Рішення № 92830594, 02.11.2020, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №1.380.2019.005645

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 листопада 2020 року зал судових засідань № 11

Львівський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Гулика А.Г.,

за участю:

секретаря судового засідання Редкевич О.Р.,

представника позивача Яцук Г.М.,

представника відповідача і третьої особи Горбонос І.К.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові у порядку загального позовного провадження справу за позовом громадянина Лівії ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,-

в с т а н о в и в:

до суду надійшов позов громадянина Лівії ОСОБА_1 місце проживання: АДРЕСА_1 (далі – позивач) до Державної міграційної служби України код ЄДРПОУ 37831493, місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул.Володимирська, буд. 9 (далі – відповідач), в якому позивач, з урахуванням заяви про усунення недоліків від 05.12.2019, просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 19.09.2019 № 320-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Державну міграційну службу України визнати громадянина Лівійської Арабської Республіки ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Ухвалою від 04.11.2019 суддя залишив позовну заяву без руху.

Ухвалою від 16.12.2019 суддя прийняв позовну заяву до розгляду й відкрив провадження у справі, а також залучив до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі – третя особа).

Ухвалою від 21.09.2020 суд закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішення Державної міграційної служби України від 19.09.2019 № 320-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийняте без урахування та дослідження усіх обставин та всупереч Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». У повідомленні від 30.09.2019 № 54 не міститься причин відмови.

21.01.2020 представник відповідача подала до суду відзив на позовну заяву, в якому проти позовних вимог заперечила. Відзив обґрунтований тим, що відповідач не встановив фактів переслідування або утисків особисто позивача в країні його громадянської належності. Відсутні підстави вважати, що позивача ув`язнять, перетворять на раба або вб`ють при поверненні його до Лівії. Під час співбесід позивач не довів, що йому у разі повернення додому загрожуватиме небезпека. Крім цього, позивач ніколи не брав участі у політичній чи релігійній діяльності у країні походження, не був членом жодних організацій та не брав участі у демонстраціях проти президента Лівії. Відсутні також і обґрунтовані побоювання позивача стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Позивач ні на момент приїзду в Україну, ні на момент виникнення умов, зазначених у пунктах 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не мав наміру звертатися за захистом в Україну, що ставить під сумнів обґрунтованість заявлених побоювань та звернення в цілому.

10.02.2020 представник позивача подала до суду відповідь на відзив, в якій зазначила, що в наданих матеріалах не встановлено фактів для прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а навпаки зазначено про складну політичну ситуацію в Лівії та тривалі бойові дії. Відповідач не взяв до уваги актуальну інформацію по країні походження позивача, що свідчить про необґрунтованість оскарженого рішення.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала. Просила суд задовольнити позов повністю.

У судовому засіданні представник відповідача та третьої особи проти позовних вимог заперечила. Просила суд відмовити у задоволенні позову повністю.

Заслухавши пояснення представників сторін та третьої особи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення сторін, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Позивач є громадянином Лівії, що підтверджується паспортом серії № N0RYY1R5, виданим 12.12.2017 терміном дії до 11.12.2025.

07.02.2017 УДМС в Рівненській області видало позивачу посвідку на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_1 з метою навчання в Україні терміном дії до 01.03.2019.

26.03.2019 позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У вказаній заяві-анкеті позивач зазначив, що прибув в Україну у 2017 році з метою навчання в Національному університеті водного господарства та природокористування і отримав посвідку на тимчасове проживання № НОМЕР_1 від 07.02.2017. Через громадянську війну, розв`язану радикалами-ісламістами не відчуває себе в безпеці. Вказав, що у випадку повернення до Лівії його одразу ув`язнять, перетворять на раба або вб`ють, адже радикальні ісламісти перетворили державу на пекло. Цивільне населення носить з собою зброю. Додав, що є і залишається послідовником ОСОБА_3 і саме це є об`єктивною причиною, чому не може повернутись додому.

14.08.2019 Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області сформувало висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 2019LV0004. У вказаному висновку зазначено, що у результаті всебічного, об`єктивного та неупередженого аналізу матеріалів особової справи №2019LV0004 та інформації по країні походження встановлено, що заява позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованою та має ознаки зловживання процедурою надання притулку в Україні задля легалізації, а відповідно у нього немає підстав для набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

19.09.2019 відповідач прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 320-19.

30.09.2019 Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області склало повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 54.

Вважаючи протиправним рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 30.09.2019 № 320-19, позивач звернувся з відповідним позовом до суду.

При вирішенні спору по суті суд виходив з наступного.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” біженець – це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватись захистом цієї країни або не бажає користуватись цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” особа, яка потребує додаткового захисту – особа, яка потребує додаткового захисту, – особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та вказаного Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Частиною одинадцятою статті 9 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту статті 10 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також, необхідно зазначити, що заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу “Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається” від 29.04.2004, яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно з абзацом п`ятим статті 6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 вказаного Закону, відсутні.

Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття “біженець” включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, – за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Однак, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Суд при розгляді справи враховує висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постанові від 31.03.2020 у справі №813/1468/17.

У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до оскарженого рішення щодо позивача відсутні умови, передбачені пунктами 1, 13 частини першої статті 13 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.

Надаючи вказаному оцінку суд зазначає наступне.

