Рішення № 91918291, 24.09.2020, Фортечний районний суд міста Кропивницького (до 25.04.2025 - Кіровський районний суд м. Кіровограда)

Справа № 404/6663/16-ц

Номер провадження 2/404/210/18

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 вересня 2020 року Кіровський районний суд м. Кіровограда в складі:

головуючого судді Іванової Н.Ю.

при секретарі - Гуйван О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кропивницькому за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Комерційний Банк «Приватбанк», третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Державна іпотечна Установа про захист прав споживачів та визнання недійсним додаткової угоди від 07.08.2008 р. до договору про іпотечний кредит № КGМDGІ 0000003980 від 07.03.2009 року, -

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Кіровського районного суду м. Кіровограда з позовною заявою до Публічного акціонерного товариства Комерційний Банк «Приватбанк» про захист прав споживачів та визнання недійсним додаткової угоди від 07.08.2008 р. до договору про іпотечний кредит № КGМDGІ 0000003980 від 07.03.2009 року, просив визнати недійною додаткову угоду від 07.08.2008 року до договору про іпотечний кредит № КGМDGІ 0000003980 від 07.03.2009 року укладену між ОСОБА_1 та Відкритим акціонерним товариством Комерційний банк «Приватбанк».

В обґрунтування поданого позову зазначено, що 07.03.2008 року між ОСОБА_1 та Відкритим акціонерним товариством Комерційний банк «Приватбанк» було укладено договір про надання споживчого кредиту № КGМDGІ 0000003980 від 07.03.2009 року.

Умовами цього договору передбачалась видача кредиту сумою 71 000 грн.

Відкрите акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» з веденням споживача в оману змусив укласти додаткову угоду від 07.08.2008 року до договору про іпотечний кредит № КGМDGІ 0000003980 від 07.03.2009 року та зазначивши предметом договору іноземну валюту долар США у розмірі 15085,85 доларів США та внесення додаткових платежів всупереч волевиявленню позивача.

Вважає, що додаткова угода від 07 серпня 2008 року до договору про іпотечний кредит № КGМDGІ 0000003980 від 07.03.2009 року, укладено всупереч вимогам Закону України «Про захист прав споживачів» та інших нормативно – правових актів України з грубим порушенням прав позивача, тому він підлягає визнанню недійсним в судовому порядку.

Зазначено, що в додатковій угоді від 07.08.2008 року до договору про іпотечний кредит № КGМDGІ 0000003980 від 07.03.2009 року не зазначено, що відповідач є уповноваженим банком на здійснення валютних операцій відповідно до статей 5, 11, 13 Декрету КМУ від 19.02.1993 року №15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та п. 6 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання риків фінансових послуг». 08.08.2008 року інформація не була надана позивачу про те, що відповідач є уповноваженим банком на здійснення валютних операцій.

Станом на 07.08.2008 року ВАТ КБ «Приватбанк» не був уповноваженим банком з надання кредиту готівкою іноземною валютою фізичній особі відповідно до ч. 3 ст. 91 ЦК України, п. 6 ч. 1 ст. 4, ст.34, п. 5 розділу VІІІ Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», п. 3 ст. 1, ч. 2 ст. 5 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Вважає, що оспорюваний договір відповідно до ст.ст. 203, 215, 227 ЦК України є недійсним.

В додатковій угоді від 07 серпня 2008 року до договору про іпотечний кредит № КGМDGІ 0000003980 від 07.03.2009 року не зазначено, що відповідач є уповноваженим банком на здійснення валютних операцій відповідно до статей 5, 11, 13 Декрету КМУ від 19.02.1993 року №15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та п. 6 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання риків фінансових послуг».

07.08.2008 року інформація не була надана про те, що відповідає є уповноваженим банком на здійснення валютних операцій і не могла надати так як відповідач отримав її лише приблизно через 5 років.

ВАТ «Приватбанк» відповідно до генеральної ліцензії (з додатком на здійснення валютних операцій, ст. 1054 («кредитний договір») та п. 6 ч. 1 ст. 4, ст. 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» мав право надавати споживчий фінансовий кредит іноземною валютою та виконати додаткову угоду від 07.08.2008 року до договору про іпотечний кредит № КGМDGІ 0000003980 від 07.03.2009 року, лише з дати видачі генеральної ліцензії по 16 жовтня 2011 року.

Станом на дату підписання додаткової угоди від 07 серпня 2008 року до договору про іпотечний кредит № КGМDGІ 0000003980 від 07.03.2009 року ВАТ КБ «Приватбанк» не був уповноваженим банком з надання кредиту (фінансового кредиту) фізичній особі іноземною валютою відповідно до ч. 3 ст. 91, ст. 227 ЦК України, п. 3 ч. 1 ст. 1, п.6 ч.1 ст.4, ст. 34, п. 5 розділу VІІІ Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» п. 3 ст. 1, ч. 2 ст. 5 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Вказано, що на момент укладення кредитного договору у відповідача була відсутня індивідуальна ліцензія Національного банку України на видачу валютних кредитів.

