Рішення № 91653929, 21.09.2020, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 вересня 2020 р. Справа№200/4220/20-а

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов`янськ, вул. Добровольського, 1

Донецький окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Кониченка Олега Миколайовича розглянувши при секретарі судового засідання Купріян В.Ю. адміністративну справу за позовом ОСОБА_1

до Великоновосілківського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області

про визнання дій неправомірними, зобов`язання вчинити певні дії та стягнення заборгованості

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_1 , звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Великоновосілківського об`єднаного управління Пенсійного фонду України у Донецькій області, відповідно до якого просила суд: визнати неправомірними дії Великоновосілківського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 пенсії з 01 вересня 2016 року по 30 листопада 2019 року; зобов`язати Великоновосілківське об`єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 пенсію з 01 вересня 2016 року по 30 листопада 2019 року та стягнути заборгованість по ній у розмірі 70 739,02 грн., як вказано у відповіді пенсійного органу.

27 квітня 2020 року ухвалою суду позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк не більше п`яти днів з дня отримання ухвали про залишення позовної заяви без руху на усунення недоліків позовної заяви, шляхом надання документу на підтвердження сплати судового збору у розмірі встановленому законом або доказів на підтвердження неможливості його сплати.

27 липня 2020 до суду поштою надійшла заява позивача про усунення недоліків, зокрема, позивачем надано квитанцію про сплату судового збору у розмірі 840,80 грн.

Ухвалою від 03 серпня 2020 року суд відкрив провадження у справі, призначивши до розгляду на 08 вересня 2020 року за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

08 вересня 2020 року розгляд справи відкладено на 21 вересня 2020 року.

21 вересня 2020 року відповідач надав через канцелярію суду відзив на позовну заяву разом з додатками, відповідно до якого, просив суд відмовити у задоволені позовних вимог.

Суд дослідивши подані матеріали справи встановив наступне.

Позивач, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, про що свідчить паспорт громадянина України серія НОМЕР_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_2 , місце реєстрації, згідно паспортних даних: АДРЕСА_1 .

Позивач обґрунтовує позовні вимоги тим, що з грудня 2019 року та на даний час позивач отримує пенсійні виплати, однак пенсія за період з 01 вересня 2016 року по 30 листопада 2019 року відповідачем не сплачена.

У січні 2020 року позивач звернулась до Пенсійного органу із письмовим зверненням про надання інформації щодо причин невиплати пенсії за період з 01 вересня 2016 року по 30 листопада 2019 року, надання копії рішень, якими припинено виплату пенсії та відновлення пенсійних виплат.

У лютому 2020 року від відповідача надійшла відповідь № 41/Л-01-01-08 в якій зазначено, що заборгованість за період з 01 вересня 2016 року по 30 листопада 2019 року склала 70 739,02 грн., яка буде виплачена на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.

Позивач вважає, що припинення виплати пенсії за період з 01 вересня 2016 року по 30 листопада 2019 року є протиправним та просить суд відновити її порушені права шляхом зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити їй пенсію з 01 вересня 2016 року по 30 листопада 2019 року та стягнути заборгованість по ній у розмірі 70 739,02 грн., як вказано у відповіді пенсійного органу.

Відповідач проти задоволення позову заперечує, посилаючись на те, що раніше позивач перебувала на обліку в іншому управлінні Пенсійного фонду України.

До управління надійшов супровідний лист від 04.10.2019 № 6479/02-09 разом зі Списком № 21 від 01.10.2019 згідно якого позивачу відновлено виплату пенсії.

Виплату пенсію позивачу відновлено, виплата пенсії відбувається з грудня 2019 року.

Що стосується заборгованості з виплати пенсії позивачу, що утворилась у період з 01 вересня 2016 року по 30 листопада 2019 року, то сума заборгованості нарахована управлінням та обліковується в управлінні відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам».

Виплата буде здійснюватись на умовах порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України за окремим фінансуванням на означені цілі.

