Рішення № 91511527, 08.09.2020, Голосіївський районний суд міста Києва

Справа № 752/7256/16-ц

Провадження № 2/752/145/20

РІШЕННЯ

Іменем України

08.09.2020 року Голосіївський районний суд м. Києва

в складі головуючого судді Чередніченко Н.П.

з участю секретаря Шевчук М.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Київське міське управління юстиції (Друга Київська державна нотаріальна контора), приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тарас Олександра Василівна про визнання договору купівлі-продажу житлового будинку недійсним, визнання договору дарування частини житлового будинку недійсним, усунення перешкод в користуванні житловим будинком шляхом скасування реєстрації правовстановлюючих документів, визнання права власності в порядку спадкування за законом на житловий будинок, визнання свідоцтва про право на спадщину за законом недійсним, визнання права власності на рухоме майно, -

В С Т А Н О В И В:

В травні 2016 року позивач ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи:Київське міське управління юстиції (Друга Київська державна нотаріальна контора), приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тарас О.В., в якому просила суд: визнати договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 та посвідчений 20.03.2009 року приватним нотаріусом КМНО Тарас О.В., реєстроваий номер 575, - недійсним; визнати договір дарування частини житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та посвідчений 31.10.2009 року державним нотаріусом Другої Київської державної нотаріальної контори Костенко Л.Ю., реєстровий номер 11-2807, - недійсним; усунути перешкоди позивачу в користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом скасування реєстрації правовстановлюючих документів - договору купівлі продажу від 20.03.2009 року та договору дарування від 31.10.2009 року, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 23.01.2008 року, яке було скасовано ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.05.2012 року в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, а саме: відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом визнання за позивачем в порядку спадкування за законом право власності на будинок АДРЕСА_1 ; визнати свідоцтво про право на спадщину за законом від 22.12.2009 року, видане на ім`я ОСОБА_3 державним нотаріусом Другої Київської державної нотаріальної контори Кулинич В.М., зареєстроване в реєстрі за № 9-435 у спадковій справі 899/2009, - недійсним; визнати за позивачем право власності на рухоме майно - автомобіль «Ваз 2101», 1974 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 .

