Рішення № 92875172, 04.11.2020, Самарський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 206/3270/20

Провадження № 2/206/887/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 листопада 2020 року Самарський районний суд м. Дніпропетровська

в складі:

головуючий суддя Маштак К.С.

за участю:

секретаря судового засідання Гергіль Ю.І.

позивача ОСОБА_1

відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: Восьма Дніпровська державна нотаріальна контора про визнання договору купівлі-продажу квартири дійним та визнання права власності на квартиру в порядку спадкування за законом, -

І. Стислий виклад позиції позивача та відповідачів.

Позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій з урахуванням уточнень зазначив, що батьку позивача ОСОБА_5 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 03 листопада 1998 року, зареєстрованого на товарній біржі «Новый век» за реєстраційним номером 473, належала квартира АДРЕСА_1 . Договір купівлі-продажу був зареєстрований в Дніпропетровському бюро технічної інвентаризації 27 листопада 1998 року та записаний в реєстрову книгу № 449 п за реєстровим № 512-156. Біржа нерухомості «Новый век» припинила свою діяльність 13.06.2017 року. Квартира АДРЕСА_1 є трикімнатною, площею 39,7 кв.м. Загальна площа квартири складає 65,40 кв.м., а приведена - 67,5 кв.м. ІНФОРМАЦІЯ_1 батько позивача ОСОБА_5 помер. Позивач, як єдиний спадкоємець за законом, який прийняв спадщину, в травні 2020 року звернувся до Восьмої дніпровської державної нотаріальної контори з заявою про видачу йому свідоцтва про право на спадщину за законом на спірну квартиру, але нотаріусом Восьмої ДДНК після вивчення всіх наданих позивачем документів 22.05.2020 було винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії - у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом. Підставою для відмови стало те, що один з продавців квартири ОСОБА_4 , 1991 року народження, на момент укладення договору купівлі-продажу квартири 03.11.1998 року був неповнолітнім та не міг бути членом товарної біржі, оскільки на час укладення договору не набув цивільної дієздатності в повному обсязі. Позивач вважає, що договір купівлі-продажу спірної квартири повинен бути визнаний дійсним, враховуючи наступні обставини. Відповідач ОСОБА_2 - законний представник неповнолітнього на час укладення договору купівлі-продажу відповідача ОСОБА_4 . Він представляв його інтереси як батько, діяв в інтересах дитини. Оскільки на момент укладення договору сторони керувались положеннями спеціального законодавства щодо укладення договорів на товарній біржі, під час оформлення договору купівлі-продажу сторони були ознайомлені з його умовами, ніяких претензій з питання оформлення договору не виникало; договір було укладено з дотриманням вимог діючого на той час законодавства, за спільною згодою сторін та на прийнятних для сторін умовах, умови договору сторонами повністю виконано, право власності батька позивача на придбане нерухоме майно зареєстроване відповідно до законодавства, що діяло на момент його виникнення, тому батько позивача на законних підставах набув право власності на спірну квартиру, а зараз позивач позбавлений можливості оформити свої спадкові права на майно свого батька з причин, що не залежать від нього. Права відповідачів договором купівлі-продажу квартири не порушені. Відповідач ОСОБА_4 після досягнення повноліття не ставив питання про порушення його законних прав та інтересів внаслідок відчуження спірної квартири. Тому позивач вважає, що є всі законні підстави для визнання договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 дійсним. Позивач прийняв спадщину після смерті батька, однак оформити свої спадкові права шляхом отримання свідоцтва про право на спадщину за законом позивач не може, у зв`язку із чим позивач просив визнати дійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна за реєстраційним номером 473, укладений 03 листопада 1998 року на товарній біржі «Новый век» між ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , який діяв від свого імені та від імені неповнолітнього ОСОБА_4 , 1991 року народження, ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , відповідно до якого ОСОБА_5 придбав квартиру АДРЕСА_1 та визнати за позивачем право власності на квартиру АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 2-5, 28-31).

В судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав, позов просив задовольнити та зазначив, що в нього є рідна сестра ОСОБА_7 , однак вона до квартири ніякого відношення не має, адже вона вже 6 років проживає в Російській Федерації, заяву до нотаріальної контори щодо відмови від спадщини не подавала.

Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні підтримав позов, проти його задоволення не заперечував та зазначив, що договір оформлювали його батьки, чого вони оформлювали не через нотаріуса він не знає.

ІІ. Заяви, клопотання. Інші процесуальні дії у справі.

