Рішення № 92991646, 24.09.2020, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

24.09.2020Справа № 910/8218/20

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., при секретарі судового засідання Стеренчук М.О., розглянувши в порядку загального позовного провадження матеріали господарської справи

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Маресто Україна" пр-т Лобановського Валерія, буд.56, м. Київ, 03037

до Міністерства оборони України пр-т Повітрофлотський,6, м. Київ, 03168

про стягнення 383 594,40 грн.

Представники сторін:

від позивача: Чорна О.В. - ордер № 674420 від 25.05.2020;

від відповідача: Ніколова В.М. - дов. № 220/652/Д від 14.12.2019 року.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Маресто Україна" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовними вимогами до Міністерства оборони України про стягнення 383 594,40 грн., а саме повернення грошових коштів, збережених без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно) в розмірі 380 550,00 грн. та 3044,40 грн. втрат від інфляції.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на порушення відповідачем зобов`язань за Договором про постачання товарів для державних потреб матеріально-технічних засобів продовольчої служби (за кошти Державного бюджету України) № 286/2/19/48 від 13.05.2019 року в частині повернення сплаченої позивачем суми забезпечення виконання зобов`язань за Договором в розмірі 380 550,00 грн., внаслідок чого у відповідача утворилась заборгованість, за наявності якої позивачем нараховані втрати від інфляції.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.05.2020 року позовну заяву прийнято до розгляду, приймаючи до уваги характер спірних правовідносин та предмет доказування, судом відкрито провадження у справі № 910/8218/20, на підставі ч. 3 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України вирішено здійснювати розгляд справи в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі на 15.07.2020 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.07.2020 року відкладено підготовче засідання на 20.08.2020 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.08.2020 року, враховуючи те, що судом остаточно з`ясований предмет спору та характер спірних правовідносин, позовні вимоги та склад учасників справи, визначені обставини справи, які підлягають встановленню, та зібрані відповідні докази, вчинені усі дії з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті, суд дійшов висновку про закриття підготовчого провадження у справі № 910/8218/20 та початок розгляду справи по суті, судове засідання призначено на 24.09.2020 року.

В підготовчі судові засідання 15.07.2020 року та 20.08.2020 року з`явився уповноважений представник позивача, представник відповідача у вказані судові засідання не з`явився.

Відповідно до частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення; днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення.

Про дату, час і місце проведення судових засідань15.07.2020 року та 20.08.2020 року відповідач повідомлений належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень №№ 0105471655917, 0105474396840.

Про поважні причини неявки уповноваженого представника відповідача в судові засідання суд не повідомлено.

В судове засідання з розгляду справи по суті 24.09.2020 року з`явились уповноважені представники позивача та відповідача.

Судом доведено до відома, що до початку судового засідання 15.07.2020 року від відповідача 08.07.2020 року надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній заперечує проти позовних вимог, посилаючись на факт порушення позивачем умов укладеного між сторонами Договору про постачання товарів для державних потреб матеріально-технічних засобів продовольчої служби (за кошти Державного бюджету України) № 286/2/19/48 від 13.05.2019 року в частині строків/термінів постачання товару, що є підставою для неповернення забезпечення виконання Договору відповідно до п. 12.5 Договору. Окрім цього відповідач наголошує на помилковості висновків позивача щодо необхідності застосування до спірних правовідносин положень п.п.8.3.9 п.8.3 спірного Договору. Поданий відзив разом з доказами відправки на адресу позивача долучено судом до матеріалів справи.

Також до початку судового засідання 20.08.2020 року через канцелярію суду від позивача 22.07.2020 року надійшла відповідь на відзив на позовну заяву від 20.07.2020 року, в якій позивач не погоджується з доводами відповідача та зазначає, що підставою для повернення забезпечення виконання Договору згідно п. 12.4 останнього є виконання постачальником всіх умов Договору, проте в п.12.5 відсутня така підстава для неповернення забезпечення Договору як порушення строків поставки товару. Додатково в обґрунтування своїх заперечень позивач посилається на приписи п. 1 ст. 26 Закону України "Про публічні закупівлі", згідно яких замовник повертає забезпечення виконання договору про закупівлю, зокрема, після виконання учасником - переможцем договору. Відповідь на відзив судом долучена до матеріалів справи.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, а також заяв та клопотань процесуального характеру від сторін на час розгляду справи та станом на 24.09.2020 року до суду не надходило.