В обґрунтування позову зазначено, що заочним рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 03.11.2015 року у справі № 2-735/12, були задоволені позовні вимоги про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом зняття ОСОБА_1 з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1 . Однак, на час винесення зазначеного судового рішення судом не були вивчені та досліджені всі докази, а саме: ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.05.2012 року, якою рішення Голосіївського районного суду м. Києва від від 23.01.2008 року про визнання права власності на будинок та рішення Апеляційного суду м. Києва від 12.12.2011 року були сковані, та справу передано на новий розгляд. Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 07.08.2013 року, провадження у справі про визнання права вланості на будинок було закрито. Позивач вважає, що суд касаційної інстанції, скасувавши зазначені рішення про визнання права власності на будинок, автоматично скасував договір купівлі-продажу на ім`я ОСОБА_2 та договір дарування вказаного будинку на ім`я ОСОБА_3 , а тому відповідач не набув право власності на будинок. За життя ОСОБА_4 подавала до суду позов про визнання позивача такою, що втратила право користування житловим приміщенням за вказаною адресою, однак, судом було відмовлено у задоволенні цих позовних вимог. Позивач вказує, що 13.06.1965 року ОСОБА_6 одружився із ОСОБА_4 , які в 1967 році побудували дерев`яний будинок за адресою: АДРЕСА_1 . 06.12.1990 року ОСОБА_6 розлучився із ОСОБА_4 , та в подальшому одружувався декілька раз, втім своїх дітей не мав. ОСОБА_4 фактично вижила ОСОБА_6 із будинку. 03.01.2003 року ОСОБА_6 зареєстрував шлюб із позивачем ОСОБА_1 . Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 29.01.2004 року у справі № 2-135/5, в задоволенні позову ОСОБА_6 про визнання права власності на будинок було відмовлено, яке сторонами не оскаржувалось. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_6 , яким за життя заповіту складено не було. Позивач вказує, що вона є єдиною спадкоємицею всього його майна. Крім того, позивач зазначає, що рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 23.01.2008 року, було визнано за ОСОБА_4 право власності на будинок АДРЕСА_1 , про яке ОСОБА_1 стало відомо лише 04.06.2008 року. Заначене рішення суду було скасовано рішенням Апеляційного суду м. Києва від 12.12.2011 року та в задоволенні позову ОСОБА_4 про визнання права власності на будинок було відмовлено. Таким чином ОСОБА_1 фактично є за законом спадкоємцем першої черги майна свого померлого чоловіка ОСОБА_6 від спадщини не відмовлялась та фактично прийняла спадщину, зокрема, будинок АДРЕСА_1 , в якому була зареєстрована за згодою ОСОБА_6 . В провадженні суду було ряд позовів ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , та судами було встановлено правомірність реєстрації та користування будинком позивачем, однак, в зв`язку з цим з ініціативи ОСОБА_4 постійно виникали конфліктні ситуації. Позивач вважає, що наявні підстави для захисту її прав, як законної дружини ОСОБА_6 , та будинок АДРЕСА_1 є особистою власністю ОСОБА_6 . Однак, позивачу стало відомо, що 25.03.2009 року між ОСОБА_4 , яка на той час володіла будинком на підставі рішення суду від 23.01.2008 року, яке було скасовано рішенням суду апеляційної інстанції від 12.12.2011 року, - та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу спірного будинку. Зазначений договір в силу ч. 2 ст. 203 ЦК Україени є недійсним, оскільки, укладено особою, яка не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності, оскільки, рішення суду про визнання за ОСОБА_4 права власності на будинку не набрало законної сили, а відтак, остання, не мала права на його відчуження. Позивач вказує, що зазначений договір не є таким, що спрямований на настання правових наслідків, обумовлених ним, оскільки, ОСОБА_4 не була знята із реєстрації у вказаному будинку та докази передачі та отримання коштів від угоди відсутні. З огляду на викладене, а також те, що спірні договори були укладені із порушенням вимог закону, є недійсними, права позивача, як спадкоємиці першої черги були порушені, та видане ОСОБА_3 свідоцтво про право на спадщину за законом є недійсним, а тому позивач вимушена звернутись до суду із даним позовом.

Позивач та її представник в судовому засіданні позовні вимоги підтримали та просили їх задовольнити з викладених в позові підстав.

Відповідач та представник відповідачів в судовому засідані позовні вимоги не визнали, та просили в їх задоволенні відмовити, посилаючись на підстави, які викладені в письмових поясненнях та заперпеченнях на позов. Одночасно, просили застосувати до позовних вимог строки позовної давності.

Треті особи явку своїх представників не забезпечили. Про розгляд справи повідомлялись належним чином. Від представника Головного територіального управляння юстиції у м. Києві до суду надійшло пояснення, відповідно до якого третя особа залишила вирішення спору на розсуд суду, в зв`язку з чим суд вважає за можливе розглянути справу без їх участі.

Суд, вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа, як слідує зі змісту ч. 1 ст. 4 ЦПК України, має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За приписами ч. 1 ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але, за аналогією, породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини (п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України).

За змістом ч. 1 ст. 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Як встановлено ч. 1 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

При цьому, за визначенням ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору (ч. 3 ст. 626 ЦК України).

Положеннями ст. 627 ЦК України передбачено, що відповідно до ст. 6 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 627 ЦК України).

Отже, свобода договору означає право громадян або юридичних осіб вступати чи утримуватися від вступу у будь-які договірні відносини. Свобода договору проявляється також у можливості, наданій сторонам, визначити умови такого договору.

Судом встановлено, що ОСОБА_4 народилась ІНФОРМАЦІЯ_2 та із 14.07.1965 року була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується копією паспорта.

Відповідно до копії свідоцтва про право на спадщину від 18.07.1955 року, ОСОБА_6 успадкував 1/3 частину домоволодіння АДРЕСА_2 .

Номер зазначеному будинку в подальшому було присвоєно - № НОМЕР_2 .