У п. 1.1 кредитного договору визначено, що «Валютою кредиту» є долар США. Однак, зазначена умова кредитного договору суперечить чинному законодавству, оскільки згідно із ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. У відповідача на момент укладення кредитного договору індивідуальна ліцензія, яка видається НБУ на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу за спірним договором, була відсутня.

Відповідно до ст. 95 ЦК України керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності. Вищезазначена додаткова угода від 07 серпня 2008 року до договору про іпотечний кредит зі сторони банку була підписана невідомою особою від імені юридичної особи ВАТ КБ «Приватбанк» на підставі довіреності, але документального підтвердження повноважень даних особи до кредитного договору не надано, як і не відомо на момент укладення договору так і на сьогоднішній час, чи мали дані особи відповідні повноваження підписувати від імені юридичної особи кредитні договори в іноземній валюті та чи наділені такими повноваженнями від юридичної особи перше міське відділення Кіровоградської обласної дирекції ВАТ КБ «Приватбанк».

Вищевказане свідчить про відсутність відповідних повноважень осіб, які підписали договір що вказує на не дійсність кредитного договору в цілому.

Умови додаткової угоди від 07.08.2008 року до договору про іпотечний кредит № КGМDGІ 0000003980 від 07.03.2009 року є несправедливими внаслідок нечесної підприємницької практики відповідача.

Виходячи з того, що позивач не мав достатнього досвіду в укладенні подібних договорів, вони не повинні були знати про обов`язковість наявності у однієї зі сторін такого правочину індивідуальної ліцензії Нацбанку України на використання іноземної валюти як засобу платежу. Відповідач в свою чергу, будучи юридичною особою, яка має тільки на підставі ліцензії Нацбанку України здійснювати банківську діяльність та володіючи достатньою інформацією про умови здійснення цієї діяльності, зокрема про необхідність індивідуальної ліцензії для використання іноземної валюти як засобу платежу, не повідомив про це належним чином позивача. Ця обставина має суттєве значення, адже позивач, враховуючи вимоги чинного законодавства, не може виконувати свої зобов`язання за кредитним договором використовуючи долари США на території України як засобу платежу.

У зв`язку з тим, що всупереч діючому законодавству, кредитний договір був укладений за умови використання іноземної валюти як засобу платежу на території України, чим значно погіршується становище позивача як споживача кредитних послуг порівняно з банком, тому що всі ризики коливань національної валюти по відношенню до долара США несе позивач.

Початок фінансової кризи в Україні спричинив різке знецінення національної валюти України – гривні. Позивачу вкрай важко виконувати зобов`язання за кредитним договором у доларах США, адже будучи громадянином України, живучи та працюючи на Україні він відповідно і прибутки отримує в національній валюті України – гривні. До того ж, на момент підписання кредитного договору, позивачем були надані на вимогу відповідача довідки про доходи за попередні 6 місяців, в яких їх прибутки були визначені в національній валюті України – гривні. Незважаючи на це, відповідачем було запропоновано тільки таку форму кредиту, у доларах США, бо таким чином відповідач отримує прибуток і від валютно-обмінної операції і від отримання процентів по кредиту.

Отже, умови кредитного договору є несправедливими, так як всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду позивача – споживача кредитних послуг. Не справедливими є, зокрема умови кредитного договору в частині надання кредиту в доларах США, що передбачає згідно умов кредитного договору погашення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом у доларах США, що є способом зловживання правом, коли всі ризики знецінення національної валюти України, шляхом порушення вимог закону, відповідач перекладає, як суб`єкт підприємницької діяльності виключно на позивача, як споживача кредитних послуг, що є грубим порушенням ч. 3 ст. 13 ЦК України.

Вказано, що якби позивач був ознайомлений з повною інформацією про кредитні умови, він би ніколи не погодився на укладання даного кредитного договору.

Додаткова угода від 07.08.2008 року не містить графіку платежів, передбаченого п. 3.2 Правил ВАТ КБ «Приватбанк». У додаток до кредитного договору сторони підписали графік платежів за договором, який містить суми погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, проте не містить інших фінансових зобов`язань споживача (страхування, послуги нотаріуса), закріплених в п. 3.2 Правил.

Постанова НБУ № 168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» датована 10.05.2007 року, а спірний договір укладено між сторонами 27.07.2007 року, і тому в ньому повинні були бути враховані правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, згідно цієї постанови.

Вказані вимоги закону відповідачем у повному обсязі не виконано, а самому кредитному договорі не має відомостей щодо детального розпису загальної вартості кредиту, не має умов, які п.п. 3.1, 3.2, 3.3, 3.4 розділу 3 Правил, вказані обов`язковими.

