Рішення № 91267138, 02.09.2020, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

02 вересня 2020 р. справа № 120/3166/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дончик Віталій Олександрович, розглянувши у письмовому проваджені адміністративну справу за позовом Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю "Беліф" про стягнення адміністративно - господарських санкцій та пені

в с т а н о в и в :

08.07.2020 року Вінницьке обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось в суд з адміністративним позовом до ТОВ "Беліф" про стягнення адміністративно - господарський санкцій та пені.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що відповідачем не забезпечено встановленого нормативу одного робочого місця для працевлаштування особи з інвалідністю та не сплачено адміністративно-господарських санкцій у розмірі 25225 грн., що зумовило нарахування пені у розмірі 363,60 грн.

Оскільки, вказана заборгованість в добровільному порядку відповідачем не сплачена, позивач звернувся з цим позовом до суду, в якому просив:

- стягнути з ТОВ "Беліф" на користь Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно - господарські санкції у розмірі 25225 грн.;

- стягнути з ТОВ "Беліф" на користь Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів пеню за порушення термінів сплати адміністративно - господарських санкцій у розмірі 363,60 грн.

Ухвалою суду від 13.07.2020 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у адміністративній справі, розгляд справи вирішено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

24.07.2020 року представником відповідача подано відзив на позовну заяву, у якому останній заперечує щодо задоволення адміністративного позову. Зокрема вказав, що ТОВ "Беліф" належно виконало всі обов`язки передбачені ст.18 Закону № 875-ХІІ для підприємств, установ, організацій щодо забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу. Протягом 2019 року відповідач подавав інформацію центру зайнятості щодо пошуку осіб з інвалідністю для працевлаштування та 21.02.2020 року подав звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2019 рік.

Також представник відповідача вказав, що за направленням Вінницького міського центру зайнятості за зверненнями осіб з інвалідністю ТОВ "Беліф" проведені співбесіди, однак, особи, які направленні Вінницьким міським центром зайнятості, відмовилися від запропонованої посади, а відтак, вина підприємства у їх не працевлаштуванні, - відсутня.

Крім того, відповідачем проведена співбесіда з ОСОБА_1 , однак, дана особа не відповідала кваліфікаційним критеріям посади, а відтак, відмова роботодавця у працевлаштуванні відповідала чинному законодавству та не може вважатися відмовою з мотивів інвалідності.

Представник відповідача наголосив на тому, що обов`язок підприємства зі створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов`язком займатися пошуком таких осіб для працевлаштування.

Враховуючи вищевикладене, відповідач вважає, що вимоги даного адміністративного позову є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

Розглянувши матеріали адміністративної справи, суд встановив наступні фактичні обставини.

21.01.2019 року відповідачем створено 1 робоче місце для працевлаштування особи з інвалідністю за професією (посадою) "Організатор з персоналу" та надано державній службі зайнятості інформацію необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю на створені робочі місця, що підтверджується наказом ТОВ "Беліф" №03-ОД від 21.01.2019 року.

22.01.2019 року до Вінницького міського центру зайнятості надійшла інформація про попит на робочу силу (вакансії) ТОВ "Беліф", зі змісту якої вбачаються основні дані про вакансію "Організатор з персоналу" та вимоги до кандидата.

З інформації наявної у листі Вінницького обласного центу зайнятості від 26.05.2020 року №04-17/2019-20, вбачається, що 07.02.2019 року, 27.02.2019 року, 22.04.2019 року Вінницький міський центр зайнятості направив на працевлаштування до ТОВ "Беліф" на посаду "Організатор з персоналу" осіб, які самостійно відмовилися від працевлаштування.

Також, 18.09.2019 року та 12.11.2019 року Вінницький міський центр зайнятості направив на працевлаштування до ТОВ "Беліф" на посаду "Організатор з персоналу" осіб, яким відмовлено у працевлаштуванні, у зв`язку із невідповідністю кваліфікаційним критеріям посади.

25.02.2020 року ТОВ "Беліф" подало до Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2019 рік, згідно з яким середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу становить 8 осіб, середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність - 0 осіб. Кількість інвалідів-штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" становить 1 особу.

