Рішення № 91623016, 16.09.2020, Овідіопольський районний суд Одеської області

Справа № 509/1045/20

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2020 року Овідіопольський районний суд Одеської області в складі:

головуючого судді Гандзій Д.М.

при секретарі Задеряка Г.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в смт. Овідіополь в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та Публічного акціонерного товариства «Фідобанк», за участю третіх осіб: Приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Притуляка Валерія Михайловича, Біляївського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, Другого Суворовського відділу державної виконавчої служби у м. Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про зняття арешту з нерухомого майна ,-

ВСТАНОВИВ:

4 березня 2020 року, позивачі звернулись до Овідіопольського районного суду Одеської області із вищевказаною позовною заявою, в якій просили суд зняти арешт з садового будинку з господарчими будівлями та спорудами, загальною площею 113,9 кв. м., розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , накладений на підставі постанови про арешт майна боржника, серія та номер: ВП № 57448788, видана 18.10.2018 року приватним виконавцем виконавчого округу Одеської області Притуляком В.М., номер запису про обтяження 28455831 (спеціальний розділ), зняти арешт з земельної ділянки, кадастровий номер: 5123783500:01:001:1057, наданої для ведення садівництва, що знаходиться за адресою: Одеська область, Овідіопольський район, Прилиманська сільська рада, «Авангард-2», громадська організація, земельна ділянка № НОМЕР_1 (колишня назва - «Авангард-2», садовий кооператив), накладений на підставі постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження АН 307363, видана 21.02.2011 року відділом державної виконавчої служби Біляївського районного управління юстиції Одеської області, старший державний виконавець Кольца О.О., реєстраційний номер обтяження 10865996, мотивуючи позов тим, що вони, за нотаріально посвідченими договорами від 28.12.2007 р. (реєстр. № 11180, № 11184) купили в рівних частках кожний у відповідача ОСОБА_3 земельну ділянку кадастровий номер 5123783500:01:001:1057, площею 0,0587 га, надану для ведення садівництва, що знаходиться в СК «Авангард-2», діл. № 418/1, 420/1, АДРЕСА_2 АДРЕСА_3 та складається в цілому з ракушнякового садового будинку під літ. «А-2», загальною площею 113,9 кв. м., 1-2 - спорудження, розташованого на земельній ділянці розміром 587 кв.м.

Вказані договори були зареєстровані за № 2619547 та за № 2619587 в Державному реєстрі правочинів, що підтверджується витягами з Державного реєстру правочинів № 5264856 та № 5264883 від 28.12.2007 року.

Після укладення зазначених вище договорів купівлі-продажу нерухомого майна, вони не зареєстрували право власності у встановленому Законом порядку в результаті чого, в реєстрі прав власності на нерухоме майно залишився запис про право власності (реєстраційний номер майна: 18458438) за минулим власником, відповідачем по справі - ОСОБА_3 .

Так, 18.02.2020 р. позивачам стало відомо, що придбані ними за вказаними договорами садовий будинок та земельну ділянку накладено арешти, боржником за якими є минулий власник нерухомого майна, відповідач по справі ОСОБА_3 , а саме : постанова про арешт майна боржника ВП № 57448788 від 18.10.2018 р., обтяжувач - приватний виконавець виконавчого округу Одеської області Притуляк В.М.

У зазначених виконавчих провадженнях вони не є боржниками та взагалі не є боржниками у будь-яких виконавчих провадженнях, що підтверджується витягом з єдиного реєстру боржників .

Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 05.03.2020 року провадження по справі було відкрито та призначено розгляд в порядку спрощеного позовного провадження.

В судове засідання позивачі та їх представник не з`явились, про дату, час та місце судового розгляду справи повідомлялись належним чином, причини неявки суду не повідомили, представник позивачів, який був під підпис повідомлений про дату, час та місце слухання справи, надіслав до суду письмову заяву, в якій повністю підтримав позов, який просив задовольнити і слухати справу без його участі, не зарперечуючи проти ухвалення судом заочного рішення по справі (а.с. 77,86).

Відповідач ОСОБА_3 та представник відповідачів АТ «Фідобанк» в судове засідання повторно не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, зворотними поштовими повідомленнями з відмітками листоноші «за закінченням встановленого строку зберігання», причини своєї неявки суду не повідомили, заяви про розгляд справи за їх відсутності, відзиву або письмових пояснень суду не надав (а.с. 29,30,35,36, 54,55,59,60).