Позивач вказує, що 13.06.1965 року ОСОБА_6 одружився із ОСОБА_4 , однак, відповідна копія свідоцтва про одруження в матеріалах справи відсутня.

ОСОБА_6 та ОСОБА_4 було побудовано дерев`яний будинок за адресою: АДРЕСА_1 , та відповідно до рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19.09.2006 року у справі № 2о-191/06, було встановлено факт самовільного будівництва будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_4 та ОСОБА_6 .

Відповідно до копії розпорядження Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації № 414 від 25.03.2008 року, було затверджено акт державної приймальної комісії по прийняттю в експлуатацію житлового будинку та господарських споруд за адресою: АДРЕСА_3 , та зазначено власнику ОСОБА_4 про необхідність внести зміни до матеріалів інвентаризації в Київському МБТІ.

06.12.1990 року ОСОБА_6 розлучився із ОСОБА_4 , що підтверджується копією свідоцтва про розірвання шлюбу, та 03.01.2003 року ОСОБА_6 зареєстрував шлюб із позивачем ОСОБА_1 .

Позивач ОСОБА_1 народилась ІНФОРМАЦІЯ_3 та із 30.01.2003 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується копією паспорта.

Відповідно до довідки КП «Голосіївприватсервіс» від 27.11.2009 року, в будинку АДРЕСА_1 зареєстровано троє осіб: ОСОБА_2 (власник), ОСОБА_7 (син), ОСОБА_1 (дружина померлого ОСОБА_6 ).

Позивач вказує, що рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від від 29.01.2004 року у справі № 2-135/5, в задоволенні позову ОСОБА_6 про визнання права власності на будинок було відмовлено, однак, копія зазначеного рішення суду позивачем суду надана не була, як і не було надано достатніх доказів, які б свідчили про вжиття ОСОБА_6 за його життя заходів щодо поділу із ОСОБА_4 майна, в тому числі, спірного житлового будинку.

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_6 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть.

Відповідно до листа Другої Київської державної нотаріальнї контори, було встановлено, що після смерті ОСОБА_6 (дата смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ) спадкова справа не заводилась, відповідно до витягу зі Спадкового реєстру станом на червень 2010 року.

Окремо варто зазначити про те, що матеріали справи не містять даних щодо вчасного та належного звернення позивача до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6 , та, відповідно, відмови нотаріуса в оформленні позивачу її спадкових прав, а відтак доводи сторони позивача про те, що її права, як спадкоємця порушені, є хибними та такими, що не підтверджені достатніми доказами.

Крім того, судом встановлено, що рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 18.01.2008 року у справі № 2-1247/08, яке було залишено без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 04.06.2008 року, - було відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_4 про визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування жилим примішенням за адресою: АДРЕСА_3 .

Ухвалою Верховного Суду України від 04.03.2009 року, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 18.01.2008 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 04.06.2008 року було залишено без змін.

В січні 2009 року ОСОБА_1 зверталась до суду із позовом до відповідача ОСОБА_4 про визнання права власності на спірний будинок в порядку спадкування за законом, однак, ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 29.05.2009 року у справі № 2-1694/09, позов було залишено без розгляду, в зв`язку із поданням позивачем відповідної заяви.

Крім того, ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 19.12.2013 року, яка була залишена без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25.02.2014 року, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_8 , ОСОБА_9 про визнання права власності в порядку спадкування за законом, виселення, вселення та усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням було залишено без розгляду, в зв`язку із поданням позивачем відповідної заяви.

Крім того, рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 23.01.2008 року у справі № 2-677/08, було визнано за ОСОБА_4 право власності на будинок АДРЕСА_1 .

Позивач вказує, що їй стало відомо про це рішення лише 04.06.2008 року, та останнє було скасовано рішенням Апеляційного суду м. Києва від 12.12.2011 року, в задоволенні позову ОСОБА_4 про визнання права власності на будинок було відмовлено, однак, стороною позивача не було надано суду копію зазначеного рішення суду апеляційної інстанції, а відтак доводи сторони позивача в цій частині є недоведеними, а тому до уваги не приймаються.

