Рішення № 92167440, 01.10.2020, Фортечний районний суд міста Кропивницького (до 25.04.2025 - Кіровський районний суд м. Кіровограда)

Справа № 404/1578/16-ц

Номер провадження 2/404/106/18

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 жовтня 2020 року Кіровський районний суд м. Кіровограда в складі :

головуючого судді Іванової Н.Ю.

при секретарі Гуйван О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кропивницькому за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб про захист прав споживачів та визнання недійсним кредитного договору №11240254000 від 24 жовтня 2007 року, -

ВСТАНОВИВ:

У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про захист прав споживачів та визнання недійсним кредитного договору № 11240254000 від 24 жовтня 2007 року, просив визнати недійсним договір про надання споживчого кредиту № 030/04.08/88-447К від 01 квітня 2008 року укладений між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_1 .

В обґрунтування поданого позову зазначено, що 01 квітня 2008 року між ОСОБА_1 та ВАТ «Сведбанк», активи якого після ліквідації перейшли до ПАТ «Дельта Банк» було укладено кредитний договір № 030/04.08/88-447К від 01 квітня 2008 року.

Відповідно до пунктів 1.1 даного договору банк надає позичальнику кредитні кошти (кредит) в іноземній валюті, доларів США, в сумі 40 000, а позичальник зобов`язується прийняти належним чином використовувати і повернути банку кредитні кошти (кредит) та сплатити плату за кредит у порядку та на умовах, зазначених у договорі. За користування кредитними коштами згідно п. 1.3.1 встановлена процентна ставка у розмірі 11,9 %.

Вказано, що в кредитному договорі № 030/04.08/88-447К від 01 квітня 2008 року зазначено (п.9.1), що відповідач має всі необхідні ліцензії дозволи НБУ і є уповноваженим банком на здійснення валютних операцій відповідно до статей 5, 11, 13 Декрету Кабінету міністрів України від 19 лютого 1993 року №15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та п. 6 ч. 1 ст. 4 закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», але їх не надає та тим самим надає не достовірну інформацію споживачу не підтверджуючи даний факт жодним документом. 01 квітня 2008 року інформація не була надана позивачу про те, що відповідач є уповноваженим банком на здійснення валютних операцій з наданням відповідних Генеральних та індивідуальних ліцензій на здійснення валютних операцій.

Станом на 01 квітня 2008 року ВАТ «Сведбанк» не був уповноваженим банком з надання кредиту готівкою іноземною валютою фізичній особі відповідно до ч. 3 ст. 91 ЦК України, п. 6 ч. 1 ст. 4, ст. 34, п.5 розділу VIII Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», п. 3 ст. 1, ч.2 ст. 5 Декрету Кабінетів Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Вважає, що оспорюваний кредитний договір відповідно до ст.ст. 203, 215, 227 ЦК України є недійсним.

ВАТ «Сведбанк» відповідно до генеральної ліцензії (з додатком) на здійснення валютних операцій, ст. 1054 («кредитний договір») та п. 6 ч. 1 ст. 4, ст. 34 закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» мав право надавати споживчий фінансовий кредит іноземною валютою протягом 11 діб, тобто виконати кредитний договір № 030/04.08/88-447К від 01 квітня 2008 року, лише з дати видачі генеральної ліцензії по 16 жовтня 2011 року.

Всупереч вимогам п. 1 ст. 11 закону України «Про захист прав споживачів», ст. 80, 91, 92 ЦК України, ст. 11 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» позивачу при підписанні кредитного договору № 030/04.08/88-447К від 01 квітня 2008 року відповідачем не було надано інформації про особу кредитодавця, його правоздатність та дієздатність.

Відповідач не мав наміру виконувати кредитний договір № 030/04.08/88-447К від 01 квітня 2008 року, який не був спрямований на реальне настання правових наслідків шляхом надання позивачу кредиту іноземною валютою, що є порушенням ч. 5 ст. 203 ЦК України.

