Рішення № 93038609, 24.11.2020, Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 листопада 2020 року м. Житомир справа № 240/10879/20

категорія 106030000

Житомирський окружний адміністративний суд у складі:

судді Шимоновича Р.М.,

розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави в особі Державної казначейської служби України у м. Житомирі Житомирської області про стягнення коштів,

встановив:

До Житомирського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 із позовом, у якому просить: стягнути з Державного бюджету України шляхом списання в безспірному порядку з єдиного казначейського рахунку Державної Казначейської служби України спеціально визначеного для відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органів державної влади, органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду на його користь 255200 грн. шкоди, завданої законом, що визнаний неконституційним.

Позовні вимоги обгрунтовано тим, що на день звільнення позивачу не виплачена очікувана вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою судді. Підставою відмови судом у 2016 році стало те, що статтю 136 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 07.07.2010 року, відповідно до якої позивачу мала б бути виплачена вихідна неоподатковувана допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, було виключено на підставі положення підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону України №1166-VII від 27.03.2014 року «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні».

Рішенням Конституційного Суду України №2-р(ІІ)/2020 від 15.04.2020 року положення підпункту 1 пункту 28 розділу ІІ Закону України №1166-VII від 27.03.2014 року «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» визнано таким, що не відповідає Конституції України.

Таким чином, позивач вважає, що зазначеним Рішенням Конституційного Суду України їй поновлено право на отримання вихідної неоподатковуваної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, так як відповідно до статті 22 Конституції України, при прийнятті нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. У зв`язку з чим, просить задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 20.07.2020 року відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

Відповідач, скориставшись своїм правом, надіслав на адресу суду відзив на позовну заяву, у якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог. Зауважив, що Управління Державної казначейської служби України в м. Житомирі Житомирської області є неналежним відповідачем у справі. Вказує, що управління не вступало у спірні правові відносини, а тому відсутні будь-які його неправомірні дії та бездіяльність, разом з тим відсутній причинно-наслідковий зв`язок між діями відповідача та позовними вимогами, а отже відповідач не може нести за це відповідальність.

Всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення сторін, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Постановою Верховної Ради України від 08.09.2016 року №1515-VIII "Про звільнення суддів" ОСОБА_1 звільнено із займаної посади судді Апеляційного суду Житомирської області у зв`язку із поданням заяви про відставку.

Наказом Апеляційного суду Житомирської області № 192-К від 21.09.2016 року суддю ОСОБА_1 відраховано зі штату суду.

При звільненні ОСОБА_1 не було виплачено вихідної неоподаткованої допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, передбачених ч.1 ст. 136 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" від 07.07.2010 №2453-VI:"судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна неоподаткована допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою".

Підставою відмови слугувало те, що вказана стаття закону виключена на підставі підпункту 1 пункту 28 розділу II Закону України №1166-VII від 27.03.2014 року «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні».

Позивач, не погоджуючись з відмовою у виплаті вихідної неоподатковуваної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд керується наступним.

Спірні правовідносини виникли щодо наявності у позивача права на вихідну допомогу при звільненні у розмірі 10 місячних заробітних плат та відповідно наявності підстав для стягнення такої з відповідача.

Згідно з частинами першою-п`ятою статті 120 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VI (далі - Закон України №2453-VI) в редакції, яка була чинною на момент прийняття Верховною Радою України постанови від 08.09.2016 №1515-VIII, суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається відповідно до статті 135 вказаного Закону, має право подати заяву про відставку. Суддя має право у будь-який час перебування на посаді незалежно від мотивів подати заяву про звільнення з посади за власним бажанням. Заява про відставку, заява про звільнення з посади за власним бажанням подається суддею безпосередньо до Вищої ради юстиції, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви вносить до органу, який обрав або призначив суддю, подання про звільнення судді з посади. Суддя здійснює свої повноваження до прийняття рішення про його звільнення. За суддею, звільненим за його заявою про відставку, зберігається звання судді та гарантії недоторканності, встановлені для судді до його виходу у відставку.