В судовому засіданні 24.09.2020 року представник позивача підтримав позовні вимоги, викладені в позовній заяві, та просив їх задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні 24.09.2020 року проти позовних вимог заперечував з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.

Відповідно до статті 240 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 24.09.2020 року оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва,-

ВСТАНОВИВ:

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Як встановлено судом за матеріалами справи,13 травня 2019 року між Міністерством оборони України (замовник за договором, відповідач у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Маресто Україна» (постачальник за договором, позивач у справі) укладено Договір про постачання товарів для державних потреб матеріально-технічних засобів продовольчої служби (за кошти Державного бюджету України) № 286/2/19/48 (далі - Договір), за умовами якого постачальник зобов`язується у 2019 році поставити Міністерству оборони України обладнання для закладів громадського харчування (39310000-8) лінія самообслуговування): Лот 3. Обладнання для їдалень (39312200-4), а саме, (Лінія самообслуговування на 500 чол.) (далі - товар), зазначений у специфікації, а замовник забезпечити приймання та оплату товару в кількості та у строки.

Розділами 2 - 10 Договору сторони узгодили якість та ціну товару, порядок здійснення оплати, поставку товару, права та обов`язки сторін, гарантійні зобов`язання, відповідальність сторін, обставини непереборної сили, вирішення спорів, строк дії Договору тощо.

Згідно п. 9.1 Договору цей Договір набирає чинності з дати його підписання сторонами і діє до 31 грудня 2019 року, а в частині проведення розрахунків до повного їх завершення.

Відповідно до частини п`ятої статі 36 Закону України «Про публічні закупівлі» дія Договору про закупівлю може продовжуватися на строк, достатній для проведення процедури закупівлі на початку наступного року, в обсязі, що не перевищує 20 відсотків суми, визначеної в Договорі, у кладеному в попередньому році, якщо видатки на цю мету затверджено в установленому порядку (п. 11.1 Договору).

Згідно Додаткової угоди № 2 від 26.12.2019 року до Договору сторони узгодили викласти абзац 1 п.11.1 Договору в наступній редакції: «Договір набирає чинності з дати підписання його сторонами і діє до 31 березня 2020 року, а в частині проведення розрахунків до повного їх завершення. Після закінчення терміну дії Договору звіряння взаєморозрахунків здійснюється на підставі підписаних обома сторонами актів звіряння».

Вказаний договір підписаний представниками постачальника та замовника та скріплений печатками юридичних осіб.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поставки, який регулюється нормами §3 глави 54 Цивільного кодексу України та §1 глави 30 Господарського кодексу України.

Також суд зазначає, що спірний Договір укладений між сторонами в процедурі публічної закупівлі, а відтак правовідносини між сторонами регулюються також приписами Закону України «Про публічні закупівлі», який установлює правові та економічні засади здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для забезпечення потреб держави та територіальної громади.

Договір про закупівлю - це договір, що укладається між замовником і учасником за результатами проведення процедури закупівлі та передбачає надання послуг, виконання робіт або набуття права власності на товари (ст. 1 Закону України «Про публічні закупівлі»).

Згідно з частиною 1 статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною першою статті 712 Цивільного кодексу України визначено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

За приписами частини 2 статті 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно зі статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до частини 1 статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

У відповідності до частини 1 статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

Пунктом 1.2 Договору передбачено, що ціна, кількість та строки постачання товару визначаються специфікацією, відповідно до якої товар - обладнання для їдалень (39312200-4), а саме, (Лінія самообслуговування на 500 чол.) вартістю 7 611 000,00 грн. з ПДВ у загальній кількості 43 штуки підлягає поставці протягом 135 календарних днів з дати укладення Договору (в термін до 24.09.2019 року включно). Ціна Договору включає доставку.