Судом встановлено, що відповідно до копії договору купівлі-продажу будинку від 20.03.2009 року, ОСОБА_4 продала ОСОБА_2 житловий будинок за адресю: АДРЕСА_1 .

З тексту зазначеного договору вбачається, що продавцю ОСОБА_4 зазначений будинок належав на підставі рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19.09.2006 року, рішення Голосіївського районного сду м Києва від 04.08.2008 року та ухали Голосіївського районного суду м. Києва від 04.08.2008 року, та право продавця зареєстроване належним чином в Київському МБТІ 23.02.2009 року.

Позивач вказує, що ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.05.2012 року, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від від 23.01.2008 року про визнання за ОСОБА_4 права власності на спірний будинок та рішення Апеляційного суду м. Києва від 12.12.2011 року були скасовані, а справу передано на новий розгляд, однак, копій зазначених рішень судів матеріали справи не містять, а тому доводи сторони позивача про те, що суд касаційної інстанції, скасувавши зазначені рішення про визнання права власності на будинок, автоматично скасував договір купівлі-продажу на ім`я ОСОБА_2 та договір дарування вказаного будинку на ім`я ОСОБА_3 , є недоведеними та такими, що не ґрунтуються на вимогах закону.

Натомість, в матеріалах справи наявна ухвала Голосіївського районного суду м. Києва від 07.08.2013 року у справі № 2601/13796/12, відповідно ло якої провадження у справі за позовом ОСОБА_4 до Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації, треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , який діє в інтересах ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , Служба у справах дітей Голосіївської районної м. Києві державної адміністрації про визнання права вланості на будинок, було закрито.

Слід вказати, що дійсно за життя ОСОБА_4 подавала до суду позов про визнання позивача такою, що втратила право користування житловим приміщенням за вказаною адресою, однак, судом було відмовлено у задоволенні цих позовних вимог, а також судом було відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання реєстрації шлюбу недійсним (рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30.03.2007 року у справі № 2-66/07).

ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_4 померла, та після її смерті державним нотаріусом Другої Київської державної нотарілваьної контори за заявою ОСОБА_8 , діючого як опікуна малолітньої ОСОБА_3 , було відкрито спадкову справу № 899/09.

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом, ОСОБА_3 успадкувала після смерті ОСОБА_4 автомобіль «Ваз2101» д.н.з. НОМЕР_1 , що належав чоловіку ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , спадкоємицею якого була його друина ОСОБА_4 .

Розпорядженням Голосіївської районної в м. Києві державної адмінітсратції № 1011 від 17.12.2009 року, було призначено ОСОБА_8 опікуном над житлом та майном малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та належить їй на праві власності згідно договору дарування від 31.10.2009 року № 11-2807.

Відповідно до копії свідоцтва про право на спадщину за законом від 22.12.2009 року, ОСОБА_3 , як онука ОСОБА_4 , яка пормерла ІНФОРМАЦІЯ_4 , успадкувала автомобіль «Ваз 2101» д.н.з. НОМЕР_1 , що належав ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , спадкоємицею якого була його дружина ОСОБА_4 .

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 08.06.2011 року у справі № 2-о-192/11, визнано ОСОБА_10 та ОСОБА_11 усиновителями ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 . Присвоєно ОСОБА_3 прізвище ОСОБА_3 , ім`я ОСОБА_3 було змінено з ОСОБА_3 на ОСОБА_3 , не вказувати по-батькові.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 11.04.2016 року, в задоволенні позову ОСОБА_8 , який діє в інтересах ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , до ОСОБА_1 , Відділу міграційної служби у Голосіївському арйоні м. Києва, Головного управління міграційної служби в м. Києві про усунення перешкод у здійснення права власності шляхом зняття з реєстраційного обліку було відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 31.08.2016 року, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 11.04.2016 року було скасовано та в задоволенні позовних вимог ОСОБА_8 , який діє в інтересах ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , до ОСОБА_1 , Відділу міграційної служби у Голосіївському арйоні м. Києва, Головного управління міграційної служби в м. Києві про усунення перешкод у здійснення права власності шляхом зняття з реєстраційного обліку, було відмовлено.

