Рішення № 92919890, 17.11.2020, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

17 листопада 2020 року Справа № 280/5258/20 м.ЗапоріжжяЗапорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лазаренка М.С., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) до Головного управління ДПС у Запорізькій області (69107, м. Запоріжжя, пр. Соборний, буд. 166, код ЄДРПОУ 43143945) про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки),

ВСТАНОВИВ:

05.08.2020 ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду із позовом до Головного управління ДПС у Запорізькій області (далі – відповідач 1), Вознесенівського управління у м.Запоріжжі ГУДПС у Запорізькій області (далі – відповідач 2), в якому просить:

- визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Запорізькій області про сплату боргу (недоїмки) від 07.11.2019 № Ф-56767-50.

Ухвалою суду від 10 серпня 2020 року вказану позовну заяву залишено без руху та наданий позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.

28 серпня 2020 року позивачем усунено недоліки позовної заяви.

Ухвалою суду від 07.09.2020 року відкрито спрощене позовне провадження у справі.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що відповідачем протиправно та не обґрунтовано прийнято оскаржувану вимогу у зв`язку з наступним. Вказаною вимогою ГУ ДПС у Запорізькій області позивачу сформовано податковий борг у розмірі 26539,26 грн. Позивач за період нарахування єдиного соціального внеску відповідачем працював на підприємствах, що підтверджується витягом. Одночасно, був зареєстрований як фізична особа підприємець з 2013. Проте протягом реєстрації як суб`єкт підприємницької діяльності позивач останньої не вів, а тому вважає, що відповідач дійшов хибних висновків про наявність реального здійснення ним господарської діяльності та нарахування позивачу боргу (недоїмки) відповідно до ст..25 ЗУ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» та на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів. Вважає вимогу, винесену контролюючим органом протиправною та такою, що підлягає скасуванню.

Відповідач Головне управління ДПС у Запорізькій області проти позову заперечив з підстав викладених у письмовому відзиві (від 29.09.2020 року), відповідно до якого зазначає, що за даними інформаційної системи органу доходів і зборів внесено запис щодо державної реєстрації підприємницької діяльності позивача, взято на облік у ГУ ДФС у Запорізькій області. Таким чином, позивачу нараховано єдиний внесок в інтегрованій картці платника податків у сумі 26539,26 грн. як приватному підприємцю на загальній системі оподаткування відповідно програмного забезпечення розробленого на підставі діючого чинного законодавства. Враховуючи вищевикладене, ГУ ДПС у Запорізькій області вважає, що податкова вимога про сплату боргу (недоїмки) зі сплати ЄСВ №Ф-56767-50 від 07.11.2019, є такою, що винесена відповідно до норм діючого законодавства, а адміністративний позов задоволенню не підлягає.

Розглянувши наявні матеріали та фактичні обставини справи, дослідивши і оцінивши надані докази в їх сукупності, судом встановлено наступне.

Позивач перебував на обліку як фізична особа-підприємець з 14.11.2013 року.

Як вбачається з матеріалів справи позивач працював на підприємствах, що підтверджується витягом, та за позивача як за найманого працівника його податковими агентами підприємствами-роботодавцями постійно сплачувався єдиний соціальний внесок, в т.ч. за останні три роки (2017-2020 роки).

17.11.2019 року Головним управлінням ДПС у Запорізькій області сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-56767-50 У, відповідно до якої сума боргу (недоїмки) позивача становить 26539,26 гривень.

Зазначене рішення направлено на адресу позивача.

Не погоджуючись із винесеною вимогою про сплату боргу (недоїмки) №Ф-56767-50 від 07.11.2019 року, вважаючи її протиправною та такою, що підлягає скасуванню, позивач звернувся із вказаним адміністративним позовом до суду.

Дослідивши спірні правовідносини та надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, суд дійшов наступних висновків.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначено Законом України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування” від 8 липня 2010 року № 2464-VI (далі - Закон №2464- VI).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону 2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

За змістом статті 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.

Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Пунктом 4 частини першої статті 4 Закону №2464 з-поміж інших платників єдиного внеску визначено й фізичних осіб - підприємців, в тому числі й тих, які обрали спрощену систему оподаткування.

Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 3 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується:

для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України “Про оплату праці”, та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;

для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Підпунктом 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України дано визначення поняттю “працівник” - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.

В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом № 2464-VI не врегульовано.

Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

З огляду на предмет спору у даній справі та вищевикладені висновки, шляхом системного тлумачення наведених норм права, суд вважає, що особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.

Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Наведене узгоджується із висновками Верховного Суду щодо застосування норм права, сформульованими у постановах від 04 грудня 2019 року у справі №440/2149/19; адміністративне провадження №К/9901/28514/19, від 23 січня 2020 року у справі №480/4656/18; адміністративне провадження №К/9901/25355/1.

Крім того, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи “Серков проти України” (заява №39766/05), “Щокін проти України” (заяви №23759/03 та №37943/06), які відповідно до ст.17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” підлягають застосуванню судами як джерела права.

Згідно статті 48 Кодексу законів про працю України трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.

Наявною у матеріалах справи копією трудової книжки позивача підтверджується те, що протягом 2017-2018 років позивач перебував у трудових відносинах.

Контролюючий орган вказану обставину в ході розгляду справи не заперечував, доказів на її спростування не надав, клопотання про витребування доказів не заявляв.

Таким чином, за станом на момент спірних правовідносин позивач був працівником у розумінні підпункту 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України.

Про отримання доходу позивачем у спірних правовідносинах відповідач не зазначав, відповідні докази стосовно отримання позивачем доходу у матеріалах справи відсутні.

Таким чином, оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону № 2464-VI позивач є застрахованою особою і обов`язок із нарахування та сплати єдиного внеску за нього в періоди, за які винесена оскаржувана вимога, покладався на його роботодавця, що виключає обов`язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем додатково як фізичною особою-підприємцем, яка мала право провадити господарську діяльність, проте не отримувала дохід від неї.

При цьому суд враховує, що для зазначеного висновку достатнім є підтвердження обставини перебування позивача у трудових відносинах у відповідний період.

Поряд із цим, за будь-яких умов позивач не повинен відповідати за виконання страхувальником свого обов`язку щодо належної сплати страхових внесків, що узгоджується із висновками викладеними у постанові Верховного Суду від 23 липня 2019 року у справі №617/927/17; адміністративне провадження №К/9901/24092/18.

Таким чином, оскаржувана вимога про сплату боргу (недоїмки) прийнята всупереч нормам Закону України № 2464-VI, у зв`язку з чим підлягає скасуванню.

При цьому, щодо посилань позивача на те, що облікові дані з інформаційної системи органу доходів і зборів не є самостійною підставою для формування вимоги про сплату боргу (недоїмки), оскільки вони суперечать вимогам Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 20.04.2015 №449, прийнятої на виконання вимог Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" від 08 липня 2010 року №2464-VI, суд зауважує наступне.

Підпунктом 2 пункту другого розділу VII вказаної Інструкції передбачено, що розрахунок цієї фінансової санкції (за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску) здійснюється на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів.

Підставою формування оскаржуваної вимоги є дані інформаційної системи органу доходів і зборів, про що зазначено у тексті вимоги.

Правова позиція, аналогічна викладеній, наведена в постанові Верховного Суду від 13 листопада 2018 року у справі №813/4686/16.

При цьому суд зазначає, що допущення контролюючим органом несвоєчасного направлення вимоги про сплату недоїмки не може бути самостійною підставою для її скасування, враховуючи факт встановленого порушення вимог законодавства з боку платника єдиного внеску. Крім того, відповідно до положень частини 16 статті 25 Закону №2464-VI строк давності щодо нарахування, застосування та стягнення сум недоїмки, штрафів та нарахованої пені не застосовується.