Банківська установа не повідомила його у письмовій формі перед укладенням договору споживчого кредиту про переваги та недоліки пропонованих схем кредитування, та орієнтовану сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо).

Сукупна вартість (ціна) договорів у гривні на момент підписання споживачам не була повідомлена і також вони не мають уявлення про цю істотну умову договору на даний момент.

Графік платежів був наданий банківськими установами і складений у іноземній валюті, але в ньому не видно, скільки споживач повинен платити у гривнях. Цей графік також не враховує суму страхових платежів, банківських комісій, при придбанні споживачем валюти на погашення кредиту тощо. Тобто, остаточна ціна споживчого кредиту залишається для споживача невідомо.

Під час укладання кредитного договору банк приховав від позичальника повну та об`єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту, вказав у договорі занижені значення показників суттєвих умов договору, чим ввів позичальника в оману щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми кредиту, яку сплатив би позичальник банку, погашаючи кредит у порядку, визначеному договором. Факт приховування важливої інформації перед підписанням договору та невідповідність встановленим між сторонами у договорі умовам до фактично встановлених з метою отримання прихованого прибутку так як сума платежу зазначеному у договорі не відповідає щомісячному платежу, виходячи із базових умов договору, вказаних у пунктах кредитного договору, що в даному випадку і є умислом в діях відповідача.

Кредитний договір містить положення, які прямо порушують права позивача, передбачені Конституцією України та явно ставлять позивача у вкрай невигідне положення.

Несправедливими є умови кредитного договору погашення кредиту і сплати відсотків за користування кредитом в доларах США, що є способом зловживання правом, коли усі ризики знецінення національної валюти України шляхом порушення вимог Закону України «Про захист прав споживачів» відповідач переводить на позичальника за кредитним договором – споживача кредитних послуг, що є порушенням ч. 3 ст. 13 ЦК України.

Згідно доданих документів Національний банк України на момент видачі ліцензії, не надав відповідачу право здійснювати кредитування в іноземній валюті.

Згода на збільшення процентної ставки за кредитом, відповідно сукупної вартості кредиту, позивачу не давали, що є підставою припинення договору поруки відповідно до п. 1 ст. 559 ЦК України.

Факт обману у відповідності до ст. 229 ЦК України свідчить те, що банк змусив укласти угоду під виглядом відсутності фінансування Державної іпотечної установи України за договором про іпотечний кредит від 07.03.2008 року укладеного у гривні, але насправді жодного повідомлення про не оплату його договору про іпотечний договір від Державної іпотечної установи України на адресу банку. І в своєму листі банк навмисно вказав неправдиві дані для змушення підписати додаткову угоду від 07.08.2008 року, в якій він начебто погодився на зміну гривневого кредиту на кредит в іноземній валюті, що не відповідає дійсності, так як повної інформації щодо дійсного розрахунку між банком та ДІУ він не мав, чим і скористався банк з метою введення в оману та надання недостовірної інформації з метою укласти угоду на завідомо не вигідних умовах.

Ухвалою судді Кіровського районного суду м. Кіровограда від 26.10.2016 року відкрито провадження у справі, призначено судове засідання /т.1, а.с.18/.

Ухвалою Кіровського районного суду м. Кіровограда від 07.11.2016 року заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено. Забезпечено позов ОСОБА_1 до ПАТ КБ «Приватбанк» про захист прав споживачів та визнання недійсним додаткової угоди від 07.08.2008 року до договору про іпотечний кредит № КGМDGІ 0000003980 від 07.03.2009 року шляхом заборони ПАТ КБ «Приватбанк» вчиняти будь-які дії щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме: квартиру АДРЕСА_1 . Заборонено державну реєстрацію права власності та інших речових прав, пов`язаних з державною реєстрацією таких прав на нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 /т.1, а.с.25-26/.

22.02.2017 року від представника відповідача до суду надійшли заперечення, відповідно яких вказано, що 07.03.2008 року між ОСОБА_1 та відповідачем був укладений договір про іпотечний кредит № КGМDGІ 0000003980. Відповідно до умов вищевказаного договору про іпотечний кредит банком наданий кредит в сумі 71000,00 грн.

21.07.2008 року ОСОБА_1 звернувся до банку із заявою, в якій просив здійснити конвертацію заборгованості по договору про іпотечний кредит в валюту долари США.

Зважаючи на вказані обставини, 07.08.2008 року між позивачем та відповідачем укладено додаткову угоду до договору про іпотечний кредит, за якою позивачу наданий кредит в сумі 15085,85 дол. США.

При укладенні додаткової угоди було дотримано всі передбачені законом істотні умови, котрі були обумовлені згодою сторін, як узгоджені сторонами, так і прийняті ними. На момент укладення додаткової угоди до договору про іпотечний кредит обидві сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасників було вільним та відповідало їхній внутрішній волі, що підтверджено власноручними підписами та печаткою банку.

