Рішення № 93006508, 23.11.2020, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 листопада 2020 року Справа № 160/11721/20

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Лозицької І.О.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін у місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини 3054 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

24.09.2020 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Військової частини 3054, в якому просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини 3054 (код ЄДРПОУ 25575569, 49008, м. Дніпро, вул. Н.Алексєєнко, буд. 46) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за затримку у виплаті грошової компенсації, яка була нарахована та виплачена йому відповідно до рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду у справі № 160/4222/20 від 22.06.2020 року, за період з 31.01.2019 року по 14.08.2020 року, виходячи із середньоденного грошового забезпечення станом за 2 місяці до дати звільнення та у відповідності до довідки, що надана відповідачем у якості додатка до листа № 6/54/22-438 від 25.03.2020 року;

- зобов`язати Військову частину 3054 (код ЄДРПОУ 25575569, 49008, м. Дніпро, вул. Н.Алексєєнко, буд. 46) нарахувати та виплатити грошову компенсацію за затримку у виплаті грошової компенсації, яка була нарахована та виплачена ОСОБА_1 відповідно до рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду у справі № 160/4222/20 від 22.06.2020 року, за період з 31.01.2019 року по 14.08.2020 року, виходячи із середньоденного грошового забезпечення станом за 2 місяці до дати звільнення та у відповідності до довідки, що надана відповідачем у якості додатка до листа № 6/54/22-438 від 25.03.2020 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що ОСОБА_1 згідно наказу командира Військової частини 3054 Центрального оперативно-територіального об`єднання Національної гвардії України від 31.01.2019 року за № 22 був виключений зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення у зв`язку зі звільненням з військової служби у запас Збройних Сил України відповідно до підпункту "а" пункту 2 частини 5 ст. 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" (у зв`язку із закінченням строку контракту). Проте, при звільненні з військової служби відповідач протиправно не провів з ним повний розрахунок, зокрема, не виплатив грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2019 рік, що встановлено рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22.06.2020 року в адміністративній справі № 160/4222/20. Як зазначив позивач, повний розрахунок проведено відповідачем 14.08.2020 року. При цьому, грошова компенсація за затримку у виплаті грошової компенсації, яка була нарахована та виплачена на підставі означеного рішення суду, йому відповідачем не відшкодована. З огляду на викладене, позивач вважає, що до спірних правовідносин необхідно застосувати приписи Кодексу законів про працю України, зокрема, норму статті 117 щодо виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником в день звільнення з роботи.

21.08.2020 року позивач звернувся до відповідача з письмовою заявою про виплату грошової компенсації за затримку у виплаті грошової компенсації, яка була нарахована та виплачена на підставі рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22.06.2020 року в адміністративній справі № 160/4222/20. Проте, позивач отримав відповідь від 15.09.2020 року № 6/54/33-1141, відповідно до якої ОСОБА_1 повідомлено про відсутність підстав для здійснення таких виплат.

Позивач вважає таку бездіяльність відповідача протиправною та такою, що порушує його права.

Ухвалою суду від 28.09.2020 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду по суті за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, а також встановлено відповідачу строк для надання відзиву на позов та доказів на його обґрунтування.

У встановлений судом строк, заперечуючи проти позовних вимог, відповідачем надано до суду відзив на позовну заяву, який долучено до матеріалів справи. Відповідач зазначає, що до спірних правовідносин не повинні застосуватися загальні норми трудового права в частині розміру належних звільненому працівникові сум та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні ст. 117 КЗпП України, оскільки її дія не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати. Як зазначає відповідач, означена правова позиція викладена у рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» від 08.04.2010 року.

Крім того, відповідач стверджує, що спеціальним законодавством, зокрема, Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та іншими нормативно-правовими актами щодо прийняття, проходження та звільнення з військової служби, не врегульовані питання порушення роботодавцем строків проведення розрахунків при звільнення та наслідки такого порушення.

Зважаючи на викладене, відповідач просить відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Дослідивши та оцінивши письмові докази, наявні в матеріалах справи, в їх сукупності, проаналізувавши норми законодавства України, суд дійшов таких висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині 3054 Центрального оперативно-територіального об`єднання Національної гвардії України на посаді дресирувальника кінологічної групи.

