Рішення № 91168231, 27.08.2020, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 серпня 2020 року Справа № 160/6952/20

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Віхрової В.С., розглянувши у порядку письмового провадження у м. Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю “ТОРГОВИЙ ДІМ АВ” про стягнення заборгованості, -

ВСТАНОВИВ:

25.06.2020 р. до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (надалі – позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю “ТОРГОВИЙ ДІМ АВ” (надалі – відповідач), в якій позивач просить суд:

стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю “ТОРГОВИЙ ДІМ АВ” на користь держави в особі Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів суму адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочого місця для працевлаштування особи з інвалідністю за 2019 рік у розмірі 615633,90 грн.

В обґрунтування позову позивач зазначає, що відповідач перебуває на обліку в Дніпропетровському обласному відділенні Фонду соціального захисту інвалідів. За 10 робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю і не зайнятих осіб з інвалідністю у 2019 році, відповідач до 15.04.2020 року повинен був самостійно сплатити адміністративно-господарські санкції у розмірі 615633,90 грн. Дана сума заборгованості по адміністративно-господарським санкціям підтверджується наданим відповідачем річним “Звітом про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2019 рік” №03-07/3269 від 24.02.2020 року за формою №10-ПІ, затвердженої наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 10.02.2007 р. №42 та розрахунком суми позову щодо стягнення заборгованості по сплаті адміністративно-господарських санкцій за незайняті робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю. Оскільки, вищезазначена сума у визначений законодавством строк відповідачем не сплачена, утворилась заборгованість у зазначеному вище розмірі.

За результатами автоматизованого розподілу справ між суддями Дніпропетровського окружного адміністративного суду справа №160/6952/20 передана до розгляду судді Віхровій В.С. 26.06.2020 р.

Частиною 2 ст. 257 КАС України встановлено, що за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 261 КАС України, відзив подається протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення відповідачу ухвали про відкриття провадження у справі. Позивач має право подати до суду відповідь на відзив, а відповідач – заперечення протягом строків, встановлених судом в ухвалі про відкриття провадження у справі.

У відповідності до ч.1 ст. 262 КАС України, розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи за правилами загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 01.07.2020 р. позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

16.07.2020 р. до суду надійшов відзив на позовну заяву, згідно якого відповідач висловлює незгоду з вимогами позов, вважає їх такими, що не підлягають задоволенню, оскільки обов`язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов`язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування. Підприємством подавалися щомісячні звіти про наявність вакантних місць. Відтак, відповідач вважає, що застосування до нього адміністративно-господарських санкцій є незаконним.

Судом під час розгляду даної справи враховані положення постанови КМУ №211 від 11.03.2020 р. «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу CODIV-19» та впровадження низки заходів на виконання рішення уряду відносно даного питання.

У відповідності до положень ч. 4 ст. 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору, суд встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Товариство з обмеженою відповідальністю “ТОРГОВИЙ ДІМ АВ” (код ЄДРПОУ 40975633) перебуває на обліку у Дніпропетровському обласному відділенні Фонду соціального захисту інвалідів.

З матеріалів справи вбачається, що ТОВ “ТОРГОВИЙ ДІМ АВ” з січня 2019 року по грудень 2019 року включно подавало до Дніпровського міського центру зайнятості звіти згідно форми №3-ПН “Інформація про попит на робочу силу (вакансії)”, у тому числі про наявність вакансій для осіб з інвалідністю, що підтверджується наданими до суду звітами за кожен місяць звітного року.

Доказів направлення відповідачу осіб для працевлаштування у 2019 році матеріали справи не містять.

Так, відповідно до “Звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2019 рік” №03-07/3269 від 24.02.2020 року за формою 10-ПІ, затвердженої наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 10.02.2007 року №42 та розрахунку суми позову щодо стягнення адміністративно-господарських санкцій, позивач зазначає, що за наявні робочі місця призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю і не зайнятих особами з інвалідністю у 2019 році, відповідач мав сплатити суму адміністративно-господарських санкцій у розмірі 615633,90 грн. (за 10 осіб).

У зв`язку з вищевикладеним, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог суд виходить з наступного.

Спеціальним законом, який визначає основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами, є Закон України від 21 березня 1991 року №875-ХІІ “Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні” (далі - Закон №875-ХІІ).

Відповідно до ч.2 ст.17 Закону №875-ХІІ, підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів або за рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів у разі потреби створюють спеціальні робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо, з урахуванням обмежених можливостей осіб з інвалідністю.

Частинами 1, 2 ст.19 Закону №875-ХІІ передбачено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Відповідно до положень ч.ч.1, 4 ст.20 Закону №875-ХІІ, підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону. При цьому до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені статтею 250 Господарського кодексу України.

За приписами до ч.1 ст.18 Закону №875-ХІІ, забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Частиною 3 ст.18 цього Закону визначено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

З аналізу вказаних норм вбачається, що обов`язок з працевлаштування інвалідів відповідно до встановленого Законом нормативу, покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості.