З мотивувальної частини зазначеного рішення суду апеляційної інстанції вбачається, що ОСОБА_4 в 2009 році продала будинок АДРЕСА_1 , яким володіла на підставі рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19.09.2006 року та рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 04.08.2008 року. В свою чергу, ОСОБА_1 , як дружина ОСОБА_6 і власника будинку на той час, - вселилась у вказаний будинок за згодою останнього.

Позивач вважає, що договір купівлі-продажу від 20.03.2009 року, відповідно до якого ОСОБА_4 продала ОСОБА_2 житловий будинок за адресю: АДРЕСА_1 , в силу вимог ч. 2 ст. 203 ЦК України є недійсним, оскільки, укладено особою, яка не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності, оскільки, рішення суду про визнання за ОСОБА_4 права власності на будинок від 23.01.2008 року не набрало законної сили, було скасоване в подальшому судом апеляційної інстанції, а відтак остання не мала права на його відчуження.

Позивач вказує, що зазначений договір не є таким, що спрямований на настання правових наслідків, обумовлених ним, оскільки, ОСОБА_4 не була знята із реєстрації у вказаному будинку та докази передачі та отримання коштів від угоди відсутні, що також є підставою для визнання оспорюбваного договору недійсним.

З огляду на викладене, позивач вважає, що її права, як спадкоємця першо черги, - пілягають захисту та будинок АДРЕСА_1 , який був особистою власністю ОСОБА_6 , підлягає спадкуванню нею, як законною дружиною ОСОБА_6 , та за нею слід визнати право власності.

Перевіряючи обґрунтованість та доведеність позовних вимог, суд приймає до уваги те, що статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, за змістом якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч.ч. 2-3 ст. 215 ЦК України).

Відповідно до п. 7 постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 року, правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Так, за змістом частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

У відповідності до ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

При цьому, за змістом вимог ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, та у відповідності з приписами ч. 3 ст. 640 ЦК України, є укладеним з дня такого посвідчення.

За правилами ч.ч. 1, 3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Як вже зазначалось вище, судом було встановлено, що відповідно до копії договору купівлі-продажу будинку від 20.03.2009 року, ОСОБА_4 продала ОСОБА_2 житловий будинок за адресю: АДРЕСА_1 .

З тексту зазначеного договору вбачається, що продавцю ОСОБА_4 зазначений будинок належав на підставі рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19.09.2006 року, рішення Голосіївського районного сду м Києва від 04.08.2008 року та ухали Голосіївського районного суду м. Києва від 04.08.2008 року, та право продавця було зареєстроване належним чином в Київському МБТІ 23.02.2009 року.

Слід вказати, що доказів про те, що зазначені рішення суду та ухвала, на підставі яких ОСОБА_4 володіла спірним будинком та в подальшому відчужила його ОСОБА_2 , - скасовані та на час розгляду даної справи є нечинними, матеріали справи не містять, як і відсутні докази оскарження стороною позивача цих рішень.

Крім того, достатніх доказів, які б свідчили про скасування рішення суду від 23.01.2008 року у справі № 2-677/08, яким було визнано за ОСОБА_4 право власності на спірний будинок, матеріали справи також не містять, та стороною позивача суду надано не було, а наявні в матеріалах справи ряд документів, які подавались стороною позивача по різним справам, які перебували в провадженні суду, на думку суду, не є належними доказами, які свідчать про його скасування.

В ході розгляду справи стороною позивача не доведено, що ОСОБА_4 володіла будинком незаконно та не мала достатньої дієздатності на його відчуження, а відтак підстав вважати, що договір купівлі-продажу будинку від 20.03.2009 року було укладено із порушенням вимог закону, на який посилається сторона позивача, - немає.

Крім того, слід зазначити, що і з іншими доводами, які наведені в позові в частині визнання договору купівлі-продажу недійсним суд погодитись не може, оскільки, судом встановлено, що між сторонами було укладено договір купівлі-продажу будинку, який було посвідчено нотаріально, та з його змісту вбачається, що сторони, вчиняючи цей правочин, діяли добровільно і перебували при здоровому розумі та ясній пам`яті, розуміли значення своїх дій, та дієздатність сторін була перевірена нотаріусом, а підписи на договорі купівлі-продажу вчинені особисто сторонами в присутності нотаріуса, та доказів зворотному матерілаи справи не містять.