Вищевказаний кредитний договір від 01 квітня 2008 року зі сторони банку був підписаний директором Кіровоградського відділення-керуючого Кіровоградським регіональним департаментом ВАТ «Сведбанк» на підставі довіреності від 24 січня 2008 року, але документального підтвердження повноважень даної особи на підписання договору споживчого кредиту не надано, як і не надано чи мала дана особа відповідні повноваження та чи надані відповідні повноваження юридичною особою відділенню.

Суми грошових зобов`язань у розрізі сукупної вартості кредиту, виданих резидентам України фізичним особам на споживчі цілі у іноземній валюті, з урахуванням знецінення гривні по відношенню до іноземних валют – збільшилась у більше ніж 4-5 рази.

Ці витрати є несправедливою умовою договору, вони не пов`язані із збільшенням процентної ставки по кредиту, що також суперечить п.п. 3, п.5 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

Вважає, що така умова кредитного договору є позадоговірною перешкоджає виконанню боргових зобов`язань у розумінні імперативного припису ч. 1 ст. 524 ЦКУ. Оскільки, позичальники не можуть прямо вплинути на існування валютних ризиків, то ця умова є прикладом агресивної підприємницької практики та нечесної підприємницької діяльності.

Сукупна вартість (ціна) договорів у гривні на момент підписання споживачам не була повідомлена і також вони не мають уявлення про цю істотну умову договору на даний момент. Остаточна ціна споживчого кредиту залишається для споживача невідомою.

Зазначено, що під час укладання кредитного договору банк приховав від позичальника повну та об`єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту, вказав у договорі занижені значення показників суттєвих умов договору, чим ввів позичальника в оману щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми кредиту, яку сплатив би позичальник банку, погашаючи кредит у порядку, визначеному договором. Факт приховування важливої інформації перед підписанням договору та невідповідність встановленим між сторонами у договорі умовам до фактично встановлених з метою отримання прихованого прибутку так як сума платежу зазначеному у договорі не відповідає щомісячному платежу, виходячи із базових умов договору, вказаних у пунктах кредитного договору, що в даному випадку і є умислом в діях відповідача.

Споживчий кредит був укладений у 2007 році, коли Національний банк України, виконуючи конституційний обов`язок, щодо забезпечення стабільності національної грошової одиниці, декларував межу валютних ризиків. так, у документі під назвою «Основні засади грошово-кредитної політики на 2007 рік» у передостанньому абзаці зазначено, що «…обмінний курс гривні до долара США (середній за період) – 4,95-5, 25 грн. за дол. США. І тільки в 2008 році цей документ перестав містити точні дані, щодо коливання курсу гривні.

Отже, споживачі фінансових послуг, за всієї обачності не могли передбачити зростання курсу іноземних валют втричі (чи навіть більше) протягом дії кредитних договорів, а банки та фінансові установи не надавали їм необхідних пояснень, щодо зростання сукупної вартості кредиту та відповідних грошових зобов`язань у гривні по споживчим кредитам в таких масштабах. Натомість споживачі таких фінансових послуг втрачають те, на що вони розраховували, при укладенні договорів, а кредитори претендують на все майно позичальників. Слід врахувати також, що ризик змін подібних обставин повинен нести той, хто встановлює курси обміну іноземних валют і на кого Конституцією України покладена функція забезпечення стабільності національної грошової одиниці – Національний Банк України.

Ухвалою судді Кіровського районного суду м. Кіровограда Іванової Н.Ю. від 22 березня 2016 року відкрито провадження у справі та призначено судове засідання.

25 травня 2016 року від представника відповідача до суду надійшли заперечення, відповідно яких вказано, що 01 квітня 2008 року між ПАТ «Сведбанк» та гр. ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 030/04.08/88-447К, згідно умов якого позичальник отримав кредит в сумі 40 000 доларів США, із сплатою 11,9 % річних, терміном повернення по 31 березня 2018 року. В забезпечення виконання позичальником зобов`язань по кредитному договору останнім передано банку в іпотеку трикімнатну квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_1

25 травня 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого ПАТ «Сведбанк» відступив, а ПАТ «Дельта Банк» набув права вимоги до боржників по кредитних договорах та забезпечувальних договорах, в тому числі і за кредитним договором № 030/04.08/88-447К, укладеним між ОСОБА_1 та ПАТ «Сведбанк».

