Рішення № 91119990, 25.08.2020, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа№380/5013/20

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 серпня 2020 року

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Брильовського Р.М. розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Львівській області про визнання протиправними та скасування вимог,-

ВСТАНОВИВ:

На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Львівській області, у якій просить суд визнати незаконними та скасувати вимоги про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного соціального внеску, а саме вимоги Головного управління ДПС у Львівській області №Ф-5257-54У від 06.02.2019 на суму 18276,72 грн та №Ф-5257-54У від 20.02.2020 на суму 11016,72 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що відповідачем прийнято спірні вимоги безпідставно, оскільки він не є страхувальником у розумінні Закону №2464-VI та не має обов`язку щодо сплати єдиного соціального внеску. Стверджує, що з 17.072014 працює директором ТОВ «ЄВРОКОМПОПТИКА», тому єдиний соціальний внесок за нього сплачує роботодавець, що підтверджується індивідуальними відомостями про застраховану особу, виданими Пенсійним фондом України. Таким чином, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний. Просив позов задовольнити.

Відповідач у встановлений судом строк подав відзив на позов, в якому просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог. Свої заперечення обґрунтовує тим, що відповідно до облікових даних інформаційної системи органу доходів і зборів, станом на 20.07.2020 заборгованість ОСОБА_1 по єдиному внеску становила 29 293,44 гривень, зокрема за несплату єдиного внеску за 2017 рік в сумі 8448 грн, за 2018 рік - 9828.72 грн, за 2019 рік - 11 016,72 грн. Спірні вимоги про сплату боргу (недоїмки) сформовано відповідно до вимог Закону №2464-VI. В ІС «Податковий блок» в реєстрі страхувальників відсутня інформація щодо наявності у позивача пільги по сплаті єдиного внеску відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464. Вважає, що позивач як фізична особа-підприємець зобов`язаний нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок незалежно від суми отриманого доходу (прибутку) в розмірі не менше мінімального страхового внеску. Однак, позивач свого обов`язку зі сплати єдиного внеску не виконав, внаслідок чого у нього виникла заборгованість (недоїмка). Просив у задоволенні позову відмовити.

Позивач у встановлений судом строк подав відповідь на відзив, у якій зазначив, що після запровадження в 2010 році Єдиного державного реєстру фізичних осіб-підприємців, юридичних осіб та громадських формувань, ОСОБА_1 не звертався до державного реєстратора про включення до цього реєстру відомостей про нього як про фізичну особу-підприємця, як цього вимагали норми Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», який набув чинності 03.03.2011. Отже, відомості ФОП ОСОБА_1 були відсутні в реєстрі, як наслідок підприємницької діяльності ОСОБА_1 не здійснював. Просив позов задовольнити.

Згідно з пунктом 3 частини 3 статті 246 КАС України суд зазначає, що ухвалою судді від 01.07.2020 залишено позовну заяву без руху.

10.07.2020 ухвалою судді прийнято позовну заяву до провадження та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

03.08.2020 ухвалою судді відмовлено у задоволенні клопотання Головного ДПС у Львівській області про розгляд справи № 380/5013/20 за правилами загального позовного провадження та заміну засідання для розгляду справи по суті підготовчим засіданням.

Сторони належним чином повідомлені про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження, підтвердженням чого є наявні в матеріалах справи повідомлення про вручення поштового відправлення.

Відповідно до частини 5 статті 262 КАС України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.

Враховуючи наведене, суд розглядає справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Відповідно до частини 4 статті 229 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

З`ясувавши обставини, на які позивач посилається як на підставу своїх вимог, заперечення відповідача, пояснення третьої особи, дослідивши докази, якими вони обґрунтовуються, суд, даючи правову оцінку спірним правовідносинам, виходив з наступного.

Суд встановив, що згідно з облікових даних інформаційної системи органу доходів і зборів, станом на 20.07.2020 заборгованість ОСОБА_1 по єдиному внеску становила 29293, 44 гривень, зокрема за несплату єдиного внеску за 2017 рік в сумі 8448 грн. (розмір мінімального страхового внеску у 2017 році 704 грн.), за 2018 рік - 9828.72 грн. (розмір мінімального страхового внеску у 2018 році 819.06 грн.), за 2019 рік - 11 016,72 грн. (розмір мінімального страхового внеску у 2019 році 918.08 грн.).

Відповідно до ст. 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове соціальне страхування» та на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів, Головним управлінням ДПС у Львівській області сформовано податкову вимогу №Ф-5257-54У від 06.02.2019 на суму 18276,72 грн та податкову вимогу №Ф-5257-54У від 20.02.2020 на суму 11016,72 грн.