Позивач є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 від 10.03.2017 року, копія якого наявна в матеріалах справи.

Відповідно до Наказу командира військової частини 3054 Центрального оперативно-територіального об`єднання Національної гвардії України від 31.01.2019 року № 22 позивача було виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення у зв`язку зі звільненням з військової служби у запас Збройних Сил України, відповідно до підпункту "а" пункту 2 частини 5 ст. 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" (у зв`язку із закінченням строку контракту).

10.02.2020 року позивач звернувся із заявою № П-6 до відповідача про виплату грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки за період з 2017 року по 2019 рік.

26.02.2020 року позивачу надано відповідь, оформлену листом за вих. № 6/54/33-248, в якій, зокрема, зазначено, що в особливий період припиняється, зокрема, відпустка, що передбачена пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів, гарантії їх соціального захисту».

Заначені обставини встановлені рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22.06.2020 року в адміністративній справі № 160/4222/20, яким позов ОСОБА_1 до Військової частини 3054 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії задоволено частково, визнано протиправною бездіяльність Військової частини 3054 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку як учаснику бойових дій, що передбачена статтею 16-2 Закону України «Про відпустки» та пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», за період з 2017 по 2019 рік та зобов`язано Військову частину 3054 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану додаткову оплачувану відпустку як учасника бойових дій, що передбачені статтею 16-2 Закону України «Про відпустки» та пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту», за період з 2017 по 2019 рік.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22.06.2020 року в адміністративній справі № 160/4222/20 набрало законної сили 23.07.2020 року.

За змістом частини 4 статті 78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22.06.2020 року відповідачем виконано повністю, на підтвердження чого ОСОБА_1 долучено до матеріалів позовної заяви копію виписки Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" від 21.08.2020 року про надходження на банківський рахунок позивача 14.08.2020 року коштів в сумі 14026,91 грн., а саме, грошової компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку як учаснику бойових дій за період з 2017 по 2019 рік.

21.08.2020 року позивач звернувся до відповідача із заявою про виплату грошової компенсації за затримку у виплаті грошової компенсації, що була нарахована та виплачена ОСОБА_1 за рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22.06.2020 року в адміністративній справі № 160/4222/20 в порядку ст. 117 КЗпП України.

Листом Військової частини 3054 від 15.09.2020 року № 6/54/33-1141 позивача було повідомлено про те, що вимога про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку у розумінні ч. 1 ст. 117 КЗпП України є безпідставною.

Вважаючи таку відмову Військової частини 3054 протиправною, ОСОБА_1 звернувся до суду з цією позовною заявою.

Вирішуючи спір по суті, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч.ч. 1, 7 ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно п. 3 ч. 1 ст. 244 КАС України, визначаючи яку правову норму слід застосувати до спірних правовідносин, суд зазначає, що при вирішенні даної справи керується нормами Законів та підзаконних нормативно-правових актів в тій редакції, яка чинна на момент виникнення чи дії конкретної події, обставини і врегулювання відповідних відносин.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25.03.1992 року № 2232-XII.

Частиною 1 ст. 2 Закону № 2232-ХІІ визначено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Згідно ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Приписами ст. 116 КЗпП України визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно ч. 1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Конституційний Суд України у рішенні № 4-рп/2012 від 22.02.2012 року у справі про офіційне тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу щодо визначення строку для звернення працівника до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, вказав, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Правові основи організації та діяльності Національної гвардії України, її загальну структуру, функції та повноваження визначає Закон України "Про Національну гвардію України" від 13.03.2014 року за № 876-VII.

Відповідно до ч. 2 ст. 21 Закону № 876-VII, військовослужбовці Національної гвардії України користуються правовими і соціальними гарантіями відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", цього Закону, інших актів законодавства.

Так, Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 року за № 2011-ХІІ відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Статтею 1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" визначено, що соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Згідно ст. 2 Закону №2011-ХІІ ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.