У статті 19 Конституції України зазначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною 1 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до положень ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

За сукупністю наведених обставин суд дійшов висновку, що заявлений адміністративний позов належить задовольнити повністю.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат суд виходить з такого.

Згідно з частиною 1 статті 143 КАС України, суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати:

1) на професійну правничу допомогу;

2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду;

3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз;

4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;

5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

При цьому має бути наявним причино-наслідковий зв`язок між порушеним судовим провадженням та понесеними витратами.

У справі подано заяву про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

За змістом частини 3 статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до частини 4 статті 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Частиною 5 статті 134 КАС України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

За положеннями статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

З наведеного вбачається, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

При цьому, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

Суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правничої допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правничу допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування останніх.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 17.09.2019 року у справі № 810/3806/18.

На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу до позовної заяви надано договір про надання правової допомоги від 27.07.2020 №1-8/20-КАС; орієнтовний розрахунок витрат на правову допомогу до зазначеного договору від 27.07.2020 №1-8/20-КАС; ордер на надання правової допомоги серії ЗП №66953.

Суд звертає увагу на відсутність з боку відповідача клопотань про зменшення витрат на оплату правничої допомоги відповідно до частини сьомої статті 134 КАС України. Відповідач не довів неспівмірність витрат, заявлених до відшкодування, не надав будь-яких доказів того, що ціни на послуги адвоката є явно завищеними на ринку юридичних послуг.

Разом з тим, згідно з позицією, сформульованою Верховним Судом у постанові від 15 травня 2018 року у справі № 821/1594/17, для підтвердження та обґрунтування розміру витрат на правничу допомогу необхідне доведення відображення фахівцем у галузі права та адвокатом доходів, отриманих від незалежної професійної діяльності, як самозайнятої особи шляхом надання доказів ведення Книги обліку доходів та витрат, затвердженої наказом Міндоходів від 16 вересня 2013 року № 481 «Про затвердження форми Книги обліку доходів і витрат, яку ведуть фізичні особи - підприємці, крім осіб, що обрали спрощену систему оподаткування, і фізичні особи, які провадять незалежну професійну діяльність, та Порядку її ведення», зареєстрованим у в Міністерстві юстиції України 01 жовтня 2013 року за №1686/24218.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 29.04.2020 у справі №0240/2505/18-а, така правова позиція підлягає застосуванню в разі ненадання позивачем на підтвердження заявлених витрат на професійну правничу допомогу відповідних банківських документів про їх сплату.

Враховуючи, що до матеріалів справи не надано банківських документів про оплату витрат на професійну правничу допомогу, а також доказів відображення адвокатом доходів, отриманих від незалежної професійної діяльності, як самозайнятої особи, суд дійшов висновку, що заявлені витрати не підтверджені належними та допустимими доказами, у зв`язку з чим в задоволенні заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу необхідно відмовити.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у справі, суд враховує, що, відповідно до частини першої статті 139 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

Матеріалами справи встановлено факт сплати судового збору у розмірі 840 гривень 80 копійок, що підтверджується квитанцією від 03.08.2020 року №9.

На користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Запорізькій області підлягає стягненню судовий збір у розмірі 840 гривень 80 копійок.

Керуючись положеннями статей 2, 7, 9, 11, 44, 72-78, 79,139, 194, 241-246, 250, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) до Головного управління ДПС у Запорізькій області (69107, м. Запоріжжя, пр. Соборний, буд. 166, код ЄДРПОУ 43143945) про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) – задовольнити повністю.

Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Запорізькій області про сплату боргу (недоїмки) №Ф-56767-50 від 07.11.2019.

Стягнути на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 840,80 грн. (вісімсот сорок гривень 80 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Запорізького області.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його (її) проголошення, а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення складено у повному обсязі 17.11.2020.

Суддя М.С. Лазаренко