Рішення № 91204638, 26.08.2020, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/1441/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 серпня 2020 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Стефанова С.О.,

за участю секретаря судового засідання - Мельника Ю.В.,

позивачів - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

представника позивачів - Смірнова В.С. (на підставі ордерів),

представника відповідачів - Білоконь Н.О. (за довіреностями),

розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправними та скасування рішень про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 26 грудня 2019 року №460-19 та №461-19 та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В :

До Одеського окружного адміністративного суду надійшли позовні заяви громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому позивачі з урахуванням уточнення позовних вимог просить суд:

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №461-19 від 26 грудня 2019 року про відмову у визнанні Громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №460-19 від 26 грудня 2019 року про відмову у визнанні Громадянки Російської Федерації ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Державну міграційну служби України визнати Громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства;

- зобов`язати Державну міграційну служби України визнати Громадянку Російської Федерації ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства;

- визнати протиправними дії Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області в частині не роз`яснення ОСОБА_1 причин відмови та порядку оскарження рішень про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- визнати протиправними дії Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області в частині не роз`яснення ОСОБА_2 причин відмови та порядку оскарження рішень про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позиція позивачів обґрунтовується наступним

В обґрунтування позовних вимог позивачі зазначають, що вони громадяни Російської Федерації, маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань з політичних причин, а також побоюючись систематичного порушення прав людини, залишили та не можуть повернутися до країни походження - Російської Федерації.

В Україні позивачі подали до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеський області належним чином оформлену та обґрунтовану заяву-анкету про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Однак, 14.02.2020 року позивачі отримали повідомлення ГУ ДМС України в Одеській області від 17 січня 2020 року №14 та №15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішень Державної міграційної служби України від 26 грудня 2019 року №460-19 та №461-19.

Позивачам було відмовлено на підставі відсутності умов, передбачених п.п.1 і 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

При цьому, як зазначають позивачі, всупереч законодавству України їм не було роз`яснено порядок оскарження та причини відмови. Про прийняті щодо них рішення позивачі дізналися лише під час особистого візиту до ГУ ДМС України в Одеській області. Зокрема у п.13 ст.10 Закону закріплено, що у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення.

Таким чином позивачі вважають, що дії ГУ ДМС України в Одеській області грубо порушують вимоги законодавства щодо належного викладення причин відмови та порядку оскарження прийнятих щодо них рішень.

Процесуальні дії

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 24 лютого 2020 року прийнято позову заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Перше судове засідання по справі призначено на 16 березня 2020 року.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 16 березня 2020 року заяву ОСОБА_1 про об`єднання в одне провадження адміністративної справи №420/1440/20 зі справою №420/1441/20 - задоволено та об`єднано в одне провадження адміністративну справу №420/1440/20 за позовом громадянки Російської Федерації ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Державної міграційної служби України, про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, визнання дій протиправними зі справою №420/1441/20 за позовом громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №461-19 від 26 грудня 2019 року та зобов`язання вчинити певні дії. Присвоєно об`єднаним справам загальний номер №420/1441/20. Розпочато розгляд адміністративної справи №420/1441/20 спочатку. Призначено наступне судове засідання на 23 березня 2020 року об 11 год. 00 хв.

12 березня 2020 року від представника Державної міграційної служби України та Головного управління ДМС України в Одеській області надійшов відзив на адміністративний позов та належним чином засвідчені копії матеріалів особової справи громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 (вхід. №11634/20, №1635/20).

17 березня 2020 року від представника Державної міграційної служби України та Головного управління ДМС України в Одеській області надійшов відзив на адміністративний позов та належним чином засвідчені копії матеріалів особової справи громадянки Російської Федерації ОСОБА_2 (вхід. №12204/20, №12208/20).

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 19 березня 2020 року зупинено провадження у справі за позовом громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправними та скасування рішень про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 26 грудня 2019 року №460-19 та №461-19 та зобов`язання вчинити певні дії до завершення обмежувальних протиепідемічних заходів.

22 червня 2020 року ухвалою суду на місці, яка була занесена до протоколу судового засідання, судом поновлено провадження по справі та продовжено розгляд справи зі стадії на якій воно було зупинене.

