Рішення № 9209685, 23.03.2010, Господарський суд Вінницької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

21036, м. Вінниця, Хмельницьке шосе, 7 тел. 66-03-00, 66-11-31 http://vn.arbitr.gov.ua

_________________

І м е н е м У к р а ї н и

РІШЕННЯ

23 березня 2010 р.           Справа 5/316-06

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю “Концерн “Сімекс-Агро”, с. Зозів Липовецького р-ну Вінницької області

до: Сільськогосподарського виробничого кооперативу “Україна”, с. Зозів Липовецького р-ну Вінницької області

про витребування орендованих земельних ділянок та відшкодування збитків на суму 2793515,15 грн.

Головуючий суддя

Cекретар судового засідання

Представники

          позивача : Мельник І.О. - за довіреністю;

          відповідача : Маліцький М.В. - за довіреністю, Фурман О.А.-директор СВК "Україна"

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Заявлено позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Концерн «Сімекс-Агро» до Сільськогосподарського виробничого кооперативу «Україна» про витребування орендованих земельних ділянок та відшкодування збитків на суму 1034731,75 грн.

18.01.2010 р. позивач подав до суду заяву № б/н від 17.01.2010 року про уточнення позовних вимог та збільшення їх розміру, згідно якої просив суд визнати нікчемними договори оренди землі, укладені між Сільськогосподарським виробничим кооперативом «Україна» та громадянами, список яких наведений у додатку № 2 до даної заяви; зобов’язати Сільськогосподарський виробничий кооператив «Україна» припинити фактичне використання земельних ділянок загальною площею 585,0566 га, які розташовані на території Зозівської сільської ради, Липовецького району, Вінницької області, передати їх законному орендарю - Товариству з обмеженою відповідальністю «Концерн «Сімекс-Агро» та не чинити перешкод у використанні позивачем вказаних земельних ділянок для власних потреб; стягнути з Сільськогосподарського виробничого кооперативу «Україна» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Концерн «Сімекс-Агро» 2793515,15 грн. (два мільйони сімсот дев’яносто три тисячі п’ятсот п'ятнадцять гривень 15 коп.) шкоди, заподіяної внаслідок незаконного заволодіння земельними ділянками, що перебувають в оренді Товариства з обмеженою відповідальністю «Концерн «Сімекс-Агро».

Відповідно до ч. 4 ст. 22 ГПК України позивач вправі до прийняття рішення по справі змінити підставу або предмет позову, збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу, в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог.

Подана позивачем заява № б/н від 17.01.2010 року судом приймається, оскільки позивачем при подачі даної заяви, як свідчать додані до неї докази, було дотримано вимоги щодо належного повідомлення відповідача про збільшення розміру позовних вимог та сплати державного мита в установленому розмірі.

Позов мотивований тим, що у червні 2003 р. Приватне підприємство «Агрофірма «Сімекс-Агро» з власниками сертифікатів на право на земельну частку (пай) уклало договори оренди земельних ділянок загальною площею 595,105 га, які розташовані на території Зозівської сільської ради Липовецького району, Вінницької області. Договори оренди відповідно до вимог чинного на той час законодавства України були належним чином зареєстровані в книзі записів реєстрації договорів оренди часток (паїв) Зозівської сільської ради.

У травні 2004 р. Приватне підприємство «Агрофірма «Сімекс-Агро»було реорганізоване шляхом його перетворення у Товариство з обмеженою відповідальністю «Концерн «Сімекс-Агро» з переходом до останнього усього майна, усіх прав та обов’язків ПП «Агрофірма «Сімекс-Агро». Відповідно до частини 4 ст. 32 Закону України «Про оренду землі»реорганізація юридичної особи-орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання договору, якщо інше не передбачено договором оренди землі. Враховуючи вказану норму законодавства України, а також те, що в договорах оренди земельної частки (паю) не було передбачено таку підставу зміни чи розірвання договору як реорганізація орендаря, ТОВ «Концерн «Сімекс-Агро»законно продовжив користування орендованими земельними ділянками.

Весною 2005 р. відповідач здійснив самозахоплення земельних ділянок, які знаходилися на той час в оренді позивача. Вказані ділянки відповідач засіяв частково буряками, а частково ярою пшеницею.