За змістом п.3.1 Договору ціна цього Договору становить 7 611 000,00 грн., у тому числі ПДВ - 1268500,00 грн.

Додатковою угодою № 3 від 23.03.2020 року до Договору сторони доповнили п. 1.2 Договору: «Специфікація на 2019 рік - залишається без змін. Ціна кількість та строки постачання товару у 2020 році визначаються специфікацією, а саме: товар - обладнання для їдалень (39312200-4), а саме, (Лінія самообслуговування на 500 чол.) вартістю 1 318 056,00 грн. з ПДВ у загальній кількості 8 штук підлягає поставці до 30.03.2020року включно. Ціна товару включає доставку.».

Окрім цього сторони виклали п.3.1 Договору в новій редакції: «Ціна цього Договору становить 8 929 056,00 грн., у тому числі ПДВ 1 488 176,00 грн.:

В 2019 році: 7 611 000,00 грн., у томі числі ПДВ - 126500,00 грн. (за загальним фондом);

В 2020 році: 1 318 056,00 грн. у тому числі ПДВ - 219 676,00 грн. (за загальним фондом).

Як передбачено пунктом 2 частини 1 статті 664 Цивільного кодексу України обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.

Згідно п. 5.1 Договору товар постачається на умовах DDP - склад замовника відповідно до Міжнародних правил по тлумаченню торговельних термінів «Інкотермс» у редакції 2010 року згідно з положеннями Договору, встановленими нормами відвантаження у тарі та упаковці, яка забезпечує її збереження під час транспортування, вантажно-розвантажувальних робіт і зберігання в межах термінів, установлених діючими стандартами тощо. Терміни постачання обладнання визначено у рознарядці Міністерства оборони України (Додаток № 13.1.1 до Договору).

Відповідно до п. 5.2 Договору місцем поставки товару є військові частини Міністерства оборони України, що зазначені у рознарядці Міністерства оборони України, яка є невід`ємною частиною цього Договору, згідно з розрахунком поставки та обов`язковим дотриманням передбачених нею вимог до асортименту, кількості, одержувачів замовника та черговості відвантажень.

Постачальнику надається право, за попередньою письмовою згодою замовника, на дострокове постачання товару в обсягах, передбачених Договором.

Постачання товару одержувачу замовника постачальник зобов`язаний провести з обов`язковим виконанням передбачених вимог щодо асортименту, кількості, якості, черговості поставок у кожній окремо відвантаженій партії.

Витрати щодо перевезення товару до місця приймання одержувачем замовника несе постачальник.

Розвантаження товару в місці приймання здійснюється одержувачем замовника.

Так, згідно наявної в матеріалах справи Рознарядки Міністерства оборони України за Специфікацією (Додаток № 13.1.1 до Договору) місцем постачання товару є В/ч А2678 за адресою: 79025, м. Львів, вул. Левандівська, 5, термін постачання - 135 календарних днів з дати укладення Договору (в термін до 24.09.2019 року включно).

За умовами п. 2.4 Договору приймання товару за кількістю та якістю оформлюється актом приймання-передачі (Додаток № 22 до наказу Міністерства оборони України від 17.08.2017 року № 440), який складає одержувач замовника на кожну партію товару після закінчення приймання товару в трьох примірниках: перший примірник - замовнику, другий - одержувачу замовника, третій - постачальнику. Належним чином оформлені документи: акт приймання-передачі, видаткова накладна постачальника та повідомлення-підтвердження відповідно до наказу Міністра оборони України від 31.12.2016 року № 757 є підтвердженням приймання товару.