21.07.2020 позивачем до канцелярії суду було подано позовну заяву, яку ухвалою судді від 23.07.2020 було залишено без руху (а.с. 2-5, 22).

07.08.2020 позивачем було подано до канцелярії суду позовну заяву з усуненими недоліками (а.с. 27-31).

12.08.2020 відкрито провадження по даній цивільній справі, призначено підготовче судове засідання на 08.09.2020 та витребувано з Восьмої Дніпровської державної нотаріальної контори належним чином завірену копію спадкової справи після смерті ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с. 32-33).

03.09.2020 до канцелярії суду надійшла копія спадкової справи після смерті ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с. 40-50).

08.09.2020 підготовче судове засідання було відкладено на 05.10.2020 у зв`язку з неявкою відповідачів (а.с. 55-56).

28.09.2020 до канцелярії суду від завідувача Восьмої ДДНК надійшла заява про розгляд справи без участі представника Восьмої ДДНК (а.с. 60).

05.10.2020 судом закінчено підготовчі дії, закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті на 04.11.2020 (а.с. 62).

04.11.2020 судом заслухано вступні слово позивача та відповідача, з`ясовано обставини, на які учасники справи посилаються як на підставу своїх вимог та досліджено письмові докази, які містяться в матеріалах справи (а.с. 66-67).

04.11.2020 проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ІІІ. Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.

Згідно копії договору купівлі-продажу нерухомості, зареєстрованого на товарній біржі «Новый век» за реєстраційним номером 473, укладеного 03.11.1998 між ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_2 , діючим в інтересах ОСОБА_4 , 1991 р.н., ОСОБА_3 (далі - Продавець) та ОСОБА_5 (далі - Покупець) уклали договір про наступне: продавець продав, а покупець придбав квартиру АДРЕСА_1 , житловою площею 39,7 кв.м, загальною площею 65,40 кв.м. (приведеною площею 67,5 кв.м.), вказана квартира належить продавцю на підставі свідоцтва про право власності на житло, видане Дніпропетровським виконкомом 14.04.1998 за № 7/320-98 та зареєстроване в МБТІ м. Дніпропетровська за реєстровим № 440п-512-152. Продавець та покупець є членами біржі Договір купівлі-продажу від 03.11.1998, укладений на товарній біржі «Новый век» був зареєстрований в Дніпропетровському бюро технічної інвентаризації 27 листопада 1998 року та записаний в реєстрову книгу № 449 п за реєстровим № 512-156 (а.с. 6, 9-11).

ОСОБА_5 є батьком ОСОБА_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 (а.с. 7, 48).

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 (а.с. 8, 42).

Згідно копії звіту про оцінку від 15.07.2020, ринкова вартість 3-кімнатної квартири АДРЕСА_1 , без урахування ПДВ станом на 15.07.2020 складає 341930 грн. 00 коп. (а.с. 12-13).

22.05.2020 ОСОБА_1 звернуся до Восьмої ДДНК із заявою про видачу на його ім`я свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті батька ОСОБА_5 на квартиру що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 41).

Згідно копії постанови про відмову у вченні нотаріальної дії від 22.05.2020, ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті батька, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 на спадкове майно, яке складається з квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 через те, що один з продавців квартири ОСОБА_4 , 1991 року народження, на момент укладення договору купівлі-продажу квартири 03.11.1998 року був неповнолітнім та не міг бути членом товарної біржі, оскільки на час укладення договору не набув цивільної дієздатності в повному обсязі та для вчинення нотаріальних дій нотаріусом не приймаються документи, які не відповідають вимогам законодавства (а.с. 14, 50).

ІV. Мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного позивачем та відповідачем щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову. Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.

Вказані вище спірні правовідносини регулюються Цивільним кодексом України, Законом України «Про товарну біржу», Цивільним кодексом УРСР, Законом України «Про власність», Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Предметом судового розгляду у цій праві є визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності в порядку спадкування за законом.

Абзацом 6 п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» визначено, що у разі визнання відповідачем позову, яке не суперечить закону, не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд у мотивувальній частині рішення може вказати лише про визнання позову та прийняття його судом.

Згідно з ч. 4 ст. 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Відповідно до роз`яснень Пленуму Верхового Суду України у п. 24 постанови від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» у разі визнання відповідачем позову, яке має бути безумовним, і якщо таке визнання не суперечить закону й не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб (не відповідача), суд ухвалює рішення про задоволення позову, обмежившись у мотивувальній частині рішення посиланням на визнання позову без з`ясування і дослідження інших обставин справи.