Факт самозахоплення земельних ділянок підтверджується актом державного інспектора від 03.03.2006 р., де вказано, що відповідач протягом 2005 р. використовував спірні земельні ділянки площею 581 га без документів, надано припис; актом державного інспектора від 05.07.2006р., з якого вбачається, що за участю Державного інспектора екологічної інспекції та начальника Липовецького районного реєстраційного відділу проведено повторну перевірку та встановлено, що відповідач припису не виконав, а продовжує і надалі самовільно використовувати земельні ділянки загальною площею 581 га, що перебувають в оренді в позивача на підставі договорів оренди земельних часток (паїв).

За фактом самозахоплення земельних ділянок 06.04.2006р. щодо керівника СВК «Україна» Панасюка Є.М. Липовецьким районним відділом земельних ресурсів була винесена постанова про накладення адміністративного стягнення. Після ряду судових оскаржень Київський апеляційний адміністративний суд вказану постанову залишив в силі, що доказує факт того, що починаючи з березня 2005 р. відповідач внаслідок самозахоплення неправомірно користується земельними ділянками, належними позивачу на правах оренди.

До початку 2006 р. власникам сертифікатів на право на земельну частку (пай), які передали в оренду позивачу земельні ділянки, було видано державні акти на право власності на землю.

Позивач мав намір переукласти з власниками земельних ділянок договори оренди землі. Проте, як виявилося, орендодавці, не розірвавши з позивачем договорів оренди, уклали нові договори оренди землі з відповідачем.

Внаслідок таких незаконних дій відповідача та орендодавців позивач втратив можливість користуватися земельними ділянками загальною площею 585,0566 га. Окрім того, з 2005 р. по даний час позивачу завдаються збитки у зв’язку із неможливістю користуватися земельними ділянками внаслідок незаконного їх зайняття відповідачем.

Відповідач, уклавши договори оренди землі з орендодавцями, грубо порушив норми Закону України «Про оренду землі», Цивільного кодексу України, положення договорів оренди земельних часток (паю), враховуючи те, що відповідач та орендодавці знали про укладені з позивачем договори оренди земельних часток (паїв); знали про вимоги Розділу ІХ «Перехідні положення» Закону України «Про оренду землі» щодо необхідності переукладення договорів оренди землі відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку на тих самих умовах, що і раніше укладений договір; договори оренди земельних часток (паїв), укладені між позивачем та тими ж орендодавцями не були припинені, змінені чи розірвані та діють по сьогодні; жодних підстав для припинення договорів оренди з позивачем, вказаних в ст. 31 Закону України «Про оренду землі», не було; позивач не надавав згоди на розірвання чи припинення вищенаведених договорів оренди земельних часток (паїв).

Таким чином, договори оренди, укладені між відповідачем та особами, вказаними в додатку № 2 до заяви № б/н від 17.01.2010 року, є недійсними з моменту їх укладення. А тому відповідач незаконно, безпідставно, самовільно користується земельними ділянками загальною площею 585,0566 га. з моменту укладення договорів оренди у 2006р. по сьогоднішній день.

25.07.2007 р. Кабінетом Міністрів України була прийнята Постанова № 963, якою було затверджено Методику визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу.

Згідно п.4 вказаної Методики розмір шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельної ділянки, визначається для всіх категорій земель (крім земель житлової та громадської забудови) за встановленою формулою.

Виходячи із розрахунків позивача, протягом 2005 - 2009 р.р. відповідач, внаслідок незаконного заволодіння земельними ділянками, що перебували в оренді позивача, завдав останньому шкоди на загальну суму 2793515,15 грн. (два мільйони сімсот дев’яносто три тисячі п’ятсот п'ятнадцять гривень 15 коп.).

У зв"язку із наведеним вище, позивач просить суд визнати нікчемними договори оренди землі, укладені між відповідачем та громадянами, наведеними в додатку № 2 до заяви № б/н від 17.01.2010 року, зобов’язати відповідача припинити фактичне використання земельних ділянок загальною площею 585,0566 га, передати їх позивачу, не чинити перешкод у використанні вказаних земельних ділянок для власних потреб, а також стягнути з відповідача 2793515,15 грн. шкоди.