Судом встановлено за матеріалами справи та підтверджено сторонами, що на виконання умов Договору позивачем поставлено відповідачеві товар в 2019 році на загальну суму 7 611 000,00 грн., що підтверджується наявними у матеріалах справи копіями видаткових накладних та актів приймання - передачі, а саме: Актів приймання - передачі № 387 від 12.11.2019 року (видаткова накладна № 9635 від 11.11.2019 року) на суму 885 000,00 грн., № 388 від 12.11.2019 року (видаткова накладна № 9636 від 11.11.2019 року) на суму 885 000,00 грн., № 389 від 12.11.2019 року (видаткова накладна № 9637 від 11.11.2019 року) на суму 885 000,00 грн., № 397 від 14.11.2019 року (видаткова накладна № 9510 від 12.11.2019 року) на суму 885 000,00 грн., № 398 від 14.11.2019 року (видаткова накладна № 9675 від 12.11.2019 року) на суму 885 000,00 грн., № 399 від 14.11.2019 року (видаткова накладна № 9677 від 12.11.2019 року) на суму 354 000,00 грн., № 400 від 14.11.2019 року (видаткова накладна № 9732 від 13.11.2019 року), № 401 від 14.11.2019 року (видаткова накладна № 9733 від 13.11.2019 року) на суму 885 000,00 грн., №402 від 14.11.2019 року (видаткова накладна № 9734 від 13.11.2019 року) на суму 1 062 000,00 грн., а також в 2020 році - на загальну суму 1 318 056,00 грн., що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями видаткових накладних та актів приймання - передачі, а саме: Актів приймання - передачі № 46 від 24.03.2020 року (видаткова накладна № 2201 від 23.03.2020 року) на суму 823 785,00 грн., № 47 від 24.03.2020 року (видаткова накладна № 2202 від 23.03.2020 року) на суму 494 271,00 грн.

Датою поставки товару вважається дата надходження товару до одержувача замовника, яка вказана в акті приймання - передачі ( п. 5.3 Договору).

При цьому судом встановлено, що факт отримання товару відповідачем підтверджується засвідченими відбитками печаток сторін підписами на видаткових накладних представників постачальника та замовника.

Згідно з частиною 1 статті 673 Цивільного кодексу України продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі - продажу.

Приймання товару за кількістю та якістю здійснюється у військовій частині одержувачем замовника у присутності уповноваженого представника постачальника (п.2.3 Договору).

Відповідно до частини 1 статті 680 Цивільного кодексу України покупець має право пред`явити вимогу у зв`язку з недоліками товару за умови, що недоліки виявлені в строки, встановлені цією статтею, якщо інше не встановлено договором або законом.

Разом з тим, заперечень щодо факту поставки товару за спірними видатковими накладними та актами приймання - передачі відповідачем суду не надано. Доказів пред`явлення претензій щодо якості та кількості поставки товару (обладнання) у відповідності до умов Договору, а також наявності письмових претензій та/або повідомлень про невідповідність, ознак ушкодження чи псування поставленого товару від відповідача до суду не надходило.

Як вбачається із матеріалів справи, будь-які заперечення щодо повного та належного виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «Маресто Україна» умов Договору в частині кількості та якості товару (обладнання) з боку відповідача відсутні.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що у відповідності до укладеного між сторонами Договору позивачем виконані прийняті на себе зобов`язання з передачі товару відповідачу - Міністерству оборони України в особі військової частини А2678, а відповідачем, у свою чергу, прийнято товар (обладнання) без будь - яких зауважень щодо змісту та обсягів поставки. Факт передачі позивачем товару належним чином підтверджено матеріалами справи.

Суд зазначає, що відповідно до ст. 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства. Первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до частини 1 статті 9 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій, та які повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Отже, за висновками суду, з урахуванням положень укладеного між сторонами Договору, документами, які підтверджують як факт виконання позивачем зобов`язання з поставки товару відповідачеві, так і факт виникнення у останнього зобов`язання з його оплати, є видаткова накладна та акт приймання - передачі, які сторонами належним чином оформлені та підписані без будь - яких зауважень.

Тобто, саме ці документи є первинними бухгалтерськими документами, які засвідчують здійснення господарської операції і містять інформацію про вартість переданого товару.

Таким чином підписання замовником (відповідачем) видаткових накладних та актів приймання - передачі, які є первинними обліковими документами у розумінні Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» і які відповідають вимогам, зокрема, статті 9 названого Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 № 88 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 за № 168/174, та фіксують факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов`язку щодо здійснення розрахунків за поставлений позивачем товар.

Згідно з частиною 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Зокрема, порядок здійснення оплати за Договором визначено розділом 4 останнього.

