвар Вацлава Гавела, буд. 8-А) та призначено справу до судового розгляду.

Враховуючи, клопотання представника позивача про здійснення подальшого розгляду у порядку письмового провадження, та те що для розгляду і вирішення даної справи відсутня потреба у заслуховуванні свідків чи експертів, а також немає інших перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, зазначених у статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України, протокольною ухвалою суду від 01.09.2020 прийнято рішення про розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами та доказами.

IV. Обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Наказом Державної митної служби України від 18 листопада 2010 року № 2166-к "Про припинення державної служби" позивача звільнено з посади головного інспектора відділу митного оформлення № 6 Бориспільської митниці.

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2011 року, яку залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 08 грудня 2011 року, позов задоволено частково, визнано протиправним та скасовано наказ Державної митної служби України від 18 листопада 2010 року № 2166-к "Про припинення державної служби"; поновлено позивача на державній службі в митних органах України на посаді головного інспектора відділу митного оформлення № 6 Бориспільської митниці; стягнуто з Державної митної служби України на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 11717,93 грн за період з 20 листопада 2010 року по 20 березня 2011 року та звернуто постанову до негайного виконання в частині щодо поновлення на вказаній посаді та стягнення заробітної плати за один місяць.

Фактично позивач був поновлений на посаді головного державного інспектора відділу митного оформлення № 5 митного поста «Бориспіль-аеропорт» Київської митниці Міндоходів 30 березня 2015 року за наказом Київської митниці Міндоходів № 9-о від 30 травня 2015 року.

Затримка виконання судового рішення про поновлення позивача на посаді становить 991 день, з 15 квітня 2011 року по 29 березня 2015 року.

Середньоденне грошове забезпечення становить 272,51 грн.

Наказом Київської митниці Міндоходів № 12-о від 30 березня 2015 року ОСОБА_1 звільнено з посади головного державного інспектора відділу митного оформлення № 5 митного поста «Бориспіль-аеропорт» Київської митниці Міндоходів за угодою сторін, відповідно до пункту 1 статті 36 КЗпП України. Згідно п.2.1 та п.2.2 вказаного наказу вирішено здійснити повний розрахунок з позивачем відповідно до статті 116 КЗпП України та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки в кількості 6 календарних днів за період роботи з 20 листопада 2010 року - 20 січня 2011 року та в кількості 38 календарних днів за період роботи з 19 лютого 2013 року по 02 лютого 2014 року відповідно до статті 24 Закону України «Про відпустки».

У період з 21 січня 2011 року по 18 лютого 2013 року позивач перебував у трудових відносинах з ТОВ «Лук Авіа Оіл» та згідно з наявною в матеріалах справи довідкою Пенсійного фонду України форми ОК-5 заробітна плата отримана позивачем за період роботи з 15 квітня 2011 року по 18 березня 2013 року на вказаному підприємстві становила 174098,48 грн.

З 03 лютого 2014 року позивач перебував у трудових відносинах з ПрАТ «Авіакомпанія «Міжнародні авіалінії України» та згідно з наявною в матеріалах справи довідкою Пенсійного фонду України форми ОК-5 заробітна плата отримана позивачем за період роботи з 03 лютого 2014 року по 30 березня 2015 року на вказаному підприємстві становила 76976,67 грн.

У період з 19 лютого 2013 року по 02 лютого 2014 року позивач не працював та виплат по безробіттю не отримував.

Періоди з 21 січня 2011 року по 18 лютого 2013 року та з 03 лютого 2014 року - 29 березня 2015 року не були включені до розрахунку визначення розміру грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки, оскільки у ці періоди позивач перебував у трудових відносинах з іншими підприємствами.

Позивачем підтверджено факт виплати йому компенсації за невикористані дні щорічної відпустки за вказані у наказі про звільнення періоди, проте, вважає що відповідач зобов`язаний був виплатити йому компенсацію за весь період вимушеного прогулу (несвоєчасного виконання судового рішення), а саме з січня 2011 року по березень 2015 року. Таким чином, на думку позивача відповідач зобов`язаний додатково виплатити компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки в кількості 138 календарних днів у розмірі 37606,38 грн, а саме за періоди: лютий-грудень 2011 року - 41 день, січень-грудень 2012 року - 45 днів, січень 2013 року - 4 дні, березень - грудень 2014 року - 37 днів, січень - березень 2015 року - 11 днів з урахуванням середньоденного грошового забезпечення у розмірі 272,51 грн.