Суд не може прийняти заяву відповідача про визнання позову, як безумовну та достатню підставу для задоволення позовних вимог з огляду на таке.

За положенням частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до частин першої, третьої статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності; якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Згідно з пунктом 4 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України 2003 року, що набрав чинності 01 січня 2004 року, цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Таким чином, на спірні правовідносини поширюється дія норм ЦК УРСР 1963 року.

Згідно зі ст. 4 ЦК УРСР цивільні права і обов`язки виникають з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

У відповідності до ст. 45 ЦК УРСР недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.

Відповідно до статті 49 Закону України «Про власність», чинного на час виникнення спірних правовідносин, володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом.

Згідно з ст. 48 ЦК УРСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону.

У відповідності до ст. 59 ЦК УРСР угода, визнана недійсною, вважається недійсною з моменту її укладення.

Відповідно до ст. 151 ЦК УРСР зобов`язання виникають з договорів або інших підстав, зазначених у ст. 4 цього Кодексу.

За змістом статей 128, 153 ЦК УРСР право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Договір вважається укладеним, коли між сторонами в повній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

Відповідно до статті 224 ЦК УРСР за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 227 ЦК УРСР передбачалася обов`язкова нотаріальна форма договору купівлі-продажу житлового будинку (квартири) і його реєстрація органами місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 15 Закону України «Про товарну біржу» не підлягали нотаріальному посвідченню угоди, які зареєстровані на біржі, якщо вони являють собою купівлю-продаж, поставку та обмін товарів, допущених до обігу на товарній біржі.

У період укладання спірного договору купівлі-продажу існувала колізія у чинному законодавстві, оскільки згідно зі статтями 224, 227 ЦК УРСР договір купівлі-продажу житлових квартир повинен бути нотаріально засвідчений, якщо хоча б одна зі сторін є громадянином, а недотримання даної вимоги тягне недійсність договору. Проте, згідно зі статтею 15 Закону України «Про товарну біржу» біржі мають право вчиняти угоди з будь-якими видами нерухомості і такі угоди не підлягають наступному нотаріальному посвідченню.

За загальним правилом, право власності у набувача за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом чи договором (частина перша статті 128 ЦК УРСР), а відповідно до статті 153 ЦК УРСР договір вважається укладеним, якщо сторонами досягнуто згоди по всіх істотних умовах договору.

Отже, положення статті 227 ЦК УРСР спрямовані безпосередньо на встановлення форми договору купівлі-продажу житлового будинку. Тобто, правові норми, закріплені цією статтею, мають спеціальний характер по відношенню до відповідних договорів, тоді як стаття 15 Закону України «Про товарну біржу» закріплює умови, за наявності яких угоду можна вважати біржовою. З цього випливає, що положення статті 15 Закону України «Про товарну біржу» по відношенню до угод про відчуження нерухомого майна житлового призначення мають загальний характер. Тобто, закон спеціальний переважає закон загальний.

Таким чином, договір купівлі-продажу (міни) житлового будинку (квартири), укладений на біржі підлягає нотаріальному посвідченню.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 26 листопада 2018 року по справі № 205/8493/16-ц.

Суд вважає помилковим посилання позивача в обґрунтування своїх позовних вимог на норми Закону України «Про товарну біржу», який є спеціальним нормативним актом щодо визначення правових умов створення і діяльності товарних бірж на території України та загальним стосовно укладення договорів.

Договори щодо придбання на біржових торгах об`єктів нерухомого майна вимагають оформлення в письмовій формі та підлягають нотаріальному посвідченню.

Аналогічного висновку дійшов Вищий Адміністративний Суд України в постанові від 22.10.2015 по справі № К/800/15149/15.

Міністерство юстиції України за №17-12-44 від 10 квітня 1998 року роз`яснило, що угоди, укладені на біржі не прирівняні до нотаріально посвідчених, а тільки підлягають подальшому нотаріальному посвідченню.

Відповідно до ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.

Вчинення нотаріусом нотаріальних дій регламентуються законом України «Про нотаріат» від та інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

Згідно ст. 49 Закону України «Про нотаріат» нотаріус або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, відмовляє у вчиненні нотаріальної дії, якщо: вчинення такої дії суперечить законодавству України.

Статтею 67 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, встановленому цивільним законодавством.