Статтею 203 ЦК України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема, частинами першою-третьою та п`ятою вказаної статті передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтями 218-235 ЦК України визначено окремі підстави для визнання правочину недійсним чи встановлені підстави нікчемності правочину.

Відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Відповідно до п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ та визнання правочинів недійсними», правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину.

Відповідно до ст. 230 ЦК України, під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем, а тому останній необхідно довести обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого правочину.

Таким чином, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину.

Крім того, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку при вчиненні правочину.

Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1, 5 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Враховуючи положення ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).

Доказами в розумінні ч. 1 ст. 76 ЦПК України, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Вказані вимоги процесуального закону, на переконання суду, стороною позивача залишились невиконаними.

В ході розгляду справи стороною позивача не доведено, а судом не встановлено, що 20.03.2009 року правочин було вчинено продавцем без наявності достатньої цивільної дієздатності та, що правочин було вчинено під впливом обману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину.

Крім цього, відсутні будь-які докази, що свідчили б про наявність умислу в діях відповідача щодо обману під час укладення спірного договору.

Як зазначає Європейський суд з прав людини в своїй усталеній практиці, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Аналізуючи надані суду докази, враховуючи встановлену законом презумпцію правомірності правочину, суд приходить до висновку, що 20.03.2009 року ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу будинку, реалізуючи надане їй законом право розпоряджатися належним їй майном на власний розсуд в межах гарантованої ст.ст. 6, 627 ЦК України свободи договору, при його укладенні сторони розуміли правову природу правочину та наслідки його вчинення, з будь-якими заявами чи зауваженнями при укладанні договору не звертались, були ознайомлені із його змістом, та посилання сторони позивача на те, що ОСОБА_4 не мала достатньо необхідного обсягу цивільної дієздатності, оскільки, рішення суду про визнання за ОСОБА_4 права власності на будинок від 23.01.2008 року не набрало законної сили, та було скасоване в подальшому судом апеляційної інстанції, в ході розгляду не знайшло свого об`єктивного підтвердження, та рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19.09.2006 року, рішення Голосіївського районного сду м Києва від 04.08.2008 року та ухала Голосіївського районного суду м. Києва від 04.08.2008 року, на підставі яких ОСОБА_4 володіла будинком на час відчуження, не скасовані, та доказів зворотному матерілаи справи не містять.

Слід вказати, що із оспорюваного договору вбачається, що волевиявлення сторін було спрямоване саме на укладення договору купівлі-продажу, а не іншого виду договору, внаслідок чого такий правочин відповідає положенням ч. 3 ст. 203 ЦК України.

Те саме стосується і доводів сторони позивача про не отримання ОСОБА_4 коштів від покупця, оскільки, відповідно до пункту 6 договору, продаж будинку було вчинено за 78648,00 грн., які були одержані ОСОБА_4 від ОСОБА_2 повністю ще до підписання цього договору.

На переконання суду, встановлені під час розгляду справи обставини не вказують на укладення договору із порушенеям вимог закону, що виключає можливість визнання оспорюваного договору недійсним з підстав, передбачених ст. 230 ЦК України.

Враховуючи вищевикладене, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, повно, всебічно та об`єктивно дослідивши наявні у справі докази, враховуючи презумпцію правомірності правочину, беручи до уваги принципи змагальності та диспозитивності цивільного процесу, суд прийшов до висновку, що правові підстави для визнання оспорюваного договору від 20.03.2009 року відсутні, а відтак позов в цій частині є безпідставним, недоведеним та таким, що задоволенню не підлягає.

В частині позовних вимог про визнання договору дарування частини будинку від 31.10.2009 року слід вказати наступне.

В обґрунтування даної вимоги стороною позивача серед іншого зазначалось про те, що договір дарування від 31.10.2009 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , - має бути визнаний недійсним, оскільки, ОСОБА_2 володів будинком на підставі договору від 20.03.2009 року, який було оформлено із порушенням вимог закону, а відтак відчуження цього будинку на користь ОСОБА_3 є також неправомірним, та цей договір також має бути визнаний недійсним.