Оскільки вказані суми не були виплачені позивачу Державною фіскальною службою України у добровільному порядку, позивач звернувся до суду із даним позовом.

V.Норми права, які застосував суд

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

У силу статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди захищається законом.

Статтею 45 Конституції України передбачено, що кожен, хто працює, має право на відпочинок.

Згідно зі статтею 74 КЗпП, громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням заробітної плати.

Стаття 75 КЗпП визначає, що щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік.

Відповідно до статті 82 КЗпП, до обчислення стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, зараховується час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно з законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (в тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу).

Згідно зі статтею 83 КЗпП у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А I групи.

Відповідно до статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

За правилами частини другої статті 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Положеннями статті 236 КЗпП України встановлено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Відповідно до частини першої статті 255 КАС України постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов`язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України.

Згідно з частиною другою статті 257 КАС України, судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.

При цьому, п. 3 частини першої статті 256 КАС України передбачено, що постанови суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконуються негайно.

Положеннями частини четвертої статті 257 КАС України встановлено що примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

Європейський суд з прав людини у своїй практиці, зокрема, у пунктах 46, 48, 51, 53, 54 рішення від 15 жовтня 2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява № 40450/04) зазначив, що від особи, яка домоглася винесення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання. Відповідний державний орган, який було належним чином поінформовано про таке судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для його дотримання або передати його іншому компетентному органу для виконання. Заявникові не можна дорікати за неподання до державної виконавчої служби заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження. Право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. Відповідно необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов`язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.

Відповідно до частини другої статті 8 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до частин першої та четвертої статті 24 Закону № 504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А I групи. За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні. Зазначені положення дублюються в частинах першій та четвертій статті 83 КЗпП.

Статтею 3 Закону № 504/96-ВР передбачено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки. У разі звільнення працівника у зв`язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 9 Закону № 504/96-ВР до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, зараховуються час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно з законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (в тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу).

Згідно зі статтею 10 Закону № 504/96-ВР щорічні основна та додаткові відпустки надаються працівникові з таким розрахунком, щоб вони були використані, як правило, до закінчення робочого року (частина четверта). Право працівника на щорічні основну та додаткові відпустки повної тривалості у перший рік роботи настає після закінчення шести місяців безперервної роботи на даному підприємстві (частина п`ята). Щорічні відпустки за другий та наступні роки роботи можуть бути надані працівникові в будь-який час відповідного робочого року (частина дев`ята). Черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом, і доводиться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості для їх відпочинку (частина десята). Конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов`язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну (частина одинадцята).

Розмір грошового зобов`язання, що підлягає стягненню визначається відповідно до приписів Порядку №100, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року, згідно з якою середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 2 пункту 8 порядку № 100).

VI. Оцінка суду

Системний аналіз наведених вище норм права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов`язок полягає у тому, що роботодавець зобов`язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися.

Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів громадян і держави.

Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом (частина 3 статті 14 КАС України).

Ця відповідальність не поставлена в залежність від дій чи ініціативи працівника.

Відповідальність за затримку власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, встановлена статтею 236 КЗпП України, згідно якої проводиться виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі незалежно від вини роботодавця в цій затримці.

Середній заробіток за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якого виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин.

Отже, згідно приписів статті 236 КЗпП України виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі проводиться незалежно від вини роботодавця в цій затримці. Закон пов`язує цю виплату виключно з фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі.

Для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду належить встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення, у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного дня після постановлення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період.

Верховний Суд повертаючи дану справу на новий розгляд до Київського окружного адміністративного суду зазначив, що «Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що лише період в який позивач не працював за новим місцем роботи, має бути компенсований та вирахували дохід позивача за новим місцем роботи.