Відповідач у поданому відзиві (вх. № 3159 від 22.03.2010 року) на позовну заяву просить в задоволенні позову відмовити в повному обсязі, виходячи із наступного.

На думку відповідача, договори оренди з пайовиками, які вказані в заяві позивача, були укладені Агрофірмою «Сімекс-Агро», а до суду із позовом звернулося ТОВ «Концерн «Сімекс-Агро», який не є правонаступником попереднього сільськогосподарського підприємства.

12.02.2004 р. мало місце звернення генерального директора Агрофірми «Сімекс-Агро» Марківського В.І. до директорів відділень, в тому числі і до Зозівського в особі Панасюка Є.М., для створення сільськогосподарських кооперативів. Для створення сільськогосподарського виробничого кооперативу в с.Зозів були проведені збори власників майнових та земельних паїв, які розглядали питання про його створення.

Правління кооперативу звернулося із клопотанням до позивача про надання в суборенду землі в кількості 804 га. На думку відповідача, дане клопотання є фактично договором піднайму у розумінні ст. 774 ЦК України.

Згідно акту приймання-передачі земля відповідачу не передавалася, оскільки на це було погодження із генеральним директором Концерну Марківським В.І.

Надана в суборенду земля в березні 2005 р. була відповідачем виорана та оброблена.

В березні 2006 р. були укладені договори оренди землі з орендодавцями на підставі заяв та державних актів, які були зареєстровані у відділі земельних ресурсів. Перереєстрація договорів проводилася відповідно до ст. 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень».

Відповідач, вважає, що питання з приводу нікчемності укладених договорів не може ставитися позивачем у даному судовому засіданні, оскільки позивач не є стороною по договорах, він не навів, яким саме законом договори оренди визнані нікчемними.

Щодо витребування орендованих земельних ділянок відповідач зазначив, що в цій частині позов є безпідставним у зв’язку із тим, що у 2006 р. орендодавці уклали договори оренди на всі спірні площі з СВК «Україна», вони зареєстровані у Вінницькій регіональній філії ДП "Центр державного земельного кадастру".

З приводу відшкодування збитків відповідач зазначив, що збитки відшкодовуються лише тоді, коли доведено, що власнику чи користувачу вони спричинені неправомірними діями, є причинний зв'язок між ними та наявна матеріальна шкода. Посилання позивача на ст.ст. 212, 152, 156 ЗК України має місце лише при наявності підтвердження самовільного зайняття земельної ділянки. А в даному випадку самовільного зайняття не було, оскільки позивач передав земельні ділянки відповідачу в суборенду на п’ять років відповідно до договору піднайму від 16.03.2005р.

На думку відповідача, позовні вимоги є надуманими та безпідставними, а тому задоволенню не підлягають.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, з’ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

В червні 2003 р. Приватне підприємство «Агрофірма «Сімекс-Агро»уклало договори оренди земельних ділянок терміном на сім років загальною площею 595,105 га, які розташовані на території Зозівської сільської ради Липовецького району, Вінницької області. Перелік орендодавців, дата реєстрації, номер сертифікату та площі земельних ділянок позивач навів в Реєстрі, який є додатком № 1 до його заяви № б/н від 17.01.2010 року (а.с. 137-140, том 7). Окрім того, позивач долучив до матеріалів справи копії договорів оренди з власниками сертифікатів на право власності на земельну частку (пай).

Як вбачається з наданих доказів, всі договори оренди земельної частки (паю), укладені між ПП «Агрофірма «Сімекс-Агро»та орендарями, були належним чином зареєстровані в книзі записів реєстрації договорів оренди часток (паїв) Зозівської сільської ради, про що свідчать реєстраційні номери, підписи та печатки відповідних посадових осіб.

