Рішення № 93222380, 01.12.2020, Холодногірський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Ленінський районний суд м. Харкова)

"01" грудня 2020 р.

Справа № 642/386/20

Провадження № 2/642/551/20

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 листопада 2020 року Ленінський районний суд м. Харкова в складі:

головуючого - судді Гримайло А.М.,

за участю секретаря - Самотой В.С.,

без участі сторін, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ДП «Технологічне бюро електроапаратури» про стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И В :

У січні 2020 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою до відповідача ДП «Технологічне бюро електроапаратури», у якій просить стягнути з відповідача на її користь середній забобіток за час вимушеного прогулу у розмірі 98 638, 50 грн. та компенсацію моральної шкоди у розмірі 32 628,50 грн.

На обґрунтування позову ОСОБА_1 вказує, що рішенням Залізничного районного суду м.Львова від 03.08.2018 року по справі №462/5504/17 позивача поновлено на посаді начальника юридичного відділу ДП ТБЕ з 19.05.2017 року та стягнуто 25035 грн заборгованності по зщаробітній платі за період з 01.05.2017 по 01.11.2017 рік та 3891,66 грн середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу за період з 01.11.2017 по 07.12.2017 з відповідача на користь позивача.

Крім того, зазначає, що унаслідок порушення нормального життєвого укладу діями відповідача, позивачу було спричинено моральну шкоду з розрахунку мінімального прожиткового мінімуму, яку позивач просить стягнути в розмірі 32 628,50 грн.

Позивач та її представник в судове засідання не з`явилася, повідомлені судом належним чином, просила суд розглядати справу без її участі

Представник відповідача в судове засідання не з`явився, повідомлений судом належним чином, про причини неявки суду не повідомив. Своїм правом на надання відзиву у встановлені строки представник відповідача не скористався.

Відповідно до ч.1 ст.280 ЦПК України, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин, відповідач не подав відзив, позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Керуючись положеннями статті 223, 280 ЦПК України, суд вважає можливим розглянути справу за відсутності відповідача на підставі наявних у ній даних чи доказів та ухвалити заочне рішення, направивши за місцем знаходження відповідача копію заочного рішення суду для відома.

Враховуючи, що сторони у судове засідання не з`явилися, відповідно до вимог ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Суд дослідивши матеріали справи, приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з ч.ч. 1, 4, 6, 7 статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці визначені Кодексом законів про працю України.

Згідно з ч.1 ст.1, ч.1 ст.3, ст.4 Кодексу законів про працю України, цей Кодекс регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Частиною 2 статті 2 КЗпП України передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Так, відповідно до ст.21 КЗпП України трудовий договір - це угода між працівником та власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою. Працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, та дотримуватись внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату й забезпечувати умови праці, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Як вбачається з матеріалів справи, сторони: позивач ОСОБА_1 та відповідач ДП «Технологічне бюро електроапаратури» перебували між собою у трудових відносинах.

З матеріалів справи вбачається, що рішенням Залізничного районного суду м.Львова від 03.08.2018 року по справі №462/5504/17 позивача поновлено на посаді начальника юридичного відділу ДП ТБЕ з 19.05.2017 року та стягнуто 25035 грн заборгованності по зщаробітній платі за період з 01.05.2017 по 01.11.2017 рік та 3891,66 грн середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу за період з 01.11.2017 по 07.12.2017 з відповідача на користь позивача. Рішення в частині поновлення на роботі було допущено до негайного виконання.

Відповідно до ч.2 ст.235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Відповідно до роз`яснень, даних у п.32 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів», при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховується заробіток за місцем нової роботи (одержана допомога по тимчасовій непрацездатності, вихідна допомога, середній заробіток на період працевлаштування, допомога по безробіттю), який працівник мав в цей час.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. № 100. Відповідно до п. 8 вищевказаного Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Тому при здійсненні розрахунку виплати за вимушений прогул слід виходити з розміру середньоденної заробітної плати і множити її на кількість робочих днів, що входять до періоду вимушеного прогулу.

Відповідно до розрахунку наданому позивачем загальний розмір середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі складає 98 638,50 грн.

Так, відповідно до наказу ДП ТБЕ № 12 від 21.12.2016 р. розмір окладу позивача встановлено 3500 грн. щомісяця.

Відповідно до ст. 8 ЗУ Про Державний бюджет України на 2018 рік установлено у 2018 році мінімальну заробітну плату: у місячному розмірі: з 1 січня - 3723 гривні; у погодинному розмірі: з 1 січня - 22,41 гривні.