ПАТ «Дельта Банк» вважає заявлені позовні вимоги безпідставними і такими, що не ґрунтуються на матеріалах справи та вважає, що наведені в позові аргументи для визнання недійсним кредитного договору не заслуговують уваги.

ПАТ «Сведбанк» 07 грудня 2007 року отримав в Національному банку України ліцензію на здійснення банківської діяльності за № 38.

Таким чином, банк на законних підставах, на підставі отриманої в НБУ Генеральної ліцензії здійснює залучення іноземної валюти на депозитні рахунки вкладників та здійснював розміщення залучених валютних коштів на валютному ринку України, шляхом надання кредитів фізичним та юридичним особам.

Кредит був наданий позивачу в межах наявної в ПАТ «Сведбанк» ліцензії НБУ на право здійснення операції з іноземною валютою і додаткова ліцензія на видачу кредиту чинним законодавством України не вимагається, оскільки при видачі кредиту позивачеві банк не порушив ні термінів, ні сум, за умови порушення яких проводиться додаткове ліцензування, а позивач не навів ніяких законодавчих обмежень (якщо вони існують) з цього приводу.

Банківська ліцензія № 38 видана ПАТ «Сведбанк» 07 грудня 2007 року, спірний кредитний договір укладено між сторонами 01 квітня 2008 року, таким чином на час підписання кредитного договору банк мав всі необхідні ліцензії та дозволи для проведення такої операції, тому відсутні підстави для визнання недійсним кредитного договору з підстав визначених ст. 227 ЦК України.

Згідно з пунктом 10.2 кредитного договору, підписанням цього договору позичальник підтвердив, що перед укладенням кредитного договору банк надав йому в письмовій формі всю інформацію про умови кредитування. Також при укладанні кредитного договору йому була надана вся необхідна інформація передбачена «Правилами надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» затвердженими Постановою правління НБУ від 10 травня 2007 року №168 в повному обсязі.

Укладаючи 01 квітня 2008 року кредитний договір ПАТ «Сведбанк» та позивач визнавали шляхом підписання договору всі його суттєві умови, що зазначені в самому тексті договору: укладенням цього договору сторони досягли згоди з усіх його істотних умов та не існує будь-яких умов, які можуть бути істотними та необхідними за змістом цього договору.

Оскільки, підписанням умов кредитного договору позивач погодився з усіма запропонованими ПАТ «Сведбанк» умовами кредитування, то відповідно до ст. 525, ст. 526 ЦК України взяті позивачем зобов`язання по кредитному договору мають виконуватись належним чином, на підставі підписаного сторонами кредитного договору. Ніяких звернень до ПАТ «Сведбанк» або «Дельта Банк» з приводу незрозумілості тих чи інших умов кредитного договору від позивача не надходило.

В кредитному договорі не зазначено, що валютні ризики, які можуть виникнути в наслідок коливань національної валюти по відношенню до іноземної покладаються на банк, а кредитним договором а. п.п 1.1, 2.4 чітко передбачено, в якій грошовій одиниці видавався кредит та в якій він має повернутися.

Позивачем в позові, відповідно до вимог ст. 216 ЦК України не ставиться питання про проведення двосторонньої реституції, у випадку визнання недійсним кредитного договору, та не визнаються строки, спосіб та порядок повернення відповідачеві всього отриманого за кредитним договором, оскільки позивач взагалі цим питанням не переймається, а лише хоче визнати недійсним кредитний договір.

Твердження позивача з приводу невідповідності кредитного договору умовам Закону України «Про захист прав споживачів» не відповідає дійсності.

