Рішення № 93074919, 25.11.2020, Хмельницький окружний адміністративний суд

Справа № 560/5416/20

РІШЕННЯ

іменем України

25 листопада 2020 рокум. Хмельницький

Хмельницький окружний адміністративний суд в особі головуючого-судді Козачок І.С. розглянувши адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Департаменту з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України про скасування рішення, визнання дій незаконними, зобов`язання вчинити дії, стягнення моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Департаменту з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України про визнання незаконними дій, стягнення моральної шкоди, скасування рішення Департаменту від 15.05.2020 року №3/1-654-20/с-536 про відмову у переведенні його із Замкової виправної колонії №58 до Дрогобицької виправної колонії №40 та зобов`язання повторно розглянути заяву позивача про переведення до іншої установи.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що є засудженим до довічного позбавлення волі і неодноразово звертався до Департаменту з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України з заявами про переведення його до найбільш територіально наближеної виправної колонії за місцем проживання його рідних.

У заяві від 13.04.2020 року позивач просив перевести його для подальшого відбування покарання до Дрогобицької виправної колонії №40 або до державної установи «Чортківська установа виконання покарань (№ 26)», які є більш наближеними до території Угорської Республіки, де проживають його родичі, на що отримав відмову.

Вважає, що оскаржене рішення відповідача від 15.05.2020 про відмову в переведенні до іншої установи виконання покарань прийняте всупереч нормам законодавства, яким визначено, що засуджений до довічного позбавлення волі відбуває строк покарання в одній виправній або виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або відповідно до місця постійного проживання родичів засудженого. Позивач вважає, що відповідач порушує вимоги Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, допускає дискримінацію стосовно нього, внаслідок чого позивач протягом тривалого часу позбавлений можливості реалізувати своє право на особисте і сімейне життя.

Провадження у справі відкрите за правилами спрощеного позовного провадження, витребувані необхідні докази.

Департаментом з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України поданий відзив, у якому позов не визнає, у задоволенні позову просить відмовити.

Відповідач покликається на те, що на момент розгляду Центральною комісією питання переведення ОСОБА_1 до іншої установи виконання покарання в запитуваних установах були відсутніми вільні місця для тримання під вартою такої категорії осіб, як засуджені до довічного позбавлення волі. Відповідач зазначає, що з метою вирішення заяви ОСОБА_1 інформація стосовно наявності вільних місць у вказаних колоніях ретельно вивчалась, проте були отримані відомості про відсутність вільних місць, відтак неможливість вирішити питання на користь позивача. Що стосується іншої умови, яка повинна бути дотримана для переведення засудженого, на думку відповідача, позивач не надав будь-які докази на підтвердження наявності виняткових обставин, які перешкоджають подальшому його перебуванню в державній установі «Замкова виправна колонія (№ 58)» Комісією такі обставини також не були встановлені. У той же час, сам по собі факт віддаленості місця відбування покарання від місця проживання особи до її засудження ( або місця проживання її родичів) не є тією обставиною, яка зобов`язує відповідача до вчинення дій щодо переведення заявника.

Позивач подав відповідь на відзив, де не погоджується з доводами відповідача. Вважає, що підстави для відмови у переведенні його до іншої установи виконання покарань відсутні.

Дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами, суд виходить з наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 02 квітня 2003 року засуджений Будапештським міським судом Республіки Угорщина до довічного позбавлення волі у в`язниці суворого режиму за змістом абзацу (1) параграфу 42 Кримінального кодексу Угорщини та остаточної висилки з території Угорської Республіки. Позивач на даний час відбуває покарання у державній установі "Замкова виправна колонія № 58" м. Ізяслав Хмельницької області.

13 квітня 2020 року позивач звернувся до Департаменту з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України з заявою про переведення його із Замкової виправної колонії (№58) до Дрогобицької виправної колонії (№ 40) або державної установи «Чортківська установа виконання покарань (№ 26)» з метою відбування покарання ближче до місця постійного проживання близьких родичів.

15.04.2020 державна установа «Замкова виправна колонія № 58» заяву засудженого ОСОБА_1 про переведення до іншої установи виконання покарань направила на розгляд уповноваженої комісії Департаменту питань виконання кримінальних покарань.

Згідно з протоколом засідання Центральної комісії Департаменту №4 від 14.05.2020 клопотання засудженого розглянуте, прийняте рішення про відмову у переведенні до державної установи «Дрогобицька виправна колонія (№ 40)» або державної установи «Чортківська установа виконання покарань (№ 26)» у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених ч. 2 ст. 93 Кримінально-виконавчого кодексу України та відсутністю у вказаних установах вільних місць для тримання такої категорії осіб, як засуджені до довічного позбавлення волі.

Згідно з ч. 1 статті 1 Кримінально-виконавчого кодексу України №1129-VI від 11 липня 2003 року кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

Відповідно до ст. 93 КВК України засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або місця постійного проживання родичів засудженого.