У травні 2004 р. Приватне підприємство «Агрофірма «Сімекс-Агро» було реорганізоване шляхом його перетворення у Товариство з обмеженою відповідальністю «Концерн «Сімекс-Агро». Відповідно до ст. 1.3. Статуту позивача, Товариство створюється у відповідності до статей 104, 105, 106, 107, 108 Цивільного кодексу України шляхом перетворення Приватного підприємства “Агрофірма “Сімекс-Агро” (вул. Леніна, буд. 41, с. Зозів, Липовецький район, Вінницька область) у Товариство з обмеженою відповідальністю “Концерн “Сімекс-Агро” з переходом до останнього усього майна, усіх прав та обов’язків Приватного підприємства “Агрофірма “Сімекс-Агро”.

В статті ст. 32 Закону України «Про оренду землі»№ 161-XIV від 06.10.1998 р. зазначено, що реорганізація юридичної особи-орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання договору, якщо інше не передбачено договором оренди землі.

Здійснивши аналіз договорів оренди земельної частки (паю), укладених між ПП «Агрофірма «Сімекс-Агро»та орендарями, суд встановив, що у вказаних договорах не було передбачено такої підстави зміни чи розірвання договору як реорганізація орендаря. Враховуючи вказане, укладені позивачем з власниками сертифікатів на право власності на земельну частку (пай) договори не втратили чинності внаслідок реорганізації орендаря.

Твердження відповідача про відсутність правонаступництва судом до уваги не береться, оскільки не є обґрунтованими та спростовуються матеріалами справи, зокрема, ст. 1.3. Статуту Товариства з обмеженою відповідальністю “Концерн “Сімекс-Агро”.

Як вбачається з матеріалів справи, 03.03.2006 р. Державний інспектор з контролю за використанням та охороною земель Управління з контролю за використанням та охороною земель у Вінницькій області провів перевірку з питань дотримання вимог земельного законодавства та встановив, що відповідач протягом 2005 р. використовував земельні ділянки площею 581 га, які перебували в оренді позивача, без документів, що підтверджують право користування ними та виніс припис про усунення виявлених правопорушень.

05.07.2006 р. Державний інспектор з контролю за використанням та охороною земель Управління з контролю за використанням та охороною земель у Вінницькій області, за участю Державного інспектора екологічної інспекції та начальника Липовецького районного реєстраційного відділу провів повторну перевірку та встановив, що відповідач припису не виконав, а продовжує і надалі самовільно використовувати земельні ділянки загальною площею 581 га, що перебувають в оренді позивача на підставі договорів оренди земельних часток (паїв).

Факти самовільного використання земель встановлені та описані в актах державного інспектора від 03.03.2006 р. та 05.07.2006 р.

Постановою Липовецького районного відділу земельних ресурсів від 06.04.2006 р. директора СВК «Україна»Панасюка Є.М. визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення за самовільне зайняття земельних ділянок, яка станом на момент розгляду даної справи є чинною.

Відповідач в своїх поясненнях та відзиві підтверджує факт використання спірних земельних ділянок у 2005 р. Зокрема, у поясненнях від 06.09.2006 р. та у відзиві № б/н від 17.03.2010р. на позовну заяву відповідач зазначає, що в березні 2005 р. ним була виорана та оброблена земля, надана позивачем йому в суборенду.

Твердження відповідача про те, що клопотання Кооперативу «Україна»до Позивача про надання в суборенду землі є фактично договором піднайму в розумінні ст. 774 ЦК України суперечить нормам чинного законодавства України, оскільки згідно ст. ст. 626, 638, 639 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків, він є укладений, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, а сам договір може бути укладений в будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Згідно ч. 2 ст. 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Відповідно до ст. 14 Закону України «Про оренду землі»№ 161-XIV від 06.10.1998р. договір оренди землі укладається у письмовій формі. З огляду на вказане, клопотання відповідача до позивача про надання йому в суборенду землі не може бути формою договору суборенди землі. Поряд з цим, відповідач не надав суду договір суборенди землі від 16.03.2005 р., на який він посилався. За таких обставин заначені твердження відповідача до уваги судом не беруться.

Матеріалами справи підтверджується факт самовільного зайняття відповідачем земельних ділянок, які знаходилися в оренді у позивача. При цьому, судом встановлено, що відповідач з березня 2005р. по час складання актів перевірки (03.03.2006 р. та 05.07.2006 р.) використовував земельні ділянки площею 581 га без наявності належних документів, що підтверджують право користування ними.