Вважає, що перебіг позовної давності щодо визнання договору недійсним від 01 квітня 2008 року закінчився в 2011 році, натомість позивач звернувся до суду з позовом у дані справі лише в 2016 році, тобто строк позовної давності закінчився до дати звернення позивача до суду. Позивачем у справі не доведено існування тих підстав, на які він посилається як на підставу визнання недійсним кредитного договору.

Ухвалою Кіровського районного суду м. Кіровограда від 13 липня 2016 року залучено по справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог предмет спору на стороні відповідача – Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.

24 січня 2017 року від представника Фонду гарантування вкладів фізичних осіб до суду надійшли письмові пояснення, відповідно яких вказано, що 02 березня 2015 року, на підставі постанови Правління НБУ № 150 від 02 березня 2015 року «Про віднесення ПАТ «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 02 березня 2015 року № 51 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Дельта Банк» згідно з яким з 03 березня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію в ПАТ «Дельта Банк», код ЄДРПОУ 34047020, Кадирова В.В.

На підставі постанови Правління Національного банку України від 02 жовтня 2015 року № 664 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 02 жовтня 2015 року № 181 «Про початок процедури ліквідації АТ «Дельта банк» та делегування повноважень ліквідатора банку» (з врахуванням рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 278 від 30 грудня 2015 року), згідно з яким розпочато процедуру ліквідації банку з 05 жовтня 2015 року по 04 жовтня 2017 року включно та призначено уповноважену особу фонду вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Дельта Банк» Кадирова В.В.

Позивач, обґрунтовуючи позовні вимоги посилається на незаконність укладеного ним 01 квітня 2008 року з ВАТ «Сведбанк» кредитного договору № 030/04.08/88-447К, у зв`язку з відсутністю у банку індивідуальної ліцензії на здійснення валютних операцій на видачу валютних кредитів резидентам України фізичним особам для використання на території України згідно ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю».

Однак, дана обставина спростовується доказами наявними в матеріалах справи, а саме доданою копією ліцензії на здійснення банківської діяльності за № 38 яку було отримано ВАТ «Сведбанк» 07 грудня 2007 року в Національному банку України.

Отже, ВАТ «Сведбанк» на законних підставах, на підставі отриманої в НБУ Генеральної ліцензії здійснює залучення іноземної валюти на депозитні рахунки вкладників та здійснював розміщення залучених валют коштів на валютному ринку України, шляхом надання кредитів фізичним та юридичним особам.

Вважає, що перебіг позовної давності щодо визнання недійсним кредитного договору від 01 квітня 2008 року закінчився в 2011 році, натомість, позивач звернувся до суду з позовом у даній справі лише у 2016 році, тобто строк позовної давності закінчився до дати звернення позивача до суду.

Позивачем у дані справі не доведено існування тих підстав, на які він посилається як на підставу визнання недійсним кредитного договору.

Ухвалою Кіровського районного суду м. Кіровограда від 25 січня 2018 року визначено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.

Ухвалою Кіровського районного суду м. Кіровограда від 22 жовтня 2018 року по справі призначено судово-економічну експертизу, провадження у справі зупинено на час проведення експертизи.

Ухвалою Кіровського районного суду м. Кіровограда від 27 лютого 2019 року провадження по справі поновлено та призначено розгляд справи в судовому засіданні.

Ухвалою Кіровського районного суду м. Кіровограда від 30 липня 2019 року клопотання експерта про надання додаткових документів, необхідних для виконання експертизи задоволено, Для виконання судової експертизи надано експерту документи зазначені в клопотанні від 09 січня 2019 року. Провадження у справі зупинено на час проведення експертизи.

Ухвалою Кіровського районного суду м. Кіровограда від 10 вересня 2019 року провадження по справі поновлено та призначено підготовче засідання.

Ухвалою Кіровського районного суду м. Кіровограда від 22 січня 2020 року закрито підготовче провадження, справу призначено до судового розгляду по суті в судовому засіданні.

Представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив задовольнити.

Представник відповідача проти позовних вимог заперечував та просив суд у позові відмовити.

Представник третьої особи в судове засідання не з`явився, повідомлявся належним чином.