Тобто, встановлений розмір заробітної плати позивача - 3500 грн. на місяць у 2018 р. не відповідає вимогам вказаного закону і повинен складати не менш 3723 грн.

Тому, розрахунок розміру середнього заробітку у 2018 р. необхідно здійснювати з урахуванням вимог ст. 3-1 ЗУ Про оплату праці та ЗУ Про Державний бюджет України на 2018 рік з урахуванням встановленого розміру мінімальної заробітної плати - 3723 грн.

Відповідно до ст. 8 ЗУ Про Державний бюджет України на 2019 рік установлено у 2019році мінімальну заробітну плату: у місячному розмірі: з 1 січня - 4173 гривні у погодинному розмірі: з 1 січня - 25,13 гривні.

Тобто, встановлений розмір заробітної плати позивача - 3500 гри. на місяць у 2019 р. не відповідає вимогам вказаного закону і повинен складати не менш 4173 грн.

Тому, розрахунок розміру середнього заробітку у 2019 р. необхідно здійснювати з урахуванням вимог ст. 3-1 ЗУ Про оплату праці та ЗУ Про Державний бюджет України на 2019 рік з урахуванням встановленого розміру мінімальної заробітної плати - 4173 грн.

Відповідно до положень розділу 4 «Порядку обчислення середньої заробітної плати» затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08 лютого 1995 року із наступними змінами, слід прийняти розрахунок середньої заробітної плати :

з 07.12.2017 по 31.12.2017 - 112,90 грн./день х 24 днів = 2709, 60 грн.,

з 01.01.2018 по 31.12.2018 - 124,10 грн./день х 365 днів = 45296,50 грн.,

з 01.01.2019 по 31.12.2019 - 139.10 грн./день х 364 днів = 50632,40 грн.

Як вбачається з постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2019 року у справі № 711/8446/16-ц (провадження № 14-37 цс 19) стягнення середнього заробітку за час невиконання рішення про поновлення на підставі статті 236 КЗпП України здійснюється у межах позовного провадження.

Згідно постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26.06.2019 р. у справі № 447/2517/14-ц, якою дану справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції, суд касаційної інстанції зазначив, що для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду належить встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення, в разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного для після постановлення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Залізничного районного суду м.Львова від 03.08.2018 року по справі №462/5504/17 позивача поновлено на посаді начальника юридичного відділу ДП ТБЕ з 19.05.2017 року. Рішення в частині поновлення на роботі було допущено до негайного виконання.

Виконання рішення вважається закінченим з дня видачі відповідного наказу або розпорядження власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, фізичною особою, фізичною особою - підприємцем, який прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника, після чого державний виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

Згідно позиції Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24.01.2019 р. у справі № 760/9521/15-ц, яку судом враховано в силу вимог ч. 4 ст. 263 ЦПК України, негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєвоважливих прав та інтересів громадян і держави. Обов`язковість рішень суду віднесена Конституцією України до основних засад судочинства, а тому, з огляду на принцип загальнообов`язковості судових рішень судові рішення, які відповідно до закону підлягають негайному виконанню, є обов`язковими для виконання, зокрема, посадовими особами, від яких залежить реалізація прав особи, підтверджених судовим рішенням. Належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі і цей обов`язок полягає у тому, що у роботодавця обов`язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде дане рішення суду оскаржуватися. Виконання рішення вважається закінченим з дня видачі відповідного наказу або розпорядження власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, фізичною особою, фізичною особою - підприємцем, який прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника.

До даних фактичних обставин порядок примусового виконання рішень суду не повинен застосовуватись, оскільки відповідно до норм процесуального закону судове рішення про поновлення позивача на роботі підлягало виконанню негайно.

Відповідно до положень ст.9 Конституції України та ст.17, ч.5 ст.19 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 р., застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.

У пунктах 46, 48, 51, 53, 54 рішення від 15.10.2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява № 40450/04) Європейський суд з прав людини зазначив, що від особи, яка домоглася винесення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання. Відповідний державний орган, який було належним чином поінформовано про таке судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для його дотримання або передати його іншому компетентному органу для виконання. Заявникові не можна дорікати за неподання до державної виконавчої служби заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження. Право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. Відповідно необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов`язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.

З наведеного випливає, що в даному випадку порушено вищенаведені норми та не виконано негайно рішення суду в частині поновлення позивача на посаді, що спричинило, як наслідок, штучне продовження терміну вимушеного прогулу.