Як встановлено судом, протягом березня-квітня 2006 р. відповідач уклав договори оренди землі з власниками державних актів на право власності на землю. Перелік орендодавців, дата реєстрації ДЗК, номер ДЗК та площі земельних ділянок позивач навів в Реєстрі, який є додатком № 2 до заяви № б/н від 17.01.2010 року та підтверджується відповідачем, а також листом № 1462 від 15.03.2010 року Вінницької регіональної філії ДП "Центр державного земельного кадастру".

Як випливає з аналізу договорів, поданих сторонами, а також беручи до уваги реєстри, подані відповідачем та позивачем (додатки № 1 та № 2 до заяви № б/н від 17.01.2010 року про уточнення позовних вимог та збільшення їх розміру, листом № 1462 від 15.03.2010 року Вінницької регіональної філії ДП "Центр державного земельного кадастру"), особи, які уклали з позивачем договори оренди земельних часток (паїв) на підставі сертифікатів на право власності на земельну частку (пай), є тими ж самими особами, які уклали з відповідачем договори оренди землі на підставі державних актів.

При цьому, загальна площа орендованих земельних ділянок згідно договорів оренди, що були укладені між позивачем та орендодавцями на підставі сертифікатів на право власності на земельну частку (пай), становить 595,105 га. Після отримання державних актів відповідач уклав договори оренди із тими ж особами на загальну площу 585,0566 га.

Враховуючи вказані документи та пояснення сторін суд дійшов висновку, що перед тим, як громадянам було видано державні акти на право власності на землю, земельні ділянки були визначені на місцевості (в натурі). При цьому, розмір площі земельних ділянок встановлювався залежно від того, на якій місцевості була визначена земельна ділянка конкретної особи та якими були якісні характеристики землі. Таким чином, 165 договорів оренди, укладених між орендодавцями та позивачем на підставі сертифікатів становили площу 595,105 га, а 165 договорів оренди укладених між тими ж орендодавцями та відповідачем на підставі державних актів становили площу 585,0566 га.

Відповідно до Розділу ІХ «Перехідні положення»Закону України «Про оренду землі»№ 161-XIV від 06.10.1998р. після виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) договір оренди землі переукладається відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку на тих самих умовах, що і раніше укладений, і може бути змінений лише за згодою сторін. Припинення дії договору оренди допускається лише у випадках, визначених цим Законом.

Дана норма Закону не визначає конкретного терміну, протягом якого договір оренди, укладений на підставі сертифікату, переукладається сторонами відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку. Ключовим моментом є те, що договір оренди переукладається на тих самих умовах, що і раніше укладений, і може бути змінений лише за згодою сторін. Виходячи з цього, на підставі вказаної норми закону договір оренди має переукладатися між тими ж самими сторонами.

Статтею 31 Закону України «Про оренду землі»передбачено підстави для припинення договору оренди. Проте, як випливає із матеріалів справи, в даному випадку не було жодних передбачених законом підстав для припинення договорів оренди, які були укладені між позивачем та власниками сертифікатів на право власності на земельну частку (пай). Всі договори оренди, укладені між позивачем та орендодавцями, станом на час розгляду судом даної справи були чинними, сторони не вчиняли жодних дій з приводу їх припинення чи розірвання. Отже, між позивачем та власниками сертифікатів на право власності на земельну частку (пай) з моменту укладання договорів та по даний час існують договірні правовідносини з приводу оренди земельних ділянок.

Поряд з цим, законодавчо не пов’язано видачу Державного акту на право власності на земельну ділянку із автоматичним припиненням договорів оренди, укладених на підставі сертифікатів. Після видачі громадянам державних актів на право власності на земельну ділянку орендар продовжує користуватися їхніми земельними ділянками на підставі раніше укладених договорів допоки не переукладе договори оренди відповідно до Розділу ІХ «Перехідні положення»Закону України «Про оренду землі»№ 161-XIV від 06.10.1998 р. Правовідносини, що виникли з приводу оренди земельних ділянок, не перериваються, зокрема, під час дії договорів оренди на підставі сертифікатів орендується земельна ділянка, яка умовно розташована на конкретній території та площа якої визначається сертифікатом. Після виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості) їх власникам видаються державні акти, на підставі яких переукладається договір оренди. Від так орендується вже визначена в натурі земельна ділянка, місцезнаходження та площа якої визначається державним актом.