Договір про надання іпотечного кредиту та додаткова угода до нього укладені на власний розсуд кредитора і позичальника та з урахуванням вимог цивільного та банківського законодавства.

При укладенні договору про іпотечне кредитування та додаткової угоди до нього позичальнику було надано всю необхідну інформацію, про що свідчить власноручний підпис позивача на договорі та на додатковій угоді.

Крім того, про виконання умов додаткової угоди, позивачем здійснювалось погашення іпотечного кредиту.

Посилання позивача в позовній заяві про те, що на момент укладення договору в іноземній валюті у ЗАТ КБ «Приватбанк» була відсутня ліцензія на здійснення банківських операцій в іноземній валюті є безпідставними.

Згідно з п.1 ч.2 ст.47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями.

На здійснення операцій, визначених пунктами 1 - 4 частини 2 статті 47 Закону «Про банки і банківську діяльність» необхідне надання дозволу Національним Банком України, у тому числі - на здійснення операцій з валютними цінностями.

Згідно п. 2.3. глави 2 Положення «Про порядок видачі банкам банківських ліцензій письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій» затверджену постановою Правління Національного банку України від 17.07.2001 р. № 275 за наявності банківське ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку, банки мають праве залучати та розміщувати іноземну валюту на валютному ринку України.

Дозвіл на право здійснення операцій, визначених пунктами зазначеного Закону України видано банку за № 22-2 від 29.07.2003 року. У додатку 1, 2 до дозволу включено право здійснення операцій з валютними цінностями, зокрема, залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України. Вказана у дозволі валютна операція в повній мірі відповідає характеру укладеної з клієнтом кредитної угоди, в якій валютою кредитування є саме іноземна валюта.

Законом України «Про банки і банківську діяльність» встановлено порядок та умови здійснення операцій з валютними цінностями, у тому числі шляхом надання валютних кредитів.

Наявність банківської ліцензії та дозволу НБУ є необхідною і достатньою умовою для надання кредитів в іноземній валюті. Будь-які вимоги інших нормативних актів щодо необхідності отримання додаткових документів, не можуть прийматись до уваги, оскільки суперечать Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Визнання додаткової угоди до договору недійсною неможливе з підстав недодержання порядку вчинення валютних операцій, оскільки визнання недійсною операції з надання валютних цінностей не може мати наслідком визнання недійсною додаткової угоди до кредитного договору, як того вимагає позивач.

Аналіз чинного законодавства, результатом якого був висновок про те, що операції з надання коштів за кредитним договором, а також погашення кредитної заборгованості у іноземній валюті потребують індивідуальної ліцензії на здійснення валютних операцій, є хибним.

За відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті є наявність у банка генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої в установленому порядку.

У разі наявності в банку відповідної генеральної ліцензії або дозволу НБУ здійснення кредитних операцій у валюті не суперечить вимогам чинного законодавства України.

Погашення клієнтом банку кредитного зобов`язання в іноземній валюті не вимагає отримання ним чи іншим учасником операції індивідуальної ліцензії Національного банку з огляду на те, що така операція не є тією операцію, що передбачає використання іноземної валюти на території України як засобу платежу. Оскільки у даному випадку відбувається і погашення саме грошового зобов`язання, предметом яких є валютні цінності, надані в кредит.

Щодо необґрунтованих посилань позивача про ненадання інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту у відповідності до вимог ст. 11 Закону України «Про захист прав споживача» та постанови НБУ № 168 від 10.05.2007 року зазначено, що в анкеті-заяві від 05.03.2008 року позивач письмово зазначив, що: «Я ознайомився та згоден з умовами кредитування, які були надані мені у письмовій формі. Своїм підписом я підтверджую факт надання мені повної інформації про умови кредитування в Приватбанку (а також його місце знаходження), а саме: мету, для якої кредит може бути використаний; форми його забезпечення; існуючи форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними; у тому числі між зобов`язаннями позичальника; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартості послуги по оформленню договору (перелік всіх витрат, пов`язаних з отриманням кредиту, його обслуговуванням та поверненням); строк, на який кредит може бути виданий; варіанти повернення кредит}. включаючи кількість платежів, їх періодичність та обсяги; можливість дострокового кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які позичальник має право, та відомості про те, від кого позичальник може отримати детальну інформацію: переваги та недоліки пропонованих схем кредитування».

Доказом надання позивачу інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту є додаток № 1 до кредитного договору, де відповідно, письмово відображена інформація про умови кредитування та сукупну вартість кредиту у відповідності до вимог ст. 11 Закону України «Про захист прав споживача» та постанови НБУ № 168 від 10.05.2007 року.

Про ознайомлення з умовами кредитування та сукупної вартості кредиту свідчить підпис ОСОБА_1 в анкеті-заяві, в додатку № 1 до кредитного договору, і відповідно свідченням погодження позивача з умовами кредитування є підписаний між сторонами договір про іпотечний кредит від 13.03.2008 року та додаткова угода до договору про іпотечний кредит від 13.08.2008 року.

