Постанова № 9256617, 06.04.2010, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА

01025, м. Київ, вул. Десятинна, 4/6, тел. 278-43-43 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

06 квітня 2010 року 15 год. 15 хв. № 2а-11917/09/2670

Окружний адміністративний суд міста Києва в особі судді Пилипенко О.Є., при секретарі Ісаковій Є.К.

За результатами розгляду у відкритому судовому засіданні адміністративної справи

За позовомДержавного комунального підприємства «Кінотеатр імені Ю.О.Гагаріна»

ДоДержавної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва

Провизнання недійсними податкового повідомлення-рішення № 982/23-10/21616691 від 10.08.2004 р. та рішення про результати розгляду скарги № 264/23-10/22 від 06.09.2004 р. За участю представників сторін

від позивача: Герасимчук О.А. за дов. від 18.08.2004 р.

від відповідача: Большакова К.А. за дов. № 3391/9/10-114 від 10.06.2009 р.

ВСТАНОВИВ:

Державне комунальне підприємство «Кінотеатр імені Ю.О. Гагаріна»звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовними вимогами до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва про визнання недійсними податкового повідомлення-рішення № 982/23-10/21616691 від 10.08.2004 р. та рішення про результати розгляду скарги № 264/23-10/22 від 06.09.2004 р.

Представник позивача адміністративний позов підтримав, просив вимоги задовольнити. В обґрунтування позову вказує на те, що відповідно до п. 4 ст. 12 Закону України «Про плату за землю»(у редакції, чинній до 2004 року) вітчизняні заклади культури, науки, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення, фізичної культури та спорту, спортивні споруди, що використовуються ними за цільовим призначенням, звільняються від сплати земельного податку. Позивач згідно п. 2.1 Статуту є суб'єктом господарювання, основним видом діяльності якого є кінообслуговування населення шляхом платного показу кінофільмів, сприяння підвищенню та конкурентноздатності українського кіно, організація роботи з використанням кіно та відеофільмів. Протягом 2002 - 2003 років позивач користувався податковою пільгою по сплаті податку на землю, за якою звільнявся від земельного податку як заклад культури згідно з п. 4 ст. 12 Закону України «Про плату за землю». Позивач вважає, що відповідач помилково як на матеріально-правову підставу порушення податкового законодавства посилається на п. 4 ст. 12 Закону України «Про плату за землю»у редакції із змінами, внесеними Законом України «Про Державний бюджет України на 2004 рік», згідно яких від земельного податку звільняються вітчизняні заклади культури, що утримуються за рахунок коштів державного або місцевого бюджетів, оскільки відповідні зміни набрали чинності з 1 січня 2004 року. Адже з 1 січня 2004 року відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2004 рік»позивач сплачує земельний податок у повному обсязі. Таким чином, відповідач надав зворотної дії в часі Закону України «Про Державний бюджет України на 2004 рік», що є порушенням ч. 1 ст. 58 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії.

Крім того, позивачем оскаржено рішення про результати розгляду скарги № 264/23-10/22 від 06.09.2004 р., зазначає, що воно порушує права та охоронювані законом інтереси позивача, оскільки підставою для нарахування податкового зобовязання визначено норму закону, відповідно до якої було зроблено розрахунок податкових зобовязань, сума податку, штрафних санкцій, граничні строки, передбачені для оскарження нарахованого податкового зобовязання до органу податково служби вищого рівня.

Представник відповідача проти вимог позивача заперечував, просив у задоволенні позову відмовити. В обґрунтування своєї позиції здійснює посилання на те, що позивачем були порушені вимоги ст. 14 Закону України «Про плату за землю», результаті чого позивачем було занижено земельний податок за перевіряємий період, а тому податковим органом цілком правомірно було донараховано земельний податок в сумі 22272,26 грн.

Проаналізувавши матеріали справи та пояснення представників позивача та відповідача, суд приходить до наступних висновків.

Заявлено вимоги про визнання недійсними податкового повідомлення-рішення № 982/23-10/21616691 від 10.08.2004 р. та рішення про результати розгляду скарги № 264/23-10/22 від 06.09.2004 р.