У відповідності до п. 4.1 Договору розрахунки за фактично поставлений товар проводяться протягом 30 календарних днів (за умов надходження бюджетних коштів на рахунок Міністерства оборони України за даним кодом видатків) з дати надання постачальником замовнику належним чином оформленого рахунка-фактури на відвантажений товар, підписаного керівником та головним бухгалтером підприємства (якщо посада головного бухгалтера не передбачена штатним розписом, то про це зазначається у рахунку-фактурі), але не пізніше ніж за п`ять робочих днів до закінчення поточного бюджетного року.

При цьому суд зазначає, що спір між сторонами в частині оплати відповідачем поставленого позивачем товару відсутній.

Окрім цього як свідчать матеріали справи, згідно з умовами п. 12.3 Договору постачальник забезпечив виконання своїх зобов`язань за цим Договором у розмірі 5% ціни Договору: платіжне доручення № 4701 від 07.05.2019 року в сумі 380 550,00,00 грн.

Копія вказаного платіжного доручення № 4701 від 07.05.2019 року, із зазначенням призначення платежу «забезпечення виконання договору, предмет закупівлі: Лот 3. Обладнання для їдалень (39312200-4) вид 1.4.1.36, (Лінія самообслуговування на 500 чол.), без ПДВ», наявна в матеріалах справи.

Факт сплати позивачем вказаних коштів, їх розмір та порядок зарахування сторонами у справі не заперечувався.

Пунктом 12.4 Договору узгоджено, що підставою для повернення забезпечення виконання Договору є виконання постачальником всіх умов Договору у повному обсязі стосовно асортименту, якості, кількості та строків і виключно за цінами згідно положень цього Договору.

У відповідності до п. 12.5 Договору замовник не повертає забезпечення виконання Договору у разі, якщо постачальник не виконав умови Договору стосовно якості, кількості та строків.

Згідно з п. 12.6 Договору замовник залишає за собою право повернення забезпечення виконання Договору у разі порушення термінів (строків) постачання товару за умови належного обґрунтування порушення з технічних причин.

Як зазначено позивачем в позовній заяві, вважаючи, що ТОВ «Маресто Україна» виконано зобов`язання згідно укладеного між сторонами Договору в повному обсязі, позивач звернувся до Міністерства оборони України із листом № 94/12-19 від 27.12.2019 року, в якому посилаючись на умови п.12.3 Договору та приписи ст. 26 Закону України «Про публічні закупівлі» просив відповідача повернути суму забезпечення виконання Договору у розмірі 380 550,00 грн. Копія вказаного листа наявна в матеріалах справи.

За результатами розгляду звернення позивача відповідач листом № 286/6/525 від 27.01.2020 року повідомив ТОВ «Маресто Україна», що останній не виконав зобов`язання з поставки товару в частині терміну постачання, в зв`язку з чим підстави для повернення забезпечення виконання Договору в сумі 380 550,00 грн. відсутні.

В свою чергу позивач звернувся до відповідача з претензією № 1 (вих. № 175/4-20 від 21.04.2020 року), в якій з посиланням на факт виконання умов Договору в повному обсязі та ст. 26 Закону України «Про публічні закупівлі» просив повернути забезпечення виконання Договору в сумі 380 550,00 грн., у відповідь на який Міністерство оборони України листом № 286/6/3143 від 30.04.2020 року відмовило у поверненні постачальнику забезпечення виконання Договору, зазначивши про перерахування вказаних коштів у 2019 році до Державного бюджету України, а також наголошуючи на факті порушення постачальником строків виконання зобов`язань за Договором в частині своєчасної поставки товару та звернення до позивача відповідно до п.8.3.6 Договору з претензіями, зокрема, № 286/6/7895 від 18.12.2019 року про сплату нарахованого штрафу в сумі 905 886,00 грн. за прострочення термінів поставки на строк від 48 до 50 діб.

