Рішення № 92193663, 08.10.2020, Господарський суд Сумської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

08.10.2020 Справа № 920/474/20(5021/2509/2011) м. Суми

Господарський суд Сумської області у складі головуючого судді Яковенка В.В., за участю секретаря судового засідання Данілової Т.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні господарського суду Сумської області матеріали справи № 920/474/20 (5021/2509/2011) в порядку загального позовного провадження

за позовом: Сумського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (40011, м. Суми, вул. Горького, 2, код ЄДРПОУ 14004771)

до відповідача: публічного акціонерного товариства «Сумихімпром» (40003, м. Суми, вул. Харківська, п/в 12, код ЄДРПОУ 05766356)

про стягнення 3688582,39 грн.,

за участю представників сторін:

від позивача: Іванова Т.С. (довіреність № 9 від 19.05.2020);

від відповідача: адвокат Паламаренко Т.І.

ВСТАНОВИВ:

До господарського суду Сумської області надійшла вказана позовна заява, в якій позивач просить суд стягнути з відповідача 3688582,39 грн., з яких: 3687476,15 грн. адміністративно-господарських санкцій і 1106,24 грн. пені за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій.

Ухвалою господарського суду Сумської області від 25.05.2020 відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 23.06.2020.

12.06.2020 представник відповідача подав до суду відзив на позовну заяву, в якому просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог, оскільки вважає позовні вимоги необґрунтованими, незаконними та такими, що не підлягають задоволенню. Відповідач зазначив, що ним вжито всіх заходів для недопущення господарського правопорушення, вина відповідача щодо не працевлаштування інваліда відсутня, у зв`язку з чим не має підстав до застосування адміністративно - господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць та нарахування пені. Крім того згідно Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів пеня та штраф не нараховуються.

22.06.2020 позивач подав до суду відповідь на відзив, в якій просить суд задовольнити позовні вимог, оскільки мораторій не зупиняє виконання боржником грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), які виникли після введення мораторію, а отже, і не припиняє заходів, спрямованих на їх забезпечення.

10.07.2020 представник відповідача подав до суду заперечення на відповідь на відзив, в яких просить суд відмовити у задоволенні позову, оскільки твердження позивача є хибними, не відповідають дійсності та спростовуються інформацією наданою відповідачем.

Ухвалою господарського суду Сумської області від 23.06.2020 відкладено підготовче засідання на 28.07.2020.

Однак, 28.07.2020 розгляд справи не відбувся, оскільки суддя Яковенко В.В. знаходився у відпустці, що унеможливлювало розгляд справи.

Ухвалою суду від 11.08.2020 призначено підготовче засідання на 25.08.2020.

Ухвалою суду від 25.08.2020 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 22.09.2020.

У судовому засіданні 22.09.2020 оголошено перерву до 08.10.2020.

Згідно зі статтею 194 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України) завданням розгляду справи по суті є розгляд та вирішення спору на підставі зібраних у підготовчому провадженні матеріалів, а також розподіл судових витрат.

Статтею 114 ГПК України визначено, що суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Враховуючи достатність часу, наданого сторонам для подачі доказів в обґрунтування своїх позицій по справі, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивності господарського процесу, господарським судом у межах наданих йому повноважень створено належні умови для реалізації учасниками процесу своїх прав.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд встановив наступне.

У травні 2020 року Сумське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі Фонд, позивач) звернулося до господарського суду Сумської області з позовом до ПАТ «Сумихімпром» про стягнення 3688582,39 грн., у тому числі: 3687476,15 грн. адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2019 році відповідно до статті 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (далі Закон), зокрема: за недотримання встановленого статтею 19 цього Закону нормативу із зайняття інвалідами 29 робочих місць; 1106,24 грн. пені за несвоєчасну сплату адміністративно-господарських санкцій.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на порушення відповідачем встановленого ч. 1 ст. 19 Закону нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за 2019 рік: 29 місць, призначених для працевлаштування інвалідів на підприємстві відповідача не зайнято інвалідами, у зв`язку з чим відповідно до ст. 20 зазначеного Закону, відповідач зобов`язаний був самостійно сплатити передбачені ст. 20 цього Закону за таке порушення адміністративно-господарські санкції в розмірі 3687476,15 грн., а також пеню за порушення термінів сплати цих санкцій в сумі 1106,24 грн. за період з 16.04.2020 по 16.04.2020.