Суд, в межах наданих доказів, заслухавши пояснення представника позивача, представника відповідача, дослідивши матеріали справи, дійшов висновку, що позов ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб про захист прав споживачів та визнання недійсним кредитного договору № 11240254000 від 24 жовтня 2007 року не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Частиною 3 ст. 12 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом ( ст. 81 ЦПК України).

Судом встановлено, що між ОСОБА_1 та ВАТ «Сведбанк», активи якого після ліквідації перейшли до ПАТ «Дельта Банк» було укладено кредитний договір № 030/04.08/88-447К від 01 квітня 2008 року.

Згідно умов договору банк зобов`язався надати позивачу кредит у розмірі 40 000 дол. США строком з 01 квітня 2008 року по 31 березня 2018 року, а позивач зобов`язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в порядку, встановленому договором.

25 травня 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого ПАТ «Сведбанк» відступив, а ПАТ «Дельта Банк» набув права вимоги до боржників по кредитних договорах та забезпечувальних договорах, в тому числі і за кредитним договором № 030/04.08/88-447К, укладеним між ОСОБА_1 та ПАТ «Сведбанк».

Однією із засад цивільного законодавства України є свобода договору (п. 3 ч. 1 ст. 3, ст. 627 ЦК України), яка полягає в тому, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України).

Згідно ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. У випадках, передбачених законодавством, право сторін визначати умови договору на власний розсуд може бути обмежено.

Зокрема, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено особливі вимоги щодо умов договору споживчого кредиту та порядку його укладення.

На договори поширюється презумпція правомірності правочину, встановлена ст. 204 ЦК України, яка може бути оспорена в судовому порядку.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, закріплені у ст. 203 ЦК України.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (ч. 1 ст. 215 ЦК України).

Враховуючи, що позивач в позові навів кілька самостійних підстав для визнання оспорюваного кредитного договору недійсним, суд оцінює їх окремо.

Щодо визнання недійсним правочину з підстав, передбачених ст. 227 ЦК України.

Так, статтею 227 ЦК України визначено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Законним платіжним засобом, обов`язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (ст. 192 ЦК України).

Відповідно до ч. 3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року № 15-93 визначено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом.

Відповідно до статей 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» до банківських послуг належать операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Пунктом 2.3 Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 17 липня 2001 року № 275, передбачено, що за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку України банки мають права здійснювати, зокрема, операції з валютними цінностями.

Банк, як фінансова установа, отримавши у встановленому законом порядку (статті 19, 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність») банківську та генеральну ліцензії на здійснення валютних операцій або письмовий дозвіл на здійснення операцій із валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, має право здійснювати операції з надання кредитів у іноземній валюті (стаття 5 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»).

Національним банком України на виконання положень статті 11 цього Декрету, статті 44 Закону України «Про Національний банк України» в межах своїх повноважень прийнято Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 483 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 09 листопада 2004 року № 1429/10028).

Згідно з пунктом 1.5 цього Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію, письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» вважається генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).

Як вбачається із матеріалів справи, 07 грудня 2007 року Національним банком України видано ВАТ «Сведбанк» банківську ліцензію № 38 на право здійснення банківських операцій, визначених ч. 1 та пунктами 5 – 11 ч. 2 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», а 07 грудня 2007 року Національний банк України видав банку дозвіл № 38-2 з додатком, який містить перелік операцій, які має право здійснювати цей банк серед яких, зокрема, залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України.

Посвідчені відповідачем копії вказаних документів, надані до суду, являються належними і допустимими доказами цих обставин.

Крім цього, у списку, який є додатком до листа Національного банку України, ВАТ «Сведбанк» входить до списку банків, які отримали банківську ліцензію та письмовий дозвіл Національного банку України на здійснення валютних операцій.

Отже, ВАТ «Сведбанк», як фінансова установа, отримавши у встановленому законом порядку (статті 19, 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність») банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій із валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» від 15 лютого 2011 року № 3024-VI є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, мав право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті (пункт 2 статті 5 Декрету).