Відповідно до ч. 1 ст. 104 Кодексу адміністративного судочинства України особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно правових відносин, має право на звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом.

Згідно ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Згідно з ч. 1 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України, кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів незалежним і неупередженим судом.

Відповідно до ч. 1 ст.11 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Отже, згідно з вищенаведеними нормами права, позивач має право звернутись до адміністративного суду з позовом лише у разі, якщо він вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача (субєкта владних повноважень) порушено його права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач.

Податковим органом за результатами позапланової документальної перевірки правильності обчислення та своєчасності внесення до бюджету земельного податку ДКП «Кінотеатр ім.. Ю.О. Гагаріна»за період з 01.01.2002 р. по 30.07.2004 р. було складено акт № 482/23-10/21616691 від 06.08.2004 р.

В ході перевірки встановлені порушення:

- ст. 14 Закону України «Про плату за землю»в редакції від 19.09.1996 р. за № 378/96-ВР визначення зобовязань по сплаті земельного податку не в повному обсязі, за результатами перевірки донарахований земельний податок в сумі 22272,26 грн.

На підставі виявленого порушення, податковою інспекцією було винесено податкове повідомлення-рішення від 10.08.2004 р. № 482/23-10/21616691, яким відповідно до п.п. 4.2.2 п. 4.2 ст. 4 та п.п. 17.1.3 п. 17.3 ст. 17 Закону України «Про порядок погашення зобовязань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»та ст. 14 Закону України «Про плату за землю» позивачу визначено суму податкового зобов`язання за платежем: земельний податок у розмірі 33408,39 грн., в т.ч. основний платіж 22272,26 грн., штрафні (фінансові) санкції 11136,13 грн.

Не погоджуючись з даним повідомленням-рішенням, позивач звернувся зі скаргою до ДПІ у Шевченківському районі м. Києва, про перегляд повідомлення-рішення

В процесі адміністративного оскарження , скарга позивача була залишена без задоволення, а повідомлення-рішення без змін.

Після вказаної процедури адміністративного оскарження та не погодившись з рішеннями податкових органів № 982/23-10/21616691 від 10.08.2004 р. та про результати розгляду скарги № 264/23-10/22 від 06.09.2004 р., позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, у користуванні ДКП «Кінотеатр ім.. Ю.О. Гагаріна» знаходиться земельна ділянка за адресою: м. Київ, вул. Гусєва, 5, яка на підставі Рішення виконкому Київради № 1350 від 26.07.1965 р. складає 3380 кв. м. З 22.05.2003 р. на підставі технічного звіту по встановленню зовнішніх меж землекористування за кадастровим № 910041017, загальна площа земельної ділянки складає 5085,45 кв. м.

При цьому, під час реєстрації в державних органах статистики позивачу, відповідно до Державного класифікатора України «Класифікація організаційно-правових форм господарювання»було присвоєно код 150 державне комунальне підприємство, для якого пільги щодо сплати земельного податку Законом України «Про плату за землю»не передбачено. Згідно ст. 2 цього ж Закону ДКП «Кінотеатр ім. Ю.О. Гагаріна»є платником плати за землю.

У свою чергу, відповідачем під час перевірки ДКП «Кінотеатр ім.. Ю.О. Гагаріна»було виявлено заниження суми земельного податку за період з 01.01.2002 р. по 01.01.2004 р., на підставі неправомірного користування пільгою, передбаченою п. 4 ст. 12 Закону України «Про плату за землю», за якою від земельного податку звільняються вітчизняні заклади культури.

Як вбачається з акту перевірки, пояснень представників сторін, наданих в судових засіданнях, податкові зобов'язання, визначені позивачеві у звязку із застосуванням зазначеної вище пільги (щодо звільнення від сплати земельного податку) та у зв'язку із нарахуванням земельного податку на площу, яка надавалась в оренду на підставі відповідних цивільно-правових угод.