03 липня 2020 року ухвалою суду на місці, яка була занесена до протоколу судового засідання, судом приєднано до матеріалів справи відповідь представника позивачів на відзиви ГУ ДМС України в Одеській області (вхід. №ЕП/9831/20).

16 липня 2020 року ухвалою суду на місці, яка була занесена до протоколу судового засідання, судом приєднано до матеріалів справи уточнений адміністративний позов (вхід. №ЕП/10407/20).

Відзиви Державної міграційної служби України та Головного управління ДМС України в Одеській області на позовну заяву обґрунтовано наступним

Державна міграційна служба України та Головне управління ДМС України в Одеській області не визнають позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та вважають, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заявах-анкетах про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивачі не мають обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачам додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до них смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Вивчивши матеріали справи, а також дослідивши обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги, відзив на позовну заяву та відповідь на відзив, перевіривши їх доказами, суд встановив наступні факти та обставини.

Обставини справи встановлені судом

ОСОБА_1 є громадянином Російської Федерації (дружина - ОСОБА_2 ), уродженцем м. Альмєтьєвськ РФСР, за національністю - росіянин, за етнічною належністю - татар, за віросповіданням - мусульманин-суніт.

ОСОБА_2 є громадянкою Російської Федерації (чоловік - ОСОБА_1 ), уродженкою м. Брєжнєв Татарської АРСР, СРСР, за національністю - росіянка, за етнічною належністю - татарка, за віросповіданням - мусульманка-суніт.

Позивачі мають двох неповнолітніх дітей, сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та доньку - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , має вищу освіту: середню освіту здобув у загальноосвітній школі № 3, м. Альмєтьєвськ, протягом 1990 - 1999 років (атестат знаходиться на території Російської Федерації); Альмєтьєвському політехнічному технікумі за спеціальністю «буріння нафтових свердловин» протягом 1999 - 2003 років; повну вищу освіту шукач захисту здобув у Альмєтьєвському державному нафтовому інституті, Російської Федерації, м. Альмєтьєвськ на заочній формі навчання, за спеціальністю «розробка та експлуатація нафтових та газових родовищ» протягом 2003 - 2007 років.

На батьківщині заявник офіційно працював: оператором з видобутку нафти та газу у організації «Тат-Нефть», НГДУ «Альмєтьєв-Нефть), Російська Федерація, м. Альмєтьєвськ, протягом 2003-2013 років; офіційно працював водієм категорії «Б» на Альмєтьєвському заводі залізобетонних виробів, Російська Федерація, м. Альмєтьєвськ, протягом 2013 року; неофіційно працював автослюсарем на автосервісі з ремонту автомобілів, Російська Федерація, м. Альмєтьєвськ, з кінця 2013 року до виїзду з країни громадянської належності у 2016 році.

На території України шукач захисту офіційно не працює, неофіційно займається періодичними заробітками.

Так, на території Російської Федерації, починаючи з 2009 року є членом політичної партії «Хізб ут-Тахрір», у якій займався вивченням та подальшим поширенням Ісламу у розумінні представників партії «Хізб ут-Тахрір», влаштуванням святкування релігійних свят.

У подальшому на початку серпня 2016 року ОСОБА_1 разом з дружиною ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , вибув з постійного місця проживання на території Російської Федерації, автомобільним транспортом, що був заздалегідь замовленим заявником через сервіс «Blablacar», державний кордон перетнув нелегально, поза пунктом пропуску, пішки через поле.

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , має середню спеціальну освіту, яку здобула у середній школі №52 (Російська Федерація, м. Набережні Челни, протягом 1991-2002 років) та у медичному коледжі за кваліфікацією фельдшер, за спеціальністю лікувальна справа (Російська Федерація, м. Набережні Челни, протягом 2002-2006 років). За результатами навчання отримала диплом про отримання середньої професійної освіти. 05.07.2006 року рішенням кваліфікаційної комісії було присвоєно спеціальність «лікувальна справа».

На батьківщині ОСОБА_2 офіційно працювала медсестрою у медпункті заводу «Камаз» (Російська Федерація, м. Набережні Челни, протягом 2006 року), медсестрою у поліклініці №3 (Російська Федерація, м. Набережні Челни, протягом 2007-2008 років), медсестрою у відділенні новонароджених міської дитячої лікарні (Російська Федерація, м. Альмєтьєвськ, протягом 2008-2009 років). На території України не працює.