3-тя особа без самостійних вимог на предмет спору : Приватний виконавець виконавчого округу Одеської області Притуляк В.М., в судове засідання не з`явився про дату, час та місце судового розгляду справи повідомлявся належним чином, зворотними поштовими повідомленнями, причини неявки суду не повідомив, надіслав до суду письмову заяву, в який просив слухати справу без його участі (а.с. 31,38,39).

Представники 3-їх осіб без самостійних вимог на предмет спору : Біляївського міськрайонного відділу ДВС Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції та Другого Суворовського відділ державної виконавчої служби у м. Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції в судове засідання не з`явились про дату, час та місце судового розгляду справи повідомлялись належним чином, причини неявки суду не повідомили, клопотань про розгляд справи за їх відсутності суду не надали (а.с. 67,68,78,79).

Згідно зі ст. 280 ЦПК України, якщо у суду не має даних про причину неявки відповідача, сповіщеного про дату, час та місце судового засідання належним чином і не з`явився в судове засідання без поважних і без повідомлення причин, не подавши відзив на позов, суд вважає можливим розглянути справу на підставі даних, які є в матеріалах справи та зі згоди позивача, який не заперечує проти вирішення справи в заочному порядку в підготовчому судовому засіданні, ухвалити рішення при заочному розгляді справи, за наявними матеріалами справи, що відповідає положенням ст.ст. 191,281 ЦПК України.

Дослідивши матеріали справи, суд вважає що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду. Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Стаття 89 ЦПК України встановлює, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Стаття 95 ЦПК України передбачає, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Відповідно до ст. 1 Протоколу до «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» - кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР (далі - Конвенція), зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Зазначені принципи сформулювано і в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції» (23 вересня 1982 р.), відповідно до якого суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід`ємним принципом Конвенції в цілому і також відображено у структурі ст. 1 Першого протоколу.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Загальна декларація прав людини (Генеральна Асамблея ООН 10.12.1948).

Стаття 2. Кожна людина повинна мати всi права i всi свободи, проголошенi цiєю Декларацiєю, незалежно вiд раси, кольору шкiри, статi, мови, релiгiї, полiтичних або iнших переконань, нацiонального чи соцiального походження, майнового, станового або iншого становища.

Крiм того, не повинно проводитися нiякого розрiзнення на основi полiтичного, правового або мiжнародного статусу країни або територiї, до якої людина належить, незалежно вiд того, чи є ця територiя незалежною, пiдопiчною, несамоврядованою або як-небудь iнакше обмеженою у своєму суверенiтетi.

Стаття 28. Кожна людина має право на соцiальний i мiжнародний порядок, при якому права i свободи, викладенi в цiй Декларацiї, можуть бути повнiстю здiйсненi

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року.

Уряди європейських держав, що є однодумцями і мають спільну спадщину політичних традицій, ідеалів, свободи і верховенства права, задля того, щоб зробити перші кроки для забезпечення колективного гарантування певних прав, проголошених у Загальній декларації, домовилися про таке:

Стаття 1. Зобов`язання поважати права людини. Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Стаття 6. Право на справедливий суд :

1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру…

Стаття 8. Право на повагу до приватного і сімейного життя :

1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 13. Право на ефективний засіб юридичного захисту. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.1 Першого протоколу до конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства й на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Відповідно до п.1 ст. 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статями 386-393 ЦК України передбачено - держава забезпечує рівний захист усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

У відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 346 ЦК України - право власності припиняється у разі відчуження власником свого майна.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму ВСС України від 03 червня 2016 року «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна», позов про зняття арешту з майна може бути пред`явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно). Відповідачами в справі є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, а в окремих випадках - особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване. Як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, має бути залучено відповідний орган державної виконавчої служби.

Згідно із ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. У разі набрання законної сили судовим рішенням про зняття арешту з майна боржника арешт з такого майна знімається згідно з постановою виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини.

Статтею 60 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що у разі прийняття судом рішення про зняття арешту з майна - арешт з майна знімається за постановою державного виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Право приватної власності є непорушним.

Згідно з усталеною практикою Європейського Суду з прав людини - стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах «Іммобіліаре Саффі проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy) [ВП], заява № 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та «Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії» (<...>) [ВП], заява № 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року). Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пп. 49-62, від 10 травня 2007 року).

