Рішення № 92068550, 29.09.2020, Господарський суд Житомирської області

Господарський суд

Житомирської області

_________

____________

10002, м. Житомир, майдан Путятинський, 3/65, тел. (0412) 48-16-20,

E-mail: inbox@zt.arbitr.gov.ua, веб-сайт: http://zt.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"29" вересня 2020 р. м. Житомир Справа № 906/549/20

Господарський суд Житомирської області у складі:

судді Кудряшової Ю.В.

секретар судового засідання: Сенькіна Л.А.

за участю представників сторін:

від позивача: не прибув;

від відповідача: Могильницький В.Ю. - адвокат, ордер серії ЖТ №065847 від 04.06.2020.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі справу

за позовом Приватного підприємства "Агрофірма-Додола"

до Фізичної особи-підприємця Коломійця Василя Петровича

про стягнення безпідставно набутих коштів на суму 50000,00 грн.

Позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача 50000,00 грн. безпідставно отриманих грошових коштів.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що зазначені кошти були перераховані в позадоговірному порядку, а рахунок №25 від 23.09.2017, зазначений в графі "призначення платежу", не містить посилань на будь-який договір, укладений між сторонами у справі.

В якості нормативного обґрунтування позивач посилається на положення ст. 1212 ЦК України.

Позивач в судове засідання уповноваженого представника не направив.

29.09.2020 на електронну пошту суду надійшла заява позивача з проханням розглядати справу у відсутність його представника.

Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги заперечував з підстав, зазначених у відзиві, просив відмовити в його задоволенні.

Заслухавши пояснення представника відповідача та дослідивши матеріали справи, господарський суд, -

ВСТАНОВИВ:

Як зазначив позивач, 26.09.2017 позивач платіжним дорученням №368 перерахував на поточний рахунок відповідача грошові кошти у сумі 50000,00 грн., зазначивши в призначенні платежу, що платіж здійснений як часткова оплата за Пектус К-527 згідно рах. №25 від 23.09.2017 без ПДВ.

Доказом вказаних обставин є копія платіжного доручення №368 від 26.09.2017 (а.с. 5).

Вказану суму, як вважає позивач, було перераховано безпідставно, оскільки платіж був здійснений без посилання на договір та більш того, між сторонами не було досягнуто згоди щодо жодних істотних умов, в тому числі стосовно предмету договору, ціни, строків поставки товару тощо.

Між сторонами, на думку позивача, не виникли цивільні права та обов`язки, оскільки не виникли підстави, передбачені ст. 11 Цивільного кодексу України, так як рахунок-фактура №25 від 23.09.2017 не містить ані посилання на укладений договір, ані розкриває суть господарської операції між сторонами.

Отже, на думку позивач, перерахування грошових коштів здійснювалось у позадоговірному порядку, а позивач помилково та безпідставно перерахував грошові кошти у розмірі 50000,00 грн. на поточний рахунок відповідача, а отже такі кошти підлягають поверненню, зважаючи на 1212 ЦК України.

Разом з тим, відповідач наполягає на тому, що 23.09.2017 ФОП Коломієць В. П. та ПП "Агрофірма-Додола" шляхом обміну електронними листами та телефонограмами уклали договір купівлі-продажу Пектус К-527.

На виконання умов договору купівлі-продажу відповідач виписав позивачу рахунок-фактуру №25 від 23.09.2017 на суму 398000,00 грн.

Також відповідач відзначає, що в подальшому директор позивача Штендера В.В. у особистій зустрічі з відповідачем, яка відбулась 23.09.2017 побажав змінити колір обладнання з голубого на колір слонової кістки.

Рахунок №25 від 23.09.2017 оплачено позивачем частково 26.09.2017 у розмірі 50000,00 грн. із зазначенням у графі призначення платежу: "Часткова оплата за Пектус К-527 згідно рахунку №25 від 23 вересня 2017 року".