На території Російської Федерації, починаючи з 2010 року є членом партії «Хізб ут-Тахрір», в якій займалася проведенням закликів до ісламу, поширення знань про іслам, організацією та проведенням зборів членів партії (халакатів).

22.03.2016 року стосовно ОСОБА_2 була порушена кримінальна справа за звинуваченням у скоєнні злочину, передбаченого ч.2 ст.205.5 Кримінального кодексу Російської Федерації. 24.03.2016 року ОСОБА_2 була затримана та направлена до відділку ФСБ, де був проведений допит. Відповідно до постанови міського суду у м.Набережні Челні №3.6-484/16 від 22.03.2016 року, 24.03.2016 року було проведено обшук у житловому приміщенні, де проживала ОСОБА_2 . Відповідно до постанови міського суду м. Альмєтьєвськ Республіки Татарстан від 25.03.2016 року за судовою справою №3/1-28/2016, стосовно ОСОБА_2 було обрано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту, одягнений електронний браслет, що мав контролювати її переміщення. В ніч з 01.08 на 02.08.2016 року ОСОБА_2 разом зі своїм чоловіком за допомогою посередників виїхала до України.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 25 травня 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 29 серпня 2018 року, позовну заяву ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ), ОСОБА_2 (адреса: АДРЕСА_1 ), яка діє в інтересах ОСОБА_4 , ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України (адреса: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9) про визнання неправомірним та скасування рішення від 30.06.2017р. №283-17, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; визнання неправомірним та скасування рішення від 30.06.2017р. №282-17, яким ОСОБА_2 та її малолітнім дітям - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в інтересах яких вона діє, відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язання прийняти рішення про визнання позивачів біженцями або особою, яка потребує додаткового захисту - задоволено частково:

- рішення Державної міграційної служби України №283-17 від 30.06.2017р., яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - визнано неправомірним та скасовано;

- рішення Державної міграційної служби України №282-17 від 30.06.2017р., яким ОСОБА_2 та її малолітнім дітям - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в інтересах яких вона діє, відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - визнано неправомірним та скасовано;

- зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути питання щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та її малолітнім дітям - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в інтересах яких вона діє, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні;

- в решті позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2018 року заяву представника Державної міграційної служби України про виправлення описки у рішенні Одеського окружного адміністративного суду по справі №815/4130/17 від 25.05.2018р. - задоволено:

- внесено виправлення до рішення Одеського окружного адміністративного суду по справі №815/4130/17 від 25.05.2018р. та замість: - «Рішення Державної міграційної служби України №282-17 від 30.06.2017р., яким ОСОБА_2 та її малолітнім дітям - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в інтересах яких вона діє, відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - визнано неправомірним та скасувано. Рішення Державної міграційної служби України №283-17 від 30.06.2017р., яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - визнано неправомірним та скасовано.» зазначити: - «Рішення №282-17 від 30.06.2017р., яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - визнати неправомірним та скасувати. Рішення №283-17 від 30.06.2017р., яким ОСОБА_2 та її малолітнім дітям - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в інтересах яких вона діє, відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.».

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 25 травня 2018 року набрало законної сили 29 січня 2018 року.

02 листопада 2018 року Державною міграційною службою України прийнято рішення №46-18, яким зобов`язано ГУ ДМС в Одеській області повторно розглянути заяви громадян Російської Федерації ОСОБА_1 , ОСОБА_2 разом з її малолітніми дітьми, в інтересах яких вона діє, ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні (т.6 а.с.92).

19 листопада 2018 року Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області прийнято наказ №221 від 19 листопада 2018 року «Про повторний розгляд заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (т.4 а.с.67, т.6 а.с.95).