Слід вказати, що стороною позивача не було надано суду доказів на підтвердження укладення спірного договору дарування, в матеріалах справи відсутня його копія, та будь-яких клопотань в цій частині в ході розгляду справи заявлено не було.

Разом з тим, з огляду на те, що суд не знайшов законних підстав для визнання договору купівлі-продажу будинку від 20.03.2009 року недійсним, та встановив, що, останній, було вчинено із дотриманням вимог закону, суд вважає, що законних підстав для визнання оспорюваного договору від 31.10.2009 року недійним відсутні, а відтак в задоволенні цієї вимоги слід також відмовити.

Судом не встановлено підстав, з якими закон пов`язує можливість визнання договору купівлі-продажу будинку та договору дарування недійсними, а тому необхідно відмовити і в задоволенні позовної вимоги про усунення перешкод позивачу в користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом скасування реєстрації правовстановлюючих документів - договору купівлі продажу від 20.03.2009 року та договору дарування від 31.10.2009 року, а також визнанням за позивачем в порядку спадкування за законом права власності на будинок АДРЕСА_1 .

В частині позовної вимоги про визнання свідоцтва про право на спадщину за законом від 22.12.2009 року, видане на ім`я ОСОБА_3 державним нотаріусом Другої Київської державної нотаріальної контори Кулинич В.М., зареєстроване в реєстрі за № 9-435 у спадковій справі 899/2009, - недійсним, слід вказати про те, що в ході розгляду справи стороною позивача не доведено, а судом не встановлено підстав, з якими закон пов`язує можливість визнання свідоцтва недійсним, його видача не порушує прав та інтересів позивача, оскільки, матеріали справи не містять даних про звернення позивача до нотаріальної контои із заявою про принтяття спадщини після смерті її чоловіка ОСОБА_6 , та, відповідно, відмови нотаріуса в оформленні її спадкових прав, зокрема, на автомобіль.

З огляду на те, що суд прийшов до висновку про безпідставність вимог в частині визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом від 22.12.2009 року, видане на ім`я ОСОБА_3 державним нотаріусом Другої Київської державної нотаріальної контори Кулинич В.М., зареєстроване в реєстрі за № 9-435 у спадковій справі 899/2009, а відтак відсутні законні підстави для визнання за позивачем права власності на рухоме майно - автомобіль «Ваз 2101», 1974 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 , в зв`язку з чим в задоволенній цієї вимоги суд вважає за необхідне також відмовити.

В частині заявленого стороною відповідача клопотання про відмову у задоволенні позову, у зв`язку зі спливом строку позовної давності, то суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Так, за змістом статей 256, 261 ЦК України, позовна давність є строком пред`явлення позову особою, право якої порушене, а сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду.

У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Враховуючи викладене, а також приймаючи до уваги те, що судом при розгляді даної справи не встановлено порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача, та в позові слід відмовити по суті, в зв`язку з його необґрунтованістю та недоведеністю, а відтак клопотання сторони відповідача про застосування до позовних вимог строку позовної давності судом не вирішувалось.

В порядку ст. 141 ЦПК України, судові витрати слід залишити за позивачем по фактично понесеним.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 655, 657, 230 ЦК України, ст. ст. 12, 19, 81, 82, 133, 141,158, 258, 263-265 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи:Київське міське управління юстиції (Друга Київська державна нотаріальна контора), приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тарас Олександра Василівна про визнання договору купівлі-продажу житлового будинку недійсним, визнання договору дарування частини житлового будинку недійсним, усунення перешкод в користуванні житловим будинком шляхом скасування реєстрації правовстановлюючих документів, визнання права власності в порядку спадкування за законом на житловий будинок, визнання свідоцтва про право на спадщину за законом недійсним, визнати право власності на рухоме майно, - відмовити.

Судові витрати залишити за ОСОБА_1 по фактично понесеним.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Головуючий Н.П. Чередніченко