Приписами ч. 1 ст. 9 Закону № 2011-ХІІ визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Відповідно п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22.10.1993 року № 3551-ХІІ учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Статтею 4 Закону України "Про відпустки" від 05.11.1996 року № 504/96-ВР передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

За змістом статті 12 Закону № 2011-XII військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Так, згідно з пунктом 8 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

У разі якщо Законом України "Про відпустки" або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.

Абзацом 3 пункту 14 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

Крім того, відповідно до п. 5 Розділу ХХХІ Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України за № 200 від 15.03.2018 року, у рік звільнення військовослужбовців зі служби, зазначених у пунктах 3, 4 цього розділу, у разі невикористання ними щорічної основної та додаткової відпусток їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки.

Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм у рік звільнення виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої ст. 16-2 Закону № 504/96-ВР та п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону № 3551-ХІІ.

Відповідно до п. 242 розділу XII "Звільнення з військової служби" Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року № 1153/2008, дія якого поширюється на військовослужбовців Національної гвардії України, передбачає, що після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.

Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Щодо застосування у спірних правовідносинах юридичного визначення середнього заробітку працівника, то останнє визначається відповідно до ст. 27 Закону України "Про оплату праці" від 24.03.1995 року № 108/95-ВР за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100.

Відповідно до абз. 1, 3 п. 2 розділу ІІ Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Пунктом 5 розділу ІV Порядку № 100 визначено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з п. 8 розділу ІV Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Досліджуване судом питання неодноразово було предметом правової оцінки і формування висновків Верховним Судом.

Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Так, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 14.03.2019 року у справі № 820/660/17 зазначив наступне, а саме: «за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини"; непоширення норм Кодексу законів про працю України на рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ/міліції стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) - не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.

В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України:

"…реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань".

Відтак, посилання відповідача щодо неможливості застосування до спірних правовідносин положень статей 116, 117 КАС України є безпідставними.

Щодо наявності правових підстав для нарахування та виплати Військовою частиною 3054 на користь позивача грошової компенсації за затримку у виплаті грошової компенсації, яка була нарахована та виплачена ОСОБА_1 відповідно до рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду у справі № 160/4222/20 від 22.06.2020 року, за період з 31.01.2019 року по 14.08.2020 року, виходячи із середньоденного грошового забезпечення станом за 2 місяці до дати звільнення та у відповідності до довідки, що надана відповідачем у якості додатка до листа № 6/54/22-438 від 25.03.2020 року, суд зазначає наступне.

Так, судом було встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині 3054 та наказом командира цієї частини від 31.01.2019 року за № 22 був виключений зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення у зв`язку зі звільненням з військової служби у запас Збройних Сил України відповідно до підпункту "а" (у зв`язку із закінченням строку контракту) пункту 2 частини 5 ст. 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" (у зв`язку із закінченням строку контракту).

Таким чином, кінцевою датою завершення проходження військової служби є 31.01.2019 року, про що зазначено в наказі № 22 від 31.01.2019 року, а, отже, 31.01.2019 року є останнім робочим днем.

За змістом п. 242 розділу XII "Звільнення з військової служби" Положення № 1153/2008, в день виключення зі списків особового складу військової частини з військовослужбовцем має бути проведений повний розрахунок за грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.

Як встановлено в рішенні Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22.06.2020 року в адміністративній справі № 160/4222/20, Військова частина 3054 не виплатила позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки з 2017 року по 2019 рік, передбаченої п. 12 ч.1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 фактично отримав кошти в сумі 14026,91 грн. лише 14.08.2020 року, що підтверджується поданою позивачем випискою АТ КБ "ПриватБанк" від 21.08.2020 року.

Таким чином, датою реального виконання відповідачем обов`язку щодо повного розрахунку з позивачем при звільненні, є 14.08.2020 року.

Встановлені судом обставини свідчать про те, що станом на дату виключення позивача зі списків особового складу частини, а саме: 31.01.2019 року, відповідач не провів з ОСОБА_1 повного розрахунку. При цьому, виплата належних при звільненні сум завершена фактичним виконанням 14.08.2020 року, тобто поза межами строку, встановленого ст. 116 КЗпП України та п. 242 розділу XII "Звільнення з військової служби" Положення № 1153/2008.