За результатами розгляду заяв та особових справ громадян Російської Федерації № 2016OD0134 та №2016OD0133 на установчі дані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , стосовно яких ДМС прийняла рішення від 02.11.2018 року №46-18 щодо зобов`язання ГУ ДМС в Одеській області повторно розглянути заяви про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 25.05.2018 року за судовою справою №815/4130/17, з урахуванням постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 29.08.2018 року та ухвали Одеського окружного адміністративного суду від 04.10.2018 року про виправлення описки, на підставі всебічного аналізу обставин, що стали підставою для прийняття судом вищевказаного рішення, головним спеціалістом відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області Валерією Бугаковою підготовлені висновки від 09.12.2019 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.4 а.с.23-58, т.6 а.с.24-59). За аналізом матеріалів особових справ позивачів, головним спеціалістом було встановлено, що факти, повідомлені заявниками стосовно власних переслідувань у країні громадянського походження не можуть бути визнаними підставами для визнання особи біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Таким чином, враховуючи вищезазначене та відповідно до абзацу 5 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, головний спеціаліст вважала доцільним відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додатково захисту громадянам Російської Федерації на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та їх неповнолітнім дітям: сину на установчі дані ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , доньці на установчі дані ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , як особам, стосовно яких встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону відсутні.

26 грудня 2019 року Державною міграційною службою України прийняті рішення №461-19 та №460-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянам Російської Федерації ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та їх неповнолітнім дітям: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (т.4 а.с.21-22, т.6 а.с.22-23).

Повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 17.01.2020 року №14 та №15, позивачі отримали - 14.02.2020 року (т.4 а.с.16, т.6 а.с.17).

Не погоджуючись з прийнятими рішеннями від 26.12.2019 року №460-19 та №461-19, вважаючи їх протиправними та такими, що підлягають скасуванню, позивачі звернулись з даним адміністративним позовом до суду.

Джерела права та висновки суду

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України №3671-VI від 08 липня 2011 року, «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI).

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону № 3671-VI, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Відповідно до частини п`ятої статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно з ч.5 ст.10 Закону №3671-VI, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до п.195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Частиною другою статті 13 Закону №3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Відповідно до частини третій статті 78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.

При цьому суд вважає, що "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає притулку, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.

З матеріалів особових справ позивачів №2016OD0133 та №2016OD0134 вбачається, що їх виїзду з країни громадянської належності відбувся через переслідування у зв`язку з членством у партії «Хізб-ут-Тахрір», відкриття кримінальної справи у відношенні ОСОБА_2 , через її участь у вищевказаній організації. Позивачі вважають, що не можуть наразі добровільно повернутися до Російської Федерації через можливість свого ув`язнення та можливе притягнення до кримінальної відповідальності у зв`язку із членством у партії «Хізб-ут-Тахрір».

Як вбачається з матеріалів особової справи позивача, ОСОБА_1 під час проведення анкетування та протоколу співбесіди позивач зазначає, що він є прихильником та членом партії «Хізб ут-Тахрір» (арк. 8 анкети від 26.08.2016). При цьому, він надає суперечливу інформацію стосовно дати свого вступу до вищезазначеної організації. Так, під час проведення анкетування, зазначив, що став членом партії «Хізб ут-Тахрір» в 2009 році (арк. 8 анкети від 26.08.2016). Натомість, під час проведення протоколу співбесіди від 11.10.2016, позивач відзначає, що вступив до партії ще приблизно в 2006 році (арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 11.10.2016).

Зі слів позивача, в якості члена вищезазначеної партії він не мав чітко визначених функціональних обов`язків, відвідував партійні збори, вивчав партійну літературу, Коран, займався проведенням закликів до ісламу, вивченням засад функціонування «ісламської держави» (арк. 9 анкети від 26.08.2016; арк. 11 протоколу співбесіди від 01.09.2016).

Слід зазначити, що позивач не надав жодного документального підтвердження свого членства у партії «Хізб ут-Тахрір», його вступ до партії «Хізб ут-Тахрір» не було жодним чином фактично зафіксовано (арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 11.10.2016; арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 13.12.2018). Також, позивач підтвердив, що якщо член даної партії не повідомить особисто, що він є таким, то будь-яка особа не зможе дізнатися про дану обставину (арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 13.12.2018). Наявною інформацією по країні походження (надалі - ІКП) підтверджується прихований характер діяльності партії «Хізб ут- Тахрір», що могло стати підставою конфіденційності процедур та основ її діяльності. Зокрема, з ІКП спостерігається, що вищезазначена партія не була офіційно зареєстрована в жодній країні світу.