Переведення засудженого для подальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії. Порядок переведення засуджених визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.

Згідно з ч. 6 статті 57 КВК України допускається переведення засудженого для подальшого відбування покарання з одного виправного центру до іншого для розміщення засудженого за місцем проживання його близьких родичів за наявності поважних причин, що перешкоджають подальшому перебуванню засудженого в цьому виправному центрі. Переведення засудженого для подальшого відбування покарання з одного виправного центру до іншого здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, за поданням адміністрації виправного центру, погодженим з начальником відповідного територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, та спостережною комісією.

Наказом Міністерства юстиції України від 27 лютого 2017 року № 680/5 затверджене Положення про центральну, міжрегіональну комісії та комісію слідчого ізолятора з питань визначення особам, засудженим до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк, виду колонії, порядок направлення для відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту й обмеження волі, ті їх переведення ( зареєстроване Міністерством юстиції України 28 лютого 2017 року за №266/30134)

Основними завданнями центральної комісії є, зокрема, розгляд питань щодо переведення засуджених з однієї установи виконання покарань до іншої згідно з вимогами статей 50, 57, 93, 100, 101, 147 Кримінально-виконавчого кодексу України.

Таким чином, вирішення питання про переведення чи непереведення засудженого до іншої установи виконання покарань належить до виключної компетенції центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань та допускається за наявності виняткових обставин, які перешкоджають подальшому перебуванню засудженого у відповідній виправній чи виховній установі.

Згідно з пунктом 17.1 Європейських пенітенціарних правил ув`язнені, по можливості, повинні направлятись для відбуття покарання в пенітенціарні установи, розташовані поблизу від міста проживання або місць соціальної реабілітації. При розподілі варто враховувати вимоги, пов`язані із продовженням кримінального розслідування та забезпеченням безпеки, а також потребу створення відповідного режиму для всіх ув`язнених.

Важливим елементом права ув`язненого на повагу до його сімейного життя є надання йому пенітенціарними органами допомоги у підтриманні зв`язків з його близькими (рішення у справі «Мессіна проти Італії» (№ 2) (Messina v. Italy (no. 2, заява № 25498/94, п. 61, ECHR 2000-Х). Тримання особи в установі виконання покарань, яка розташована настільки далеко від сім`ї засудженої особи, що робить побачення з членами сім`ї дуже важкою або навіть неможливою справою, за певних обставин, може становити непропорційне втручання у сімейне життя (рішення у справі «Вінтман проти України» (Vintman v. Ukraine), пп. 78 та 103-104)

Одночасно з цим, Європейський суд з прав людини у пункті 83 рішення у справі «Родзевілло проти України» від 14 січня 2016 року зазначив, що Конвенція не надає засудженим права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені можуть бути відокремлені від своїх сімей та відбувати покарання на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Оспіна Варгас проти Італії» (Ospina Vargas v. Italy), заява № 40750/98, від 06 квітня 2000 року).

Отже, оскільки на даний час Європейським судом застосовуються різні підходи до оцінки обставин, які повинні бути враховані під час вирішення питань визначення місця відбування покарання засудженими, суд вважає необхідним оцінити підстави спірного рішення виходячи з наступних аспектів:

- наявність визначеної законом підстави для переведення засудженого до іншої установи відбування покарання ( виняткові обставини, які перешкоджають подальшому перебуванню в установі )

- наявність об`єктивної можливості перевести засудженого за його заявою до іншої установи.

Додатково, оскільки позивач у позові покликається на вчинення стосовно нього дискримінації за етнічною ознакою, суд також надає оцінку таким доводам позивача.

З матеріалів справи та досліджених доказів вбачається, що на момент розгляду Центральною комісією заяви засудженого ОСОБА_1 про переведення його до Дрогобицької виправної колонії (№ 40) або до Чортківської установи виконання покарань (№ 26) відповідачем не були встановлені виняткові обставини, які перешкоджають подальшому перебуванню заявника в ЗВК № 58.

Наявність у особовій справі ОСОБА_1 та його клопотанні відомостей про те, що його родичі проживають в Угорщині і не можуть приїздити до нього через віддаленість ЗВК № 58, не було визнано тією винятковою обставиною, яка перешкоджає подальшому перебуванню позивача у державній установі «Замкова виправна колонія (№ 58)» Також було встановлено, що заявник не перебуває на оперативно - профілактичному обліку, відсутня загроза його життю та особистій безпеці, що могло б бути підставою для переведення, відтак об`єктивно відсутня підстава, визначена ч. 2 ст. 93 Кримінально-виконавчого кодексу України.

Докази стосовно виняткових обставин, які перешкоджали подальшому відбуванню покарання ОСОБА_1 у державній установі «Замкова виправна колонія (№ 58)», а тому зумовлювали необхідність його переведення до іншої установи, суду також не надані.

