Рішення № 90965361, 06.08.2020, Самарський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 206/291/20

Провадження № 2/206/403/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 серпня 2020 року Самарський районний суд м. Дніпропетровська

у складі:

головуючий суддя Маштак К.С.

за участю:

секретаря судового засідання Гергіль Ю.І.

позивача ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «АЛЬФА-БАНК» про визнання кредитного договору недійсним, -

І. Стислий виклад позиції позивача та представника відповідача.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що 05.08.2019 між ОСОБА_1 та АТ «Альф-Банк» було укладено споживчий кредитний договір № 491008662 за умовами якого позичальнику надано в тимчасове користування на умовах забезпеченості повернення, строковості та платності грошові кошти в сумі 123180,12 гривень зі сплатою 32 % на рік за весь термін фактичного користування кредитним коштами на строк 60 місяців тобто до 06.08.2024 року. З метою захисту прав споживачів під час укладення договорів про надання споживчого кредиту та забезпечення надання банками споживачам повної інформації про сукупну вартість кредиту та запобігання завданню споживачам моральної чи матеріальної шкоди через надання свідомо недостовірної чи неповної інформації, Правлінням Національного Банку України затверджено постанову № 49 від 08.06.2017. В порушення п. 5 Правил, перед укладенням кредитного договору відповідач надав позивачу недостовірну інформацію про детальний розпис складових загальної вартості кредиту, який викладено у вигляді графіка платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі про споживчий кредит, - щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх додаткових та супутніх послуг банку та кредитного посередника (за наявності) за кожним платіжним періодом. В порушення приписів передбачених Правил, відповідач склав кредитний договір та додаток до нього (графік погашення кредиту), зміст яких не містить інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту: перелік, розмір і базу розрахунку всіх комісій (тарифів) банку, що пов`язані з наданням, обслуговуванням і погашенням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, здійснення валютно-обмінних операцій, юридичне оформлення тощо; перелік і розмір інших фінансових зобов`язань споживача, які виникають на користь третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами кредитного договору(страхові платежі під час страхування предмета застави, життя та працездатності споживача, розмір зборів до Пенсійного фонду України, комісії під час купівлі - продажу іноземної валюти для погашення кредиту та процентів за користування ним, біржові збори, послуги реєстраторів, нотаріусів, інших осіб тощо); розмір платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі - щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов`язань споживача, які пов`язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту (у тому на користь третіх осіб - страховиків, оцінювачів, реєстраторів, нотаріусів) з кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до Правил 168; сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов`язань споживача, які пов`язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також зазначити її в процентному значенні та в грошовому виразу у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді реальної процентної ставки (у процентах річних) та абсолютного значення подорожчання кредиту; вид і предмет кожної супутньої послуги, яка надається споживачу; обґрунтування вартості супутньої послуги (нормативно - правові акти щодо визначення розмірів зборів та обов`язкових платежів, тарифів нотаріусів, страхових компаній, суб`єктів оціночної діяльності, реєстраторів за надання витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна про наявність чи відсутність обтяжень рухомого майна, інших реєстрів тощо); умови відкриття, ведення та закриття такого рахунку, тарифи та всі суми коштів, які споживач має сплатити за договором банківського рахунку у зв`язку з отриманням кредиту, його обслуговування і погашення. Кредитним договором визначено платіж в сумі 4137,94 грн., зазначених в графіку погашення кредиту для погашення щомісячної основної заборгованості (тіло кредиту) та процентів за користування кредитом, відповідно до умов кредитного договору не вистачає. Значення суми ануїтету, якого вистачить для погашення, відсотків, комісії та суми виданого кредиту дорівнює 4536,23 грн. Реальна процента ставка кредиту за договором № 491008662 від 05.08.2019 року становить 37,07 % при ануїтетному погашенні кредиту. Абсолютне подорожчання кредиту: 272173,70 грн., а не 248275,00 як зазначено в додатку № 1 до кредитного договору. Дані про реальну процентну ставку і абсолютне значення подорожчання кредиту в укладеному кредитному договорі і додатках до нього зазначені не вірно. Відповідач при укладені кредитного договору замовчував та перекрутив реальну ціну фінансової послуги, в тому числі шляхом зазначення в додатку № 1 до кредитного договору щомісячного ануїтетного платежу в рахунок погашення заборгованості у розмірі 4137,94 грн. ніж фактичної суми ануїтетного щомісячного платежу, якої вистачить для погашення відсотків, комісії та суми виданого кредиту і яка становить 4536,23 грн. Зазначене свідчить, що формування волі позивача щодо укладення спірного правочину відбувалося під впливом інформації, що не відповідає дійсності та створювала помилкове уявлення про ціну фінансової послуги. Внаслідок зазначених порушень з боку відповідача та з огляду на невиконання обов`язку щодо надання необхідної, доступної, достовірної інформації про відповідну продукцію, ціну продукції визначену неналежним чином, між сторонами у кредитному договорі не досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов, оскільки позичальник був введений в оману і позбавлений можливості реально оцінити сукупну вартість кредиту, можливі валютні ризики та доцільність укладення кредитного договору, а тому волевиявлення позивача не було вільним і не відповідало його внутрішній волі, під час укладення кредитного договору. Позивач був ознайомлений лише з тією інформацією, яка була викладена в змісті самого договору, який розроблений відповідачем. Інших видів документів, зокрема, у вигляду інформаційного листа банку чи пам`ятки позичальника, які б свідчили про те, що відповідач вчинив дії щодо ознайомлення позичальника з усіма умовами кредитування перед укладенням договору немає. Крім того, позивач не є фахівцем в галузі права та фінансів, не є фахівцем з споживчого кредитування, він є споживачем фінансових послуг і під час підписання договору та його часткового виконання не міг знати про порушення свого права та про невідповідність дій банку та підписаного кредитного договору вимогам чинного законодавства. Банк при укладенні кредитного договору вказав у договорі значно завищене абсолютне значення подорожчання кредиту, чим вів в оману позивача, оскільки реальні значення вартісних показників фінансової послуги істотно перевищують задекларовані банком і за таких умов, виконання спірного правочину направлене на отримання кредитором прихованого прибутку та, водночас, на виникнення непередбачених витрат у боржника. За таких обставин позивач вважав, що наведені вище обставини справи та норми матеріального права свідчать про наявність ознак обману з боку відповідача, під впливом якого позивач підписав договір, що тягне за собою визнання оспорюваного правочину недійсним на підставі ст. ст. 215, 230 ЦК України, в зв`язку із чим просив визнати недійсним кредитний договір № 491008662 укладений 05.08.2019 між ОСОБА_1 та АТ «Альфа-Банк» (а.с. 1-4).