Позивач необґрунтовано посилається на порушення банком вимог ст. 11 Закону України «Про захист прав споживача» та постанови НБУ № 168 від 10.05.2007 року та зазначені обставини в позові позивачем не відповідають дійсності.

Додатком № 1 до кредитного договору про загальну вартість кредиту спростовуються доводи позивача про те, що він при укладенні кредитного договору не був повідомлений банком про валютні ризики, в якому передбачено, що валютні ризики під час виконання зобов`язань за кредитним договором несе позичальник. Ознайомлення з такою умовою позивача підтверджено його підписом.

Вказане свідчить про дотримання банком вимог п. 3.8 Правил при наданні кредиту в іноземній валюті.

Свідченням погодження всіх істотних умов між сторонами є належне виконання позивачем своїх зобов`язань по кредитному договору на протязі 8 років.

Вказано, що при укладенні правочину не порушено, а тому додаткова угода до договору про іпотечний кредит не може бути визнана недійсною.

Також просив застосувати строк позовної давності, адже додаткова угода до договору про іпотечний кредит укладена ще в 2008 році, а позов до банку позивач подав лише у 2016 році. З моменту підписання договору пройшло більше трьох років, отже позивач пропустив строк позовної давності /т.1, а.с. 42-44/.

Ухвалою Кіровського районного суду м. Кіровограда від 22.02.2017 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору – Державну іпотечну установу /т.1, а.с.61/.

Ухвалою Кіровського районного суду м. Кіровограда від 07.02.2018 року визначено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено судове засідання /т.1, а.с.178/.

Ухвалою Кіровського районного суду м. Кіровограда від 30.10.2018 року закрито підготовче провадження, справу призначено до судового розгляду по суті в судовому засіданні.

22.07.2020 року від представника третьої особи до суду надійшли пояснення, відповідно яких вказано, що право вимоги за договором про іпотечний кредит № КGМDGІ 0000003980 від 07.03.2009 року Державній іпотечній установі від відповідача не передавалося, а тому будь-які зобов`язання позивача перед установою відсутні. Вирішення справи по суті жодним чином не зачіпає права та інтереси Державної іпотечної установи /т.2, а.с.8-9/.

В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги у повному обсязі та просив задовольнити.

В судовому засіданні представник відповідача заперечив проти позовних вимог та просив у задоволенні позову відмовити за необґрунтованістю.

Представник третьої особи в судове засідання не з`явився, повідомлявся належним чином. Надав заяву про розгляд справи за його відсутності.

Заслухавши пояснення представника позивача, заперечення представника відповідача, дослідивши матеріали справи, в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову, з наступних підстав.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу Адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VIII від 03.10.2017 року, котрим ЦПК України викладено в новій редакції.

У відповідності до п.п. 9 п.1 Розділу ХШ Перехідних Положень ЦПК України в новій редакції справи в судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Таким чином, подальший розгляд цієї справи відбувається за правилами, що передбачені новою редакцією ЦПК України.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Судом встановлено, що 07.03.2008 року між ЗАТ КБ «Приватбанк» та позивачем ОСОБА_2 укладено договір про іпотечний кредит № КGМDGІ 0000003980, за умовами пункту 1.1 якого, кредитор зобов`язується надати позичальнику на умовах цього договору грошові кошти в сумі 71 000 грн., а позичальник зобов`язується прийняти, належним чином використати та повернути кредит у сумі 71 000 грн., сплатити відсотки за користування кредитом в розмірі 15 % річних, а також інші платежі в порядку, на умовах та в строки, визначені цим договором, а також сплатити винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі 0 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту.

Відповідно до пункту 1.2 кредитного договору детальний опис загальної вартості кредиту вказаний у пунктах 1.1, 2.1.1, 2.1.2, 2.1.3, 2.4, 4.1, 5.2, 5.3.3., 5.3.12, 6.3, 6.5, а також у додатку № 1 до цього договору, а саме: сум кредиту, відсотків за користування кредитом, винагород, неустойки, затрат на укладення договорів страхування та договорів забезпечення.

Згідно з пунктом 1.3 договору кредит надається строком погашення не пізніше 07.03.2033 року на придбання у власність окремої квартири з метою постійного проживання за договором купівлі-продажу, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 .

Підписанням цього договору позичальник підтверджує, зокрема, що він у повному обсязі розуміє всі умови цього договору, свої права та обов`язки за цим договором і погоджується з ними (пункт 9.2 кредитного договору).