Стаття 126 Конституції України серед підстав для звільнення судді визначає подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Відповідно до статті 122 Закону України №2453-VI порядок розгляду питання та прийняття Верховною Радою України рішення про звільнення з посади судді, обраного безстроково, визначається Законом України №2453-VI та Регламентом Верховної Ради України. Питання про звільнення з посади судді, обраного безстроково, розглядається на пленарному засіданні Верховної Ради України без висновку комітетів Верховної Ради України та будь-яких перевірок. Повноваження судді припиняються з дня прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення з посади судді.

Відставка судді є особливою формою звільнення його з посади за власним бажанням та обумовлена наявністю в особи відповідного стажу роботи на посаді судді. Наслідком відставки є, зокрема, припинення суддею своїх повноважень з одночасним збереженням за ним звання судді і гарантій недоторканності, а також набуттям прав на виплату вихідної допомоги та отримання пенсії або щомісячного довічного грошового утримання.

За приписами абзацу третього пункту 7 Указу Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» від 10.06.1997 №503/97 акти Верховної Ради України і Президента України про призначення відповідно до законодавства на посади і звільнення з посад набирають чинності з моменту їх прийняття.

Отже, чинним на час виникнення спірних відносин законодавством визначено порядок реалізації права судді на звільнення у зв`язку з відставкою, яке починається з подання суддею відповідної заяви і закінчується прийняттям Верховною Радою України постанови про звільнення з посади судді, яка набирає чинності з моменту її прийняття.

У даному випадку, реалізація права позивача на звільнення у зв`язку з відставкою відбулась у момент прийняття Верховною Радою України відповідної постанови, тобто 08.09.2016.

Поряд з цим, відповідно до частини першої статті 136 Закону України №2453-VI в редакції, яка була чинною до 01.04.2014, судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Проте, Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання України» від 27.03.2014 №1166-VII, який набрав чинності 01.04.2014 (далі - Закон України №1166-VII), внесено зміни до Закону України №2453-VI, зокрема, виключено статтю 136 зазначеного Закону.

Рішення щодо неконституційності Закону України №1166-VII у частині виключення статті 136 Закону України №2453-VI Конституційним Судом України на час виникнення спірних правовідносин не ухвалювалось.

У подальшому, 30.09.2016 набрав чинності Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII, відповідно до частини першої статті 143 якого, судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.

Таким чином, законодавством дійсно передбачена виплата вихідної допомоги судді, який вийшов у відставку, однак Закон України №2453-VI у редакції, яка була чинною на момент прийняття Верховною Радою України постанови від 08.09.2016, якою позивача звільнено з посади судді у зв`язку з поданням заяви про відставку, не містив правових норм ані щодо виплати вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат, ані щодо виплати вихідної допомоги в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.

Статею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

У рішенні Конституційного Суду України від 09.02.1999 №1-рп/99 зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання таким актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Отже, у спірних правовідносинах необхідно застосовувати положення нормативно-правових актів, які діяли на час прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення позивача з посади судді.

За таких обставин у ОСОБА_1 відсутнє право на отримання вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою відповідно до Закону України №2453-VI.

Слід звернути увагу на те, що відмова відповідача у виплаті такої допомоги не є звуженням змісту та обсягу прав позивача, оскільки законодавство, чинне на момент виходу позивача у відставку, виплату такої допомоги не передбачало.

Аналогічна правова позиція викладене у постанові Верховного Суду від 30.04.2020 у справі №826/15692/16.

Також слід враховувати, що згідно з частиною третьою статті 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності передбачено статею 1175 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Відповідно до статті 1175 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб таких органів.

Положення вказаної статті підлягають застосуванню у випадках, коли нормативно-правовий акт органу державної влади визнається незаконним і скасовується.