Таким чином, як зазначає позивач в позовній заяві, оскільки Міністерство оборони України як замовник за Договором всупереч досягнутим домовленостям у відповідь на звернення позивача відмовилось повертати забезпечення виконання договірних зобов`язань в сумі 380 550,00 грн., позивач звернувся до суду з вказаним позовом.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

У відповідності до ст. 124, п. п. 2, 3, 4 ч. 2 ст. 129 Конституції України, ст. ст. 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Так, згідно ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим до виконання сторонами.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

В силу ст. ст.525, 526 Цивільного кодексу України та ст. 193 Господарського кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Пунктом 5.1 Договору передбачено, що терміни постачання обладнання визначено у рознарядці замовника, яка є невід`ємною частиною Договору.

Як зазначалось судом вище, відповідно до специфікацій до Договору, які узгоджені сторонами, кінцевим терміном поставки товару у 2019 році є 24.09.2019 включно, а у 2020 році - 30.03.2020 року включно, що також визначено сторонами у відповідних рознарядках.

Доказів узгодження сторонами іншого строку поставки товару (обладнання) за Договором матеріали справи не містять.

Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За приписами частин 1, 2 статті 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Таким чином, позивач зобов`язаний був поставити товар у 2019 році у кількості 43 штуки вартістю 7 611 000,00 грн. у строк до 24.09.2019 року (включно), а у 2020 році у кількості 8 штук вартістю 1 318 056,00 грн. у строк до 30.03.2020 року (включно).

Натомість судом за матеріалами справи встановлено та сторонами не заперечувалось, що поставка товару за Договором, зокрема, в 2019 році, здійснена позивачем із простроченням від 48 до 50 діб.

Суд зазначає, що згідно зі статтею 509 Цивільного кодексу України правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку, є зобов`язанням.

За визначенням ст. 175 ГК України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

За загальними умовами виконання зобов`язання, що містяться у статті 526 Цивільного кодексу України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина 1 статті 526 Цивільного кодексу України).

Виконання зобов`язань, реалізація, зміна та припинення певних прав у договірному зобов`язанні можуть бути зумовлені вчиненням або утриманням від вчинення однією із сторін у зобов`язанні певних дій чи настанням інших обставин, передбачених договором, у тому числі обставин, які повністю залежать від волі однієї із сторін (ст. 526 ЦК України).

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 Цивільного кодексу України).

Суд зазначає, що під виконанням зобов`язання розуміється вчинення боржником та кредитором взаємних дій, спрямованих на виконання прав та обов`язків, що є змістом зобов`язання.

Згідно ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У відповідності до ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

У розумінні наведеної норми, яка надає визначення порушення зобов`язання, останнє визначається як невиконання зобов`язання, яке виникає якщо його сторони взагалі не виконують дій, що складають зміст зобов`язання (не передають річ, не виконують роботи, не надають послуги, не сплачують гроші тощо), або продовжують виконувати дії, від яких вони відповідно до зобов`язання мають утримуватися, так і неналежне виконання зобов`язання, тобто порушення умов, визначених змістом зобов`язання. Отже, за висновками суду, невиконання зобов`язання має місце як в разі, коли сторони взагалі не вчиняють дій, які складають зміст зобов`язання, так і в разі виконання зобов`язання з частковим порушенням умов, визначених змістом зобов`язання.

Стаття 199 Господарського кодексу України передбачає забезпечення виконання господарських зобов`язань, а саме згідно частини 1 вказаної статті виконання господарських зобов`язань забезпечується заходами захисту прав і відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими ГКУ та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов`язань, які звичайно застосовуються в господарському (діловому) обігу, зокрема, як в даному випадку, забезпечувальним гарантійним платежем, передбаченим п.12.3 Договору.

Згідно ст. 1 Закону України «Про публічні закупівлі» забезпечення виконання договору про закупівлю - це надання забезпечення виконання зобов`язань учасника перед замовником за договором про закупівлю.

Відповідно до ст. 26 Закону України «Про публічні закупівлі» замовник має право вимагати від учасника-переможця внесення ним не пізніше дати укладення договору про закупівлю забезпечення виконання такого договору, якщо внесення такого забезпечення передбачено тендерною документацією. Замовник повертає забезпечення виконання договору про закупівлю після виконання учасником-переможцем договору, а також у разі визнання судом результатів процедури закупівлі або договору про закупівлю недійсними та у випадках, передбачених статтею 37 цього Закону, а також згідно з умовами, зазначеними в договорі, але не пізніше ніж протягом п`яти банківських днів з дня настання зазначених обставин. Розмір забезпечення виконання договору про закупівлю не може перевищувати 5 відсотків вартості договору.