Колегія суддів Верховного Суду не погоджується з вказаними висновками судів попередніх інстанції, оскільки у цьому випадку законодавством не передбачено будь-яких підстав для зменшення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу за певних обставин (отримання вихідної допомоги по безробіттю, отримання заробітної плати за новим місцем роботи, допомога по тимчасовій працездатності, середній заробіток на період влаштування та ін.).

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року по справі № 826/808/16 (провадження № 11-134ас18).

Суди попередніх інстанцій на наведене не звернули належної уваги та безпідставно зменшили розмір грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню на користь позивача».

Як вбачається з матеріалів справи, Наказом Державної митної служби України від 18 листопада 2010 року № 2166-к "Про припинення державної служби" позивача звільнено з посади головного інспектора відділу митного оформлення № 6 Бориспільської митниці.

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2011 року, яку залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 08 грудня 2011 року, цей наказ визнано протиправним і скасовано, а позивача поновлено на державній службі.

Відтак, відповідно до приписів статті 235 КЗпП України, період з 20.11.2010 по 14.04.2011 є вимушеним прогулом позивача.

При цьому, в ході розгляду справи, судом встановлено, що фактично позивач був поновлений на посаді головного державного інспектора відділу митного оформлення № 5 митного поста «Бориспіль-аеропорт» Київської митниці Міндоходів 30.03.2015 року за наказом Київської митниці Міндоходів № 9-о від 30.05.2015 року.

Із встановлених обставин справи слідує, що затримка виконання судового рішення про поновлення позивача на посаді становить 991 день, з 15.04.2011 року по 29.03.2015 включно, середньоденний заробіток становив 272,51 грн.

Таким чином розмір середнього заробітку позивача, що належить стягнути на його користь за період затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі дорівнює 270 057, 41 грн. (991 х 272,51 грн.).

При вирішенні даної справи, суд враховує, що у постанові від 30.04.2020 у справі № 260/1424/18 Верховний Суд дійшов правового висновку щодо природи вимоги про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду, який полягає в тому, що відповідний спір є спором про оплату праці, а тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина друга статті 233 КЗпП України.

Конституційний Суд України неодноразово надавав офіційне тлумачення частині 2 статті 233 КЗпП України. Так, у рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 зазначено, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат. У пункті 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у частині 2 статті 233 КЗпП України, строк звернення до суду з якими не обмежується будь яким-строком. Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині 2 статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Однією з таких гарантій Конституційний Суд України визнав оплату за час простою, який мав місце не з вини працівника.

До вимушеного прогулу прирівнюється затримка роботодавцем виконання рішення про поновлення на роботі (стаття 236 КЗпП України).

Середній заробіток за своїм змістом також є державною гарантією, право на отримання якої виникає у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин.

Враховуючи висновки колегії суддів Верховного Суду у цій справі та встановлені обставини, суд дійшов висновку, що позивач має право на виплату компенсації за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника у розмірі 270 057, 41 грн.

Відтак, твердження відповідача про відсутність підстав для виплати компенсації за затримку виконання рішення про поновлення на роботі, спростовано матеріалами справи.

Розглядаючи позовну вимогу про стягнення грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки у розмірі 37606,38 грн., судом встановлено наступне.

Згідно зі статтею 74 КЗпП, громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням заробітної плати.

Стаття 75 КЗпП визначає, що щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік.

Відповідно до статті 82 КЗпП, до обчислення стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, зараховується час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно з законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (в тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу).

Згідно зі статтею 83 КЗпП у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А I групи.

Аналогічні положення містяться в частині першій статті 24 Закону України «Про відпустки».

Отже, у разі поновлення працівника судом на роботі він має право використати щорічну основну відпустку за весь час вимушеного прогулу. При цьому її тривалість визначається пропорційно з дати поновлення на роботі й до кінця його робочого року.

Отже, час вимушеного прогулу (з 30.10.2010 по 02.03.2011) та час затримки виконання рішення суду про поновлення позивача на роботі (з 03.03.2011 по 21.04.2015), який разом складає 1123 дні (86 + 1037), має враховуватись при обчисленні стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, за яку в розумінні статті 83 КЗпП виплачується грошова компенсація.