Не погодившись із вказаними вимогами позивач звернувся з позовом до суду.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суд зазначає, що правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку регулюються Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» №2464-VI від 08.07.2010 (в редакції чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин) (далі - Закон №2464).

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону №2464 єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Пунктом 10 ч. 1 ст. 1 Закону №2464, визначено, що страхувальники - роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону №2464, платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 6 Закону №2464 платник єдиного внеску зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону №2464 єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.

Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону №2464 мінімальний страховий внесок - це сума єдиного внеску, що визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановленого законом на місяць.

Частиною 5 ст. 8 Закону №2464 для зазначеної категорії платників встановлена обов`язкова ставка єдиного внеску, що дорівнює 22 відсотки бази нарахування.

З матеріалів справи встановлено та не заперечувалось сторонами, що позивач до винесення спірної вимоги єдиний внесок, як фізична особа підприємець не сплачував.

Разом з тим, суд вважає за необхідне звернути увагу на наступне.

01.07.2004 набув чинності Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (у подальшому змінено назву на Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань»).

Відповідно до ч. 1 ст. 4 вказаного Закону державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Згідно з ч. 1 ст. 7 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб-підприємців з Єдиного державного реєстру.

01.07.2010 прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» №2390-VI, (надалі також - Закон №2390-VI), який набув чинності 03.03.2011.

Відповідно до підпунктів 2, 3 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення цього Закону процес включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв.

Пункт 3 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення №2390-VI у зв`язку із набранням чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення процедур припинення юридичних осіб та підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців за їх рішенням» від 19.05.2011 №3384-VI (далі - Закон №3384-VI) викладено в такій редакції: «Усі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру. Державний реєстратор при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов`язаний, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, провести включення відомостей про діючі юридичні особи та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з Єдиного державного реєстру».

Відповідно до пунктів 7, 8 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону №2390-VI спеціально уповноважений орган з питань державної реєстрації протягом місяця з дати завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, передає відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, включених до Єдиного державного реєстру, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, які в межах своїх повноважень ведуть облік юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та/або проводять реєстрацію юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм та фізичних осіб-підприємців. Після закінчення передбаченого для включення відомостей до Єдиного державного реєстру строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до Єдиного державного реєстру.

Пунктом 4 та абз. 2 п. 8 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону №2390-VI передбачено, що свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними; за результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.

За визначеннями частини першої статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 73 КАС).

Згідно з частиною першої та другої статті 77 КАС кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Судом встановлено, що згідно із відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, сформованого 06.07.2020 записів щодо позивача не знайдено, що свідчить про відсутність такого суб`єкта господарювання.

Вказані обставини свідчать на користь висновку про те, що позивач фактично не міг здійснювати підприємницьку діяльність, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів отримання позивачем свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця нового зразка.

Натомість, відповідачем прийнято спірні вимоги про сплату боргу (недоїмки) за несплату ОСОБА_1 єдиного внеску за період з 2017-2019 рр.

Проте, суд вважає безпідставними такі висновки податкового органу, оскільки у матеріалах справи відсутні будь-які докази, що позивач здійснював підприємницьку діяльність або був зареєстрований як фізична особа-підприємець.

Відповідні обставини підтвердженні ДПС України у рішенні «Про результати розгляду скарги» від 08.01.2020, у якій остання за результатами розгляду скарги позивача на вимогу про сплату боргу від 18.11.2019 № Ф-5257-54, скасовуючи таку з підстав, що скаржник не зареєстрований як фізична особа-підприємець згідно з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Таким чином, станом на час розгляду ДПС України скарги позивача відомості у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань на позивача як фізичну особу-підприємця були відсутні, що свідчить про безпідставність виставлення спірних податкових вимог щодо сплати єдиного внеску за період з 2017-2019 рр.

На підтвердження своєї позиції відповідач надає суду витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відповідно до якого реєстрацію позивача як ФОП проведено 29.01.2003, а відомості про ФОП включено 09.07.2020. Того ж дня внесено рішення про припинення позивачем підприємницької діяльності.

Підсумовуючи вищенаведене, суд вважає, що доводи відповідача про наявність у позивача статусу фізичної особи-підприємця не базується на фактичних обставинах та нормах права. Надані позивачем докази цілком доводять відсутність у позивача такого статусу, а надані відповідачем докази абсолютно не спростовують цього факту.

Така обставина вказує на те, що позивач не є страхувальником у розумінні Закону №2464-VI та не має обов`язку щодо сплати єдиного соціального внеску, а отже, вимоги про сплату боргу прийняті стосовно позивача є необґрунтованими.

