Рішення № 93246714, 27.11.2020, Кіровський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 203/1439/20

Провадження № 2/0203/766/2020

КІРОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД м. ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 листопада 2020 року Кіровський районний суд м. Дніпропетровська у складі:

головуючого судді Колесніченко О.В.,

при секретарі Давіденко Ю.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Дніпрі у спрощеному порядку позовну заяву Акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , , третя особа – орган опіки та піклування виконавчого комітету Центральної районної у м. Дніпрі ради про зняття з реєстраційного обліку, визнання такими, що втратили право користування житлом,-

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2020 року позивач звернувся через суд з даним позовом до ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та як законний представник малолітнього ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , з підстав того, що позивач, як правонаступник АТ «Укрсиббанк», є зареєстрованим власником квартири, яка належала ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .на праві власності, яке позивач набув за застереженням в п.п.4.5,3 Договору іпотеки від 27 травня 2008 року в рахунок виконання основного зобов`язання. У спірній квартирі АДРЕСА_1 , яка була предметом іпотеки, мешкають відповідачі, які не є її власниками та які відмовляються в добровільному порядку звільнити житлове приміщення та знятись з реєстраційного обліку, що перешкоджає позивачеві здійснювати своє право власності, тому позивач вважає, що відповідачі підлягають виселенню і на підставі ч. ч. 1, 2 ст. 319, ст.ст. 321, 391 ЦК України, ч.1 ст. 109 ЖК УРСР просить визнати їх такими, що втратили право користування житловим приміщення та зняти з реєстраційного обліку.

З відкриттям спрощеного позовного провадження за ухвалою суду від 19 травня 2020 року з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду цієї справи по суті на засадах диспозитивності проведена її письмова підготовка з витребуванням певних доказів за ухвалою суду від 26 жовтня 2020 року.

Ухвалою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 27 листопада 2020 року провадження в частині вимог до ОСОБА_3 закрито на підставі п. 7 ч.1 ст. 255 ЦПК України.

Відповідачі, отримавши копію позовної заяви, свій відзив не подали, маючи у повному обсязі можливість реалізувати надані Законом процесуальні права на заперечення для спростування аргументів позовної заяви; про жодні причини неможливості подання доказів письмово суду не повідомляли і про дату, час і місце судового засідання неодноразово повідомлялися належним чином, як і був повідомлений про час та місце розгляду справи представник відповідача ОСОБА_1 .

В судове засідання представник позивача не з`явився, будучи повідомленим належним чином про час та місце розгляду справи, однак у поданих електронною поштою 01 вересня 2020 року, 21 вересня 2020 року та 27 листопада 2020 року наполягав на задоволенні позову з розглядом справи у його відсутності.

Відповідач ОСОБА_1 та його представник в судове засідання не з`явились, будучи повідомленими належним чином про час та місце розгляду справи, заяв чи клопотань про відкладення розгляду справи не надавали, причин неявки не повідомляли.

Третя особа - орган опіки та піклування виконавчого комітету Центральної районної у м. Дніпрі ради, будучи повідомленим належним чином про час та місце розгляду справи, представника в судове засідання не направив, однак 09 червня 2020 року засобами електронного зв`язку подав клопотання про розгляд справи у відсутність їх представника з клопотанням про прийняття рішення в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_2 з урахуванням тих обставин, що в позовній заяві позивачем не зазначено жодного іншого житла, де може проживати малолітня дитина.

Оскільки у судове засідання не з`явилися всі учасники справи розгляд справи здійснювався без фіксування судового процесу технічними засобами згідно вимог ч.2 ст. 247 ЦПК України.

Суд, дослідивши зібрані докази, відповідно до ч. 8 ст. 178 ЦПК України дійшов висновку про вирішення справи в межах заявлених вимог за наявними в ній матеріалами з відмовою у задоволенні позову, виходячи з встановлених у судовому засіданні наступних обставин.

Так, судом встановлено, що 27 травня 2008 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 уклали з АКБ соціального розвитку «Укрсоцбанк» договір іпотеки №401 в забезпечення виконання зобов`язань за договором про надання відновлювальної кредитної лінії № 31.2-13/19-8 від 27 травня 2008 року, де предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_1 (а.с. 5, 6), яка належала на праві власності ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 19 жовтня 1998 року, виданого виконкомом Дніпропетровської міської ради народних депутатів згідно з розпорядженням від 19 жовтня 1998 року № 5/1050-98, а також на підставі рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 лютого 2008 року, свідоцтва про право на спадщину за законом, виданим державним нотаріусом П`ятої дніпровської державної нотаріальної контори Карачун О.О. 01 квітня 2008 року, зареєстрованого в реєстрі за № 2-430.