Крім цього, стосовно характеристики партії, членом якої є позивач, ІКП також підтверджується тоталітарний характер взаємовідносин між членами зазначеної організації.

ДМС України підтверджується, що інформація, повідомлена позивачем стосовно основних засад організації діяльності організації «Хізб ут-Тахрір» в країні громадянської належності, мета та порядок такої діяльності, в цілому, підтверджується наявною ІКП. Також, підтверджується заборона стосовно діяльності вказаної структури на території Російської Федерації. Проте, особою не було надано до ДМС України жодних документованих фактів або засвідчених обставин особистого переслідування у зв`язку із належністю до організації «Хізб ут-Тахрір».

Так, за аналізом матеріалів особової справи ОСОБА_1 , позивач побоюється зазнати переслідувань на території країни громадянської належності у зв`язку із відкритим кримінальним провадженням за ст.205 стосовно його дружини, яка також перебувала членом партії «Хізб ут-Тахрір» (арк. 4-5 протоколу співбесіди від 01.09.2016року). Натомість, арешт дружини заявника не вплинув на подальше становище шукача захисту в якості члена партії «Хізб ут-Тахрір». Особисто проти нього не було порушено кримінальну справу, його не викликали на допити у зв`язку з кримінальним переслідуванням дружини (арк. 17 протоколу співбесіди від 01.09.2016; арк. 12 додаткового протоколу співбесіди від 11.10.2016). Також, позивач був працевлаштований на території Російської Федерації, звільнився за власним бажанням у зв`язку з виїздом за межі країни (арк. 8 додаткового протоколу співбесіди від 13.12.2018року). Незважаючи на висловлену загрозу зазнати переслідувань у зв`язку із належністю до партії «Хізб ут-Тахрір», він продовжував безперешкодно відвідувати халакати (партійні збори) після арешту своєї дружини (арк. 12 додаткового протоколу співбесіди від 11.10.2016), у нього не виникало проблем з партійною діяльністю у зв`язку з арештом його дружини (арк. 12 додаткового протоколу співбесіди від 11.10.2016).

Крім цього, як спостерігається з матеріалів особової справи позивача, проти нього ніколи не висувалось офіційних обвинувачень на Батьківщині (арк. 15 протоколу співбесіди від 01.09.2016), не було притягнено до кримінальної відповідальності в країні громадянської належності (арк. 9 анкети від 26.08.2016). Наразі позивач не володіє інформацією, за якої б проти нього була порушена кримінальна справа на території Російської Федерації (арк. 17 протоколу співбесіди від 01.09.2016). Так, позивач не може зазначити, чи розшукується він уповноваженими органами країни громадянської належності та з якої саме причини, лише припускаючи, що його розшук може бути пов`язаний із звинуваченнями його дружини у тероризмі (арк. 5 додаткового протоколу співбесіди від 13.12.2018 року).

На території Російської Федерації позивач жодного разу публічно не заявляв, що є членом партії «Хізб ут-Тахрір» (арк. б додаткового протоколу співбесіди від 13.12.2018). Позивач вбачає, що наразі його можуть переслідувати на території країни громадянської належності через його дружину, щодо якої порушено кримінальну справу, у зв`язку з його співучастю у її втечі за межі РФ з-під домашнього арешту (арк. 6 додаткового протоколу співбесіди від 13.12.2018). Так, позивач виїхав за межі країни громадянської належності нелегально разом з дружиною, однак мав можливість перетнути кордон легально (арк. 6 додаткового протоколу співбесіди від 13.12.2018). Крім цього, він стверджує, що його особисто переслідували у зв`язку з віросповіданням, проте не зміг навести жодних випадків його особистого переслідування у зв`язку з тим, що він є мусульманином (арк. 6-7 додаткового протоколу співбесіди від 13.12.2018). Також позивач не зміг вказати приклади його особистого переслідування через приналежність до партії «Хізб ут-Тахрір» (арк. 7 додаткового протоколу співбесіди від 13.12.2018). Варто зазначити, що позивач не внесений до переліку діючих терористів та екстремістів на території Російської Федерації (Джерело за посиланням: http://www.fedsfm.ru/documents/terrorists-catalos-Portal-act). На відсутність жодних проблем у позивача з органами державної влади РФ вказує безперешкодне оформлення ним в 2016 році на території країни громадянської належності паспортного документу для виїзду за кордон (арк. 7 додаткового протоколу співбесіди від 13.12.2018).