Як відомо, 24.10.2011 порушено провадження у справі №5021/2509/2011 за заявою ТОВ «Компанія з управління активами «Промислові інвестиції» про банкрутство ПАТ «Сумихімпром». Ухвалою від 30.10.2012 введено процедуру санації боржника ПАТ «Сумихімпром», яка триває досьогодні.

ПАТ «Сумихімпром» є юридичною особою та відповідно до вимог Закону перебуває на обліку за місцем реєстрації в Сумському обласному відділенні Фонду соціального захисту інвалідів.

Відповідно до наданого відповідачем звіту форми 10 ПІ про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2019 рік середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу ПАТ «Сумихімпром» у 2019 році становила 4160 осіб, з них середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність, 137 осіб. Разом з цим кількість інвалідів штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону, становить 166 осіб.

Згідно зі ст. 19 Закону для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік.

У відповідності до ст. 20 Закону підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Частиною 2 статті 217 Господарського кодексу України (далі ГК України) серед засобів відповідальності у сфері господарювання передбачено застосування адміністративно-господарських санкцій.

Згідно зі ст.238 цього Кодексу за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб`єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб`єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

Зважаючи на наведені норми, передбачені статтею 20 Закону, адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов`язковим платежем), а є засобом відповідальності у сфері господарювання, що передбачає застосування заходів впливу на правопорушника у сфері господарювання у зв`язку зі скоєнням ним правопорушення та є поточними вимогами в розумінні законодавства про банкрутство, оскільки виникли після порушення відповідного провадження.

Окрім того, відповідно до статей 1, 12 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (в редакції, чинній до 19.01.2013) мораторій на задоволення вимог кредиторів - це зупинення виконання боржником грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, а також припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов`язань та зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію. Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов`язань та зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів).

Наведені норми регулюють правовідносини, які виникли між боржником і кредиторами у зв`язку з неспроможністю боржника виконати після настання встановленого строку існуючі зобов`язання і спрямовані на відновлення платоспроможності боржника або його ліквідацію з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів.

З порушенням провадження у справі про банкрутство не пов`язується завершення підприємницької діяльності боржника, він має право укладати угоди, у нього можуть виникати нові зобов`язання.

З огляду на наведене можна дійти висновку, що дія мораторію поширюється лише на задоволення вимог конкурсних кредиторів.

Що стосується зобов`язань поточних кредиторів, то за цими зобов`язаннями згідно із загальними правилами нараховується неустойка (штраф, пеня), застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов`язань та зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів).

За своєю правовою природою фінансові та економічні санкції є додатковими зобов`язаннями, які забезпечують належне виконання основного і є похідними від нього.

Таким чином, оскільки мораторій не зупиняє виконання боржником грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), які виникли після його введення, то не припиняє і заходів, спрямованих на їх забезпечення.

Невиконання таких зобов`язань є правопорушенням. Тому нарахування санкцій, застосування заходів забезпечення за невиконання зазначених зобов`язань та примусове стягнення на підставі виконавчих документів коштів на виконання таких грошових зобов`язань та зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), а також штрафних санкцій, ґрунтується на законі.

Ця правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 24.07.2019 у справі №920/274/18 з тим же складом учасників.

Разом із тим відповідно до ч.1 ст. 218 ГК України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Частиною другою статті 20 ГК України передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що він вжив усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Обов`язки роботодавців стосовно забезпечення прав інвалідів на працевлаштування визначено ч. 3 ст. 18 Закону, а саме: підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Разом з тим, частиною першою цієї статті передбачено, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Абзацом четвертим пункту 2 статті 19 Закону України «Про зайнятість населення» визначено право державної служби зайнятості направляти для працевлаштування на підприємства, в установи і організації всіх форм власності при наявності там вільних робочих місць (вакантних посад) інвалідів, які звертаються до служби зайнятості, відповідно до рівня їх освіти і професійної підготовки та рекомендацій МСЕК, наявних у них кваліфікації і знань та з урахуванням їх побажань.