Аналізуючи правила частини третьої статті 152 Конституції України можна дійти висновку про відсутність посилання на конкретний Закон, який би встановлював умови отримання матеріальної шкоди, завданої актами, що визнані неконституційними.

Таким чином, у випадках, коли закони чи інші нормативно-правові акти або їх окремі положення визнаються Конституційним Судом України неконституційними та у зв`язку з цим втрачають чинність, вказана норма не підлягає застосуванню.

Скасування нормативно-правового акта передбачає втрату ним чинності з моменту його прийняття. Визнання закону неконституційним не передбачає його скасування, а зумовлює втрату чинності з дня прийняття Конституційним Судом рішення про його неконституційність.

У разі визнання закону неконституційним, він втрачає чинність не раніше дня ухвалення такого рішення, тобто, залишається чинним протягом певного проміжку часу з дня прийняття до дня втрати чинності, у зв`язку з чим правова основа правовідносин, що діяли в цей період, залишається легітимною і, в розумінні статті 1175 ЦК України, не має наслідком відшкодування шкоди у зв`язку з їх застосуванням протягом періоду дії.

Беручи до уваги те, що визнання закону неконституційним, не має наслідком відшкодування матеріальної шкоди, недоотриманий позивачем дохід у вигляді вихідної допомоги при виході у відставку не може вважатися збитками у розумінні статті 22 ЦК України.

Окрім того, суд не погоджується з твердженнями позивача, що відповідачем у справі є саме Держава в особі Управління Державної Казначейської служби в м. Житомирі Житомирської області, зважаючи на наступне.

Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (далі - рішення про стягнення коштів), прийнятих судами, а також іншими органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення визначається пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 №845 "Про затвердження Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами)".

Вказана постанова не регулює даний спір, так як стосується порядку виконання вже прийнятих рішень про стягнення коштів з державного та місцевого бюджетів та боржників, а тому суд вважає безпідставним посилання позивача на вказаний вище порядок.

За приписами п.9 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою КМ України №215 від 15.04.2015, казначейство здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.

Відповідно до пп. 3 п. 4 цього ж Положення, управління Казначейства відповідно до покладених на нього завдань та в установленому законодавством порядку: здійснює безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду.

Згідно ч.1 до ст.43 Бюджетного кодексу України, казначейське обслуговування бюджетних коштів передбачає: розрахунково-касове обслуговування розпорядників і одержувачів бюджетних коштів, а також інших клієнтів відповідно до законодавства; контроль за здійсненням бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень бюджету, реєстрації взятих бюджетних зобов`язань розпорядниками бюджетних коштів та здійсненні платежів за цими зобов`язаннями; ведення бухгалтерського обліку і складання звітності про виконання бюджетів з дотриманням національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку в державному секторі та інших нормативно-правових актів Міністерства фінансів України; здійснення інших операцій з бюджетними коштами.

Отже, відповідно до наданих повноважень управління Казначейства виконують функцію обслуговуючого банку розпорядників і бюджетних коштів.

У даному випадку, суд вважає вірними доводами представника відповідача, що управління Казначейства, виконуючи свої повноваження не здійснювало будь-яких протиправних дій відносно позивача, його прав та охоронюваних законом інтересів не порушувало, фактичними даними на підставі яких суд може встановити наявність або відсутність обставин, що мають значення для правильного вирішення справи не володіє.

Згідно з вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є такими, що задоволенню не підлягають.

Підстави для застосування положень статті 139 КАС України у суду відсутні.

Керуючись статтями 77, 90, 242, 243, 244, 245 КАС України, суд, -

вирішив:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Держави в особі Державної казначейської служби України у м. Житомирі Житомирської області (вул. Святослава Ріхтера, 12/5, м.Житомир,10008, ЄДРПОУ: 38035726) про стягнення коштів - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Житомирський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 24 листопада 2020 року.

Суддя Р.М.Шимонович