За матеріалами особової справи не спостерігаються елементи переслідування або дискримінації позивача в країні громадянської належності. Стосовно шукача захисту ніколи не висувалися офіційні звинувачення та обвинувальні вироки чи підозри в країні громадянської належності. Про відсутність утисків з боку представників державних органів РФ додатково свідчить обставина безперешкодного отримання паспортного документу.

Як вбачається з матеріалів особової справи позивачки, 22.03.2016 року стосовно ОСОБА_2 була порушена кримінальна справа за звинуваченнями у скоєнні злочину, передбачених ч.2 ст.205.5 Кримінального кодексу Російської Федерації. 24.03.2016 позивач була затримана та направлена до відділку ФСБ, де з нею було проведено допит. Паралельно, відповідно до постанови міського суду у м. Набережні Челни від 22.03.2016 №3.6-484/16, 24.03.2016 було проведено обшук у житловому приміщенні, де проживала позивачка. Відповідно до постанови міського суду у м. Альмєтьєвськ Республіки Татарстан від 25.03.2016 за судовою справою №3/1-28/2016, стосовно неї було обрано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту. Так на позивачку було вдягнено електронний браслет, що мав контролювати її переміщення. Відповідно до умов домашнього арешту, позивачка не мала права виходити за межі житлового приміщення, де проживала. Інспектор, який контролював виконання вироку суду, раз на тиждень приходив з метою перевірки умов дотримання домашнього арешту. Однак, 01.08.2016 вона за допомогою свого чоловіка звільнилася від пристрою, який відстежував її місцеположення, і поїхала до України.

Як і було зазначено вище, під час звернення до відповідача позивачка зазначила, що вона є членом партії «Хізб ут-Тахрір» (арк. 7 анкети від 26.08.2016). .

Позивачка зазначила, що вирішила приєднатися до партії «Хізб ут-Тахрір» у 2010 році з метою подальшого здійснення діяльності з побудови так названої ісламської держави» (арк. 7 анкети від 26.08.2016).

Із зазначеною обставиною особа пов`язує особисті кримінальні переслідування на Батьківщині, які слугували причиною виїзду особи за межі країни громадянської належності (арк. 4 протоколу співбесіди від 05.09.2016).

Слід зазначити, що особою не були надані жодні належні та допустимі докази, які б свідчили про належність позивачки до партії «Хізб ут-Тахрір». Втім, відповідно до пояснень позивачки, вона не володіє інформацією стосовно особливостей внутрішньої структури партії, оскільки вона є конспіративною з міркувань внутрішньопартійної безпеки (арк. 14 протоколу співбесіди від 05.09.2016). Також, позивачкою не була детально зазначена процедура її прийому до лав партії «Хізб-ут-Тахрір». ІКП підтверджується прихований характер діяльності партії, відсутність чіткого закріплення характеру її діяльності. Зокрема, з ІКП спостерігається, що партія «Хізб ут-Тахрір» офіційно не була зареєстрована в жодній з країн світу.

Крім цього, стосовно характеристики партії, членом якої є позивачка, ІКП підтверджується тоталітарний характер взаємовідносин між членами зазначеної організації (додаток № 2 до рекомендаційної позиції).

Як вбачається з матеріалів справи, у 2010 році її було обрано на відповідальну посаду «мушріфа» (вчителя), до обов`язків входило проведення «халакатів» (партійних уроків), здійснення закликів до ісламу у своєрідному розумінні партії «Хізб ут-Тахрір», виховання особистісних та моральних якостей мусульман (арк. 9 анкети від 26.08.2016). В цілому, зазначене позивачем збігається з офіційною позицією партії стосовно діяльності, яка досягається її представниками.

Судом встановлено, що інформація, повідомлена позивачем стосовно основних засад організації діяльності організації «Хізб ут-Тахрір» в країні громадянської належності мета та порядок такої діяльності, в цілому, підтверджується наявною ІКП. Також, підтверджується заборона стосовно діяльності вказаної структури на території Російської Федерації.