Не погоджуючись із викладеними у позовній заяві обставинами представник відповідача подав до суду відзив, згідно якого вважає, що позовні вимоги позивача не можуть бути задоволені виходячи з того, що позивач не використала свого права на розірвання договору протягом 14 днів з моменту його укладення, жодної заяви на протязі даного строку до Банку не надходило. Окрім цього, застосування Закону України «Про захист прав споживачів» до спорів, які виникають з кредитних правовідносин, можливе в тому разі, якщо предметом і підставою позову є питання надання інформації споживачеві про умови отримання кредиту, типи відсоткової ставки, валютні ризики, процедура виконання договору тощо, які передують укладенню договору. Після укладення договору між сторонами виникають кредитні правовідносини, тому до спорів щодо виконання цього договору Закон України «Про захист прав споживачів» не може застосовуватись, а застосуванню підлягає спеціальне законодавство в системі кредитування. Окрім того, статтею 18 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачена можливість визнання недійсними лише окремих умов договору, а не цивільно-правового договору в цілому і лише у разі визнання цих положень несправедливими, у зв`язку із чим представник відповідача просив у задоволенні позову відмовити у повному обсязі (а.с. 28-30).

Представник позивача не погоджуючись із викладеними у відзиві доводами подав до суду відповідь на відзив, згідно якої зазначив, що позивач ОСОБА_1 не могла скористатися своїм правом на розірвання кредитного договору протягом 14 днів, оскільки АТ «Альфа-Банк» при укладені кредитного договору замовчував та перекрутив реальну ціну фінансової послуги, в тому числі шляхом зазначення в додатку № 1 до кредитного договору щомісячного ануїтетного платежу, якого не вистачить для погашення, відсотків, комісії та суми виданого кредиту. Крім цього, АТ «Альфа-Банк» навмисно ввело ОСОБА_1 в оману з приводу надання недостовірної інформації про реальну процентну ставку і абсолютне значення подорожчання кредиту, зазначивши не вірно дані в укладеному договорі. З аналізу кредитного договору вбачається, що АТ «Альфа-Банк» при укладені кредитного договору в порушення вимог Закону України «Про банки та банкову діяльність», Закону України «Про фінансові послуги» свідомо не надав ОСОБА_1 повної та достовірної інформації про сукупну вартість кредиту. Також, ОСОБА_1 не є фахівцем в галузі права чи/та фінансів, не є фахівцем з споживчого кредитування, вона є споживачем фінансових послуг і під час підписання договору та його часткового виконання не могла знати про порушення свого права та про невідповідність дій банку та підписаного кредитного договору вимогам чинного законодавства (а.с. 42-44).