На забезпечення належного виконання позичальником своїх зобов`язань за кредитним договором 07.03.2008 року між ЗАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір №КGМDGІ 0000003980, за умовами якого іпотекодавець з метою забезпечення належного виконання зобов`язання, що випливає з договору про іпотечний кредит передає, а іпотекодавець приймає в іпотеку в порядку і на умовах, визначених цим договором, нерухоме майно житлового призначення, а саме квартиру: 2-кімнатна квартира зі всіма об`єктами функціонально пов`язаними з цим нерухомим майном загальною площею 48,90 кв.м., житловою площею 27,40 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

21.07.2008 року позивач звернувся до банку із письмовою заявою, в якій повідомив про прийняте рішення змінити валюту кредиту за кредитним договором та конвертувати залишок заборгованості за цим договором в розмірі 71 840, 23 грн. у валюту долари США за курсом на дату укладення додаткової угоди до договору.

07.08.2008 року між ЗАТ КБ «Приватбанк» та позивачем укладено додаткову угоду до договору про іпотечний кредит від 03.07.2008 року № КGМDGІ 0000003980, за пунктом 8.1 якої банк зобов`язується надати позичальникові кредитні кошти шляхом перерахування на рахунок № НОМЕР_1 на строк з 07.08.2008 року по 07.03.2033 року включно, у вигляді не поновлювальної лінії у розмірі 15 085,85 доларів США на придбання нерухомості, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1,17 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі суми 0% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагорода за резервування ресурсів у розмірі 3% річних від суми зарезервованих ресурсів, винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно п. 7.2 даного договору. Станом на 07.08.2008 року залишок заборгованості за договором про іпотечний кредит складає 69 998,35 грн., що еквівалентно 15 085,85 доларів США. Сторони погодили й інші умови про права та обов`язки сторін, порядок розрахунків, резервування ресурсів, відповідальність сторін, термін дії договору, порядок зміни та інші умови договору.

Укладена між сторонами додаткова угода до кредитного договору містить наступні умови: мета кредиту: придбання нерухомості (пункт 8.1); форма його забезпечення: іпотека нерухомого майна (пункт 8.3); розмір процентів за користування кредитом: 1,17% на місяць (пункт 8.1); суму кредиту: 15085,85 доларів США (пункт 8.1), строк, на який надається кредит: з 07.08.2008 року по 07.03.2033 року (пункт 8.1), детальний розпис загальної вартості платежів за договором ( додаток 1 до договору «Графік погашення кредиту»); можливість дострокового повернення кредиту та його умови (пункт 2.4.1). Сукупна вартість кредиту за цим договором визначена в Додатку № 1, який є невід`ємною частиною цього договору.

Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).

Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).

Цивільний кодекс прямо не визначає будь-яких істотних умов кредитного договору, але зі змісту статті 1054 ЦК України вбачається, що істотними умовами кредитного договору є сума кредиту, проценти за його використання та обов`язок позичальника повернути суму кредиту, що повинен бути виконаний у певний час.

Правове значення для вирішення питання про визнання кредитного договору недійсним має додержання його сторонами вимог закону саме при його укладенні, а не при його виконанні.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу.

За змістом частин першої-третьої, п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного судочинства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчинила правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною першою статті 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

З аналізу вказаної норми слід дійти висновку, що правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Оскільки позивачем не доведено наявність умислу в діях банку щодо введення його в оману, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання додаткової угоди недійсною з підстав передбачених статтею 230 ЦК України.

Згідно з частиною другою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, чинній на час укладення додаткової угоди, перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов`язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов`язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

Відповідно до частини п`ятої статті 11, статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім процентної ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які с несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким із моменту укладення договору.

Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору. Після укладення договору між сторонами виникають зобов`язальні правовідносини.

Такий правовий висновок наведений Верховним Судом України у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1341цс15.

Щодо визнання недійсним правочину з підстав, передбачених ст. 227 ЦК України, суд зазначає наступне.

Так, статтею 227 ЦК України визначено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Законним платіжним засобом, обов`язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (ст. 192 ЦК України).

Відповідно до ч. 3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року № 15-93 визначено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Відповідно до статей 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» до банківських послуг належать операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Пунктом 2.3 Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 17 липня 2001 року № 275, передбачено, що за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку України банки мають права здійснювати, зокрема, операції з валютними цінностями.

Банк, як фінансова установа, отримавши у встановленому законом порядку (статті 19, 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність») банківську та генеральну ліцензії на здійснення валютних операцій або письмовий дозвіл на здійснення операцій із валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, має право здійснювати операції з надання кредитів у іноземній валюті (стаття 5 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»).

Національним банком України на виконання положень статті 11 цього Декрету, статті 44 Закону України «Про Національний банк України» в межах своїх повноважень прийнято Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 483 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 09 листопада 2004 року № 1429/10028).

Згідно з пунктом 1.5 цього Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію, письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» вважається генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).