Крім цього, за матеріалами особової справи позивача та наявною ІКП підтверджена наявність відкритого кримінального провадження стосовно неї у відповідності до ст. 205.5 кримінального кодексу Російської Федерації.

Водночас, слід зазначити, що кримінальні переслідування позивачки не містять ознак переслідування, визначених міжнародними угодами і п.1 та п.13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року.

Як спостерігається з матеріалів особової справи позивачки, перебуваючи на території Російської Федерації, вона вільно сповідувала іслам, не зазнаючи проблем у зв`язку із вищезазначеною обставиною до моменту вступу до партії Хізб ут-Тахрір» (арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 05.10.2016), особа мала змогу регулярно безперешкодно відвідувати мечеті та спілкуватися з їх духовними представниками для більш поглибленого вивчення ісламу (арк. 8 протоколу співбесіди від 05.09.2016; арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 13.12.2018), у позивачки ніколи не виникало проблем зі здійсненням обрядів, богослужінь у мечетях. Також, позивач зазначила, що на Батьківщині вона мала можливість вільно та самостійно ознайомлюватися з ісламом, про що свідчить обставина, за якої позивач отримувала знання про релігію за допомогою ісламської літератури, яка перебувала у вільному продажі (арк. 8 протоколу співбесіди від 05.09 2016, арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 05.10.2016). Так, позивачка та інші мусульмани, в тому числі члени її родини, вільно могли купувати та вивчати мусульманську літературу на території Російської Федерації (арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 13.12.2018). Навіть при обшуку квартири позивачки представниками правоохоронних органів не вилучалась релігійна література, що зберігалась у місті проживання та якою користувалась родина (Коран, Хадіс Пророка Мухаммада ) (арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 13.12.2018). Як спостерігається з ІКП, мусульмани становлять одну з двох найбільших релігійних груп населення в регіоні постійного проживання позивача. Крім того, відповідно до ст. 28 Конституції Російської Федерації: «Свобода совести и свобода вероисповедания основаны на светском характере российского государства, в котором никакая религия не может устанавливаться в качестве государственной или обязательной. Религиозные объединения отделены от государства и равны перед законом».

Так, з тверджень позивачки відомо, що власне релігія іслам, яку вона сповідує не є забороненою на Батьківщині (арк. 5 додаткового протоколу співбесіди від 13.12.2018), водночас заборонена лише організаційна форма вираження релігії, а не власне віросповідання, що вказує на можливість дотримання дозволених елементів релігійної діяльності шукачем захисту. Позивач під час співбесіди підтвердила, що за зовнішнім виглядом будь-яка особа не зможе зовнішньо ідентифікувати члена партії «Хізб ут-Тахрір» через відсутність їх відмінності від звичайних мусульман (арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 13.12.2018). Так, в ході співбесід особа не змогла належним чином обґрунтувати твердження стосовно неможливості в подальшому дотримуватися канонів релігії без стійкого постійного зв`язку з організацією «Хізб ут-Тахрір». Позивачкою вбачається неможливість сповідувати іслам в повній мірі без рекретування мусульман до Хізбів, водночас нею підтверджується можливість вільно відвідувати мечеті, здійснювати намаз та інші обрядові дії в рамках даної релігії (арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 13.12.2018). Так, особа вважає, що не може сповідувати власну релігію за межами формально визначеної організації на території РФ (арк. 6 додаткового протоколу співбесіди від 13.12.2018), проте відомо, що до власного вступу до партії вона вільно сповідувала іслам. Про відсутність жодного переслідування чи дискримінації позивача свідчить факт безперешкодного отримання нею медичної допомоги, вільного доступу до державних та комерційних установ на території країни громадянської належності, до моменту порушення проти неї кримінальної справи через членство в забороненій установі (арк. 5 додаткового протоколу співбесіди від 13.12.2018).