Відповідно до п.п. 2.1 - 2.3 Статуту позивача, останній є суб'єктом господарювання, основним видом діяльності якого (відповідно до визначених в Статуті напрямків) є кінообслуговування населення шляхом платного показу кінофільмів, сприяння підвищенню та конкурентноздатності українського кіно, організація роботи з використанням кіно та відеофільмів.

Зі змісту Статуту позивача вбачається, що він діє на засадах повного госпрозрахунку, самофінансування, має право від свого імені укладати договори, займатися діяльністю, яка відповідає напрямкам, передбаченим Статутом.

Основами законодавства України про культуру № 2117-ХІІ від 14.02.1992 р. однозначно не встановлено кола субєктів, які є закладами культури, так само як не визначено, які субєкти є підприємствами та організаціями культури.

Разом з тим, беручи до уваги сферу діяльності позивача, на нього розповсюджується дія Закону України «Про кінематографію»№ 9/98-ВР від 13.01.1998 р.

Статтею 1 цього Закону визначено, що законодавство України про кінематографію базується на Конституції України, Основах законодавства України про культуру, Законі України «Про авторське право і суміжні права», цьому Законі, інших нормативно-правових актах України.

Як зазначено в ст. 2, дія цього Закону поширюється на юридичних осіб незалежно від їх форм власності та фізичних осіб, які займаються професійною діяльністю у кінематографії в Україні.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про кінематографію», суб'єктом кінематографії є фізична або юридична особа, яка займається будь-яким видом професійної діяльності у галузі кінематографії. Цією ж статтею також визначено, що:

-демонстратор фільму - суб'єкт кінематографії, який здійснює демонстрування (публічний показ) фільму;

-демонстрування (публічний показ, публічне сповіщення і публічна демонстрація) фільму - професійна кінематографічна діяльність, що полягає в показі фільму глядачам у призначених для цього приміщеннях (кінотеатрах, інших кіновидовищних закладах), на відеоустановках, а також каналами мовлення телебачення;

-підприємницька діяльність у кінематографії - діяльність, пов'язана з виробництвом, розповсюдженням та демонструванням (публічним показом) фільмів, з метою одержання прибутку;

-кінематографія - галузь культури, що об'єднує комплекс видів професійної діяльності, пов'язаної з виробництвом, розповсюдженням, зберіганням та демонструванням фільмів, навчально-науковою роботою у цій галузі.

-суб'єкт кінематографії - фізична або юридична особа, яка займається будь-яким видом професійної діяльності у галузі кінематографії.

Статтею 7 Закону України «Про кінематографію»встановлено, що за спрямуванням діяльності суб'єкти кінематографії поділяються щодо демонстрування (публічного показу, публічного сповіщення і публічної демонстрації) фільмів - на кінотеатри, кіноустановки, відеоустановки, канали мовлення телебачення (ефірного, кабельного, ефірно-кабельного, супутникового тощо).

Згідно зі ст. 18 Закону України «Про кінематографію», державна політика в кінематографії полягає у визнанні кінематографії галуззю культури, а національного фільму надбанням культури Українського народу і здійснюється шляхом державної підтримки субєктів кінематографії України.

Відповідно до ст. 19 даного Закону держава підтримує кінематографію шляхом податкового, митного, валютного та інших видів регулювання.

Таким чином, виходячи з аналізу зазначених норм законодавства, суд дійшов висновку, що позивач є вітчизняним закладом культури.

Згідно довідки про включення позивача до Єдиного державного реєстру підприємств, установ та організацій України, позивач за організаційно-правовою формою є комунальним підприємством.

Цей факт, на думку відповідача, позбавляє позивача права користування пільгою, яка передбачена п. 4 ст. 12 Закону України «Про плату за землю»(у редакції, чинній на час користування позивачем пільгою).

Статтею 2 Закону України «Про плату за землю»встановлено, що використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Розміри податку за земельні ділянки, грошову оцінку яких не встановлено, визначаються до її встановлення в порядку, визначеному цим Законом.