Суд також нагадує, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льон рот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), пп. 69 і 73, Series A № 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» (James and Others v. the United Kingdom), п. 50, Series A № 98), «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece) від 19 березня 1997 року, «Шмалько проти України» (Shmalko v. Ukraine) від 20 липня 2004 року, «Бурдов проти Росії» (Burdov v. Russia) від 7 травня 2002 року - одні із ключових рішень ЄСПЛ, де формулюється класична і усталена позиція ЄСПЛ щодо оцінки виконання судових рішень як невід`ємної частини судового розгляду у контексті втручання у право власності.

Згідно з усталеною практикою Європейського Суду з прав людини - стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах «Іммобіліаре Саффі проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy) [ВП], заява № 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та «Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії» (<...>) [ВП], заява № 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року). Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пп. 49-62, від 10 травня 2007 року).

Відповідно до ст. 202 ЦК України - правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво - чи багатосторонніми правочинами є погоджена дія двох або більше сторін.

Умовами статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом та має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 204 ЦК України передбачено - правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (презумпція правомірності правочину).

Умовами ст. 205 ЦК України передбачено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину.

Частина 1 п. 3 ст. 208 ЦК України зазначає - у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.

Стаття 209 ЦК України передбачає, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим ст. 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс і под.).

Статтею 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Власність зобов`язує.

Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

На підставі ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суди повинні враховувати положення ч. 2 ст. 328 ЦК України, якою встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним (ч. 3 ст. 334 ЦК України).

Нотаріальне посвідчення правочинів, що вчиняються у письмовій формі, є обов`язковим лише у випадках, передбачених законом (ч. 1 ст. 209 ЦК України).

Статтею 627 ЦК України передбачено - відповідно до ст. 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно із ст.ст. 638,639 ЦК України - договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі. Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами. Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Відповідно до умов статті 640 ЦК України, договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії - договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Статті 626-629,632,641,651,655,657,658,662,664 ЦК України передбачають - договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов`язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов`язку щодо першої сторони. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору. До договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття. Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим. За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі. Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом - належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення. Продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства. Обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов`язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.

Пунктом 5 Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 р. № 671 (в редакції станом на 28.12.2007 р.) було передбачено, що державній реєстрації підлягають правочини, зокрема: договір купівлі-продажу, міни земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна. Державна реєстрація правочинів проводиться шляхом внесення нотаріусом запису до Державного реєстру правочинів одночасно з його нотаріальним посвідченням (пункт 6 казаного Тимчасового порядку). Згідно з пунктом 9 зазначеного Тимчасового порядку, дата та час внесення відповідного запису до Державного реєстру правочинів вважається датою державної реєстрації правочину.

На виконання вимог законодавства, яке діяло на час придбання нерухомого майна, договір купівлі-продажу земельної ділянки був зареєстрований за № 2619547 в державному реєстрі правочинів, що підтверджується витягом з державного реєстру правочинів № 5264856 від 28.12.2007 року, а договір купівлі-продажу садового будинку був зареєстрований за № 2619587 в державному реєстрі правочинів, що підтверджується витягом з державного реєстру правочинів № 5264883 від 28.12.2007 року.

Статтею 182 ЦК України передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Так, згідно зі ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За змістом наведеної норми державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає. Відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" записи, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. Наведеною нормою законодавець врегулював правову ситуацію, коли відомості, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, не відповідають наявним чинним правовстановлюючим документам, на підставі яких проведені реєстраційні дії та які мають пріоритет над записами, що містяться у Державному реєстрі (Постанова ВС від 24 січня 2020 року по справі № 910/10987/18).

Судом встановлено, що відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки ОСОБА_1 , ОСОБА_4 купили у відповідача, ОСОБА_3 , земельну ділянку кадастровий номер 5123783500:01:001:1057, площею 0,0587 га, надану для ведення садівництва, що знаходиться в СК «Авангард-2», діл. № 418/1, 420/1, Прилиманська сільська рада Овідіопольського району Одеської області. Договір купівлі-продажу посвідчений приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу Одеської області Куркан Н.Ф. 28 грудня 2007 року за реєстровим № 11183. Відповідно до п. 2 договору, продаж земельної ділянки за домовленістю сторін вчинено за 117 400 грн., які продавець ОСОБА_3 одержав від покупців ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , в чиїх інтересах за довіреністю діяла ОСОБА_5 до підписання цього договору. Сторони підтверджують факт повного розрахунку за продану земельну ділянку. За змістом п. 17 договору, сторони домовились про символічну передачу земельної ділянки, а саме: прийняття покупцями від продавця до підписання цього договору технічної документації на земельну ділянку, що свідчить про те, що передача земельної ділянки відбулась. Згідно з п. 13 договору, право власності на зазначену земельну ділянку виникає у покупців після нотаріального посвідчення цього договору з моменту державної реєстрації та отримання державного акту про право власності на земельну ділянку, відповідно до ст. ст. 334, 640 ЦК України. Вказаний договір був зареєстрований за № 2619547 в Державному реєстрі правочинів, що підтверджується витягом з Державного реєстру правочинів № 5264856 від 28.12.2007 року (а.с. 10).