Згідно ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Отже, обставини в частині наявності факту невиплати пенсії, періоду невиплати пенсії та сума заборгованості визнаються відповідачем та підтверджуються відповідними доказами, а тому не викликають у суду обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання, що відповідно до ч. 1 ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства, є підставою для звільнення від доказування.

Вирішуючи спірні правовідносини суд виходив з наступного.

Згідно ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність. недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до статті 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до положень частини 1 статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у старості.

Згідно з положеннями статті 4 Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, одним з видів загальнообов`язкового державного соціального страхування є пенсійне страхування. При цьому відносини, що виникають за цим видом соціального страхування, регулюються законами, прийнятими відповідно до цих Основ. Разом з цим, положення частини першої статті 27 Основ передбачають, що виплати та надання соціальних послуг, на які має право застрахована особа за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, може бути припинено: якщо виплати призначено на підставі документів, що містять неправдиві відомості, якщо страховий випадок стався внаслідок дії особи, за яку настає кримінальна відповідальність, якщо страховий випадок стався внаслідок умисної дії особи, внаслідок невиконання застрахованою особою своїх обов`язків щодо загальнообов`язкового державного соціального страхування, в інших випадках, передбачених законами.

Отже, Основи законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування вичерпних випадків припинення таких страхових виплат, як пенсія, не передбачають, але встановлюють, що вони можуть бути передбачені іншими законами.

Статус внутрішньо переміщеної особи врегульований Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII (надалі - Закон № 1706-VII.

Згідно з нормами статті 7 Закону №1706-VII, для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав, зокрема, на пенсійне забезпечення здійснюється відповідно до законодавства України. Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв`язання проблем, пов`язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.

Питання виплати пенсій врегульовані нормами статті 47 Закону № 1058, згідно з якою пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством.

Порядок припинення та поновлення виплати пенсії визначений нормами статті 49 Закону № 1058-IV. Так, згідно з положеннями частини першої зазначеної статті, виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється, якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості, на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, у разі смерті пенсіонера, у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд, в інших випадках, передбачених законом.

З аналізу норм статті 49 Закону № 1058-IV вбачається, що визначені законодавством підстави припинення виплати пенсії не є вичерпними. Проте, суд зауважує, що зі змісту наведеної норми законодавства вбачається, що «інші випадки» для припинення виплати пенсії повинні також бути передбачені саме законом. Ознакою, яка відрізняє закон від інших нормативно-правових актів, є критерій регулювання найбільш важливих суспільних відносин.

Статтею 92 Конституції України визначено коло питань (суспільних відносин), які можуть бути врегульовані виключно законами України, зокрема, права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім`ї, охорони дитинства, материнства, батьківства, виховання, освіти, культури і охорони здоров`я, екологічної безпеки. Вища юридична сила закону полягає також у тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм. Підпорядкованість таких актів законам закріплена у положеннях Конституції України.

Згідно з частиною 3 статті 113 Конституції України, Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Таким чином, підзаконні нормативно-правові акти не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.

Нормами статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Отже, доводи відповідача щодо застосування норм Постанов Кабінету Міністрів, якими визначений порядок припинення виплати пенсії внутрішньо переміщеним особам, є безпідставними, оскільки пріоритетними для застосування у спірних правовідносин є саме вимоги статті 49 Закону № 1058-IV.

Аналогічна правова позиція викладена в рішенні Верховного Суду від 6 лютого 2018 року у справі № 263/7763/17 (провадження № К/9901/202/17).

Суд звертає увагу відповідача на те, що в силу вимог частини 5 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII, висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Згідно з нормами частини 6 зазначеної статті, висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Суд звертає увагу відповідача на те, що в силу вимог частини 5 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Згідно з нормами частини 6 зазначеної статті висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Окрім того, суд зазначає, що у цій справі сам факт існування у позивача права на отримання пенсії не оспорюється сторонами. Суть права позивача є достатньо чіткою і передбачено діючим законодавством. Суд враховує, що в силу положень статті 1 Протоколу №1 до Конвенції, з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини вимоги щодо пенсії безперечно підпадають під дію цієї статті і вважаються майном, а майно, яке має особа-це конвенційне поняття права власності, та як абсолютне тлумачення, це те на що особа може розраховувати.

