Рішення № 92480668, 26.10.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 жовтня 2020 року м. Київ № 640/22039/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1 доУправління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії,ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) (далі - позивач або ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації (адреса: 02232, м. Київ, вул. Закревського, 87-Д, ідентифікаційний код 37501611) (далі - відповідач або Управління праці та соціального захисту), в якому просить суд:

- визнати протиправною відмову Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації у встановленні ОСОБА_1 статусу особи з інвалідністю наслідок війни та видачі посвідчення;

- зобов`язати Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації встановити ОСОБА_1 статус особи з інвалідністю внаслідок війни та видати відповідне посвідчення.

Мотивуючи позовні вимоги позивач зазначає, що відповідачем протиправно відмовлено позивачу у встановленні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі посвідчення.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 15.11.2019 (суддя ОСОБА_2 ) відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі № 640/22039/19 у порядку письмового провадження без виклику учасників справи та проведення судового засідання;

Відповідач відзиву на позовну заяву до суду не надав.

Згідно з частиною шостою статті 162 КАС України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

ОСОБА_1 є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що підтверджується посвідченням учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у 1986 році (категорія І) серії НОМЕР_2 від 21.05.2019.

У період з 01.06.1986 по 11.06.1986, з 19.08.1986 по 30.08.1986, з 13.09.1986 по 28.09.1986, працюючи водієм на Броварському автотранспортному підприємстві 13209, позивач приймав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС (копії наказу № 247 від 12.09.1986, маршрутного листа, довідки форми 122) у складі невоєнізованого формування Цивільної оборони Броварського автотранспортного підприємства 13209, що підтверджується довідкою № 156 від 25.09.2019.

Відповідно до довідки до акту огляду МСЕК серії АВ № 0995137 від 20.02.2019 позивачу з 11.02.2019 встановлено ІІ групу інвалідності, у зв`язку із захворюванням, пов`язаним з роботами по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, довічно.

Відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа, зокрема, осіб, залучених до складу формувань цивільної оборони, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювань, пов`язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.

11.10.2019 позивач звернувся до начальника Управління праці та соціального захисту із заявою, в якій просив встановити статус особи з інвалідністю внаслідок війни 2 групи та видати відповідне посвідчення.

До вказаної заяви позивач додав: копію паспорту, ідентифікаційного номера, копію посвідчення ЛНА на ЧАЕС, копію довідки МСЕК, копію наказу № 247 від 12.09.1986, копію маршрутного листа, копію довідки форми 122, копію довідки № 156 від 25.09.2019.

Листом від 16.10.2019 № 35-1977 відповідач повідомив позивача, що згідно наданих документів, підстав для встановлення статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, відповідно до п. 9. ст. 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" немає, оскільки зазначені документи не містять інформації про залучення до формувань Цивільної оборони.

Також, відповідач у вказаному листі зазначив, що факт виконання заходів по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у складі формувань Цивільної оборони повинен бути встановлений у судовому порядку.

Не погоджуючись з вказаними діями відповідача, вважаючи їх протиправними, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги таке.

Правовідносини, що виникли між сторонами у справі, регулюються Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28.02.1991 №796-ХІІ (далі по тексту - Закон №796-ХІІ) та Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22.10.1993 №3551-XII (далі по тексту - Закон №3551-ХІІ).

Так, у відповідності до статті 10 Закону №796-ХІІ, учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС вважаються громадяни, які безпосередньо брали участь у будь-яких роботах, пов`язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження у 1986-1987 роках незалежно від кількості робочих днів, а у 1988-1990 роках - не менше 30 календарних днів, у тому числі проведенні евакуації людей і майна з цієї зони, а також тимчасово направлені або відряджені у зазначені строки для виконання робіт у зоні відчуження, включаючи військовослужбовців, працівники державних, громадських, інших підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також ті, хто працював не менше 14 календарних днів у 1986 році на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві.

Відповідно до пункту 9 частини другої статті 7 Закону №3551-XII до інвалідів війни належать особи, залучені до складу формувань Цивільної оборони, які стали інвалідами внаслідок захворювань, пов`язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.

Положенням про Цивільну оборону СРСР, затвердженим постановою КПРС і Ради Міністрів СРСР від 18.03.1976 №1111, та Положенням про невоєнізовані формування Цивільної оборони СРСР, затвердженим наказом начальника ІДО СРСР від 06.06.1975 №90, формування Цивільної оборони, в тому числі невоєнізовані, створювались для виконання заходів по ліквідації аварій, катастроф, стихійних лих, великих пожеж та їх наслідків, а також при ліквідації аварій, катастроф, стихійних сил, великих пожеж, та їх наслідків, а також при застосуванні засобів масового ураження (у воєнний час), захисту і організації життєзабезпечення населення. Завдання щодо виконання завдань виробничого характеру на них не покладалися та не покладаються.

У відповідності до чинних на момент аварії на Чорнобильській АЕС нормативно-правових актів з питань Цивільної оборони, в першу чергу, Положення про Цивільну оборону СРСР, затвердженого постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР №1111 від 18.03.1976, наказу заступника Міністра оборони СРСР - начальника ЦО СРСР №90 від 06.06.1975 (Положення про невоєнізовані формування ЦО і норми оснащення (табелювання) їх матеріально-технічними засобами) та №92 від 29.06.1976 (Настанова про організацію та ведення Цивільної оборони в районі (сільському на сільськогосподарському об`єкті народного господарства), Розпорядження ЦО СРСР від 26.04.1986, начальника ЦО УРСР від 28.04.1986, начальника Цивільної оборони Київської області - голови Київської обласної Ради народних депутатів трудящих за 1986 рік (від 29.04.1986 №01, від 30.04.1986 №2, від 04.05.1986 №16, від 19.05.1986 №52 та інші), Цивільна оборона організовувалась за територіально-виробничим принципом в усіх населених пунктах та на всіх об`єктах народного господарства, а до складу її невоєнізованих формувань зараховувались в обов`язковому порядку громадяни СРСР, в тому числі - чоловіки у віці від 16 до 60 років, за винятком інвалідів та осіб, що мали мобілізаційні приписи та жінки від 16 до 55 років за винятком вагітних жінок та жінок, які мають малолітніх дітей.