В судовому засіданні позивач просила задовольнити позовні вимоги та зазначила, що договір з банком читала, але по факту зазначені умови не відповідають дійсності. Вона завжди сплачувала кошти за умовами кредитного договору. Банк не змінював умови договору, наразі наявна заборгованість, на момент коли вона брала кошти був бізнес та гроші були потрібні для нього.

ІІ. Заяви, клопотання. Інші процесуальні дії у справі.

22.01.2020 позивача звернулася до Самарського районного суду м. Дніпропетровська із даним позовом (а.с. 1-4).

30.01.2020 у даній цивільній справі відкрито провадження та призначено підготовче судове засідання на 25.02.2020 (а.с. 16).

24.02.2020 до канцелярії суду від представника позивача надійшло клопотання про перенесення розгляду справи (а.с. 18, 23-24).

25.02.2020 судове засідання було відкладено на 13.03.2020 у зв`язку із неявкою сторін та клопотанням представника позивача про перенесення судового засідання (а.с. 25).

27.02.2020 до канцелярії суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву про визнання договору недійсним з додатками (а.с. 28-33).

13.03.2020 судом було встановлено строк представнику позивача для подання відповіді на відзив до 20.03.2020, відповідачу строк для подання заперечень на відповідь на відзив до 15.04.2020, строк підготовчого провадження продовжено до 30.04.2020, підготовче провадження відкладено на 15.04.2020 (а.с. 39).

20.03.2020 за допомогою системи «Електронний суд» до суду надійшла від представника позивача відповідь на відзив (42-44).

10.04.2020 на електронну адресу суду від представника відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи (а.с. 46-47).

15.04.2020 також на електронну адресу суду надійшли заяви від позивача та її представника про перенесення судового засідання, у зв`язку із чим судове засідання було відкладено на 12.05.2020 (а.с. 50, 51, 52, 53, 54).

12.05.2020 на електронну адресу суду від представника відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи (а.с. 57-59).

12.05.2020 від позивача надійшла заява про відкладення розгляду справи, у зв`язку із чим судове засідання було відкладено на 26.05.2020 (а.с. 62-65, 66).

26.05.2020 засобами електронного зв`язку до суду від позивача надійшла заява про відкладення розгляду справи у зв`язку із плановою діагностикою органів дихання. Також позивач у заяві повідомила, що відмовилась від послуг адвоката Філіповського В.В. (а.с. 70-71).

26.05.2020 в судовому засіданні суд задовольнив клопотання позивача та відклав судове засідання на 23.07.2020 (а.с. 72).

23.07.2020 сторони в судове засідання не з`явилися, у зв`язку із чим судовий розгляд було відкладено на 06.08.2020 (а.с. 78).

06.08.2020 судом заслухано вступне слово позивача, досліджено письмові докази, що містяться в матеріалах справи (а.с. 80-81).

06.08.2020 оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ІІІ. Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.

05.08.2019 позичальник ОСОБА_1 та АТ АльфаБанк» підписали Акцепт пропозиції та Оферту на укладання угоди про надання кредиту № 491008662, в якій ОСОБА_1 пропонує укласти, а АТ «АльфаБанк» приймає пропозицію укласти угоду про надання кредиту, яка є невід`ємною частиною договору про банківське обслуговування фізичних осіб. Тип кредиту - «Кредит готівкою», сума кредиту - 123180,12 грн., процентна ставка - 32,00 % річних (фіксована), строк кредиту - 60 міс.