З огляду на означене, період з 01.02.2019 року (наступний перший день після звільнення) по 14.08.2020 року (день фактичного зарахування коштів), є періодом затримки розрахунку з позивачем при звільненні, оскільки 31.01.2019 року є останнім робочим днем позивача, а останнім днем такого розрахунку є саме 14.08.2020 року - день проведення остаточного розрахунку.

Аналогічний висновок викладений в постанові Верховного Суд від 05.12.2018 року у справі № 808/2442/16.

Крім того, згідно висновку Великої Палати Верховного суду, викладеного в постанові від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17, зазначено: "Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення".

Отже, зважаючи на вказане правове застосування Великою Палатою Верховного Суду норм законодавства про працю в частині положень ст. 117 КЗпП України, суд дійшов висновку про те, що період саме з 01.02.2019 року до 14.08.2020 року повинен бути включений до розрахунку середнього заробітку за час затримки виплати належних при звільненні з роботи сум.

Щодо посилання відповідача на рішення Європейського суду з прав людини від 08.04.2010 року у справі «Меньшакова проти України», то суд вважає їх хибними, оскільки правова оцінка правомірності застосування судами цього рішення ЄСПЛ вже була неодноразово надана Великою Палатою Верховного Суду.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 зазначила, що у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.

Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.

Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та надавати оцінку наданим їм доказам (рішення у справі Waite and Kennedy v. Germany), заява № 26083/94, пункт 54, ЄСПЛ 1999-I).

Відповідно за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (пункт 59 рішення).

За таких обставин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15).

Аналогічний правовий висновок було викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 року у справі № 810/451/17, а також Верховним Судом у постанові від 12.08.2020 року у справі № 400/3365/19.

Відповідно до ч.ч. 5,6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Отже, правовий висновок Верховного Суду та його Великої Палати, викладений у вищевказаних постановах, є обов`язковим для всіх суб`єктів владних повноважень, у тому числі для відповідача, а також підлягає обов`язковому врахуванню судом при вирішенні цієї справи.

Згідно ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а суд, згідно зі ст. 90 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Підсумовуючи, суд зробив висновок, що дана позовна заява підлягає частковому задоволенню.

Щодо розподілу судових витрат, пов`язаних зі сплатою судового збору, суд зазначає, що відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», позивач звільнений від сплати судового збору, як учасник бойових дій, що підтверджується копією посвідчення серії НОМЕР_1 , дата видачі 10.03.2017 року, що наявна в матеріалах справи. Таким чином, питання щодо розподілу судових витрат не вирішується.

Керуючись ст. ст. 9, 77, 139, 242-243, 245-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини 3054 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини 3054 (код ЄДРПОУ 25575569, 49008, м. Дніпро, вул. Н.Алексєєнко, буд. 46) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за затримку у виплаті грошової компенсації, яка була нарахована та виплачена йому відповідно до рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду у справі № 160/4222/20 від 22.06.2020 року, за період з 01.02.2019 року по 14.08.2020 року, виходячи із середньоденного грошового забезпечення станом за 2 місяці до дати звільнення та у відповідності до довідки, що надана відповідачем у якості додатка до листа № 6/54/22-438 від 25.03.2020 року.

Зобов`язати Військову частину 3054 (код ЄДРПОУ 25575569, 49008, м. Дніпро, вул. Н.Алексєєнко, буд. 46) нарахувати та виплатити грошову компенсацію за затримку у виплаті грошової компенсації, яка була нарахована та виплачена ОСОБА_1 відповідно до рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду у справі № 160/4222/20 від 22.06.2020 року, за період з 01.02.2019 року по 14.08.2020 року, виходячи із середньоденного грошового забезпечення станом за 2 місяці до дати звільнення та у відповідності до довідки, що надана відповідачем у якості додатка до листа № 6/54/22-438 від 25.03.2020 року.

У іншій частині позовних вимог- відмовити.

Судові витрати у вигляді судового збору у справі не розподілялись.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд, відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення суду складений 23.11.2020 року.

Суддя І.О. Лозицька