Відповідно до ст. 4 Закону розмір земельного податку не залежить від результатів господарської діяльності власників землі та землекористувачів, ставки земельного податку, порядок обчислення і сплати земельного податку не можуть встановлюватись або змінюватись іншими законодавчими актами, крім цього Закону.

Відповідно до п. 4 ст. 12 Закону України «Про плату за землю»(у редакції, чинній до 2004 року) вітчизняні заклади культури, науки, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення, фізичної культури та спорту, спортивні споруди, що використовуються ними за цільовим призначенням, звільняються від сплати земельного податку.

Як вже зазначалося, нормами Основ законодавства України про культуру однозначно не визначено коло суб'єктів, які є закладами культури. Поняття відповідних закладів у цьому Законі зустрічається як у переліку підприємств, так і окремо - з віднесенням (державні і приватні заклади) або без віднесення (мережа різних за видами діяльності та формою власності закладів) до певних видів діяльності чи форм власності (зокрема, статті 12, 21).

Висновок суду підтверджується і листом Міністерства культури і мистецтв України від 03.09.2003 р. № 11-5517/18, в якому, зокрема, йдеться про те, що Основи законодавства України про культуру не мають визначення поняття «заклад культури»та не визначають кола суб'єктів, які є закладами культури. Дане питання планується вирішити в проекті закону про внесення змін до Основ законодавства про культуру, де, зокрема, буде чітко диференційовано терміни «заклад», «підприємство»тощо.

Нормами Закону України «Про плату за землю»поняття «заклад культури»також не визначено.

Отже, суд дійшов висновку, що в Законі України «Про плату за землю»термін «заклад»застосовується як узагальнюючий та визначає статус підприємств та установ будь-якої організаційно-правової форми.

Зважаючи на викладені вище обставини, суд також дійшов висновку, що надання п. 4 ст. 12 Закону України «Про плату за землю»пільги не ставиться законодавцем у залежність від організаційно-правової форми та форми власності юридичної особи, а також до 01.01.2004 р. від факту утримання чи неутримання підприємства за рахунок бюджету.

Та обставина, що позивач згідно довідки про включення до ЄДРПОУ відноситься за організаційно-правовою формою до комунальних підприємств, не позбавляє його статусу закладу культури в розумінні податкового законодавства. Така правова позиція підтверджується практикою застосування п. 4 ст. 12 Закону України «Про плату за землю», так, в оглядовому листі «Про деякі питання практики вирішення спорів, повязаних із застосуванням земельного законодавства»від 16.11.2001 р. № 01-8/1228 Вищий господарський суд України, зазначає, що надання передбаченої п. 4 ст. 12 Закону України «Про плату за землю»пільги не ставиться законодавцем у залежність від їх організаційно правової форми та форми власності.

При цьому, також береться до уваги, що коло закладів культури, які з 01.01.2004 р. не мають права на пільгу зі сплати податку за землю, було чітко обмежене лише Законом України № 1344-ІV від 27.11.2003 р. «Про Державний бюджет України на 2004 рік», згідно з яким пільги щодо плати за землю, визначені пунктами 3, 4 ст. 12 Закону України «Про плату за землю», застосовуються до закладів культури, що утримуються за рахунок коштів державного або місцевого бюджетів.

Матеріалами справи підтверджено, що позивач здійснював розрахунок земельного податку у 2004 році відповідно до площі закріпленої за ним земельної ділянки та сплачував цей податок (копії відповідних розрахунків податку та платіжних доручень наявні в матеріалах справи).

До того ж, належить враховувати і позицію Міністерства фінансів України, викладену у листі від 27.12.1995 р. № 11-101/10-6348, в якому зазначено, що оскільки Основами законодавства України про культуру від 14.02.1992 р. № 2117-12 (стаття 21) та загальним класифікатором галузей народного господарства України кінотеатри та кінопрокатні організації віднесено до закладів культури, то вони у зв'язку з цим, а також відповідно до роз'яснень Комісії Верховної Ради України з питань бюджету звільняються від сплати земельного податку.