Підпунктом 4.5.3 пункту 4.5 вказаного договору іпотеки встановлено, що іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки, зокрема, шляхом передачі іпотекодержавтелю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань в порядку, встановленому ст. 37 закону України «Про іпотеку».

27 квітня 2013 року Відділом державної реєстрації смерті реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції в Дніпропетровській області вчинено актовий запис № 3030 про смерть ОСОБА_3 (а.с.85), яка була одним із іпотекодавців за договором від 27 травня 2008 року.

Рішенням №5/2019 єдиного акціонера АТ «Укрсоцбанк» від 15 жовтня 2019 року визначено, що правонаступником всього майна, прав та обов`язків АТ «Укрсоцбанк», які зазначені у Передавальному акті, є АТ «Альфа-Банк»(а.с.15).

Відповідно до ст. 37 Закону України «Про іпотеку», п. 4.5 договору іпотеки №401 від 27 травня 2008 року, зареєстрованого в реєстрі за №№ 6026, 5027 приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Шрамко О.Ю., договору про надання відновлювальної кредитної лінії № 31.2-13/19-8 від 27 травня 2008 року, повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки за вих. № 5687/18 від 24 жовтня 2018 року, передавального акту від 11 жовтня 2019 року між АТ «Укрсоцбанк» та АТ «Альфа-Банк» державним реєстратором ОКП «Софіївське бюро технічної інвентаризації» Волос О.В. 31 січня 2019 року прийнято рішення про державну реєстрацію права власності за АТ «Альфа-Банк» на предмет іпотеки – квартири АДРЕСА_1 , та внесено запис про право власності 30137863, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 28 лютого 2020 року (а.с.7-9).

За даними довідки № 4/5-143 від 25 березня 2019 року, виданої відділом обліку проживання фізичних осіб Управління у сфері державної реєстрації Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур ДМР, в квартирі АДРЕСА_1 станом на 25 березня 2019 року зареєстровано три особи: ОСОБА_3 з 17 березня 1980 року, ОСОБА_1 з 25 січня 2001 року та ОСОБА_2 , з 04 листопада 2010 року по теперішній час (а.с.10), що узгоджується з відомостями адресно-довідкового відділу ГУДМС, УДМС України в Дніпропетровській області від 18 травня 2020 року лише про місце реєстрації ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , оскільки ОСОБА_2 за цими даними зареєстрованим за будь-якою адресою не значиться (а.с.35-37).

Як заявляє в позові позивач та встановлено судом, відповідачі фактично мешкають за спірною адресою та позивачем 29 жовтня 2019 року на адресу проживання відповідачів направлено вимогу про добровільне виселення зі спірної квартири, власником якої стало АТ «Альфа-Банк»(а.с.11), проте така вимога банку залишилася без реагування.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Відповідно до ч.1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Судом установлено, що позивач, як новий власник, що набув квартиру в позасудовому порядку врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки, не може користуватися своєю власністю, оскільки попередній власник, який втратив право власності на житло, та малолітня дитина колишньої власниці, яка померла, відмовляються виселятися з нього.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».

Таким законом є стаття 109 ЖК УРСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.

Так, відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 109 ЖК УРСР звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу. Відсутність жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання або відмова у їх наданні з підстав, встановлених статтею 132-2 цього Кодексу, не тягне припинення виселення громадянина з жилого приміщення, яке є предметом іпотеки, у порядку, встановленому частиною третьою цієї статті.

У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 2 ЦПК України , згідно з якою завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, а суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Суд, відповідно до ч.1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

Невиконання кредитних зобов`язань стало підставою подання до суду позовів банками про звернення стягнення на іпотечне майно, надане за договорами забезпечення кредитів, що зумовило масове виселення колишніх власників з неповнолітніми дітьми із житла.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах: від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР, а в подальшому і у численних постановах Верховного Суду, в тому числі і Великої Палати ВС.

Верховним Судом зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР.