Зі змісту листа Вінницького обласного центу зайнятості від 26.05.2020 року №04-17/2019-20, судом встановлено, що ТОВ "Беліф" подавало інформацію про попит на робочу силу (вакансії) за формою №3-ПН для працевлаштування осіб, які мають інвалідність на посаду організатор з персоналу. Крім того, керівництво товариства протягом 2019 року приймало участь в ярмарках вакансій для працевлаштування осіб, які мають інвалідність та в семінарах на тему: "Працевлаштування людей з інвалідністю".

Оскільки, відповідач не забезпечив встановленого нормативу одного робочого місця для працевлаштування осіб з інвалідністю та не сплатив адміністративно-господарські санкції з урахуванням пені в загальній сумі 25588,60 грн., позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Визначаючись щодо заявлених позовних вимог суд виходить із наступного.

Згідно із ст. 17 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" з метою реалізації творчих і виробничих здібностей осіб з інвалідністю та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.

Відповідно до ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.

Згідно ст. 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" передбачено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Відповідно до статті 18-1 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" особа з інвалідністю, яка не досягла пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованою у державній службі зайнятості як безробітна. Рішення про визнання особи з інвалідністю безробітною і взяття її на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання особи з інвалідністю на підставі поданих нею рекомендацій МСЕК та інших передбачених законодавством документів.

Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань.

Державна служба зайнятості може за рахунок Фонду соціального захисту інвалідів надавати дотацію роботодавцям на створення спеціальних робочих місць для осіб з інвалідністю, зареєстрованих у державній службі зайнятості, а також проводити професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовку цієї категорії осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до абзацу 3 частини 2 Порядку подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 31.01.2007р. №70, інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів роботодавці подають центру зайнятості за місцем їх реєстрації як платників страхових внесків на загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом.

Пунктом 4 частини 3 статті 50 Закону України "Про зайнятість населення" передбачено, роботодавці зобов`язані своєчасно та в повному обсязі подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії). Причому, згідно пункту 5 Порядку надання форми звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)", затвердженого наказом Міністерства соціальної політики України від 31.05.2013 № 316 (далі - Наказ № 316), інформація за даною формою подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.

Отже, згідно положень Наказу № 316 звітність за формою № 3-ПН роботодавці подають до центрів зайнятості за наявності попиту на робочу силу (вакансії), тобто лише у разі наявності на підприємстві чи в організації вільних робочих місць. При цьому періодичності подачі такої звітності не встановлено, оскільки вона подається не пізніше трьох робочих днів з дати відкриття вакансії.

Судом встановлено, що відповідач перебуває на обліку у Вінницькому обласному відділенні Фонду соціального захисту інвалідів як підприємство, яке у своїй діяльності використовує найману працю. При цьому у відповідача в 2019 році середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу становила 8 осіб, серед яких, за даними звіту, немає працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність. Отже, відповідач не виконав нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю в кількості однієї особи.

Разом з тим, із відповіді Вінницького міський центр зайнятості № від 26.05.2020 року №04-17/2019-20, наданої на запит Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, слідує, що відповідачем протягом 2019 року надано інформацію про вакансії для інвалідів за формою №3-ПН.

Як встановлено судом вище, в даному листі також зазначено, що 07.02.2019 року, 27.02.2019 року, 22.04.2019 року Вінницький міський центр зайнятості направив на працевлаштування до ТОВ "Беліф" на посаду "Організатор з персоналу" осіб, які самостійно відмовилися від працевлаштування.

Також, 18.09.2019 року та 12.11.2019 року Вінницький міський центр зайнятості направив на працевлаштування до ТОВ "Беліф" на посаду "Організатор з персоналу" осіб, яким відмовлено у працевлаштуванні, у зв`язку із невідповідністю кваліфікаційним критеріям посади.

Таким чином, судом встановлено, що відповідачем виконані вимоги постанови Кабінету Міністрів України №70 від 31.01.2007 року "Про реалізацію статей 19 та 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" щодо подання у встановленому порядку інформації про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю до центру зайнятості.