Отже, позивач, як кінотеатр, правомірно до 01.01.2004 р. користувався встановленою п. 4 ст. 12 Закону України «Про плату за землю»пільгою.

Як стверджує відповідач, результатами перевірки підтверджено відсутність будь-якої діяльності позивача в сфері культури протягом періоду, що перевірявся, що в свою чергу також не дає підстав для застосування пільги при сплаті земельного податку.

Проте, відповідачем не надано жодних належних та допустимих документальних доказів на підтвердження того, що позивач фактично не здійснює діяльності у сфері культури.

Що ж стосується посилання відповідача на правову природу терміну «заклад»у Державному класифікаторі України «Класифікація організаційно-правових форм господарювання»(КОПФГ), який затверджений і введений в дію Наказом Держстандарту України від 22.11.1994 р. № 288, суд вважає таке посилання необґрунтованим, оскільки відповідно до абзацу 3 вступної частини, КОПФГ використовується під час збирання та оброблення інформації в автоматизованих системах державної статистики, Державному реєстрі звітних (статистичних) одиниць України та є статистичною формою.

Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва листом від 04.12.2002 р. за № 2-222/6438 зазначає стосовно Класифікації організаційно-правових форм господарювання, що визначати коло платників або неплатників податків, керуючись нею, не можна, адже, згідно зі статтею 1 Закону України від 25.06.1991 р. № 1251-XII «Про систему оподаткування»встановлення і скасування податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів, а також пільг їх платникам здійснюються Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами відповідно до цього Закону, інших законів України про оподаткування.

Державний класифікатор України «Класифікація організаційно-правових форм господарювання»не є законом чи іншим нормативним актом з питань оподаткування і, відповідно, не може визначати кола платників податків.

Як вбачається з матеріалів справи та пояснень представника позивача, позивач надавав в оренду приміщення кінотеатру і, відповідно, самостійно нараховував і сплачував податок на землю відповідно до площі орендованих приміщень, що підтверджується розрахунками плати за землю та платіжними дорученнями (копії в матеріалах справи).

Зазначений факт має своє відображення і в розділі другому акту перевірки, а саме: відповідно до ст. 14 Закону України «Про плату за землю»розрахунки земельного податку за 2002-2004 роки позивачем до відповідача подавались за встановленою формою. В розрахунках плати за землю визначені зобовязання по сплаті земельного податку за площі, які надавались в оренду.

Згідно з п. 4.2 Статуту позивача, одним із джерел формування майна є джерела, не заборонені чинним законодавством.

При цьому, п. 4.7 Статуту визначено, що підприємство має право за згодою власника або уповноваженого ним органу продавати або передавати іншим організаціям, підприємствам, установам, обмінювати, здавати в оренду, надавати безоплатно в тимчасове користування або в позику належні йому будинки, техніку, інвентар та інші основні засоби, а також списувати їх з балансу.

Пунктом 2.2 Статуту керівника позивача зобов'язано дотримуватись встановленого порядку щодо продажу та передачі, здачі в оренду, безоплатного надання в тимчасове користування чи позику основних засобів іншим юридичним або фізичним особам, списання їх з балансу.

Отже, здавання в оренду приміщень позивача не суперечить статутній діяльності останнього.

Як видно з матеріалів справи та пояснень сторін, позивач перебував у договірних правовідносинах лише з одним суб'єктом господарювання - підприємцем ОСОБА_1 Між зазначеними субєктами господарювання 30.07.2003 р. було укладено договір оренди, за яким позивач повинен був передати в оренду нежилі приміщення по вул. Щусєва, 5, загальною площею 510 кв. м за відповідну плату.

При цьому, позивач самостійно нараховував та сплачував податок на землю відповідно до площі орендованих приміщень, що підтверджується розрахунками плати за землю та платіжними дорученнями. Цей факт також підтверджується і відповідачем, до якого позивачем надавались розрахунки земельного податку за 2002 2004 роки за встановленою формою.