Однією з умов застосування ч. 2 ст. 220 ЦК України та визнання правочину дійсним у судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин. При розгляді справи про визнання правочину дійсним суд повинен з`ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість (постанова Верховного Суду від 04.03.2019 у справі № 665/2266/16-ц ).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2019 року у справі № 389/122/16-ц (провадження № 61-12634св18) зазначено, що «для визнання судом угоди дійсною повинен мати місце не лише факт повного чи часткового виконання угоди, що потребує нотаріального посвідчення, а також факт ухилення іншою стороною від нотаріального оформлення угоди».

Відповідно до ст. 220 ЦК України, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Згідно із ч. 2 цієї ж статті, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Згідно із ч. 3 ст. 640 ЦК України договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.

При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Відповідно до положень Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності на нерухоме майно підлягає державній реєстрації.

Згідно зі ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України недодержання сторонами або стороною в момент вчинення правочину вимог, встановлених ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України, як правило, має наслідком визнання правочину недійсним. Зміст правочину становлять права та обов`язки, про набуття, зміну або припинення яких учасники правочину домовилися.

Відповідно до ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

У пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 зазначено, що вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК України пов`язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов`язків для сторін.

Вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов`язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов`язків для сторін. При розгляді таких справ суди повинні з`ясувати, чи підлягає правочин обов`язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину. У зв`язку з недодержанням вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину договір може бути визнано дійсним лише з підстав, встановлених статтями 218 та 220 ЦК України.

У постанові ВС від 17.04.2019 року по справі № 2-4783/07, провадження № 61-14587св18, суд зокрема вказав про таке:

Відповідно до частин першої, четвертої статті 203 ЦК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Згідно із частинами першою та третьою статті 206 ЦК України визначено, що усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

Відповідно до частини першої статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 220 ЦК України визначено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Частиною 2 статті 220 ЦК України вказано, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Однією з умов застосування частини другої статті 220 ЦК України та визнання правочину дійсним у судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата другою стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин.

При розгляді справи про визнання правочину дійсним суд повинен з`ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість. При цьому саме по собі небажання сторони нотаріально посвідчувати договір, її ухилення від такого посвідчення з причин відсутності коштів на сплату необхідних платежів та податків під час такого посвідчення не може бути підставою для застосування частини другої статті 220 ЦК України.

Саме такого висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 19 червня 2013 року в справі № 6-49цс13.

Статтею 227 ЦК УРСР передбачалась необхідність нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу жилого будинку, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу).

Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

Однак, договір купівлі-продажу нерухомості, зареєстрований на товарній біржі «Новый век» за реєстраційним номером 473, укладений 03.11.1998 між ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_2 , діючого в інтересах ОСОБА_4 , 1991 р.н., ОСОБА_3 та ОСОБА_5 не був зареєстрований у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів, а тому укладений у такій формі договір купівлі-продажу нерухомого майна не може бути визнаний дійсним, оскільки момент його вчинення відповідно до статті 227 ЦК УРСР пов`язувався з реєстрацією, яка не відбулась. Укладений у такій формі договір купівлі-продажу не породжує для сторін прав і обов`язків й не може бути визнаний судом дійсним з підстав, заявлених позивачем.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 29 травня 2020 року по справі № 629/5243/16-ц.

Відповідно до ст. 47 ЦК УРСР нотаріальне посвідчення угод можливе лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими ч. 2 ст. 48 цього Кодексу. Якщо одна зі сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального посвідчення, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне оформлення угоди не вимагається.

У п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.04.1978 року «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» зі змінами та доповненнями, роз`яснено, що з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними тільки угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню, зокрема договори довічного утримання, застави, купівлі-продажу (у тому числі при придбанні на біржових торгах). Щоб не допустити неправильного визнання дійсними угод на підставі ч. 2 ст. 47 ЦК УРСР, суд повинен перевірити, чи підлягала виконана угода нотаріальному посвідченню, чому вона не була нотаріально посвідчена і чи не містить вона протизаконних умов.

Правило ч. 2 ст. 47 ЦК УРСР про визнання угоди дійсною не може бути застосоване, якщо сторонами не досягнуто згоди з істотних умов угоди або для укладення її були в наявності передбачені законом обмеження.

На підтвердження своїх позовних вимог позивачем надано лише копію договору купівлі-продажу нерухомого майна. Проте не надано доказів за ким на даний час зареєстровано право власності на спірне нерухоме майно. Відсутність належних доказів унеможливлює встановлення факту, що сторони договору досягли згоди щодо всіх умов договору.