Відсутність офіційного підтвердження у ОСОБА_1 статусу фізичної особи-підприємця, у тому числі шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом №755-IV, виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, таке виключає можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.

За таких обставин, у контролюючого органу були відсутні підстави для нарахування позивачу єдиного внеску, як фізичній особі-підприємцю та виставлення відповідної вимоги.

Вказана позиція суду щодо застосування норм права узгоджується із позицією, викладеною в постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.07.2020 у справі №260/81/19 (Провадження №11-118апп20).

Крім цього, суд зазначає, що ані ПК України, ані Законом №2464-VІ не врегульовано особливості сплати грошових зобов`язань особою свідоцтво на зайняття підприємницькою діяльністю якої визнано недійсним.

Суд розглядаючи спір про правомірність спірних податкових вимог Головного управління ДПС у Львівській області,зазначає наступне.

Єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України Про оплату праці, та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами (абз.1 п.1 ч.1 ст.7 Закону № 2464-VI).

Для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць (п.2 ч.1 ст.7 Закону № 2464-VI).

Для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску (п.3 ч.1 ст.7 Закону № 2464-VI).

В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом № 2464-VI не врегульовано.

Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, зареєстровані в установленому чинним законодавством порядку фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

На підставі наведеного можна зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.

Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI, на якому наполягає ГУ ДПС, щодо необхідності сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями, які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 27 листопада 2019 року (справа №160/3114/19) та в подальшому підтримана у постановах від 04 грудня 2019 року (справа №440/2149/19), від 23 січня 2020 року (№480/4656/18), а відповідно до ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

Згідно з підпунктом 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 ПК України податкове законодавство України ґрунтується на принципі презумпції правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов`язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу.

Крім того, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи Серков проти України (заява № 39766/05), Щокін проти України (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), які відповідно до статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини підлягають застосуванню судами як джерела права.

Таким чином, з урахуванням наведеного, при вирішенні спору підлягають дослідженню обставини щодо наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця; здійснення ним підприємницької діяльності та отримання ним доходу у періоді, за який податковим органом нарахований єдиний внесок; нараховування та сплати роботодавцем за позивача, як за застраховану особу, єдиного внеску в розмірі не меншому мінімального страхового внеску на місяць.

Із наявних в матеріалах справи доказів судом встановлено, що заборгованість (недоїмка) зі сплати єдиного внеску сформована позивачу за його несплату за 2017-2019 роки.

Водночас, у вказаний період, позивач працював на посаді директора ТОВ «Єврокомпоптика», тому саме ТОВ «Єврокомпоптика» було страхувальником та здійснювало сплату єдиного внеску у період роботи позивача з жовтня 2010 року до сьогодні.

Отже, роботодавець, нараховуючи позивачу заробітну плату, сплачував за нього як страхувальник єдиний соціальний внесок.

Водночас, відповідачем доказів щодо безпосереднього здійснення позивачем підприємницької діяльності у 2017 - 2019 роках, отримання інших доходів ніж від трудової діяльності як найманим працівником суду не надано.

Законом №2464-VI не врегульовано відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та здійснення підприємницької діяльності. Проте із системного аналізу його норм вбачається, що єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. Вказана мета досягається шляхом регулярної сплати мінімального страхового внеску.

Таким чином, в розумінні Закону №2464-VI позивач є застрахованою особою і єдиний внесок за нього у період, за який винесена спірна вимога, нараховував та сплачував роботодавець, що виключає обов`язок зі сплати єдиного внеску позивачем ще як особою, що зареєстрована як фізична особа-підприємець. При цьому, підприємницьку діяльність позивач фактично не здійснював, що не спростовано відповідачем.

Суд на підставі аналізу норм чинного законодавства, що врегульовує спірні правовідносини, та встановлених обставин справи, перевірених письмовими доказами, дійшов висновку, що спірні вимоги про сплату боргу (недоїмки) є протиправними та підлягають скасуванню, а позов необхідно задовольнити повністю.

Згідно із частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Таким чином, за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача слід стягнути судовий збір в сумі 840, 80 грн.

Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Визнати протиправними та скасувати вимоги Головного управління ДПС у Львівській області про сплату боргу (недоїмки) №Ф-5257-54У від 06.02.2019 та №Ф-5257-54У від 20.02.2020.

Стягнути з Головного управління ДПС у Львівській області (79003, м. Львів, вул. Стрийська, 35, код ЄДРПОУ 43143039) за рахунок його бюджетних асигнувань 840 (вісімсот сорок) грн 80 коп сплаченого судового збору на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається через Львівський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя Р.М. Брильовський