Дійсно, внаслідок відмови в задоволенні позову про виселення, неволодіючий власник несе певні обмеження. При цьому, позивач як правонаступник іпотекодержателя був обізнаний про обтяження у вигляді наявності осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні.

Крім того, Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» запроваджено мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, а саме: не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу»та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м. для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.

Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав громадян України, щодо виселення, які пов`язані з виконанням зобов`язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою. Вказана обставина обумовлена тим, що фізична особа, яка отримала кредит у іноземній валюті, не має впливу на здешевлення гривні, коливання валютного курсу, проте саме держава зобов`язана забезпечувати як дотримання прав усіх суб`єктів, так і баланс прав, у тому числі і прав кредитодавця та позичальника у кредитних правовідносинах.

Такі висновки щодо застосування вказаних норм права відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року справа № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317 цс 18), постанові Верховного Суду від 28 листопада 2018 року справа № 754/4727/16-ц, постанові Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 552/1361/18.

Як встановлено судом квартира, що є предметом іпотеки, набута задовго до укладення кредитного договору, тобто не за кредитні кошти, а кредит наданий в іноземній валюті – доларах США. Про користування цим житлом іпотекодавцями іпотекодержателю було відомо при укладенні договору іпотеки, а перевірити наявність іншого житла іпотекодержатель мав можливість як при укладенні договору, так і при зверненні до суду з позовом.

Звертаючись до суду з цим позовом позивач не надав доказів наявності у відповідачів іншого житла, а так само не мотивував, в яке житло вони мають бути виселені, в тому числі і малолітня дитина іпотекодавця, яка померла.

Одночасно, суд вирішуючи позовні вимоги виключно в заявлених межах і з заявлених підстав, враховує наступне.

У пункті 10 Постанови Пленум Верховного суду України № 2 від 12 квітня 1985 року роз`яснив, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст.71 ЖК), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки.

Відповідно підставою для визнання особи такою, що втратила право користування є непроживання особи в такому житловому приміщенні (некористування житлом) певний, визначений законом період.

Разом з тим, позивач, заявляючи про вчинення колишніми власниками (відповідачами) нинішньому власнику (позивачу) перешкод у здійсненні права власності своїм проживанням у квартирі і необхідність усунення таких перешкод власнику в порядку ст. 391 ЦК України та ч.1 ст. 109 ЖК УРСР, тобто шляхом виселення, одночасно обрав спосіб захисту, розпоряджаючись відповідно ст. 13 ЦПК України правами щодо предмета спору на власний розсуд, вимагаючи визнати відповідачів з підстав, передбачених ст. 109 ЖК УРСР такими, що втратили право користування таким житлом і як наслідок зняти їх з реєстрації за цим місцем проживання, що виключає можливість задоволення таких вимог, оскільки визнати особу такою, що втратила право користування житлом можливо лише у разі її непроживання в такому житловому приміщенні та з підстав, передбачених ст. ст. 71, 72 ЖК УРСР, ст. 405 ЦК України, тоді як позивач заявляє саме про фактичне проживання у спірній квартирі відповідачів та відмову виселитися добровільно.

Крім того, належить відзначити, що відповідач ОСОБА_2 за даними адресно-довідкового підрозділу ГУ ДМС УДМС України в Дніпропетровській області від 18 травня 2020 року взагалі не зареєстрований у спірній квартирі (а.с.37), а тим більш з 04 листопада 2010 року (тобто з дня його народження), як про це зазначає позивач і про що надає довідку. Саме по собі право дитини на місце проживання за місцем проживання його батьків не свідчить про факт реєстрації дитини у такому житлі, як і не свідчить про вчинення позивачу перешкод у здійсненні права власності на квартиру такою мірою, що б це потребувало такого способу захисту прав позивача як зняття з реєстраційного обліку громадян у квартирі малолітньої дитини, яка там зареєстрованою не значиться.

Зважаючи на викладене, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України судові витрати належить віднести на рахунок позивача.

Керуючись ст. ст. 3, 4, 11-13, 81, 141, 209, 265, 268, 280, 282 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову Акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа – орган опіки та піклування виконавчого комітету Центральної районної у м. Дніпрі ради про зняття з реєстраційного обліку, визнання такими, що втратили право користування житлом – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги у паперовій формі до Дніпровського апеляційного суду через Кіровський районний суд м. Дніпропетровська протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 02 грудня 2020 року.

Суддя О. В. Колесніченко