Рішення № 92889466, 26.10.2020, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа № 380/5554/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 жовтня 2020 року м. Львів

Львівський окружний адміністративний суд в складі:

головуючого - судді Мричко Н.І.,

за участі секретаря судового засідання Кулик С.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України про стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1 , Позивач) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України (далі – ФУГШ ЗС України, Відповідач), в якому просить суд стягнути з відповідача ФУГШ ЗС України на користь позивача ОСОБА_1 середнє грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплату індексації грошового забезпечення та грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015-2017 роки) у розмірі 120 000 грн. за період із 01.12.2017 по 25.06.2020.

Ухвалою від 21.07.2020 відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

В обґрунтування позовних вимог Позивач зазначає, що до 30.11.2017 проходив службу у військовій частині А2330, яка знаходиться на фінансовому забезпеченні ФУГШ ЗС України. Наказом Міністра оборони України (по особовому складу) від 10.11. 2017 №781, його звільнено у запас за пунктом «б» (за станом здоров`я) частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» та наказом командира військової частини А2330 (по стройовій частині) від 30.11.2017 №229 його виключено із списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення. В подальшому Позивач з`ясував, що у період 2016 - 2017 років ФУГШ ЗС України не виплачувало йому індексацію грошового забезпечення, у зв`язку з чим, в 2019 році звернувся із заявою до Відповідача щодо отримання ненарахованої та невиплаченої за період військової служби індексації грошового забезпечення. За наслідками розгляду його заяви, ФУГШ ЗС України надало відповідь, в якій повідомило про відсутність підстав для виплати Позивачу індексації грошового забезпечення.

Вказує, що рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 28.01.2020 у справі 1.380.2019.005887 задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 та зобов`язано ФУГШ ЗС України нарахувати та виплатити Позивачу. індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 30.11.2017 в сумі 70848,98 грн. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 26.05.2020 апеляційну скаргу Відповідача задоволено частково та зобов`язано ФУГШ ЗС України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 30.11.2017. Стверджує, що на виконання вказаного вище рішення суду, 25.06.2020 Відповідачем виплачено йому індексацію грошового забезпечення в сумі 69786,25 грн.

Додатково зазначає, що Відповідач у період 2015 -2017 років не виплачував йому грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, у зв`язку з чим, він звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з відповідним позовом. Вказує, що рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 13.02.2020 у справі №1.380.2019.005888, яке набрало законної сили 20.03.2020, задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 до ФУГШ ЗС України та зобов`язано останнього нарахувати та виплатити Позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015-2017 роки. Стверджує, що на виконання рішення суду від 13.02.2020, ФУГШ ЗС України 18.03.2020 перерахувало на картковий рахунок Позивача кошти в сумі 16628,45 грн.

На думку Позивача, оскільки йому не виплачено індексацію грошового забезпечення та грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій у день його виключення із списків частини, тобто не проведено повного розрахунку при звільненні, тому відповідно до статті 117 КЗпП України він має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку.

Відповідач подав суду відзив на позовну заяву (арк. справи 39-40), в якому просить у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі. Вказує, що положення Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не передбачають такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплату середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також даний акт не містить відсильної норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації. Посилаючись на абзац третій пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 зазначає, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. Тому вважає, що Позивач з моменту видання наказу Міністра оборони України (по особовому складу) від 10.11.2017 №781 до моменту написання рапорту про здачу справ і посади та як наслідок видання наказу командира військової частини А2330 від 30.11.2017 № 229 про виключенням із списків особового складу мав можливість ознайомитись з проведенням (повнотою проведення) з ним розрахунків по всім видам забезпечення, включаючи грошове, і в разі будь-яких розбіжностей звернутись з рапортом про неповноту розрахунку та продовжити надалі проходити військову службу у Збройних Силах України та отримувати всі види грошового забезпечення протягом відповідного часу (до повного розрахунку). Оскільки Позивач не скористався своїм правом, передбаченим абзацом третім пункту 242 Положення № 1153/2008, тому, на думку Відповідача, не має жодних підстав для визнання бездіяльності ФУГШ ЗС України щодо невиплати всіх сум належних Позивачу у день звільнення грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій.