Статтею 192 ЦК України передбачено, що законним платіжним засобом, обов`язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України — гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно ст. 524 ЦК України, зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (ст. 533 ЦК України).

Таким чином, законодавством визначено право здійснювати валютні операції та використовувати іноземну валюту як засіб платежу, а також наявність у банку, який на час укладення з позивачем оспорюваного кредитного договору діяв на підставі банківської ліцензії та дозволу Національного банку України на розміщення іноземної валюти на внутрішньому валютному ринку, а також відсутність станом на 01 квітня 2008 року законодавчої заборони на надання споживчих кредитів в іноземній валюті, а тому суд дійшов висновку про наявність у банку, на той час, права надавати споживчий кредит в іноземній валюті та вимагати його повернення, а також процентів за користування кредитними коштами в іноземній валюті.

Закон України від 22 вересня 2011 року № 3795-УІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», згідно з якими ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» було доповнено абзацом третім, відповідно до якого надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється, набрав чинності лише 16 жовтня 2011 року, який, відповідно до пунктів 1, 2 його Прикінцевих положень набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, а його дія не поширюється на кредитні договори, укладені до набрання ним чинності.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

За таких обставин суд вважає недоведеними та безпідставними заявлені позивачем позовні вимоги про визнання укладеного між ним і відповідачем по справі кредитного договору недійсним з підстав, передбачених ст. 227 ЦК України, а також з огляду на те, що сам позивач з умовами кредитування (вираження у договорі грошових зобов`язань в іноземній валюті) погодилась.

Щодо визнання недійсним правочину з підстав, передбачених ст. 230 ЦК України та ст. 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів».

Згідно ч. 1 ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Обґрунтовуючи свої вимоги ОСОБА_1 вказував на те, що банк не дотримався вимог статей 11, 15 Закону України «Про захист прав споживачів» і не надав йому час на підписання оспорюваного кредитного договору інформацію про особу кредитодавця, його правоздатність та дієздатність, а також про пропоновану банком послугу, що є предметом договору. Це, за твердженням позивача, позбавило його можливості належним чином оцінити властивості банківської послуги та можливі негативні наслідки від її отримання.

Укладаючи з банком вказаний договір, позивач не мав сумніву у здатності відповідача на вчинення таких правочинів, а тому його доводи про те, що неповідомлення банком про наявність у нього цивільної дієздатності та правоздатності на укладення договорів стало перешкодою у прийнятті правильного рішення та ввело в оману є безпідставними.

Позивач, також посилався на те, що кредитний договір не містить детального розпису сукупної вартості кредиту, а надана банком інформація не містить повних відомостей про запропонований банком продукт, та банк не попередив його про можливі валютні ризики, що суперечить положенням ст.ст. 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» та Правилам надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, що свідчить про несправедливі умови договору та нечесну підприємницьку практику банку.

Згідно ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції станом на час виникнення спірних правовідносин, далі - Закон) перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов`язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов`язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

Порядок виконання банківськими установами вимог ч. 2 ст. 11 Закону деталізовано у Правилах надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168.

Згідно змісту пунктів 2.1, 2.4. Правил банки зобов`язані перед укладенням договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про банківську установу, умови кредитування, а також орієнтовну вартість кредиту. Банки зобов`язані отримати письмове підтвердження споживача про ознайомлення з наведеною інформацією.

Відповідно абз. 2 ч. 2 ст. 11 Закону у разі ненадання зазначеної інформації суб`єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону, а саме: розірвання договору, відшкодування збитків, штраф.

Згідно ч. 5 ст. 11 Закону до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача (ч. 2 ст. 18 Закону).

Пунктом 10 ч. 3 ст. 18 цього Закону встановлено, що несправедливими є умови договору про установлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору.

За змістом частин 5, 6 ст. 18 Закону, якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача договір може бути визнаним недійсним у цілому.