Пунктом 2.4 Рішення Київради «Про порядок визначення грошової оцінки земельних ділянок у м. Києві»від 03.04.2001 р. за № 242/1219 встановлено, що грошова оцінка земельних ділянок під будинками і спорудами, які повністю або частково передаються в оренду, обчислюються пропорційно площам, що надаються в оренду, із застосуванням коефіцієнта на функціональне використання земельної ділянки (її частин) залежно від виробничо-економічної діяльності орендаря будівель або їх частин.

На підставі цього відповідач визначив, що за період з 01.08.2003 р. по червень 2004 року об'єкт оподаткування, який використовується за комерційним призначенням (при оренді 510 кв. м приміщення Кінотеатру), становить 1844,12 кв. м.

Згідно ст. 7 Закону України «Про плату за землю», ставки земельного податку з земель, грошову оцінку яких встановлено, встановлюються у розмірі одного відсотка від їх грошової оцінки, за винятком земельних ділянок, зазначених у частинах п'ятій - десятій цієї статті та частині другій статті 6 цього закону. Ставки земельного податку за земельні ділянки (за винятком сільськогосподарських угідь) диференціюють та затверджують відповідні сільські, селищні, міські ради виходячи із середніх ставок податку, функціонального використання та місцезнаходження земельної ділянки, але не вище ніж у два рази від середніх ставок податку з урахуванням коефіцієнтів, встановлених частиною другою і третьою цієї статті.

Підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру (ст. 13 Закону). Документація земельного кадастру включає, зокрема, дані про власності на землю, право користування земельними ділянками та договори оренди землі, облік кількості та якості земель.

Згідно зі ст. 14 Закону України «Про плату за землю», юридичні особи самостійно обчислюють суму земельного податку в порядку, визначеному цим законом за формою, встановленою Головною державною податковою інспекцією України, щороку за станом на 1 січня і до 1 лютого подають дані відповідній державній податковій інспекції. За земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у користуванні кількох юридичних осіб або громадян, земельний податок нараховується кожному з них пропорційно тій частині площі будівлі, що знаходиться в їх користуванні. Щодо земельної ділянки, на якій розташована будівля, що перебуває у спільній власності кількох юридичних осіб або громадян, то по ній земельний податок нараховується кожному з цих осіб пропорційно їх частці у власності на будівлю.

У відповідності до ст.23 Закону України «Про плату за землю», грошова оцінка земельної ділянки проводиться Державним комітетом України по земельних ресурсах за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України.

Згідно з п. 1.3 Рішення Київради «Про порядок визначення грошової оцінки земельних ділянок у м. Києві»підставами для визначення грошової оцінки земельних ділянок є рішення Київської міської ради про передачу їх у власність або надання у користування, офіційні повідомлення юридичних і фізичних осіб про зміни частин в будівлі чи споруді або їх функціонального використання.

Пунктами 1.1, 1.2 Рішення Київради «Про порядок визначення грошової оцінки земельних ділянок у м. Києві»від 03.04.2001 р. за № 242/1219 встановлено, що грошова оцінка земельних ділянок в м. Києві здійснюється згідно з чинним законодавством України, нормативно-правовими актами та рішенням Київської міської ради від 27.04.2000 р. N 104/825 «Про затвердження грошової оцінки земель м. Києва»з метою визначення розмірів земельного податку та орендної плати за землю, встановлення стартової ціни земельних ділянок при продажу права на їх довгострокову оренду на конкурентних засадах. Юридичні та фізичні особи можуть використовувати дані грошової оцінки при укладанні договорів, визначенні розмірів внеску до статутного фонду та в інших цілях, що не суперечать чинному законодавству України.

При цьому згідно з п. 1.5 Рішення Київради грошову оцінку земельних ділянок (їх частин) здійснюють за погодженням з Головним управлінням земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації державні та інші організації, що мають відповідні ліцензії і внесені до реєстру Головного управління земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації.

Пунктом 2.4 Рішення Київради «Про порядок визначення грошової оцінки земельних ділянок у м. Києві»встановлено, що грошова оцінка земельних ділянок під будинками і спорудами, які повністю або частково передаються в оренду, обчислюються пропорційно площам, що надаються в оренду, із застосуванням коефіцієнта на функціональне використання земельної ділянки (її частин) залежно від виробничо-економічної діяльності орендаря будівель або їх частин.