Згідно наказу Міністерства праці та соціальної політики України, звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів №42 від 10.02.2007 року, щорічною формою звітності є форма №10-ПІ, яка, заповнюється роботодавцями та подається до базового центру зайнятості незалежно від місцезнаходження роботодавця за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше 1 березня після звітного періоду.

З огляду на викладене, звіт за формою 10-ПІ є актом інформування органів працевлаштування про створені на підприємстві робочі місця для працевлаштування інвалідів і, водночас, запитом про направлення на підприємство інвалідів для працевлаштування.

Так, судом встановлено, що відповідач подав за 2019 рік звіт (за формою №10-ПІ) про наявність вакансій для працевлаштування інвалідів. В цьому звіті містилась інформація про наявність відповідних вакансій.

Таким чином, матеріалами справи підтверджується, що відповідач сприяв працевлаштуванню інвалідів та виконував усі вимоги законодавства щодо забезпечення прав інвалідів на працевлаштування у повному обсязі.

Судом встановлено факт невиконання відповідачем нормативу по працевлаштуванню інвалідів у 2019 році.

Разом з тим, суд вважає, що вина відповідача в зазначеному відсутня, оскільки, відповідач вживав всі необхідні заходи по створенню робочих місць та працевлаштуванню осіб з інвалідністю. Поряд з цим, фактів відмови зі сторони відповідача у працевлаштуванні осіб з інвалідністю за 2019 рік, не встановлено.

Тобто, ТОВ “ТОРГОВИЙ ДІМ АВ” було вжито всіх заходів по створенню робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до встановленого нормативу.

Крім того, матеріалами справи підтверджено, що відповідачем було самостійно працевлаштовано 1 особу з інвалідністю на вакантну посаду.

Позивачем подання відповідної звітності та заявок не заперечується.

Відповідно до ч.1 ст.218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Частиною другою цієї ж статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Таким чином, для стягнення адміністративно-господарських санкцій слід виходити із загальних норм права відносно відповідальності за порушення зобов`язань та встановлення в діях або бездіяльності підприємства складу правопорушення з метою застосування юридичної відповідальності у вигляді адміністративно-господарських санкцій.

Статтею 238 Господарського кодексу України передбачено, що за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб`єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб`єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

Таким чином, адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до учасника господарських відносин за порушення ним правил, встановлених законодавчими актами, при наявності в діях суб`єкту господарювання вини у вчиненні такого порушення та якщо ним не приймались заходи, спрямовані на недопущення господарського правопорушення.

При цьому, суд зазначає, що роботодавець вжив усіх необхідних заходів для недопущення порушення, а факт не працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць для даної категорії громадян, у зв`язку з їх відсутністю, не може слугувати підставою для накладення адміністративно-господарських санкцій, за відсутності вини юридичної особи.

Отже, елементами правопорушення є вина та наявність причинного зв`язку між самим порушенням та його наслідками. Застосування принципу вини як умови відповідальності пов`язане з необхідністю доведення порушення зобов`язання.

Суд дійшов висновку, що роботодавець вжив необхідних заходів для недопущення господарського правопорушення, зокрема, відповідачем було вжито всіх необхідних заходів для працевлаштування осіб з інвалідністю: ТОВ “ТОРГОВИЙ ДІМ АВ” зареєстровано у Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, звітувало про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю, направляло до центру зайнятості відповідну звітність з інформацією щодо можливості працевлаштування осіб з інвалідністю, а, отже, зазначені адміністративно-господарські санкції до відповідача застосовані бути не можуть.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі №812/1140/18, відповідно до якої обов`язок підприємства зі створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов`язком займатися пошуком осіб з інвалідністю для працевлаштування, за умови, що відповідач ужив всі заходи по створенню робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до встановленого нормативу.

Відповідно до вимог ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Беручи до уваги вищенаведене, суд вважає, що відповідачем було виконано всі необхідні заходи по створенню робочих місць для інвалідів і їх працевлаштуванню та дотримано вимоги, встановлені статтею 19 Закону №875-ХІІ, а тому, підстави для застосування до нього адміністративно-господарських санкцій відсутні.

Відповідно до положень ч.1 ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а суд згідно зі ст. 90 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

За таких обставин, системно проаналізувавши приписи законодавства України, надавши оцінку з урахуванням усіх доказів у справі в їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Решта доводів сторін висновків суду по суті спору не спростовують.

Судом враховано, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «РуїсТоріха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).

Згідно ч. ч. 1-3 ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У відповідності до положень ст. 139 КАС України, розподіл судових витрат за наслідками розгляду даної справи не здійснюється.

Керуючись статтями 9, 72-77, 90, 132, 134, 139, 157, 246-247, 249, 255, 297 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю “ТОРГОВИЙ ДІМ АВ” про стягнення заборгованості, - відмовити.

Розподіл судових витрат за наслідками розгляду даної справи не здійснюється.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя В.С. Віхрова