Крім цього, на переконання Відповідача, відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положень 117 КЗпП України, оскільки при нарахуванні і виплаті Позивачу належних при звільненні сум був відсутній спір щодо їх розміру.

Сторони у судове засідання не прибули, явки уповноважених представників не забезпечили. 26.10.2020 до суду подали клопотання (заяву), в яких просили розгляд справи здійснювати без їхньої участі та участі їхніх представників (Вх. № 55241 та Вх.55120).

Відповідно до частини 4 статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дослідивши матеріали справи на підтвердження й спростування заявлених вимог в їх сукупності, надавши їм юридичну оцінку, суд встановив таке.

Згідно з витягом з наказу командира військової частини А2330 (по стройовій частині) від 30.11.2017 № 229 полковника ОСОБА_1 , заступника начальника відділу організації забезпечення технікою радіоелектронної боротьби Центрального управління радіоелектронної боротьби Головного управління оперативного забезпечення Збройних Сил України, звільненого наказом Міністра оборони України (по особовому складу) від 10.11.2017 № 781 з військової служби у запас за пунктом “б” (за станом здоров`я) частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», з правом носіння військової форми одягу, вважати, що справи та посаду здав і направити для зарахування на військовий облік до Солом`янського районного у м. Києві військового комісаріату. З 30.11.2017 виключити зі списків особового складу частини, всіх видів забезпечення. Вислуга років у Збройних Силах становить: календарна - 29 років 3 місяці, пільгова - 29 років 9 місяців. Виплатити надбавку в розмірі 15% посадового окладу за роботу в умовах режимних обмежень, надбавку в розмірі 50% посадового окладу з урахуванням окладу за військовим званням та надбавки за вислугу років за виконання особливо важливих завдань, додаткову щомісячну грошову винагороду у розмірі 60% місячного грошового забезпечення та премію в розмірі 380% від посадового окладу з 1 по 30.11.2017. Виплатити грошову допомогу при звільненні у розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. Щорічну основну відпустку за 2017 рік використав повністю, терміном 45 календарних днів (з 29.05.2017 по 17.06.2017 та з 21.09.2017 по 17.10.2017), грошову допомогу на оздоровлення за 2017 рік отримав. Матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань, відповідно до Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженої наказом Міністра оборони України від 11.06.2008 № 260 за 2017 рік отримав. Під час проходження військової служби у військовій частині А2330 постійним або службовим житлом від Міністерства оборони України не забезпечувався. Перебуває на квартирному обліку Об`єднаній житловій комісії Тилу, Озброєння та Головного управління оперативного забезпечення Збройних Сил України. Припинити доступ до державної таємниці за формою № 2 (арк. справи 10).

Як видно з матеріалів справи, ОСОБА_1 звернувся до ФУГШ ЗС України із заявою про нарахування та виплату йому грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік, передбаченої Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

За наслідками розгляду вказаної заяви, ФУГШ ЗС України надіслало Позивачу відповідь від 10.10.2019 №305/1751, в якій повідомило, що військовослужбовцям Збройних Сил України у зв`язку із дією на території України особливого періоду додаткові відпустки як учаснику бойових дій не надаються з березня 2014 року і по цей час.

Не погоджуючись із бездіяльністю Відповідача щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік, Позивач за захистом своїх прав звернувся до суду з відповідним позовом.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 13.02.2020 у справі №1.380.2019.005888 позов задоволено повністю; визнано протиправною бездіяльність ФУГШ ЗС України щодо не нарахування та невиплати грошової компенсації ОСОБА_1 за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015-2017 роки; зобов`язано ФУГШ ЗС України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015-2017 роки; стягнуто з ФУГШ ЗС України за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу в сумі 4000,00 грн. (арк. справи 20-25).