Відповідно до статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 № 475/97-ВР, зокрема статтею 1 Першого протоколу до неї, визначено: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».

Перша і найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що буд-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Позбавлення власності можливо тільки "на умовах передбачених законом" і повинно переслідувати легітимну мету. Крім того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції, а тому, при будь-якому втручанні державних органів у право на мирне володіння майном повинно бути забезпечено справедливий баланс між загальними інтересами суспільства та обов`язком захисту основоположних прав конкретної особи.

Пунктом 38 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» (Заява № 4909/04) Cуд повторює, що стаття 1 Першого протоколу, по суті, гарантує право власності і містить три окремі норми: перша норма, що сформульована у першому реченні частини першої та має загальний характер, проголошує принцип мирного володіння своїм майном; друга, що міститься в другому реченні частини першої цієї статті, стосується позбавлення особи її майна і певним чином це обумовлює; третя норма, зазначена в частині другій, стосується, зокрема, права держави регулювати питання користування майном. Однак ці три норми не можна розглядати як «окремі», тобто не пов`язані між собою: друга і третя норми стосуються певних випадків втручання у право на мирне володіння майном і, отже, мають тлумачитись у світлі загального принципу, проголошеного першою нормою (пункт 106 рішення Європейського суду з прав людини від 08.07.1986, серія A, № 102 «Літгоу та інші проти Сполученого Королівства» (Lithgow and Others v. the United Kingdom).

Як вбачається із матеріалів справи відповідачем не надано достатніх та переконливих доказів правомірності невиплати пенсії позивачу за минулий термін, тому суд вважає таке втручання не виправданим з урахуванням вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Суд зазначає, на час розгляду справи, постанова Кабінету Міністрів України щодо окремого порядку виплати пенсії не прийнята. Крім того, суд звертає увагу сторін, що конституційне право позивача на отримання пенсії не може бути обмежено з огляду на приписи Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Не виплата пенсії яка гарантована Конституцією України є прямим порушенням статті 1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини.

Відповідно до статті 46 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії; нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Системний аналіз даної статті дає підстави дійти до висновку, що у ній містяться два строкових обмеження стосовно виплат пенсії за минулий час: три роки - для особи, яка не отримувала нараховану пенсію з власної вини; без обмеження строку - для особи, яка не отримувала нараховану пенсію з вини відповідного суб`єкта владних повноважень.

Як встановлено судом під час розгляду справи, право на отримання позивачем пенсії відповідачем не оскаржується та оскільки судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що невиплата пенсії позивачу є протиправними діями суб`єкта владних повноважень - Великоновосілківського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області, то відповідно до спірних правовідносин має застосовується друга умова - виплата пенсії за минулий час без обмеження строку.

Отже, згідно з нормами частини другої статті 46 Закону № 1058-IV виплата пенсії позивачу підлягає поновленню з моменту її припинення. Таким чином, право позивача щодо виплати раніше призначеної пенсії є абсолютним та не може бути обмежено будь-яким строком.

Правовий висновок щодо неможливості застосовувати шестимісячний строк звернення до адміністративного суду у справах з вимогами, пов`язаними з виплатою компенсаторної складової доходу, та у справах з вимогами, пов`язаними з виплатою інших складових доходу та доходу в цілому, до якого належить пенсія викладений в постанові Верховного Суду від 24 квітня 2018 року по справі № 646/6250/17 (адміністративне провадження № К/9901/2128/18).

Згідно з нормами частини 2 статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до положень статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до вимог частин 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Нормами частини 2 зазначеної статті встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд, відповідно до положень частини п`ятої статті 77 КАС України, вирішує справу на підставі наявних доказів.

Відповідачем не надано суду жодного доказу правомірності дій щодо невиплати пенсії позивачу в розумінні зазначеної норми Закону.