Також відповідач зазначає, що після виконання робіт з фарбування обладнання, Відповідач 25.10.2017 повідомив позивача телефонограмою про готовність обладнання та просив його прийняти і оплатити рахунок №25 повністю. Проте Позивач відмовився сплачувати решту суми та забирати обладнання зі складу Відповідача.

Відповідач також звертав увагу суду на те, що оскільки сторони у момент укладання договору купівлі-продажу не визначили строк передачі товару позивачу, останні зобов`язані керуватись положеннями ст.ст. 530, 663 ЦК України.

ФОП Коломієць В.П. відзначає, що неодноразово протягом 2017 року телефонограмами повідомляв позивача про готовність передати йому придбане обладнання, а 15 червня 2020 року ним було повторно направлено позивачу вимогу про оплату обладнання та необхідність його отримання.

Всупереч зазначеним фактам позивач відмовляється сплачувати повну суму коштів за замовлений ним товар та приймати його на складі відповідача.

Оцінивши в сукупності матеріали справи, проаналізувавши вимоги чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, врахувавши пояснення учасників процесу, господарський суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, враховуючи наступне.

Зважаючи на статус сторін та характер правовідносин, останні регулюються, насамперед, положеннями Господарського кодексу України, а також іншими актами господарського законодавства, зокрема - Цивільним кодексом України.

Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки, й серед підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, передбачає договори та інші правочини.

Частиною 1 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з ч. 1 статті 205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Відповідно до припису ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідносини, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Таке ж положення містить і ст.173 Господарського кодексу України, в якій зазначено, що господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Відповідно до ст. 202 ЦК України, дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків є правочином.

Правочин має вчинятись у формі, встановленій законом і має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ст. 205 ЦК України).

Згідно ст. 204 ЦК правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 207 ЦК правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або декількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялись сторони.

Матеріалами справи підтверджено, що позивачем на виконання умов укладеного між сторонами договору було перераховано на користь відповідача грошові кошти у розмірі 50000,00 грн., а відповідач, у свою чергу, повідомив позивача про готовність передати замовлене обладнання.

Разом з тим у постановах від 11 жовтня 2018 року у справі № 922/189/18, від 29 жовтня 2019 року у справі №904/3713/18, від 19 лютого 2020 року у справі № 915/411/19 Верховний Суд дійшов висновку, що виконання сторонами зобов`язань за договором виключає кваліфікацію договору як неукладеного. Зазначена обставина також виключає можливість застосування до спірних правовідносин частини восьмої статті 181 ГК України, відповідно до якої визнання договору неукладеним (таким, що не відбувся) може мати місце на стадії укладання господарського Договору, якщо сторони не досягали згоди з усіх істотних його умов, а не за наслідками виконання договору сторонами.

Як зазначалося раніше позивач обґрунтував позовні вимог ст. 1212 ЦК України, згідно з якою особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно.

Предметом регулювання інституту безпідставного набуття чи збереження майна є відносини, які вникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Об`єктивними умовами виникнення зобов`язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або незбільшення майна в іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна з боку набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.

За змістом статті 1212 ЦК України безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частин першої, другої статті 509 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені цими актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частин першої, другої статті 205, частини першої статті 207, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов`язків, зокрема внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені частиною другою статті 11 ЦК України.

Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не вважається безпідставним.

Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, статтю 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Така правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 червня 2015 року у справі № 6-100цс15 та Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 367/6344/16-ц (постанова від 05.12.2018).

За наведених вище обставин, суд вважає, що застосування в даному випадку положень ст. 1212 ЦК України є неприпустимим. Тому вимога щодо стягнення 50000,00 грн. з наведених позивачем підстав є такою, що не підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За приписами ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За приписами ч. 1 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Позивач не подав до суду достатніх доказів на підтвердження позовних вимог.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не обґрунтовані належними доказами та не підлягають задоволенню.

Керуючись статтями 123, 129, 233, 236 - 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

ВИРІШИВ:

В позові відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено: 08.10.20

Суддя Кудряшова Ю.В.

Віддрукувати:

1 - в справу;

2, 3 - сторонам (рек. з повід.)