Суд погоджується з тим, що віддаленість місця відбування покарання від місця проживання родичів позивача в контексті закону не може розцінюватись як виняткова обставина, яка перешкоджає подальшому перебуванню позивача у державній установі «Замкова виправна колонія (№ 58)»

Що стосується об`єктивної неможливості перевести засудженого за його заявою до іншої установи через відсутність вільних місць, суд враховує таке.

Дійсно, як вбачається з довідок, які були надані суду, станом на час прийняття спірного рішення у запитуваних позивачем установах відбування покарання були відсутніми вільні місця для засудженого до довічного позбавлення волі.

Відповідно до повідомлення державної установи «Дрогобицька виправна колонія № 40» від 10 жовтня 2020 року №10/40/2.9/3479, наповнення сектору максимального рівня безпеки для тримання чоловіків, засуджених до довічного позбавлення волі (багатомісні житлові приміщення) відповідно до норм жилої площі становить 12 осіб, обладнано 2 багатомісні камери на 5 та 7 осіб. Станом на 14.05.2020 року ( на момент прийняття рішення) в секторі перебувало 10 засуджених до довічного позбавлення волі, двоє засуджених тимчасово вибули на судові засідання та були зняті з кількісного обліку. Після розгляду справ такі особи підлягають обов`язковому поверненню до установи, де вони перебувають на персональному обліку. Станом на 14.05.2020 року вільні місця для тримання засуджених до довічного позбавлення волі в установі були відсутні. 01.10.2020 року вільні місця для тримання засуджених до довічного позбавлення волі в установі були відсутніми.

З повідомлення державної установи «Чортківська установа виконання покарань (№ 26)» від 01.10.2020 року №6/3649 вбачається те, що наповнення сектору максимального рівня безпеки для тримання чоловіків, засуджених до довічного позбавлення волі відповідно до норм жилої площі становить 44 особи, обладнані 14 двохмісних камер та 4 багатомісних камер на 16 осіб. Станом на 14.05.2020 у секторі відбували покарання 31 засуджений до довічного позбавлення волі, 01.10.2020 в секторі відбувають покарання 33 засуджених до довічного позбавлення волі. П`ятеро засуджених до довічного позбавлення волі тимчасово вибули з установи (касаційний розгляд справ, проходження лікування) та будуть повернуті до неї. Також зазначається про те, що з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) та у зв`язку із карантинними заходами одна маломісна камера виділена під ізолятор для профілактики коронавірусної хвороби, відтак у період з 14.05.2020 року по жовтень 2020 року вільні місця для тримання засуджених до довічного позбавлення волі у цій установі були відсутні.

У спірному рішенні вказані обставини ( відсутність вільних місць) зазначені як одна з підстав відмови у переведенні. У той же час, у відповідному протоколі засідання Комісії не зазначається посилання на конкретні довідки, повідомлення, відповіді на запити або інші документи, з яких вбачається така інформація.

Разом з тим, оскільки ця підстава була додатковою, а основною є саме не встановлення виняткових обставин, які перешкоджали подальшому перебуванню заявника у державній установі «Замкова виправна колонія (№ 58)», відповідач не вийшов за межі наданих повноважень.

Що стосується позовної вимоги про зобов`язання відповідача розглянути питання щодо переведення позивача до Закарпатської УВП (№9), суд звертає увагу на те, що у своїй заяві від 13.04.2020 ОСОБА_1 не ставив питання про переведення його до цієї установи, відтак відповідач у спірному рішенні це питання не розглядав. Зважаючи на це, позовна вимога у вказаній частині є передчасною і не може бути задоволена, оскільки спірним рішенням відповідач не відмовляв позивачеві у переведенні його до цієї установи відбування покарання.

Під час оцінки доводів позивача стосовно дискримінації за етнічною ознакою, викладених у позові, судом не встановлені належні докази, які дозволяють погодитись з такими твердженнями, позаяк з матеріалів справи вони не вбачаються. Враховуючи це, вимоги про компенсацію моральної шкоди також відхиляються, оскільки не встановлено і не доведено, що відповідач дійсно вчиняв стосовно позивача акти дискримінації, які є об`єктивно підтвердженими належними доказами.

Суд погоджується з доводами позивача стосовно його права на повагу до особистого та сімейного життя, однак у даному випадку виходить з наданих суду доказів, які не підтверджують протиправності дій або рішень відповідача.

Зважаючи на це, позов не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 6, 72-77, 139, 244, 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

у задоволенні адміністративного позову - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складене 25 листопада 2020 року

Позивач:ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 Відповідач:Міністерство юстиції України Департамент з питань виконання кримінальних покарань (вул. Юрія Іллєнка, 81,Київ 50,04050 , код ЄДРПОУ - 43501242)

Головуючий суддя І.С. Козачок