Згідно з довідкою Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» від 01.07.2020 №OFK0GKK3NMCRG4VD Відповідачем 18.03.2020 перераховано на розрахунковий рахунок ОСОБА_1 грошове забезпечення військовослужбовців в сумі 16628,45 грн. (арк. справи 29).

Крім того, Позивач звернувся до командира військової частити А2330 із заявою про нарахування та виплату йому індексації грошового забезпечення за 2016-2017 роки.

За наслідками розгляду вказаної заяви, військова частина А2330 (Головне управління оперативного забезпечення Збройних Сил України), листом від 14.08.2019 повідомила Позивача, що питання пов`язані з виплатою всіх видів грошового забезпечення, компенсаційних виплат військовослужбовцям, які проходять або проходили військову службу в Головному управлінні оперативного забезпечення Збройних Сил України, знаходяться в компетенції ФУГШ ЗС України.

Відповідач на запит представника ОСОБА_1 надіслав лист, в якому повідомив, що згідно роз`яснень Міністерства соціальної політики України механізм нарахування та виплати індексації за попередні роки Порядком не передбачений.

Не погоджуючись з діями ФУГШ ЗС України щодо ненарахування та невиплати індексації грошового забезпечення у період з 01.01.2016 по 30.11.2017, Позивач за захистом своїх прав звернувся до суду з відповідним позовом.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 28.01.2020 у справі №1.380.2019.005887 позов задоволено повністю; визнано протиправними дії ФУГШ ЗС України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення у період з 01.01.2016 по 30.11.2017; зобов`язано ФУГШ ЗС України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 30.11.2017 в сумі 70848,98 грн.; стягнуто з ФУГШ ЗС України за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу в сумі 4000,00 грн. (арк. справи 11-14).

Згідно з постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 26.05.2020 апеляційну скаргу ФУГШ ЗС України задоволено частково, рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28.01.2020 у справі № 1.380.2019.005887 – змінено в частині визначення розміру індексації грошового забезпечення; зобов`язано ФУГШ ЗС України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 30.11.2017 року; в іншій частині рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28.01.2020 у справі № 1.380.2019.005887 – залишено без змін (арк. справи 15-19).

Згідно з довідкою Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» від 30.06.2020 №5JNMBFP127PSL18P Відповідачем 25.06.2020 перераховано на розрахунковий рахунок ОСОБА_1 грошове забезпечення військовослужбовців в сумі 69786,25 грн. (арк. справи 30).

Отже, повний розрахунок з Позивачем проведено лише 25.06.2020, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами і сторонами не оспорюється.

Позивач вважає, що непроведення повного розрахунку при звільненні свідчить про протиправну бездіяльність Відповідача та набуття ним права на стягнення в судовому порядку середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні до повного розрахунку.

При вирішенні спору суд виходив з такого.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до частини першої статті 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно з статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган у будь-якому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.

ЄСПЛ тлумачить поняття «якість закону» так: національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. аnd Others v. Bulgaria») від 24 липня 2008 року, заява № 1365/07, п. 39, «Олександр Волков проти України» від 29 січня 2013 року, заява № 21722/11, п. 170).

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» («Cantoni v. France») від 11 листопада 1996 року, заява № 17862/91, п. 31-32, «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року, заява № 20372/11, п. 65).

Як зазначалось раніше, на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України», а саме у пункті 57 цього рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15).

Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, що правовий висновок Верховного Суду України у справі № 21-1765а15 є застосовним до спірних правовідносин.

Як свідчить зміст рішення у справі «Меньшакова проти України», позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд Суду, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата.

Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 08 липня 1997 року та 25 травня 1998 року, та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов`язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.

Разом з тим у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю України. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.

Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні «Меньшакова проти України» вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.

Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та оцінювати надані їм докази (рішення у справі «Waiteand Kennedy v. Germany», заява № 26083/94, п. 54).

Тому за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (п. 59 рішення).

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року, провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.

Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.

Разом з тим статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Аналіз цих норм дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України.