За таких обставин, враховуючи, що наявними матеріалами справи підтверджено невиплату пенсії позивачу з вересня 2016 року по листопад 2019 року включно.

Надаючи правову оцінку обраного позивачем способу захисту, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. TheUnitedKingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02). Таким чином, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

Поряд з цим, суд зазначає, що згідно листа відповідача № 41/л-01-01-08 від 05.02.2020 року, заборгованість за період з 01.09.2016 по 30.11.2019 року позивачу нарахована та склала 70 739,02 грн.

Частиною четвертою статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

За приписами вказаної правової норми слідує, що у разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб`єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення.

Критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб`єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб`єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд.

Адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб`єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 16 травня 2019 року у справі №826/17220/17.

Враховуючи викладене, у суду відсутні підстави для зобов`язання відповідача здійснити нарахування позивачу пенсії за спірний період.

Зі змісту позовних вимог вбачається, що позивач обрав для захисту свого порушеного права два взаємовиключні способи захисту - зобов`язання відповідача вчинити дії щодо виплати коштів та стягнення коштів з відповідача.

Законом України «Про виконавче провадження» на визначених цим законом осіб законодавством покладено виконання рішень як майнового, так і немайнового характеру. Виконання рішень, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення є рішеннями немайнового характеру.

У такому випадку виконання рішення відбувається внаслідок вчинення дій, визначених судовим рішенням та направлених на його виконання відповідачем-боржником особисто, тобто передбачає його активну поведінку, направлену на відновлення порушеного права позивача та усунення наслідків своєї протиправної поведінки.

Стягнення коштів з відповідача, в свою чергу, може відбуватись і за пасивної позиції відповідача не залежно від його волевиявлення, дій або бездіяльності шляхом застосування до нього спеціально уповноваженими на примусове виконання рішень судів органами та посадовими особами заходів щодо стягнення суми боргу за рахунок коштів боржника або Держави.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Враховуючи викладене суд вважає за необхідне обрати найбільш ефективний засіб захисту прав позивача з двох заявлених ним та стягнути з Великоновосілківського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області на користь ОСОБА_1 нараховану пенсію з 01 вересня 2016 року по 30 листопада 2019 року у розмірі 70 739,02 грн.

Відповідно до ч. 3 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

З огляду на те, що даний адміністративний позов позивачем було подано до суду виключно у зв`язку з діями відповідача, які судом визнано неправомірними, суд дійшов висновку щодо стягнення судових витрат з відповідача на користь позивача в повному обсязі.

Керуючись Конституцією України та Кодексом адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт громадянина України серія НОМЕР_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_2 , місце реєстрації, згідно паспортних даних: АДРЕСА_1 ) до Великоновосілківського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області (85500, Донецька область, Великоновосілківський район, смт Велика Новосілка, вул. Центральна, 103, ЄДРПОУ 42171290) про визнання дій неправомірними, зобов`язання вчинити певні дії та стягнення заборгованості - задовольнити частково.

Визнати неправомірними дії Великоновосілківського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області щодо не виплати ОСОБА_1 пенсії з 01 вересня 2016 року по 30 листопада 2019 року.

Стягнути з Великоновосілківського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області на користь ОСОБА_1 нараховану пенсію з 01 вересня 2016 року по 30 листопада 2019 року у розмірі 70 739,02 грн.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Великоновосілківського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області (85500, Донецька область, Великоновосілківський район, смт Велика Новосілка, вул. Центральна, 103, ЄДРПОУ 42171290) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт громадянина України серія НОМЕР_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_2 , місце реєстрації, згідно паспортних даних: АДРЕСА_1 ) суму судового збору у розмірі 840 (вісімсот сорок) гривень 80 копійок.

В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

Повний текст рішення складено та підписано 21 вересня 2020 року.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Текст рішення розміщений в Єдиному державному реєстрі судових рішень (веб-адреса сторінки: http://www.reyestr.court.gov.ua/).

Суддя О.М. Кониченко