Як вбачається із справи, 04 грудня 2001 року Національним банком України видано ЗАТ КБ «Приватбанк» банківську ліцензію № 22 на право здійснення банківських операцій, визначених ч. 1 та пунктами 5 – 11 ч. 2 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», а 29 липня 2003 року Національний банк України видав ЗАТ КБ «Приватбанк» дозвіл № 22-2 з додатком, який містить перелік операцій, які має право здійснювати цей банк серед яких, зокрема, залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України.

Посвідчені відповідачем копії вказаних документів, надані до суду, являються належними і допустимими доказами цих обставин.

Крім цього, у списку, який є додатком до листа Національного банку України від 06 лютого 2007 року № 41-216/241-1221 «Про перелік банків, які мають банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій, у тому числі з валютними цінностями», ЗАТ КБ «Приватбанк» входить до списку банків, які отримали банківську ліцензію та письмовий дозвіл Національного банку України на здійснення валютних операцій.

Отже, ЗАТ КБ «Приватбанк», як фінансова установа, отримавши у встановленому законом порядку (статті 19, 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність») банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій із валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» від 15 лютого 2011 року № 3024-VI є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, мав право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті (пункт 2 статті 5 Декрету).

Статтею 192 ЦК України передбачено, що законним платіжним засобом, обов`язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України — гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно ст. 524 ЦК України, зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (ст. 533 ЦК України).

Таким чином, законодавством визначено право здійснювати валютні операції та використовувати іноземну валюту як засіб платежу, а також наявність у ЗАТ КБ «Приватбанк», який на час укладення оспорюваного договору діяв на підставі банківської ліцензії та дозволу Національного банку України на розміщення іноземної валюти на внутрішньому валютному ринку, а також відсутність законодавчої заборони на надання споживчих кредитів в іноземній валюті, а тому суд дійшов висновку про наявність у банку, на той час, права надавати споживчий кредит в іноземній валюті та вимагати його повернення, а також процентів за користування кредитними коштами в іноземній валюті.

Закон України від 22 вересня 2011 року № 3795-УІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», згідно з якими ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» було доповнено абзацом третім, відповідно до якого надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється, набрав чинності лише 16 жовтня 2011 року, який, відповідно до пунктів 1, 2 його Прикінцевих положень набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, а його дія не поширюється на кредитні договори, укладені до набрання ним чинності.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

За таких обставин суд вважає недоведеними та безпідставними заявлені позовні вимоги про визнання укладеного між ним і відповідачем по справі договору недійсним з підстав, передбачених ст. 227 ЦК України, а також з огляду на те, що сам позивач з умовами кредитування (вираження у договорі грошових зобов`язань в іноземній валюті) погодився.

Зі змісту преамбули договору вбачається, що цей договір від імені банку укладено керівником напрямку «Іпотечне кредитування» Кіровоградської філії ЗАТ КБ «Приватбанк» ОСОБА_3 , який діяв на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Вдовіною Л.Л. 12 жовтня 2006 року за реєстраційним номером 6630.

Дійсність довіреності, на підставі якої діяв ОСОБА_3 від імені банку, ніким не оспорена, відомості про те, що на час укладення договору ця довіреність була скасована або втратила чинність відсутні. Відповідач не заперечує повноваження свого представника на укладення кредитного договору від його імені. Після укладення договору банк виконав умови договорів, а тому будь-які сумніви у дієздатності відповідача чи особи, яка уклала від імені банку договори є безпідставними. На день укладання договору цивільна правосуб`єктність відповідача не була обмежена.

Укладаючи з банком вказаний договір, позивач не мав сумніву у здатності відповідача на вчинення таких правочинів, а тому його доводи про те, що неповідомлення її банком про наявність у нього цивільної дієздатності та правоздатності на укладення договорів стало перешкодою у прийнятті ним правильного рішення та ввело в оману є безпідставними.

Позивач також посилається на те, що договір не містить детального розпису сукупної вартості кредиту, а надана банком інформація не містить повних відомостей про запропонований банком продукт, та банк не попередив про можливі валютні ризики, що суперечить положенням ст.ст. 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» та Правилам надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, що свідчить про несправедливі умови договору та нечесну підприємницьку практику банку.

Згідно ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції станом на час виникнення спірних правовідносин, далі - Закон) перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов`язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов`язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. Порядок виконання банківськими установами вимог ч. 2 ст. 11 Закону деталізовано у Правилах надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168.

Згідно змісту пунктів 2.1, 2.4. Правил банки зобов`язані перед укладенням договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про банківську установу, умови кредитування, а також орієнтовну вартість кредиту. Банки зобов`язані отримати письмове підтвердження споживача про ознайомлення з наведеною інформацією. Відповідно абз. 2 ч. 2 ст. 11 Закону у разі ненадання зазначеної інформації суб`єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону, а саме: розірвання договору, відшкодування збитків, штраф.

Згідно ч. 5 ст. 11 Закону до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача (ч. 2 ст. 18 Закону).