Водночас згідно з п. 1.8 вказаного Рішення при зміні частин в будівлі (споруді) або їх функціонального використання юридичні та фізичні особи (у тому числі нерезиденти України) зобов'язані у десятиденний термін в письмовій формі (за заявою згідно з зразком) повідомити Головне управління земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації про необхідність здійснення грошової оцінки земельної ділянки або її частини з урахуванням зазначених змін.

Рішенням Київради «Про затвердження грошової оцінки земель м. Києва»№ 216 від 10.07.1997 р. та № 104/825 від 27.04.2000 р. передбачено застосування локальних та функціональних коефіцієнтів до базової вартості землі. Значення функціонального коефіцієнта визначено в додатку 3 до Наказу Держкомітету України по земельним ресурсам. Наказ від 15.04.97 р. № 46/131/63/34, якими передбачено застосування до грошової оцінки землі змішаного використання декількох функціональних коефіцієнтів. Коефіцієнт функціонального використання землі становить 0,7 як землі громадського призначення та 2,5 на комерційне використання землі (здавання в оренду).

Визначення локальних та функціональних коефіцієнтів при використанні землі здійснено Київрадою в межах повноважень, наданих чинним законодавством.

Судом враховано, що згідно з матеріалами справи та поясненнями представника позивача, позивач при здачі в оренду приміщень не звертався до відповідного органу з вимогою провести грошову оцінку земельної ділянки або її частини з урахуванням часткових змін у функціональному використанні земельної ділянки, разом з тим розраховував податкові зобов'язання з площі зданих в оренду приміщень відповідно до розміру орендованої площі та відповідних функціональних коефіцієнтів.

Статтею 19 Конституції України передбачено, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

В супереч наведеним вимогам, відповідач як субєкт владних повноважень не довів правомірності прийнятого ним податкового повідомлення-рішення.

З огляду на вищенаведене, суд приходить до висновку, що відповідачем безпідставно було винесено спірне податкове повідомлення-рішення, що в свою чергу призвело до порушень прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Так, оскільки, податкове повідомлення-рішення підлягає визнанню протиправним та скасуванню, то рішення про результати розгляду також підлягає скасуванню, з тих підстав, що воно порушує права та охоронювані законом інтереси позивача, оскільки підставою для нарахування податкового зобовязання визначено норму закону, відповідно до якої було зроблено розрахунок податкових зобовязань, сума податку, штрафних санкцій, граничні строки, передбачені для оскарження нарахованого податкового зобовязання до органу податково служби вищого рівня.

Акт державного або іншого органу це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обовязковий характер для субєктів цих відносин. Підставами для визнання акту недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Умовою визнання акту недійсним є також порушення у звязку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача.

Згідно ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Проаналізувавши матеріали справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача про визнання недійсними податкового повідомлення-рішення № 982/23-10/21616691 від 10.08.2004 р. та рішення про результати розгляду скарги № 264/23-10/22 від 06.09.2004 р., належить задовольнити.

Частиною 1 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України, передбачається, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати стягненню з Державного бюджету України.

Керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 17, 94, 158, 162, 163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва

ПОСТАНОВИВ:

1. Адміністративний позов задовольнити.

2. Визнати протиправними та скасувати податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва № 982/23-10/21616691 від 10.08.2004 р. та рішення про результати розгляду скарги № 264/23-10/22 від 06.09.2004 р.

3. Судові витрати в сумі 3 грн. 40 коп. присудити на користь Державного комунального підприємства «Кінотеатр імені Ю.О.Гагаріна»за рахунок Державного бюджету України.

Постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її складання в повному обсязі за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої інстанції заяви про апеляційне оскарження з наступним поданням протягом двадцяти днів апеляційної скарги. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

СуддяО.Є. Пилипенко Дата підписання повного тексту постанови: 16.04.2010 р.