Таким чином, обов`язок по працевлаштуванню інвалідів відповідно до встановленого законом нормативу покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості.

Поряд з цим згідно зі статтею 18-1 зазначеного Закону пошук підходящої роботи для інваліда здійснює державна служба зайнятості, а тому обов`язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов`язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування.

Зазначена правова позиція викладена в постановах Верховного суду України від 20.06.2011 у справі № 21-60а11 та від 02.04.2013 у справі № 21-95а13, які прийняті за наслідками розгляду заяв про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

До обов`язків роботодавців щодо забезпечення працевлаштування інвалідів відповідно до ч. 3 ст. 17, ч. 1 ст. 18, ч. 2, ч. 3, ч. 5 ст. 19 Закону фактично віднесено укладання трудового договору з інвалідом, який самостійно звернувся до роботодавця або був направлений до нього державною службою зайнятості, а в силу приписів частини 3 статті 18 Закону - підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Разом з тим, як слідує з приписів частини 3 статті 18 Закону до обов`язків органів державної служби зайнятості законодавцем віднесена організація працевлаштування інвалідів, бо саме з цією метою роботодавці зобов`язані надавати державній службі зайнятості відповідну інформацію.

Таким чином, передбачена частиною 1 статті 20 Закону міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов`язку здійснити грошовий платіж на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати або 1) в разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування інвалідів, або 2) в разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 17, частини першої статті 18, частин другої, третьої, п`ятої статті 19 Закону, що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні інваліда, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього державною службою зайнятості.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 20 березня 2018 року у справах № 817/652/17, № 802/707/17-а, від 8 травня 2018 року у справі №805/2275/17-а.

Суд зазначає, що за результатом працевлаштування відповідно до ст. 21 КЗпП України є укладення трудового договору між працівником (у даному випадку інвалідом) та власником підприємства або уповноваженим ним органом, тобто безпосереднє працевлаштування інвалідів здійснюється роботодавцями.

Як встановлено судом, відповідач відповідно до покладених на нього законодавством обов`язків вжив усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення, а тому незайнятість необхідної кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів виникла не з вини відповідача, у зв`язку з чим на нього не може бути покладена відповідальність, що передбачена ст. 20 Закону, через відсутність у діях відповідача правопорушення.

Так, відповідачем на виконання вимог Закону на 2019 рік створено 168 робочих місць для працевлаштування інвалідів за різними спеціальностями згідно зі штатним розписом керівників, спеціалістів, службовців та робітників ПАТ «Сумихімпром», тобто у кількості, що відповідає передбаченому законом нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.

Протягом 2019 року відповідач повідомляв державну службу зайнятості про наявність вакантних місць для працевлаштування у 2019 році інвалідів шляхом подачі звітів форми №3-ПН та Фонду звіту форми № 10-ПІ.

Також відповідачем протягом 2019 року додатково подавалась інформація про наявність вакантних місць для працевлаштування інвалідів до Зарічної МСЕК, Сумської міжрайонної МСЕК, Обласної МСЕК, Ковпаківської МСЕК.

Відповідно до ст. 18 Закону підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань особи з інвалідністю, наявних у неї професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.

Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Особам з інвалідністю, які не мають змоги працювати на підприємствах, в установах, організаціях, державна служба зайнятості сприяє у працевлаштуванні з умовою про виконання роботи вдома. Особи з інвалідністю можуть залучатися до оплачуваних громадських робіт за їх згодою.

На підставі ст. 18-1 Закону пошук підходящої роботи для інваліда здійснює державна служба зайнятості.

Сумським міським центром зайнятості на ПАТ «Сумихімпром» за 2019 рік було направлено 5 осіб, а саме: ОСОБА_1 ; ОСОБА_2 ; ОСОБА_3 ; ОСОБА_4 ; ОСОБА_5 .