Пунктом 10 ч. 3 ст. 18 цього Закону встановлено, що несправедливими є умови договору про установлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору.

За змістом частин 5, 6 ст. 18 Закону, якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача договір може бути визнаним недійсним у цілому.

Крім того, ст. 19 Закону заборонена нечесна підприємницька практика, яка включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Заперечуючи проти позову, відповідач надав суду докази виконання ним вимог законодавства про ознайомлення позивача в письмовій формі з умовами кредитування та орієнтовною вартістю кредиту , що підтверджується його особистим підписом, а також записом у анкеті – заяві про надання повної інформації у письмовій формі про усі умови кредитування.

Вказані документи, в їх сукупності, містять інформацію, передбачену Законом та Правилами. Ці дані давали позивачу можливість визначити розмір своїх витрат на виконання його зобов`язань за договором.

Тому, обставини справи не дають підстав вважати, що позивач був позбавлений достатньої і достовірної інформації для прийняття ним вільного і свідомого вибору щодо укладання із ЗАТ КБ «ПриватБанк» кредитного договору.

Таким чином твердження позивача, з посиланням на ст. 11, ст. 18, п. 1 ч. 2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», про ненадання попередньої інформації про кредит, несправедливі умови договору та нечесну і агресивну підприємницьку практику є безпідставними.

Разом з цим, суд відхиляє також твердження позивача про несправедливість умов договору внаслідок покладання на нього тягаря від знецінення національної валюти відносно валюти договору так, як оспорюваний кредитний договір не містить умов щодо покладення такої відповідальності на будь-яку із його сторін, а фактичне знецінення національної валюти, у якій формуються доходи позивача, відноситься до звичайних ризиків позичальника, які він мав усвідомлювати при укладенні договору.

Враховуючи вищевикладене, спірний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних його умов, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, у тому числі у відповідача була відповідна банківська ліцензія на видачу кредиту у валюті, волевиявлення сторін було вільним і відповідало їхній внутрішній волі, умови кредитного договору викладені чітко та з наявністю повної інформації стосовно умов кредитування; позивач підписав договори, а також загальну вартість кредитування, графік погашення кредиту, сертифікат, анкету- заяву, в якій підтвердила «Я ознайомився та згоден з умовами кредитування, які були надані мені у письмовій формі. Своїм підписом я підтверджую факт надання мені повної інформації про умови кредитування в ПриватБанку (а також його місце знаходження), а саме; мету, для якої кредит може бути використаний; форми його забезпечення; існуючи форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними; у тому числі між зобов`язаннями Позичальника; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартості послуги по оформленню договору (перелік всіх витрат, пов`язаних з отриманням кредиту, його обслуговуванням та поверненням); строк, на який кредит може бути виданий; варіанти повернення кредиту; включаючи кількість платежів, їх періодичність та обсяги; можливість дострокового кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які позичальник має право, та відомості про те, від кого позичальник може отримати детальну інформацію, переваги та недоліки пропонованих схем кредитування»; на момент укладення договору та протягом 8 років з дня його укладення не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору, та виконував його умови.

Таким чином, суд вважає, що заявлені вимоги в даному випадку не можуть бути задоволеними, оскільки відсутні підстави для визнання додаткової угоди недійсною, а відтак позов є безпідставним та необґрунтованим.

Щодо пропуску позовної давності, про застосування якого заявив представник банку, то необхідно зазначити наступне.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

При цьому, відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами N 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі "ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»). Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав.

Підстав для застосування строку позовної давності за заявою представника відповідача суд не вбачає у зв`язку з відмовою у задоволенні позову по суті пред`явлених вимог, адже як визначено в п.11 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення в цивільній справі» № 14 від 18.12.2009 року, положення ЦК України про позовну давність застосовується у випадку обґрунтованості позовних вимог (ст.267 ЦК України) та може бути підставою для відмови в задоволенні позову лише в разі його доведеності, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, що зроблено до ухвалення ним рішення; недоведеність вимог є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Пронін проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).

Відповідно до ст.141 ЦПК України, судові витрати по справі компенсувати за рахунок держави.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 12, 13, 81, 141, 158, 263-265, 268 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Комерційний Банк «Приватбанк», третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Державна іпотечна Установа про захист прав споживачів та визнання недійсним додаткової угоди від 07.08.2008 р. до Договору про іпотечний кредит № КGМDGІ 0000003980 від 07.03.2009 року - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено до Кропивницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відомості про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце проживання: АДРЕСА_2

Відповідач: Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк», місцезнаходження: м. Київ, вул. Грушевського, 1 Д, код ЄДРПОУ 14360570.

Третя особа: Державна іпотечна Установа, місцезнаходження: м. Київ, бульвар Лесі Українки, 34.

Повний текст судового рішення складено 01.10.2020 року.

Суддя Кіровського Н. Ю. Іванова

районного суду

м.Кіровограда