Крім того, ст. 19 Закону заборонена нечесна підприємницька практика, яка включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Заперечуючи проти позову, відповідач надав суду докази виконання ним вимог законодавства про ознайомлення позивача в письмовій формі з умовами кредитування та орієнтовною вартістю кредиту, що підтверджується його особистим підписом.

Вказані документи, в їх сукупності, містять інформацію, передбачену Законом та Правилами. Ці дані давали позивачу можливість визначити розмір своїх витрат на виконання його зобов`язань за договором.

Тому, обставини справи не дають підстав вважати, що позивач був позбавлений достатньої і достовірної інформації для прийняття ним вільного і свідомого вибору щодо укладання із банком кредитного договору.

Таким чином, твердження позивача, з посиланням на ст. 11, ст. 18, п. 1 ч. 2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», про ненадання попередньої інформації про кредит, несправедливі умови договору та нечесну і агресивну підприємницьку практику є безпідставними.

Суд відхиляє також твердження позивача про несправедливість умов договору внаслідок покладання на нього тягаря від знецінення національної валюти відносно валюти договору, так як оспорюваний кредитний договір не містить умов щодо покладення такої відповідальності на будь-яку із його сторін, а фактичне знецінення національної валюти, у якій формуються доходи позивача, відноситься до звичайних ризиків позичальника, які він мав усвідомлювати при укладенні договору.

Враховуючи вищевикладене, спірний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних його умов, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, у тому числі у відповідача була відповідна банківська ліцензія на видачу кредиту у валюті, волевиявлення сторін було вільним і відповідало їхній внутрішній волі, умови кредитного договору викладені чітко та з наявністю повної інформації стосовно умов кредитування, позивач підписав кредитний договір, на момент укладення договору та протягом 8 років з дня його укладення не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору, та виконував його умови.

Разом з тим, висновок експерта №2862 від 30 серпня 2019 року не спростовує обізнаність та погодження позивача з усіма умовами надання кредиту банком, у тому числі, і з сукупною вартістю кредиту у вигляді реальної відсоткової ставки за кредитним договором та сукупної вартості кредиту у вигляді абсолютного здороження кредиту.

Таким чином, суд вважає, що заявлені вимоги в даному випадку не можуть бути задоволеними, оскільки відсутні підстави для визнання кредитного договору № 030/04.08/88-447К від 01 квітня 2008 року укладеного між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_1 недійсними, а відтак позов є безпідставним та необґрунтованим.

Щодо пропуску позовної давності, про застосування якого заявив представник банку, то необхідно зазначити наступне.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

При цьому, відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.

Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами N 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ "Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»). Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав.

Як вбачається з матеріалів справи, кредитний договір містять підпис позивача. Саме з моменту підписання зазначеного договору слід вважати, що останній був ознайомлений з його змістом, а звернувся до суду лише 14 серпня 2016 року. При цьому, відмовити в позові через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог при пропуску строку звернення до суду у позові належить відмовити за безпідставністю, необґрунтованістю позовних вимог.

За таких обставин, посилання представника банку на те, що позивач пропустив строк позовної давності є зайвим, так як в задоволенні позову судом відмовлено через відсутність правових підстав для його задоволення.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Пронін проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).

Відповідно до ст.141 ЦПК України, судові витрати по справі компенсувати за рахунок держави.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 2, 5, 11, 12, 76-81, 89, 133, 134, 137, 141, 247, 258-259, 263-265, 273, 354 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ :

У задоволенні позовних вимог - відмовити повністю.

Судові витрати по справі компенсувати за рахунок держави.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено до Кропивницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відомості про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 , ІПН НОМЕР_1 .

Відповідач: Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», місце знаходження: м. Київ, вул. Щорса, буд. 36-б, код ЄДРПОУ 34047020.

Третя особа: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, місце знаходження: м. Київ, вул. Січових стрільців, буд. 17, код ЄДРПОУ 21708016.

Повний текст судового рішення складено 13.10.2020 року.

Суддя Кіровського Н. Ю. Іванова

районного суду

м.Кіровограда