Таким чином, наявна затримка щодо виконання рішення Залізничного районного суду м.Львова від 03.08.2018 року по справі №462/5504/17 позивача поновлено на посаді начальника юридичного відділу ДП ТБЕ з 19.05.2017 року наявна і на час розгляду зазначеної справи суді. Відтак, середній заробіток за час затримки виконання рішення Залізничного районного суду м.Львова від 03.08.2018 року по справі №462/5504/17 підлягає задоволенню.

Верховний Суд у постанові від 18.07.2018 року у справі № 359/10023/16-ц дійшов висновку, що суд має визначати суму середнього заробітку працівника за час вимушеного прогулу без утримання податків й інших обов`язкових платежів, про що вказує в резолютивній частині рішення.

Системний аналіз законодавства дає підстави для висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обчислюються без віднімання сум податків і зборів. Останні підлягають нарахуванню роботодавцем під час виконання відповідного судового рішення, унаслідок чого виплачена працівнику сума зменшується на суму податків і зборів.

Таке відрахування податків й обов`язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становища працівника, оскільки за цей період, у разі перебування на посаді, працівник отримував би заробітну плату, з якої також відраховувалися б податки та збори.

Отже, згідно вказаного правового висновку, і зарплата, і середній заробіток, які стягуються судом на користь працівника з роботодавця мають зазначатись судом без виключення з них податків і зборів, які сплачуються роботодавцем під час виконання рішення суду.

Що стосується вимоги позивача про стягнення моральної шкоди, то така підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Згідно до ст. 237-1 КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Судом встановлено, що діями відповідачів були порушені права позивача, в т.ч., на отримання плати за свою працю та поновлення на займаній посаді на підставі судового рішення, допущеного до негайного виконання, чим йому завдано моральної шкоди, оскільки це вимагало від позивача додаткових зусиль для організації свого життя, про що вона і зазначила у своїй позовній заяві. Позивач зазнавав психологічних та душевних страждань, його життєвий уклад зазнавав суттєвих змін. Позивач був позбавлений можливості обіймати посаду, на якій пропрацювала, та з якої була незаконно звільнена. В результаті тривалого невиконання рішення суду, безпідставного нехтування законом, відмови у поновленні її прав, остання зазнавала душевного болю, відчуття приниження, пригнічення, зневаги, образи тощо. Виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, приймаючи до уваги характер і обсяг страждань, яких зазнавала позивач, обсяг вимушених змін у життєвих стосунках, додаткові зусилля для організації свого життя, суд вважає, що порушення прав позивача було істотним і призвело до моральних страждань.

Визначаючи розмір моральної шкоди, суд керується положеннями трудового законодавства, з урахуванням тривалості терміну порушення законних вимог та прав позивача, характеру й обсягу страждань, яких зазнав позивач, обгрунтування заподіяних йому моральних страждань, обгрунтування розміру моральної шкоди та інших обставин справи, що відповідає роз`ясненням, які містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 р. за № 4, з врахуванням принципу розумності й справедливості, та погоджується з визначеним позивачем розміром моральної шкоди згідно з позовними вимогами. в загальній сумі 32628,50 грн., та вважає такий розмір моральної шкоди співмірним, як із доведеним порушенням прав позивача, так і з заявленими позовними вимогами позивача.

Реалізація права на судовий захист невід`ємно пов`язана зі строками, в межах яких позивач може звернутися до суду за захистом свого порушеного права.

Статтею 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Проаналізувавши зміст ч. 2 ст. 233 КЗпП України, можна зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30.06.1961 р., термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у ч. 1 ст. 94 Кодексу і ч. 1 ст. 1 Закону України «Про оплату праці», як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03.05.1996 р/, ратифікованої Законом України від 14.09.2006 р. «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)», за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов`язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов`язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов`язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров`я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя.

Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати.

Положення статті 235 КЗпП України встановлюють відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу працівника з метою компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування.

Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин),а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу приймається судом одночасно з рішенням про поновлення на роботі.

Якщо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу при поновленні на роботі не відбулось, працівник з урахуванням змісту статті 235 КЗпП України не позбавлений процесуальної можливості заявити таку вимогу за окремим позовом.

У такому випадку вимога про оплату вимушеного прогулу незаконно звільненого працівника є спором про оплату праці, тому до його вирішення підлягають застосуванню положення ч. 2 ст. 233 КЗпП України.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 30.05.2018 р. у справі №753/13791/17-ц, відтак, в силу 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до даних спірних правовідносин суд враховує вказані висновки щодо застосування відповідних норм права.

Конституційний Суд України неодноразово надавав офіційне тлумачення частині другій статті 233 КЗпП України.