Згідно з ч. 3 ст. 26 Закону України «Про публічні закупівлі» кошти, що надійшли як забезпечення виконання договору (у разі якщо вони не повертаються), підлягають перерахуванню до відповідного бюджету, а у разі здійснення закупівлі юридичними особами (їхніми об`єднаннями) не за бюджетні кошти - перераховуються на рахунок таких юридичних осіб (їхніх об`єднань).

Надавши оцінку змісту укладеного між сторонами Договору судом встановлено, що умови п.12.4 передбачають підстави для повернення забезпечення виконання Договору, а саме виконання постачальником всіх умов Договору у повному обсязі стосовно асортименту, якості, кількості та строків і виключно за цінами згідно положень цього Договору, а умова, викладена в п. 12.5 Договору передбачає як підставу для неповернення замовником забезпечення виконання Договору саме невиконання постачальником умов Договору стосовно якості, кількості та строків.

Тобто, повернення суми забезпечення виконання Договору залежить від повного та належним чином проведеного виконання позивачем як постачальником умов останнього, зокрема, в частині строків постачання.

Суд зазначає, що за змістом ч. 3 ст. 213 ЦК України при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з`ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

Враховуючи вищенаведені положення цивільного законодавства суд вважає, що виконання всіх умов Договору у повному обсязі стосовно асортименту, якості, кількості та строків як підстава для повернення забезпечення виконання, передбачена пунктом 12.4 Договору, та виконання умов Договору з порушенням строків не є тотожними поняттями, що не враховано позивачем.

Наразі, зважаючи на положення спірного Договору критерії застосування пункту 12.5 останнього щодо неповернення суми забезпечення не диференціюються на повне та своєчасне виконання та передбачають будь - яке невиконання умов поставки в частині асортименту, якості, кількості та строків.

Таким чином, оскільки як свідчать фактичні обставини справи, позивачем як постачальником неналежним чином були виконані свої зобов`язання за Договором, а саме мав місце факт здійснення постачання товару (обладнання) з простроченням встановленого строку, за висновками суду у відповідача не виник обов`язок з повернення суми забезпечення виконання Договору в розмірі 380 550,00 грн., отже правові підстави для такого повернення та задоволення позову в цій частині відсутні.

Судом не приймаються до уваги посилання позивача в обґрунтування позовних вимог на той факт, що умовами спірного Договору іншої відповідальності за порушення постачальником умов Договору щодо поставки продукції неналежної якості або порушення строків поставки продукції, ніж визначена у п. 8.3.6, згідно якого у разі невиконання або несвоєчасного виконання зобов`язань при закупівлі товарів за бюджетні кошти постачальник сплачує замовнику штрафні санкції (штраф, пеня) у розмірах, передбачених п. 8.3 Договору, вказаним правочином та Додатковими угодами до нього сторони не передбачили, позаяк настання підстав для застосування штрафних санкцій у разі, зокрема, порушення строків виконання зобов`язання постачальником, не залежить від факту утримання замовником суми забезпечення виконання зобов`язань за Договором, попередньо сплаченого постачальником.

При цьому виходячи зі змісту правових норм, що визначають забезпечення виконання зобов`язання та наслідки порушення виконання останніх, суд наголошує, що неустойка як вид забезпечення зобов`язань відноситься до відповідальності за фактичне порушення зобов`язань та регулюється приписами глави 51 ЦК України.

В свою чергу, забезпечення виконання договору у вигляді сплаченої позивачем суми в розмірі 380 550,00 грн. в даному випадку є виключно мірою запобіжного заходу з метою запобігання порушенням зобов`язань за Договором на майбутнє.

Суд наголошує, що право учасників господарських правовідносин встановлювати інші, ніж передбачено Цивільним кодексом України, види забезпечення виконання зобов`язань визначено частиною другою статті 546 Цивільного кодексу України, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 Цивільного кодексу України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Отже, суб`єкти господарських відносин при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов`язань встановленням окремого виду відповідальності - договірної санкції, за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов`язань, зокрема, неповернення забезпечення, передбаченого пунктом 12.5 Договору.