В період між переукладанням договорів правовідносини між орендарем та орендодавцем зберігаються та регулюються умовами договорів оренди, що укладені на підставі сертифікатів. Проте сама земельна ділянка вже не є умовною, а конкретизується у зв’язку із визначенням її в натурі. Тобто після видачі державного акту у орендодавця зберігається обов’язок передати належну йому земельну ділянку орендарю, а у орендаря зберігається право її використовувати. Отже, орендар має право використовувати орендовану земельну ділянку, яка виділена в натурі, відповідно до умов договорів, укладених на підставі сертифікатів, до тих пір, поки договір оренди сторони не переукладуть відповідно до Розділу ІХ «Перехідні положення» Закону України «Про оренду землі» № 161-XIV від 06.10.1998 р.

Таким чином, укладання договорів оренди між відповідачем та власниками державних актів на право власності на землю, вказаними в додатку № 2 до заяви № б/н від 17.01.2010 року (а.с. 141-144, том 7), відбулося з порушеннями вимог ст. 31 та Розділу ІХ «Перехідні положення» Закону України «Про оренду землі», ст.ст. 629, 651 Цивільного кодексу України, п. 2.3. договорів оренди земельної частки (паю), укладених раніше з позивачем. Цим самим позивач буд позбавлений можливості користуватися земельними ділянками, належними йому на правах оренди.

Пленум Верховного Суду України в Постанові № 9 від 06.11.2009р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»зазначає, що зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Згідно ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відповідно до Узагальнень Верховного Суду України від 24.11.2008 р. «Практика розгляду судами справ про визнання правочинів недійсними»при розгляді позовів про встановлення нікчемності правочину з посиланням на ст. 203 ЦК України необхідно враховувати, що ця стаття передбачає загальну підставу для визнання нікчемності правочину і застосовується лише в тому випадку, якщо в ЦК немає спеціальної підстави (норми) для цього.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Пленум Верховного Суду України в Постанові № 9 від 06.11.2009 р. надав судам роз’яснення, з яких вбачається, що якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача.

Таким чином, враховуючи те, що укладання договорів оренди між відповідачем та власниками державних актів на право власності на землю відбулося з порушеннями вимог ст. 31 та Розділу ІХ «Перехідні положення» Закону України «Про оренду землі», вказані вище норми Закону, суд дійшов висновку про те, що правочини (договори), які були вчинені відповідачем та особами, вказаними в додатку № 2 до заяви № б/н від 17.01.2010 року (а.с. 141-144, том 7), є нікчемними, оскільки їх зміст суперечить Цивільному кодексу України, Закону України «Про оренду землі», що були прийняті відповідно до Конституції України для забезпечення законності, дотримання інтересів, прав і свобод особи та громадянина.

У зв’язку із тим, що нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону, визнання його недійсним судом не потребується, а тому суд не вбачає доцільності залучати до розгляду справи осіб, які виступають орендодавцями по нікчемних правочинах.

Відповідно до ст. 236 Цивільного кодексу України нікчемний правочин є недійсним з моменту його вчинення.

Згідно ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

Враховуючи вказані норми законодавства, суд, оцінюючи докази, не бере до уваги договори оренди, укладені між відповідачем та власниками державних актів на право власності на землю.

Як зазначив Пленум Верховного Суду України в Постанові № 9 від 06.11.2009р. у разі якщо під час розгляду спору буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.

Аналізуючи матеріали справи судом встановлено, що відповідач протягом 2005 р. без належних на те підстав користувався земельними ділянками загальною площею 581 га, що перебували в законній оренді позивача, а самовільне використання земельних ділянок площею 585,0566 га. протягом 2006-2009 років випливає із нікчемності договорів, укладених відповідачем з орендодавцями, список яких наведений у додатку № 2 до заяви № б/н від 17.01.2010 року (а.с. 141-144, том 7).

Стаття 11 Цивільного кодексу України вказує, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, й серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, передбачає завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, а також інші юридичні факти.

Згідно ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).