Більш того, відповідач визнав позов, що свідчить про те, що відповідач не ухиляється від нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу, що унеможливлює визнання судом угоди дійсною на підставі ст. 47 ЦК УРСР, а тим паче не доведено, що діями відповідачів порушуються законні права та інтереси позивача, які би підлягали судовому захисту.

Також, позивачем не вказано інших умов, за яких не був у встановленому законом порядку нотаріально посвідчений договір.

Враховуючи усе вищевикладене, а саме те, що позивачем не наведено жодного належного та допустимого доказу об`єктивних причин не посвідчення нотаріально договору купівлі-продажу нерухомого майна, не доведено ухилення сторін правочину від нотаріального посвідчення договору, прийнявши до уваги обов`язковість нотаріального посвідчення такого роду договорів купівлі-продажу нерухомого майна, суд вважає, що вимоги позивача про визнання дійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна за реєстраційним номером 473, укладений 03 листопада 1998 року на товарній біржі «Новый век» між ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , який діяв від свого імені та від імені неповнолітнього ОСОБА_4 , 1991 року народження, ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , відповідно до якого ОСОБА_5 придбав квартиру АДРЕСА_1 є необґрунтованими, недоведеними та такими, що не ґрунтуються на вимогах закону задоволенню не підлягають.

Вимоги ОСОБА_1 щодо визнання за ним права власності на спірну квартиру є в тому числі похідними вимогами, що могли бути задоволені у разі задоволення позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна за реєстраційним номером 473, укладеного 03 листопада 1998 року на товарній біржі «Новый век» - дійсним, а тому задоволенню не підлягають.

Окрім цього, щодо позовних вимог позивача про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування за законом слід зазначити таке.

Відповідно до статті 1216 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Відповідно до 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

Умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об`єкти нерухомості, в тому числі житловий будинок, інші споруди, земельну ділянку є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законом порядку.

Якщо за життя спадкодавець не набув права власності на житловий будинок, земельну ділянку, то спадкоємець також не набуває права власності у порядку спадкування. До спадкоємця переходять лише визначені майнові права, які належали спадкодавцеві на час відкриття спадщини. Для набуття права власності у встановленому законодавством порядку спадкоємець повинен здійснити дії, які необхідні для набуття права власності на визначене нерухоме майно, зокрема на житловий будинок, іншу споруду.

Відповідно до ст.ст. 316, 317, 319, 321 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

За змістом ч. 1 ст. 1268 ЦК України, спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Відповідно до постанови Пленуму ВСУ від 07.02.2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», суд має пересвідчитись у правомірності набуття права власності на майно. Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд має враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Згідно абз. 3 ч. 2 ст. 331 ЦК України, якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах не заборонених законом, зокрема з правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, в разі якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

На підставі викладеного суд дійшов висновку, що ОСОБА_5 за життя не оформив у встановленому законом порядку право власності на спірну квартиру що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а тому квартира не є об`єктом спадкування і не увійшла до спадкової маси, в зв`язку з чим дана позовна вимога задоволенню також не підлягає.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у своїй постанові від 18.03.2019 по справі № 343/1048/17.

Окрім того, позивач в судовому засіданні зазначив, що в нього є рідна сестра ОСОБА_7 , щодо залучення її в якості третьої особи або співвідповідача, позивач заперечував, однак вимоги щодо визнання права власності в порядку спадкування до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 пред`явлені до неналежних відповідачів, адже право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (ст. 392 ЦК).

Позивачем у зазначених спорах у порядку правонаступництва може виступати спадкоємець, який прийняв спадщину відповідно до вимог статей 1268 - 1270 ЦК України.

За змістом ст. 392 ЦК належним відповідачем є особа - учасник цивільних правовідносин, яка не визнає або оспорює право власності спадкоємця на спадкове майно, зокрема, житловий будинок, земельну ділянку.

Як роз`яснив Пленум ВСУ у пункті 23 своєї постанови № 7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» у разі відмови нотаріусу в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.

Як роз`яснив Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у своєму листі № 24-753/0/4-13 від 16 травня 2013 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» (пункт 3.1. умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об`єкти нерухомості, в тому числі житловий будинок, інші споруди, земельну ділянку є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законодавством України порядку.

Визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку. Якщо нотаріусом обґрунтовано відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, виникає цивільно-правовий спір, що підлягає розглядові у позовному провадженні.

Таким чином, вимоги щодо визнання право власності на квартиру в порядку спадкування за законом мали бути пред`явлені до інших спадкоємців, тобто до ОСОБА_7 , яка є рідною сестрою позивача або до відповідної територіальної громади, а не до сторони договору купівлі-продажу.