Також судом встановлено, що за договором купівлі-продажу ОСОБА_1 , ОСОБА_4 купили у ОСОБА_3 в рівних частках кожний садовий будинок з господарчими будівлями та спорудами, що знаходиться на території Прилиманської сільської ради, «Авангард-2», садовий кооператив, буд. 418/1, 420/1 Овідіопольського району Одеської області та складається в цілому з ракушнякового садового будинку під літ. «А-2», загальною площею 113,9 кв. м., 1-2 - спорудження, розташованого на земельній ділянці розміром 587 кв. м. Договір купівлі-продажу посвідчений приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу Одеської області Куркан Н.Ф. 28 грудня 2007 року за реєстровим № 11180. Згідно п. п. 4, 5 договору - сторони домовились, що під передачею садового будинку з господарчими будівлями та спорудами за цим договором - слід вважати символічну передачі речі. Прийняття покупцями від продавця ключів від вказаного садового будинку - свідчить про те, що передача речі відбулась. Ключі передані продавцем покупцям після підписання договору. Сторони усвідомлюють, що цим актом - підтверджено передачу садового будинку. Відповідно до ст. ст. 334, 640 ЦК України право власності на зазначений в цьому договорі садовий будинок з господарчими будівлями та спорудами - виникає у покупців після нотаріального посвідчення цього договору з моменту його державної реєстрації. Право власності на майно згідно з ч. 1 ст. 697 ЦК України у покупців - виникає лише за умови сплати в повному обсязі ціни майна, що встановлена договором. Вказаний договір був зареєстрований за № 2619587 в Державному реєстрі правочинів, що підтверджується витягом з Державного реєстру правочинів № 5264883 від 28.12.2007 року. Одночасно з цим, ч. 2 договору визначено, що продаж садового будинку з господарчими будівлями та спорудами за домовленістю сторін вчинено за 261 806 грн., які продавець ОСОБА_6 одержав від покупців ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , в чиїх інтересах за довіреністю діяла ОСОБА_5 - повністю до підписання цього договору. Сторони підтверджують факт повного розрахунку за проданий садовий будинок з господарчими будівлями та спорудами (а.с. 9).

З позову вбачається, що з дати придбання будинку та земельної ділянки позивачі постійно проживають у будинку, а продавець майна, ОСОБА_3 , в свою чергу, отримав гроші за продане нерухоме майно в повному обсязі - до підписання зазначених договорів купівлі-продажу, що вбачається зі змісту обох нотаріально посвідчених договорів та звільнив відчужуваний садовий будинок з господарчими будівлями та спорудами до підписання договору.

Відповідно до довідки, виданої головою правління ГО «Авангард-2» від 24.02.2020 року вих. № 19, ОСОБА_4 є членом ГО «Авангард-2» та з 2007 року, тобто з дати придбання садового будинку, постійно проживає за адресою: АДРЕСА_4 (а.с. 23,24).

Після укладення зазначених вище договорів купівлі-продажу нерухомого майна, позивачі не зареєстрували право власності у встановленому Законом порядку в результаті чого, в реєстрі прав власності на нерухоме майно залишився запис про право власності (реєстраційний номер майна: 18458438) за минулим власником, відповідачем по справі ОСОБА_3 , що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна.