Невоєнізовані формування Цивільної оборони, які можуть використовуватись у мирний час для боротьби з масовими лісними пожежами, ліквідації наслідків стихійних лих, великих аварій та катастроф, комплектуються особовим шляхом залучення до цих формувань в обов`язковому порядку робітників, службовців та колгоспників.

При цьому, жоден нормативний документ з питань цивільної оборони не містить однозначної вимоги щодо обов`язковості видання розпорядчого документу про залучення кожної конкретної особи до дій у складі формувань цивільної оборони.

Правила видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни врегульовані Положенням про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 1994 року №302 (далі по тексту - Положення).

Згідно з пунктом 2 Положення посвідчення є документом, що підтверджує статус ветеранів війни та інших осіб, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", на основі котрого надаються відповідні пільги і компенсації.

Пунктом 3 Положення передбачено, що відповідно до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" до ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни. Інвалідам війни (стаття 7 зазначеного Закону) видаються посвідчення з написом "Посвідчення інваліда війни - інвалід".

Згідно з абзацом другим пункту 7 Положення "Посвідчення інваліда війни", "Посвідчення учасника війни" і відповідні нагрудні знаки, "Посвідчення члена сім`ї загиблого" видаються органами праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації громадянина.

Згідно пункту 10 Положення "Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни" видається на підставі довідки медико-соціальної експертної комісії про групу та причину інвалідності.

Необхідність надання будь-яких інших документів на підтвердження факту участі особи в ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи законодавством не передбачено.

З аналізу наведених правових норм вбачається, що обов`язковою умовою для видачі посвідчення інваліда війни та відповідного нагрудного знаку є наявність у особи статусу інваліда війни.

Судом встановлено, що згідно з копією довідки до акта огляду МСЕК серії АВ № 0995137 від 20.02.2019 позивачу з 11.02.2019 встановлено ІІ групу інвалідності, у зв`язку із захворюванням, пов`язаним з роботами по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, довічно.

Відповідно до довідки № 156 від 25.09.2019 Товариства з додатковою відповідальністю "Броварське автотранспортне підприємство 13209", ОСОБА_1 у період з 01.06.1986 по 11.06.2986, з 13.09.1986 по 28.09.1986, з 19.08.1986 по 30.08.1986 приймав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС (згідно наказів № 171 від 05.06.1986, № 247 від 12.09.1986, № 220 від 15.08.1986, працював водієм) у складі невоєнізованого формування Цивільної оборони Броварського автотранспортного підприємства 13209.

Викладене свідчить про те, що факт участі позивача у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС в складі невоєнізованого формування Цивільної оборони є встановленим та має документальне підтвердження.

Таким чином, суд приходить до висновку, що позивач залучався до складу формувань Цивільної оборони та став інвалідом внаслідок захворювання, пов`язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.

Судом встановлено, що позивач 11.10.2019 звернувся до начальника Управління праці та соціального захисту із заявою, в якій просив встановити статус особи з інвалідністю внаслідок війни 2 групи та видати відповідне посвідчення. До вказаної заяви позивач додав: копії відповідних документів, зокрема, і довідку № 156 від 25.09.2019.

Проте, листом від 16.10.2019 № 35-1977 відповідач повідомив позивача, що згідно наданих документів, підстав для встановлення статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, відповідно до п. 9. ст. 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" немає.

Враховуючи викладене та наявні у матеріалах справи документи, суд дійшов висновку про протиправність відмови відповідача у встановленні ОСОБА_1 статусу особи з інвалідністю наслідок війни та видачі посвідчення.

Крім того, судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що позивачем до відповідача подано заяву про встановлення статусу особи з інвалідністю внаслідок війни з усіма необхідними документами (вказані документи додані до позовної заяви), а тому вимоги позивача про зобов`язання Управління праці та соціального захисту встановити ОСОБА_1 статус особи з інвалідністю внаслідок війни та видати відповідне посвідчення також підлягають задоволенню.

У відповідності до ч.ч. 1, 2, 4 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. Суд не може витребовувати докази у позивача в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, окрім доказів на підтвердження обставин, за яких, на думку позивача, відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів.

Доказів, які б спростовували доводи позивача, відповідач суду не надав.

Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 20.05.2019 (справа № 417/3668/17).

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку про те, що вимоги позивача за поданим адміністративним позовом є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат відповідно до статті 139 КАС України, суд враховує, що позивач звільнений від сплати судового збору за подання позову, доказу понесення ним інших судових витрат суду не надано, тому судові витрати, що підлягають відшкодуванню, відсутні.

Керуючись ст.ст. 1, 2, 9, 72-78, 241-246, 250 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити повністю.

2. Визнати протиправною відмову Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації у встановленні ОСОБА_1 статусу особи з інвалідністю наслідок війни та видачі посвідчення.

3. Зобов`язати Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації (адреса: 02232, м. Київ, вул. Закревського, 87-Д, ідентифікаційний код 37501611) встановити ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) статус особи з інвалідністю внаслідок війни та видати відповідне посвідчення.

Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.

Відповідно до пп. 15.5 п. 1 Розділу VII Перехідні положення КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.

Суддя К.С. Пащенко