Судом встановлено, що наказом Київської митниці Міндоходів № 12-о від 30.03.2015 ОСОБА_1 звільнено з посади головного державного інспектора відділу митного оформлення № 5 митного поста «Бориспіль-аеропорт» Київської митниці Міндоходів за угодою сторін, відповідно до пункту 1 статті 36 КЗпП України. Згідно п.2.1 та п.2.2 вказаного наказу вирішено здійснити повний розрахунок з позивачем відповідно до статті 116 КЗпП України та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки в кількості 6 календарних днів за період роботи з 20 листопада 2010 року - 20 січня 2011 року та в кількості 38 календарних днів за період роботи з 19 лютого 2013 року по 02 лютого 2014 року відповідно до статті 24 Закону України «Про відпустки».

Разом з тим, відповідно до вимог статті 82 КЗпП, дні щорічної відпустки мають обчислюватись за період з 20.11.2010 по 29.03.2015, які складають в даному випадку 182 днів.

З метою здійснення офіційного з`ясування всіх обставин у справі в адміністративному судочинстві, судом витребувалися від відповідача докази, що підтверджують реалізацію права ОСОБА_1 на відпустку в період з 21.01.2011 по 18.02.2013 та 03.02.2014 по 29.03.2015. Втім, на виконання вимог ухвали суду, відповідач не надав жодних доказів, клопотань про їх витребування не подавав.

Разом з цим, суд звертає увагу, що в матеріалах справи будь-які докази, нарахування та виплати відповідачем оскаржуваних виплат належних ОСОБА_1 , відсутні.

Враховуючи виплату відповідачем грошову компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки в кількості 44 дні, згідно наказу № 12-о 30.03.2015, позивачу при звільненні з роботи не виплачено компенсацію за 138 дні невикористаної щорічної відпустки, а отже суд приходить до висновку, що позивач має право на отримання компенсації за невикористані дні щорічної відпустки в розмірі 307 606, 38 грн. (138 дн. х 272, 51 грн.).

Вирішуючи питання про належного відповідача за грошовими вимогами позивача суд виходить з наступного.

Відповідно до матеріалів справи позивач перебував на державній службі в митних органах України, на посаді головного інспектора відділу митного оформлення № 6 Бориспільської митниці.

При цьому, після звільнення був поновлений на державній службі в митних органах України на посаді головного державного інспектора відділу митного оформлення №5 митного поста «Бориспіль-аеропорт» Київської митниці Міндоходів.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про утворення територіальних органів Державної фіскальної служби та визнання такими, що втратили чинність, деяких актів Кабінету Міністрів України» від 06.08.2014 №311, Київську митницю Міндоходів реорганізовано шляхом приєднання до Київської митниці ДФС.

У подальшому, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 02.10.2019 № 858 «Про реорганізацію митниць ДФС» Київську митницю ДФС реорганізовано шляхом приєднання до Київської митниці Держмитслужби.

Таким чином, належним відповідачем, що має відповідати за позовними вимогами позивача про стягнення компенсації за затримку виконання рішення про стягнення грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та компенсації за затримку виконання рішення про поновлення на роботі, є саме Київська митниця Держмитслужби.

VIII. Висновок суду

Згідно із частиною першою статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Статтею 72 КАС України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

На виконання цих вимог відповідач, як суб`єкт владних повноважень, не спростував у ході розгляду справи, та не надав до суду належних і достатніх доказів, які спростовують твердження позивача, а відтак, не довів правомірності своїх рішень.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову.

VІІ. Розподіл судових витрат

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Оскільки позивач на підставі пункту 1 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір" звільнений від сплати судового збору, за відсутності в матеріалах справи доказів понесення ним інших витрат, судові витрати стягненню з відповідача не підлягають.

Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 143, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

Адміністративний позов задовольнити.

Стягнути з Київської митниці Держмитслужби (код ЄДПОУ: 43337359) компенсацію за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за період з 15.04.2011 по 29.03.2015 у розмірі 270057,41 грн. та грошову компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки у розмірі 37 606,38 грн.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.

Суддя Леонтович А.М.

Дата виготовлення та підписання повного тексту рішення - 14 грудня 2020р.