Відповідно до приписів ч.ч. 1, 2 ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини (презумпція вини завдавача шкоди).

Відповідно до приписів ст. 224 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Відповідно до ч.ч. 1, 3, 4 ст. 147 ГК України майнові права суб'єктів господарювання захищаються законом. Збитки, завдані суб'єкту господарювання порушенням його майнових прав громадянами чи юридичними особами, а також органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, відшкодовуються йому відповідно до закону. Право власності та інші майнові права суб'єкта господарювання захищаються у спосіб, зазначений у статті 20 цього Кодексу.

В статті 20 ГК України та ст.16 ЦК України одним із способів захисту прав та законних інтересів суб'єктів господарювання визначено відшкодування збитків.

Згідно ст. 95 Земельного кодексу України землекористувач має право на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом.

У відповідності до ст. 156 Земельного кодексу України землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.

Обґрунтовуючи свої збитки, позивач використав формулу, зазначену в п.4 Методики визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу. Вказана Методика затверджена Постановою Кабінету Міністрів України № 963 від 25.07.2007р.

Враховуючи те, що Методика спрямована на визначення розміру шкоди, заподіяної державі, територіальним громадам, юридичним та фізичним особам, на всіх категоріях земель внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу, суд приймає до уваги наведені позивачем розрахунки та вважає обґрунтованою його вимогу до відповідача про відшкодування шкоди на загальну суму 2793515,15 грн. (два мільйони сімсот дев’яносто три тисячі п’ятсот п'ятнадцять гривень 15 коп.), яка виникла внаслідок незаконного заволодіння та використання протягом 2005 -2009р.р. земельних ділянок, що перебували в оренді позивача.

Згідно ч. 1 ст. 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.

З огляду на нікчемність договорів оренди, які були укладені між відповідачем та власниками державних актів на право власності на землю, є обґрунтованими також і вимоги позивача до відповідача припинити фактичне використання земельних ділянок загальною площею 585,0566 га., які розташовані на території Зозівської сільської ради, Липовецького району, Вінницької області, передати їх позивачу та не чинити перешкод у використанні позивачем вказаних земельних ділянок для власних потреб. При цьому, поверненню підлягають ті земельні ділянки, які належать власникам державних актів на право власності на землю, що вказані в додатку № 2 до заяви позивача № б/н від 17.01.2010 року (а.с. 141-144, том 7), які неправомірно передані в користування відповідачу на підставі нікчемних договорів оренди. Конкретизація кожної земельної ділянки та повернення її позивачу має здійснюватися з урахуванням особи орендаря та інформації, наведеної в його державному акті.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Таким чином, можуть ставитися вимоги про визнання договору недійсним, а не про визнання договору нікчемним. Нікчемність договорів встановлюється судом самостійно під час розгляду справи, якщо з матеріалів справи вбачаються підстави для визнання договору нікчемним, що судом і було встановлено. Враховуючи вказане, вимоги позивача в частині визнання договорів нікчемними задоволенню не підлягають.

Як визначає ст. 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до ст.ст. 34, 43 Господарського процесуального кодексу України докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення для господарського суду не є обов’язковим.

За змістом статті 33 Господарського процесуального кодексу України, обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги і заперечення.

Всупереч наведеним вище нормам відповідач не подав до суду належних доказів в спростування позовних вимог позивача щодо повернення орендованих земельних ділянок та стягнення збитків, в тому рахунку доказів проведення розрахунків (платіжні доручення, виписки банківських установ щодо руху коштів, квитанції до прибуткових касових ордерів).

За вказаних вище обставин, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову.

Витрати на держмито та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу покладаються на відповідача відповідно до ст.49 ГПК України.

При розподілі державного мита судом встановлено, що позивач під час розгляду справи в суді сплатив 28154,22 грн. державного мита, що підтверджується платіжними дорученнями № 360 від 11.08.2006 року та № 6 від 15.01.2010 року. Як вбачається із заяви ціна позову, на момент розгляду справи в суді, складає 2793515,15 грн., а також ставляться вимоги немайнового характеру.