Додатково суд звертає увагу на приписи ст. 26 Закону України «Про публічні закупівлі», згідно яких передбачене повернення замовником забезпечення виконання договору про закупівлю, в тому числі, згідно з умовами, зазначеними в договорі.

Наразі, передбачення умовами спірного Договору, а саме п. 12.4, підстав для повернення суми забезпечення виконання зобов`язання виключно в разі виконання постачальником всіх умов правочину в повному обсязі, в тому числі щодо строків, не суперечить чинному законодавству та Закону України «Про державні закупівлі».

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Доказів визнання недійсним чи розірвання Договору про постачання товарів для державних потреб матеріально-технічних засобів продовольчої служби (за кошти Державного бюджету України) № 286/2/19/48 від 13.05.2019 року і Додаткових угод до нього та/або їх окремих положень суду також не надано.

Будь-які заперечення щодо порядку та умов укладення даного Договору на час його підписання та в процесі виконання з боку сторін відсутні.

Поряд із цим посилання позивача на принципи справедливості, добросовісності і розумності як загальних засад цивільного законодавства, тлумачення яких наведено, зокрема, у рішенні Конституційного суду України від 11.07.2013 №7-рп/2013 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_1 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» та постанові Верховного Суду від 02.05.2018 року у справі №49/38-0, жодним чином не нівелюють обов`язку позивача як постачальника за Договором своєчасного та повного виконання умов останнього, зокрема, в частині строків постачання, надто за умов передбачення сторонами підстав для неповернення забезпечення виконання Договору в сумі 380 550,00 грн. в разі порушення його умов позивачем.

Окрім цього суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов`язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

Згідно з частиною 2 статті 9 названого Кодексу законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Відповідні особливості щодо наслідків порушення грошових зобов`язань у зазначеній сфері визначено статями 229-232, 234, 343 Господарського кодексу України та нормами Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань".

З урахуванням приписів ст.549, ч. 2 ст.625 Цивільного кодексу України та ст. 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" правовими наслідками порушення грошового зобов`язання, тобто зобов`язання сплатити гроші, є обов`язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Як вбачається з аналізу ст.ст. 612, 625 Цивільного кодексу України, право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних, які не є штрафними санкціями, є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Зазначені інфляційні нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання. Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Аналогічна правова позиція щодо застосування ч.2 ст.625 ЦК України викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 року у справі №916/190/18, постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 05.07.2019 року у справі № 905/600/18 та постанові Верховного Суду від 03.10.2019 року у справі № 905/587/18.

Враховуючи вищевикладене та у зв`язку з простроченням відповідачем обов`язку з повернення забезпечення виконання Договору в сумі 380 550,00 грн. у строки, визначені приписами ч. 2 ст. 26 Закону України «Про публічні закупівлі», нараховано на підставі ст. 625 ЦК України втрати від інфляції у розмірі 3044,40 грн. за період квітень 2020 року, які останній просив стягнути з відповідача відповідно до наданого розрахунку.

Проте, оскільки за вище викладеними висновками суду підстави для повернення забезпечення виконання Договору в сумі 380 550,00 грн. відсутні, відсутні й правові підстави для задоволення вимог про стягнення з відповідача інфляційних нарахувань, у зв`язку з чим суд відмовляє у позові в цій частині.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (ч. 1 ст. 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до п. 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 р. у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

У відповідності до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року № 6 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

З огляду на вищевикладене, враховуючи те, що позивач не довів в розумінні ст. 74 Господарського процесуального кодексу України ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, а також у зв`язку з відсутністю фактичних обставин, з якими закон пов`язує розірвання договору і настання відповідних юридичних наслідків, суд вважає за необхідне відмовити позивачу в задоволенні позову повністю з огляду на його необґрунтованість та недоведеність.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст. ст. 73-80, 86, 123, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Повний текст рішення складено та підписано 20 листопада 2020 року.

Суддя А.М. Селівон