При цьому, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата з надбавками, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі №400/3151/19 адміністративне провадження №К/9901/12644/20 та від 08 вересня 2020 року у справі № 810/2116/17 адміністративне провадження №К/9901/34156/18, які судом враховано при виконанні положень частини 5 статті 242 КАС України.

Суд встановив, що рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 13.02.2020 у справі №1.380.2019.005888 позов задоволено повністю; визнано протиправною бездіяльність ФУГШ ЗС України щодо не нарахування та невиплати грошової компенсації ОСОБА_1 за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015-2017 роки; зобов`язано ФУГШ ЗС України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015-2017 роки; стягнуто з ФУГШ ЗС України за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу в сумі 4000,00 грн.

Суд зазначає, що кошти в сумі 16628,45 грн. були перераховані на картковий рахунок Позивача за вказаним рішенням суду лише 18.03.2020, що підтверджується довідкою Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» від 01.07.2020 №OFK0GKK3NMCRG4VD і не заперечується сторонами.

Крім того рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 28.01.2020 у справі №1.380.2019.005887 позов задоволено повністю; визнано протиправними дії ФУГШ ЗС України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення у період з 01.01.2016 по 30.11.2017; зобов`язано ФУГШ ЗС України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 30.11.2017 в сумі 70848,98 грн.; стягнуто з ФУГШ ЗС України за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу в сумі 4000,00 грн. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 26.05.2020 апеляційну скаргу ФУГШ ЗС України задоволено частково, рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28.01.2020 у справі № 1.380.2019.005887 – змінено в частині визначення розміру індексації грошового забезпечення; зобов`язано ФУГШ ЗС України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 30.11.2017 року; в іншій частині рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28.01.2020 у справі № 1.380.2019.005887 – залишено без змін.

Як видно з довідки Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» від 30.06.2020 №5JNMBFP127PSL18P, ФУГШ ЗС України 25.06.2020 перераховано на розрахунковий рахунок ОСОБА_1 грошове забезпечення військовослужбовців в сумі 69786,25 грн., що сторонами не оспорюється.

Отже, Відповідачем проведено фактичний розрахунок із Позивачем лише 25.06.2020, тобто поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України.

Враховуючи, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відтак суд дійшов висновку, що Позивач має право на отримання відшкодування за затримку виплати індексації грошового забезпечення та грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій на підставі статті 117 КЗпП України.

Щодо стягнення з ФУГШ ЗС України на користь Позивача середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплату індексації грошового забезпечення та грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015-2017 роки) у розмірі 120 000 грн. за період із 01.12.2017 по 25.06.2020, суд зазначає таке.

Відповідно до абзацу 2 статті 117 КЗпП при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Крім того Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16 і вказала, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та і визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

Оскільки Позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 30.11.2017, а виплата належних сум грошового забезпечення відбулася 25.06.2020, відповідно строк затримки розрахунку складає 937 днів.

Згідно з довідкою ФУГШ ЗС України про нараховане (виплачене) грошове забезпечення, одноразові додаткові види, винагороди, індексації тощо за період з січня 2016 року по листопад 2017 року від 10.10.2019 № 305/560, грошове забезпечення Позивача за останні два місяці перед звільненням становили: листопад 2017 року – 14721,92 грн., жовтень 2017 року – 14721,92 грн. (арк. справи 26).

Суд самостійно розрахував середньоденний заробіток Позивача, який відповідно складає – 482,68 грн. (14721,92 + 14721,92 / 61 = 482,68 грн.).

При визначенні суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок з 01.12.2017 по 25.06.2020 включно (937 днів), Позивач вказав, що такий складає 120000,00 грн. Разом з тим, на думку суду, такий розрахунок значно перевищує розмір невчасно виплачених сум (16628,45 + 69786,25 = 86414,70 грн.).

Верховний Суд у постанові від 18 липня 2018 року по справі № 825/325/16 вказав, що при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку необхідно враховувати розмір середнього заробітку позивача, суму заборгованості, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, те, що фінансування відповідача здійснюється з державного бюджету та інших обставин справи.