При цьому, суд вважає за необхідне зазначити, що передбачене статтею 17 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" право осіб з інвалідністю працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом, реалізовано законодавцем у спосіб покладення обов`язків з працевлаштування осіб з інвалідністю як на роботодавців, так і на органи державної служби зайнятості населення.

Разом з тим, до обов`язків роботодавців щодо забезпечення працевлаштування осіб з інвалідністю, в силу приписів частини 3 статті 17, частини 1 статті 18, частин 2, 3, 5 статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" фактично віднесено укладання трудового договору з інвалідом, який самостійно звернувся до роботодавця або був направлений до нього державною службою зайнятості (оскільки в силу статті 21 Кодексу законів про працю України саме наявність трудового договору вказує на виникнення у працівника обов`язку виконувати певну роботу, а у роботодавця - обов`язку виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці), а в силу приписів частини 3 статті 18 даного Закону - підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі, спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Крім того, як випливає з приписів частини 3 статті 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" саме до обов`язків органів державної служби зайнятості законодавцем віднесена організація працевлаштування інвалідів, тому що саме з цією метою роботодавці зобов`язані надавати державній службі зайнятості відповідну інформацію.

Таким чином, передбачена частиною 1 статті 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов`язку здійснити грошовий платіж на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати або:

1) в разі порушення роботодавцем вимог частини 3 статті 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування осіб з інвалідністю, або

2) в разі порушення роботодавцем вимог частини 3 статті 17, частини 1 статті 18, частин 2, 3, 5 статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні особи з інвалідністю, яка звернулась до роботодавця самостійно чи була направлена до нього державною службою зайнятості.

Аналогічні за змістом висновки відображені в Постанові Верховного Суду від 20.03.2018 року у справі №802/707/17-а.

Суд зазначає, що адміністративно-господарська відповідальність, передбачена статтею 20 Закону, за своєю правовою природою є господарсько-правовою відповідальністю. Підставою для застосування такої відповідальності учасника господарських відносин, згідно частини 1 статті 218 Господарського кодексу України, є вчинене роботодавцем правопорушення в сфері господарювання. Відповідно до частини другої зазначеної статті учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що підприємство не несе відповідальності за невиконання нормативу працевлаштування інвалідів, якщо воно вживало необхідних заходів по створенню робочих місць для інвалідів, зокрема, створило робочі місця для інвалідів та своєчасно, достовірно, в повному обсязі проінформувало відповідні установи, але фактично не працевлаштувало інваліда з причин незалежних від нього: відсутність інвалідів, відмова інваліда від працевлаштування на підприємство, не відповідність інвалідів кваліфікаційним критеріям посади, бездіяльність державних установ, які повинні сприяти працевлаштуванню інвалідів.

Разом з тим, як вбачається із матеріалів справи, відповідач затвердив відповідні вимоги на створене робоче місце, проінформував державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про наявність вільних робочих місць із відповідними вимогами на нього, які можуть бути зайняті інвалідами, однак, особи з інвалідністю не виявили бажання зайняти запропоновані вакансії або направлені особи не відповідали кваліфікаційним критеріям посади, що виключає можливість накладення штрафних санкцій до такого підприємства.

Враховуючи вище викладене, суд дійшов до висновку про те, що підстави для застосування адміністративно-господарських санкцій, передбачених статтею 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", відносно відповідача відсутні. Як наслідок, відсутні також підстави для стягнення з відповідача пені за порушення строків сплати суми адміністративно-господарських санкцій, застосованої згідно Порядку "Сплати підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, суми адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 70 від 31.01.2007 року.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, про відсутність підстав для задоволення даного адміністративного позову.

З урахуванням вимог ст. 139 КАС України сплачений при зверненні до суду судовий збір позивачу не присуджується.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд-

в и р і ш и в :

В задоволені адміністративного позову відмовити.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: Вінницьке обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів (вул. Пирогова, 135-А, м. Вінниця, 21037, ЄДРПОУ 13308892);

Відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю "Беліф" (вул. Академіка Янгеля, 4, м. Вінниця, код ЄДРПОУ 41339548).

Рішення у повному обсязі виготовлене 02.09.2020 року.

Суддя Дончик Віталій Володимирович