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна: на садовий будинок та земельну ділянку накладено арешти, боржником за якими є минулий власник нерухомого майна, відповідач по справі - ОСОБА_3 , а саме: постанова про арешт майна боржника ВП № 57448788 від 18.10.2018 р., обтяжувач - приватний виконавець виконавчого округу Одеської області Притуляк В.М., постанова про відкриття виконавчого провадження № 21635431 від 22.09.2010 року, обтяжувач - відділ державної виконавчої служби Біляївського районного управління юстиції (арештоване все нерухоме майно боржника), постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження АН № 307363 від 21.02.2011 р., обтяжувач - відділ державної виконавчої служби Біляївського районного управління юстиції, постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження № 32807755 від 29.05.2012 р., обтяжувач - Другий Суворовський відділ державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції (арештоване все нерухоме майно боржника).

У зазначених виконавчих провадженнях позивачі не є боржниками та взагалі не є боржниками у будь-яких виконавчих провадженнях, що підтверджується витягом з єдиного реєстру боржників.

З цього ж реєстру вбачається, що боржником за вказаним виконавчими провадженнями - є ОСОБА_3 на підставі рішення Біляївського районного суду Одеської області про стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за кредитним договором (а.с. 17-19).

Так, рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 21 липня 2010 року по справі № 2-234/10 задоволені позовні вимоги ВАТ «Ерсте Банк» до ОСОБА_3 та майнового поручителя про стягнення заборгованості за кредитним договором та стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та майнового поручителя на користь ВАТ «Ерсте Банк» заборгованість за кредитним договором № 014/9247/2/17205 від 09.06.2008 року в розмірі 1495155,87 грн. (а.с. 20).

Ухвалами Біляївського районного суду Одеської області від 16.06.2015 року та 17.06.2015 року по справі № 2-234/10 замінено сторону виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2-234/10, виданого 10.09.2010 року Біляївським районним судом Одеської області про стягнення солідарно з ОСОБА_3 та майнового поручителя заборгованості за кредитним договором № 014/9247/2/17205 від 09.06.2008 року в сумі 1495155 грн. 87 коп., зі стягувача ПАТ «Ерсте банк» на стягувача ПАТ «Фідобанк» (код ЄДРПОУ 14351016, адреса: м. Київ, вул. Червоноармійська, 10) у зв`язку з переходом до нього прав Кредитора, відповідно до Договору про приєднання та Статуту від 14.12.2013 року (а.с. 21-22).

На підставі викладеного враховуючи, що на майно позивачів накладені безпідставні арешти, позивачі не мають можливості зареєструвати своє законне право власності, та позбавлені можливості вільно розпоряджатися власним нерухомим майном, суд вважає позовну заяву обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

Питання щодо розподілу судових витрат, позивачами в позові не ставиться, а тому судом не розглядається.

Керуючись ст.ст. 3-7,10-13,18,11,76-83,95,133,141,174,200, 213,228,229,241-246,258,259,263-268,272,273 280-283 ЦПК України, Конституцією України, ст.ст. 316-320,321,328,386-393,722 ЦК України, Тимчасовим порядком державної реєстрації правочинів, затвердженого постановою КМУ від 26.05.2004 р. № 671 (в редакції станом на 28.12.2007 р.), Законом України «Про виконавче провадження», Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Постановолю Пленуму ВССУ від 03.06.2016 року «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна», ЄКПЛ, Рішеннями ЄСПЛ, суд, -

В И Р І Ш И В :

1. Позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та Публічного акціонерного товариства «Фідобанк», за участю третіх осіб: Приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Притуляка Валерія Михайловича, Біляївського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, Другого Суворовського відділу державної виконавчої служби у м. Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про зняття арешту з нерухомого майна - задовольнити ;

2. Зняти арешт з садового будинку з господарчими будівлями та спорудами, загальною площею 113,9 кв. м., розташованого за адресою: АДРЕСА_5 , АДРЕСА_6 , накладений на підставі постанови про арешт майна боржника, серія та номер: ВП № 57448788, видана 18.10.2018 року приватним виконавцем виконавчого округу Одеської області Притуляком В.М., номер запису про обтяження 28455831 (спеціальний розділ).

3. Зняти арешт з земельної ділянки, кадастровий номер: 5123783500:01:001:1057, наданої для ведення садівництва, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 (колишня назва - «Авангард-2», садовий кооператив), накладений на підставі постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження АН 307363, видана 21.02.2011 року відділом державної виконавчої служби Біляївського районного управління юстиції Одеської області, старший державний виконавець Кольца О.О., реєстраційний номер обтяження 10865996.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. У випадку, якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом 30-ти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Повний текст судового рішення виготовлений та підписаний 16.09.2020 р.

Суддя Гандзій Д.М.