Аналогічна правова позиція щодо застосування принципу співмірності зазначена у постанові Верховного Суду від 04 квітня 2018 року по справі №524/1714/16-а, та постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року по справі №761/9584/15-ц.

Відповідно до частини 5 статті 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Так, Верховний Суд в постанові від 30 жовтня 2019 року у справі №806/2473/18 (адміністративне провадження №К/9901/2118/19) сформував правову позицію щодо врахування істотності частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку.

Суд враховує зазначені висновки Верховного Суду при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку позивачу у цій справі.

Так, істотність частки складових заробітної плати (грошового забезпечення) в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 19,11% (86414,70 грн. (частка виплаченої індексації грошового забезпечення та грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015-2017 роки) / 452271,16 грн. (середній заробіток за весь час затримки розрахунку з 01.12.2017 по 25.06.2020 (937 днів) х 100).

Отже сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 19,11% становить: 86429,02 грн. (482,68 грн. (середньоденний заробіток Позивача) х 19,11% = 92,24 грн., 92,24 грн. х 937 (днів затримки розрахунку) = 86429,02 грн.).

Таким чином, з врахуванням принципу справедливості та співмірності, суд вважає, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений Позивачу у розмірі 86429,02 грн., з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком.

Відтак суд вважає, що зменшення суми стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні здійснено з урахуванням справедливого і розумного балансу між інтересами Позивача і Відповідача, оскільки стягнення компенсації в сумі 452271,16 грн. за несвоєчасну виплату заборгованості в сумі 86414,70 грн. було б явно неспівмірним розміру простроченої заборгованості та майнових втрат Позивача.

Вказана правова позиція підтверджується постановою Верховного Суду від 04 вересня 2020 року у справі №260/348/19.

Також, суд враховує, що стягуючи з Відповідача на користь Позивача суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід зазначити про відрахування податків, зборів та інших обов`язкових платежів, оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є обов`язком роботодавця та працівника, а не суду, тому розрахунки, наведені в судовому рішенні, є тією сумою коштів, з яких в подальшому роботодавцем здійснюються утримання податку з доходів та інших обов`язкових платежів.

Аналогічна правова позиція зазначена в п. 39-41 постанови Верховного Суду 08 листопада 2018 у справі №805/1008/16-а.

Згідно з частиною 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 1 статті 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до положень статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно з частинами першої та четвертої статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до приписів статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частиною першою статті 77 КАС України закріплено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Враховуючи викладене та зважаючи на встановлені обставини, суд вважає позовні вимоги Позивача обґрунтованими, підставними та такими, що підлягають до задоволення частково.

Згідно з частиною 3 статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Під час звернення до суду із цим позовом ОСОБА_1 сплатив судовий збір в сумі 1200,00 грн., що підтверджується дублікатом квитанції № 0.0.1761155098.1 від 08.07.2020 (арк. справи 34), відтак стягненню за рахунок бюджетних асигнувань ФУГШ ЗС України на користь Позивача підлягають судові витрати у вигляді судового збору в розмірі 864,29 грн.

Керуючись статтями 2, 6, 8-10, 13, 14, 72-77, 139, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

адміністративний позов задовольнити частково.

Стягнути з Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України (місцезнаходження: 03168, м. Київ, пр-т Повітрофлотський, 6; код ЄДРПОУ: 22990368) на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) середнє грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплату індексації грошового забезпечення та грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015-2017 роки) за період із 01.12.2017 по 25.06.2020 в сумі 86429 (вісімдесят шість тисяч чотириста двадцять дев`ять) гривень 02 копійки.

У задоволенні решти позовних вимог – відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України (місцезнаходження: 03168, м. Київ, пр-т Повітрофлотський, 6; код ЄДРПОУ: 22990368) на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) сплачений судовий збір в сумі 864 (вісімсот шістдесят чотири) гривні 29 копійок.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складений і підписаний 17.11.2020.

Суддя Мричко Н.І.