Позивач пояснив, що він не може повернутися до країни свого походження Лівії через громадянську війну, розв`язану радикалами-ісламістами, та небезпеку в країні. У випадку його повернення до Лівії його вб`ють, адже радикальні ісламісти перетворили державу на пекло, крім цього він планує ще продовжити навчання в Україні. Заявник також зазначає, що його лідера ОСОБА_3 вбито, а він завжди був його послідовником та підтримував його ідеї.

Суд зазначає, що у матеріалах справи відсутні докази участі позивача у політичній чи релігійній діяльності у країні походження, його членства в організаціях (політичних, релігійних, військових, громадських, тощо) та участі у демонстраціях проти президента та уряду Лівії.

Суд вказує і на те, що позивач не навів фактів свого особистого переслідування та своєї родини в країні громадянської приналежності. Позивач не надав доказів того, що до виїзду із Лівії він зазнавав переслідувань з боку державних чи недержавних агентів. Жодних доказів чи пояснень щодо ведення ним політичної діяльності, опозиційної до лівійського уряду не навів.

Таким чином, суд вважає, що небажання позивача повертатися до Лівії саме по собі не є підставою для переслідування його за політичні переконання.

В цьому контексті суд зауважує, що позивач не надав доказів, які б свідчили про переслідування його на батьківщині.

Суд також зазначає, що позивач прилетів в Україну 15.12.2017 літаком у місто Львів за запрошенням на навчання в Національному університеті водного господарства та природокористування міста Рівного, а звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 26.03.2019, тобто через 1 рік і три місяці після в`їзду на територію України.

Тобто позивач не скористався своїм правом звернутися за захистом в Україні в установленому порядку, коли у нього виникли умови зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, а зробив це лише після того, як у нього закінчився термін дії посвідки на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_1 виданої 07.02.2017 терміном дії до 01.12.2017, яку продовжено до 01.03.2019.

Таким чином, позивач не дотримався порядку звернення особи за захистом в Україні, встановленого статтею 5 Закону України «Про біженців га осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Крім того, позивач прибув в Україну з метою навчання в Національному університеті водного господарства та природокористування міста Рівного, з якого відрахований після першого семестру внаслідок відсутності документів про отриману освіту бакалавра в Лівії. Тобто, основною метою приїзду позивача було саме здобуття освіти, а не звернення за захистом в Україні.

Суд не встановив жодного конкретного факту про можливі утиски через політичні погляди щодо позивача в країні походження, а відповідні твердження не можуть розцінюватись як переслідування та загроза його життю по політичним причинам.

Відтак, позивач за жодною із конвенційних ознак на батьківщині не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію Лівії добровільно з метою навчання в університеті, а також з метою покращення рівня життєвих умов.

Суд вважає необґрунтованими доводи позивача про те, що відповідач при прийнятті оскарженого рішення не взяв до уваги актуальну інформацію по країні походження позивача Лівії, виходячи з наступного.

Суд встановив, що у матеріалах особової справи позивача № 2019LV0004 наявна наступна інформація щодо країни походження позивача Лівії: Позиція УВКБ ООН по питанню осіб, які повертаються із Лівії від 01.09.2018; стаття Центру новин ООН від14.052019; стаття УКРІНФОРМ від 02.07.2019; стаття BBC News Україна від 05.04.2019 та інші витяги з інформаційних інтернет-ресурсів.

Таким чином, відповідач при прийнятті оскарженого рішення взяв до уваги актуальну інформацію по країні походження позивача Лівії, а тому доводи позивача в цій частині суд відхиляє.

З урахуванням наведеного, суд вважає, що рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 19.09.2019 № 320-19 прийняте у відповідності до Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” та з урахуванням всіх обставин справи, а тому відповідає критеріям правомірності рішень суб`єктів владних повноважень, викладеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) та є правомірним.

Надаючи оцінку аргументам позивача про те, що у повідомленні від 30.09.2019 № 54 не міститься причин відмови, суд вказує таке.

Порядок повідомлення особи про прийняте ДМС України рішення про відмову у визнанні особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, регулюється положеннями Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України 07.09.2011 № 649 (далі – Правила № 649).

Частиною тринадцятою статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа вказаного центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення.

Вказана норма кореспондується із підпунктом “а” пункту 6.9. Правил № 649, відповідно до якого при отриманні рішення ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби протягом семи робочих днів з дня отримання рішення надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 29), з викладенням причин відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення, про що заносяться відповідні відомості до журналу реєстрації видачі повідомлень.

Суд встановив, що у повідомленні про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 30.09.2019 № 54 Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області вказало: причини відмови, а саме – відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”; підставу – рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 19.09.2019 № 320-19; порядок оскарження.

З наведеного вбачається, що Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області виконало вимоги Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Правил № 649 щодо повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи з висновку суду про правомірність рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 19.09.2019 № 320-19, суд вважає, що відсутні підстави для зобов`язання відповідача визнати позивача особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України та частини третьої статті 2 КАС України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову необхідно відмовити повністю.

Відповідно до статті 139 КАС України судові витрати між сторонами не розподіляються.

Керуючись статтями 6, 9, 73-76, 242, 243, 244, 245 КАС України, суд, -

в и р і ш и в:

у задоволенні позову громадянина Лівії ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії відмовити повністю.

Судові витрати між сторонами не розподіляються.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення суду.

Повне рішення суду складене 12 листопада 2020 року.

Суддя А.Г. Гулик