Додатково, батьки та рідна сестра позивачки, які залишились проживати на території країни громадянської належності також сповідують іслам (арк. 15 додаткового протоколу співбесіди від 05.10.2016), за матеріалами особової справи відомо, що стосовно них відсутні жодні утиски або переслідування, їх не викликають на допити (арк. 19 протоколу співбесіди від 05.09.2016; арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 13.12.2018). До близьких родичів особи не приходили представники правоохоронних органів після її виїзду з Батьківщини (арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 13.12.2018). Також, через певний час після виїзду особи та її чоловіка за межі РФ їх неповнолітні діти безперешкодно на підставі паспортних документів легально перетнули російсько-український кордон разом з дружиною брата чоловіка, незважаючи на володіння інформацією уповноваженими органами РФ щодо обставини втечі позивачем (арк. 6 додаткового протоколу співбесіди від 13.12.2018; арк. 8 додаткового протоколу співбесіди від 13.12.2018 ОС №2016000133). Крім цього, чоловік позивачки безпроблемно оформив власний паспортний документ для виїзду за кордон та паспортні документи дітям 27.04.2016, тобто після порушення кримінальної справи стосовно позивачки (арк. 6 додаткового протоколу співбесіди від 13.12.2018; арк. 7 додаткового протоколу співбесіди від 13.12.2018 ОС №2016000133). Дані обставини свідчать про відсутність переслідувань близьких членів родини позивачки. Позивач безперешкодно оформив довіреність для виїзду їх дітей за межі країни походження.

За результатами аналізу матеріалів особових справ позивачів суд вбачає відсутність у їх зверненнях конвенційних ознак визначення статусу біженця або додаткового захисту. Наявність кримінального переслідування стосовно позивачки на Батьківщині підтверджується за матеріалами особової справи. Проте, вищепроведеним аналізом встановлено, що вказана обставина не може слугувати підставою для надання особі статусу біженця або додаткового захисту на території України. Натомість, діяльність організації «Хізб ут-Тахрір», членами якої перебувають позивачі носить чітко виражений антидемократичний характер, спрямований на повалення існуючих світових устроїв, встановленням порядків, несумісних з цивілізованим демократичним управлінням, ідеологія «Хізб ут-Тахрір» характеризується радикалізмом, неповагою до встановлених державами законів, релігійною та статевою дискримінацією, можливістю військової агресії, недопущенням плюралізму поглядів, що вказує на недоцільність надання позивачам міжнародного захисту на території України. Крім того, відповідно до пунктів 56, 59 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються визначення статусу біженця) особи, що рятуються від переслідування або покарання за порушення закону відповідно до правових норм, як правило, не є біженцями.

Крім того, за матеріалами особової справи позивачів судом встановлено, що в ніч з 01 по 02 серпня 2016 року позивачі нелегально потрапили до України.

Слід зазначити, що починаючи з 02.08.2016 і до моменту звернення до ДМС України 18.08.2016 пройшло майже 3 тижні. При цьому, позивачі перебували на території України нелегально починаючи з 02.08.2016.

Таким чином позивачі порушили вимоги ч.2 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме «особа, яка намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».

Суд звертає увагу, що значна тривалість проміжків часу між: виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Правові висновки аналогічного змісту викладені Верховним Судом, зокрема, в постанові від 06.08.2020 року у справі №420/3327/19, в постанові від 16.02.2018 у справі №825/608/17, у постанові від 11.10.2018 у справі №815/1892/17.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що ані під час перебування на Бітьківщині, ані перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності позивачі не зазнавали і не зазнають жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у них відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

При цьому, суд наголошує, що інформація щодо країни походження не може бути самостійною підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулися із такою заявою, або визнання особою, що потребує додаткового захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулася за захистом.

Висновки аналогічного змісту вже були викладені Верховним Судом у постанові від 27 січня 2020 року у справі №815/1563/17 (адміністративне провадження №К/9901/4197/17).

З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що рішення Державної міграційної служби України від 26 грудня 2019 року №460-19 та №461-19 є правомірними.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.

Згідно з ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч.1 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

Керуючись ст.ст. 2, 6, 8, 9, 12, 14, 44, 139, 242-246 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправними та скасування рішень про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 26 грудня 2019 року №460-19 та №461-19 та зобов`язання вчинити певні дії - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили, згідно ст. 255 КАС України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено, згідно ст. 295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. При цьому відповідно до п.п. 15.5 п. 15 розділу VII "Перехідні положення" КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються через суд першої інстанції, який ухвалив відповідне рішення.

Повний текст рішення складено та підписано суддею 26 серпня 2020 року.

Суддя С.О. Cтефанов

.