З роз`яснень Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2013 року № 24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» вбачається, що у разі пред`явлення позову до неналежного відповідача суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред`явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача (ст. 33 ЦПК України). Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача, суд повинен відмовляти у задоволенні позову.

До того ж, позивач просить суд визнати за позивачем право власності на квартиру АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , що суперечить долученим до позовної заяви доказам та на момент ухвалення даного рішення ця дата ще не настала, а тому задоволення позову в такій редакції є неможливим.

Згідно п. 3, 5 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві (частина перша статті 20 ЦК, статті 5 ЦПК). При цьому неправильно обраний спосіб захисту права власності чи іншого речового права не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, повернення позовної заяви чи залишення її без руху, а в певних випадках за таких обставин може бути відмовлено в позові.

Законодавець у ч. 1 ст. 16 ЦК України встановив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

При цьому, цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Однак відсутність законодавчо закріпленого визначення поняття «спосіб захисту права та/або інтересу» не виключає виокремлення матеріально-правового та процесуально-правового аспектів захисту цивільного права та інтересу.

Так матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає у з`ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.

В свою чергу процесуально-правовий аспект захисту права полягає в тому, що суди розглядають в порядку відповідного виду судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із відповідних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. При цьому вказаний аспект включає в себе не лише правильність обрання передбаченого законом або договором способу захисту, але і необхідність належного правового обґрунтування вимог відповідними нормами права.

Тобто, саме на позивача покладено обов`язок у позовній заяві викласти обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, зазначити докази, що підтверджують вказані обставини, а також вказати правові підстави позову, а суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, при розгляді справи повинен надати правильну правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, і не застосовує самостійно для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, якщо позивач не обґрунтовує ними свої вимоги з наданням відповідних доказів, і застосування цих норм призводить до зміни предмета позову або обраного способу захисту прав та інтересів.

На думку суду, виходячи з аксіоми цивільного судочинства jura novit curia - «суд знає закон», при розгляді справи суд дійсно повинен надати правильну правову кваліфікацію відносинам сторін, яка проте не може бути застосована судом для вирішення спору по суті за відсутності відповідного клопотання позивача у справі, оскільки інший підхід суду порушив би принцип диспозитивності судового процесу та правомірні очікування як позивача (який звертається саме з певним чином обґрунтованою в правовому аспекті вимогою) так і відповідача (який заперечуючи проти позову наводить доводи саме щодо тих підстав та обґрунтувань, які наводяться позивачем у справі).

Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 23.09.2019 по справі № 917/1739/17.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Так, згідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно положень ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За змістом ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року, рішення ЄСПЛ в справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010, рішення ЄСПЛ у справі «Трофимчук проти України» від 28.10.2010).

Враховуючи встановлені судом обставини справи, вищевикладені норми матеріального та процесуального права, вислухавши доводи та пояснення позивача та одного з відповідачів, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні в ній докази, суд приходить до обґрунтованого висновку, що в задоволенні позовних вимог необхідно відмовити повністю.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У зв`язку з тим, що у задоволенні позову має бути відмовлено повністю, судовий збір покладається на позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 1, 8-10, 15 Закону України «Про товарну біржу», ст.ст. 49, 67 «Про нотаріат», ст. 12 Закону України «Про власність», ст.ст. 3, 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст. ст. 4, 45, 47, 48, 59, 128, 153, 224, 227 ЦК УРСР, ст.ст. 5, 15, 16, 203, 206, 210, 220, 316-319, 331, 392, 640, 1218, 1216, 1268 ЦК України, ст.ст. 1-4, 10, 12, 13, 76-89, 95, 141, 258, 259, 264, 265, п. 15, п.п. 15.5 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) до ОСОБА_2 (місце реєстрації: АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_4 ), ОСОБА_3 (місце реєстрації: АДРЕСА_5 ) ОСОБА_4 (місце реєстрації: АДРЕСА_5 , місце проживання: АДРЕСА_6 ), третя особа: Восьма Дніпровська державна нотаріальна контора (місцезнаходження: м. Дніпро, вул. Космонавта Волкова, 3, ЄДРПОУ 05383454) про визнання договору купівлі-продажу квартири дійним та визнання права власності на квартиру в порядку спадкування за законом - відмовити повністю.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Дніпровського апеляційного суду через суд першої інстанції, що відповідає приписам пункту 15, підпункту 15.5 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне судове рішення складено 13.11.2020.

Головуючий суддя: К.С. Маштак