Проте, як вбачається з направлення, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 особисто відмовились від працевлаштування, що підтверджується особистим підписом на самих направленнях № 18501812280011001 від 01.02.2019, № 18501812280017001 від 04.02.2019, № 18500091003260001 від 11.03.2019, № 18501812280034001 від 21.06.2019.

Також у 2019 році до ПАТ «Сумихімпром» самостійно звернулось 3 (три) особи з інвалідністю, які були працевлаштовані на підприємство.

Таким чином, відповідач у 2019 році виконав покладені на нього Законом обов`язки стосовно забезпечення прав інвалідів на працевлаштування.

Доводи позивача щодо того, що виконання відповідачем зазначених обов`язків не звільняє його від сплати передбачених статтею 20 Закону адміністративно-господарських санкцій суперечать вищенаведеним нормам матеріального права.

Отже, оскільки відсутні підстави для застосування до відповідача передбачених статтею 20 адміністративно-господарських санкцій, відповідно відсутні й підстави для застосування передбаченої цією статтею пені за прострочення сплати цих санкцій.

Крім того, суд зауважує, що обов`язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується обов`язком підприємства займатися пошуком інвалідів для працевлаштування (постанова Верховного Суду від 06.02.2018 № 815/4252/17) та не супроводжується обов`язком за власні кошти створювати спеціальні робочі місця для працевлаштування інвалідів.

Також суд вважає необґрунтованими доводи позивача з приводу того, що не може вважатися належним виконанням передбаченого ст.19 Закону нормативу робочих місць для осіб з інвалідністю, бо відповідач створив відповідні місця з неповною зайнятістю (0,5 штатної одиниці), за наступних обставин.

Звіти за формою №3-ПН, в яких зазначено вищезгадане, подавалися відповідачем до Сумського міського центру зайнятості, який будь-яких зауважень щодо їх змісту, правильності заповнення (оформлення) не мав, їх не повертав, до визначеної законом відповідальності підприємство не притягнув. Звіти не мають прямого відношення до Фонду та предмету спору в цій справі.

Судом установлено, що ПАТ «Сумихімпром», перебуваючи у процедурі банкрутства на стадії санації, керуючись вимогами чинного законодавства та виробничою необхідністю, враховуючи специфіку хімічної галузі, створило робочі місця для осіб з інвалідністю, визначило рівень зайнятості для працівників, що будуть займати ці посади, розмір оплати пропорційно відпрацьованого часу. Кожне робоче місце створено в конкретних підрозділах, а тому припускати, що можливо було б працевлаштувати 5 інвалідів з повною зайнятістю замість 10 з неповною, не віднесено до компетенції ані суду, ані Фонду. Необґрунтоване втручання в господарську діяльність неприпустиме.

Поряд з цим суд зауважує, що цей спір по суті є публічним, відноситься до адміністративних справ, однак у силу того, що триває справа про банкрутство стосовно відповідача, господарський суд вирішує справу такої категорії. За Кодексом адміністративного судочинства України Фонд є суб`єктом владних повноважень, на якого покладено обов`язок діяти в межах своїх повноважень на виконання, покладених державою функцій, та доказування своєї позиції.

Згідно зі ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести суду ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, але позивач з урахуванням всіх обставин справи, не подав суду належних доказів, які б об`єктивно і у визначеному законом порядку підтвердили його позицію.

Враховуючи вищевикладене, дослідивши та оцінивши надані докази у справі, суд дійшов висновку, що вимоги позивача не підлягають задоволенню, оскільки відсутні правові підстави для застосування адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць та нарахування пені.

Щодо інших аргументів сторін суд зазначає, що вони були досліджені у судовому засіданні та не наводяться у рішенні, позаяк не покладаються судом в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», рішення від 10.02.2010). Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі №127/3429/16-ц.

На підставі ст. 129 ГПК України судові витрати зі сплати судового збору покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 73-79, 86, 123, 129, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу, суд

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позовної заяви відмовити.

Повний текст рішення складено 13.10.2020.

Згідно зі статтею 241 Господарського процесуального кодексу України рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до статті 256 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів, а на ухвалу суду - протягом десяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом десяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 261 цього Кодексу.

Суддя В.В. Яковенко