Відповідно до п.п. "а"), "б") ч.2 ст. 3 Декрету КМУ "Про державне мито" державне мито із позовних заяв майнового характеру, що подаються до господарських судів складає 1 відсоток ціни позову, але не менше шести неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (102,00 грн.) і не більше 1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (25500,00 грн.), а із позовних заяв немайнового характеру, в тому числі із заяв про визнання недійсними повністю або актів ненормативного характеру; із заяв кредиторів про порушення справ про банкрутство,а також із заяв кредиторів, які звертаються з майновими вимогами до боржника після оголошення про порушення справи про банкрутство - п"ять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (85,00 грн.).

Враховуючи вимоги встановлені підпунктами а), б) п.2 ст.3 Декрету КМУ "Про державне мито" розмір державного мита, який підлягав сплаті позивачем відповідно до вказаного підпункту мав би становити 25585,00 грн.

Внесення державного мита у більшому розмірі ніж передбачено чинним законодавством є підставою для їх повернення відповідно до п. 1 ч.1 ст. 8 Декрету КМУ "Про державне мито", ст. 47 ГПК України.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст. 11, 22, 203, 215, 216, 236, 1166 Цивільного кодексу України, ст.ст. 95, 152, 156, 212 Земельного кодексу України, ст. 31, Розділу ІХ «Перехідні положення»Закону України «Про оренду землі», ст.ст. 4-3, 4-5, 22, 32, 33, 34, ч.2 ст.35, ст.ст.36, 43, 44, 45, 46, 47, 49, 78, 82, 84, 85, 115, 116 ГПК України, суд -

ВИРІШИВ :

1. Позов задовольнити частково.

2. Зобов’язати Сільськогосподарський виробничий кооператив «Україна», вул. Леніна, 21, с. Зозів, Липовецький район, Вінницька область, 22525 ( код ЄДРПОУ - 33364035) припинити фактичне використання земельних ділянок загальною площею 585,0566 га, які використовуються ним на підставі договорів оренди, що укладені з власниками державних актів на право власності на землю та які розташовані на території Зозівської сільської ради, Липовецького району, Вінницької області, передати їх законному орендарю - Товариству з обмеженою відповідальністю «Концерн «Сімекс-Агро», вул. Леніна, 41 с. Зозів, Липовецький район, Вінницька область, 22525 ( код ЄДРПОУ - 32513287) та не чинити перешкод у використанні позивачем вказаних земельних ділянок для власних потреб.

3. Стягнути з Сільськогосподарського виробничого кооперативу «Україна», вул. Леніна, 21, с. Зозів, Липовецький район, Вінницька область, 22525 (код ЄДРПОУ - 33364035) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Концерн «Сімекс-Агро», вул. Леніна, 41, с. Зозів, Липовецький район, Вінницька область, 22525 (код ЄДРПОУ - 32513287) 2793515,15 грн. (два мільйони сімсот дев’яносто три тисячі п’ятсот п'ятнадцять гривень 15 коп.) - збитків, 25 500,00 грн. - відшкодування витрат пов’язаних зі сплатою державного мита та 118,00 грн. - відшкодування витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

4. В решті позову відмовити.

5. Видати наказ в день набрання рішенням законної сили.

6. Зайве сплачене державне мито в розмірі 2569,23 грн. за платіжним дорученням № 6 від 15.01.2010 року, оригінал якого знаходиться в матеріалах господарської справи № 5/316-06, підлягає поверненню з Державного бюджету України Товариству з обмеженою відповідальністю «Концерн «Сімекс-Агро», вул. Леніна, 41 с. Зозів, Липовецький район, Вінницька область, 22525 (код ЄДРПОУ - 32513287).

7. Копію рішення надіслати сторонам по справі рекомендованим листом.

Суддя

          Повний текст рішення суду оформлено і підписано відповідно до вимог ст.84 ГПК України 29 березня 2010 р.

віддрук. 3 прим.:

1- до справи;

2 - позивачу- Товариству з обмеженою відповідальністю “Концерн “Сімекс-Агро”, вул. Леніна, 41, с. Зозів, Липовецький район, Вінницька область, 22525;

3 - відповідачу- Сільськогосподарському виробничому кооперативу “Україна”, вул. Леніна, 21, с. Зозів, Липовецький район, Вінницька область, 22525