Зокрема, у рішенні Конституційного Суду України від 15.10.2013 р. № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, ст.ст.1, 12 Закону України «Про оплату праці» суд зазначив, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

У пункті 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у частині другій статті 233 КЗпП України, строк звернення до суду з якими не обмежується будь яким-строком.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другої статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Однією з таких гарантій Конституційний Суд України визнав оплату за час простою, який мав місце не з вини працівника.

Середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом також є державною гарантією, право на отримання якої виникла у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин.

Згідно з частиною четвертою статті 63 Закону України «Про Конституційний Суд України» рішення і висновки Конституційного Суду України мотивуються письмово, підписуються окремо суддями Конституційного Суду України, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню.

Відповідно до статті 69 Закону України «Про Конституційний Суд України» рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов`язковими до виконання.

Також право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу є невід`ємним правом позивача, захист якого гарантований частиною першою статті 1 Першого протоколу до Європейської конвенції з прав людини та основних свобод, яка відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства.

У свою чергу, середній заробіток працівника за час вимушеного прогулу визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. № 100. Виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу. Законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.

Так, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 р. «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», цей Порядок застосовується у випадках вимушеного прогулу працівника (підпункт «з» пункту 1). Згідно ч. 3 п. 2 вказаного Порядку збереження заробітної плати «у всіх інших випадках», до яких відноситься випадок вимушеного прогулу, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Аналіз наведених правових актів, з врахуванням рішення Конституційного Суду України, дає підстави для висновку, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці, працівник не обмежується будь-яким строком звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, яка включає усі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час вимушеного прогулу, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат. Таку ж позицію викладено у постанові Верховного Суду від 05.09.2019 р. у справі № 813/1247/17.

Окрім цього, Верховний Суд у постанові від 25.07.2018 р. в справі № 552/3404/17 дійшов висновку, що вимога про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду також є спором про оплату праці, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина друга статті 233 КЗпП України.

Оскільки вимоги щодо стягнення моральної шкоди пов`язані, в т.ч. й з порушенням роботодавцем законодавства про оплату праці, до вказаних правовідносин також підлягає застосуванню частина друга статті 233 КЗпП України.

Рішення суду в частині виплати середньої заробітної плати за один місяць, у відповідності до вимог п.2. ч.1 ст. 430 ЦПК України необхідно допустити до негайного виконання.

На виконання вимог ст.141 ЦПК України, беручи до уваги, що позивач згідно з вимогами п.1 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях у справах про стягнення заробітної плати, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь держави витрати по сплаті судового збору в сумі 1 827 грн. 18 коп. ( 1% від ціни позову за майнову вимогу 986 грн. 38 коп. та 840 грн. 80 коп. за вимогу про стягнення моральної шкоди)

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.12, 13, 81, 141, 259, 263-265, 268 ЦПК України, ст.ст.40, 233, 235 КЗпП України, суд,-

В И Р І Ш И В :

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ДП «Технологічне бюро електроапаратури» про стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди - задовольнити.

Стягнути з Державного підприємства «Технологічне бюро електроапаратури», (ЄДРПОУ 00216875, що розташоване за адресою: м. Харків, вул. В.Панасівська 106) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 07 грудня 2017 року до 31 грудня 2019 року в розмірі 98 638 (дев`яносто вісім тисяч шістсот тридцять вісім) грн. 50 коп.

Стягнути з Державного підприємства «Технологічне бюро електроапаратури», (ЄДРПОУ 00216875, що розташоване за адресою: м. Харків, вул. В.Панасівська 106) на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 32 628 (тридцять дві тисячі шістсот двадцять вісім) грн 50 коп.

Стягнути з Державного підприємства «Технологічне бюро електроапаратури», (ЄДРПОУ 00216875, що розташоване за адресою: м. Харків, вул. В.Панасівська 106) на користь Держави 1 827 грн. 18 коп. судового збору.

Допустити негайне виконання рішення суду в межах суми платежу за один місяць.

Направити відповідачу копію заочного рішення суду в порядку, передбаченому ст.272 Цивільного процесуального кодексу України.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення може бути оскаржено позивачем в апеляційному порядку безпосередньо до апеляційного суду Харківської області шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Повний текст рішення виготовлений 01.12.2020.

Сторони по справі:

Позивач – ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 .

Відповідач - Державне підприємство «Технологічне бюро електроапаратури», ЄДРПОУ 00216875, що розташоване за адресою: м. Харків, вул. В.Панасівська 106.

Суддя А.М.Гримайло