Відповідно до п. 1 Оферти та Акцепту, під час користування кредитом позичальник пропонує Банку надавати їй послуги з розрахунково-касового обслуговування у порядку та на умовах, що визначені цим пунктом та Договором, за надання яких пропонує встановити комісійну винагороду, а саме:

а) за надання кредиту 0 % від суми кредиту, зазначеної в цьому Акцепті на укладення угоди;

б) за обслуговування кредиту: 0,0 % від суми Кредиту, а також 0 грн. зазначеної в цьому Акцепті без ПДВ.

Комісійна винагорода за переказ коштів та приймання готівки з подальшим зарахуванням на рахунки в Банку сплачується згідно діючих Тарифів Банку.

Згідно п. 2, 3 Оферти та Акцепту: дата повернення кредиту 06.08.2024. Кредит надається Позичальнику для повернення заборгованості за кредитним договором № 630893337 від 27.03.2018 у розмірі 123180,12 грн. Позичальник ознайомлений зі всією інформацією, необхідною для прийняття усвідомленого рішення щодо отримання Кредиту та з нормами Закону України «Про споживче кредитування» та нормативними актами НБУ. В додатку № 1, що є невід`ємною частиною Угоди, визначаються такі деталі: складові загальної вартості кредиту; графік платежів з повернення Кредиту та сплати відсотків за його користування, суми комісійної винагороди та інші платежі за Угодою. Всі відносини між Позичальником та Банком, що неврегульовані цією Угодою, регулюються Договором (а.с. 8, 32).

05.08.2019 сторонами було підписано Додаток № 1 до Угоди про надання кредиту № 491008662 від 05.08.2019, що містить «Графік платежів та розрахунок сукупної вартості споживчого кредиту та процентної ставки з урахуванням вартості всіх супутніх послуг», з якого вбачається розрахунок суми щомісячного платежу за кредитом, що включає суму кредиту, відсотків та комісію за розрахунково-касове обслуговування щомісячно. Із Графіку чітко вбачається щомісячний платіж за розрахунковий період, який становить 4137,94 грн. щомісячно, а всього 248275,74 грн. за період з 06.09.2019 по 06.08.2024 (а.с. 10).

Також сторони підписали паспорт споживчого кредиту № 491008662 від 05.08.2019, який містить всі істотні умови договору, в тому числі реальну річну проценту ставку 37,07%, на яку також погодилася позичальник ОСОБА_1 , підписавши даний паспорт (а.с. 9).

IV. Мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного позивачем та представником відповідача щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову. Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.

Відповідно до ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банківський кредит - це будь-яке зобов`язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов`язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов`язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов`язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України.

Відповідно до ст. 530 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись в строк, що передбачений умовами Договору.

У силу статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ч. 1 ст. 598, ст. 599 ЦК України, зобов`язання припиняються частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов`язання припиняються виконанням, проведеним належним чином.

Згідно ч. 1 ст. 1054 ЦК України умовами кредитного договору є обов`язок кредитодавця надати грошові кошти позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язаний повернути кредит та сплатити проценти.

За змістом ст. ст. 610, 611, 612, 623, 625 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання. У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, у тому числі і відшкодування збитків та моральної шкоди.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Боржник, який прострочив виконання зобов`язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення. Боржник, який порушив зобов`язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов`язання, доказується кредитором. Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою - третьою, п`ятою та шостою ст. 203 ЦК України.

Згідно ч.ч. 1 - 3, 5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За положеннями статей 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У відповідності до ч.ч. 1, 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції що діяла на момент укладення договору), договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов`язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов`язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

Перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов`язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов`язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов`язаних з одержанням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зроблено висновок, що «недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

Згідно ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування».

Відповідно до ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладання договору.

Окрім того, частиною 5 статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачена можливість визнання недійсними лише окремих умов договору, а не цивільно-правового договору в цілому і лише у разі визнання цих положень несправедливими, а тому Закону України «Про захист прав споживачів» може застосовуватися до даних правовідносин лише в частині надання інформації споживачеві про умови отримання кредиту, типи відсоткової ставки, валютні ризики, процедура виконання договору тощо, які передують укладенню договору.

Згідно зі статтею 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

За змістом статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції що діяла на момент укладення договору) нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає: 1) вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; 2) будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України).

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

У постанові Верховного Суду України від 29 квітня 2014 року у справі № 3-11гс14 зроблено висновок, що «обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю».

При укладенні 05.08.2019 спірного Кредитного договору сторонами було досягнуто згоди з усіх його істотних умов та визначено: валюту кредитування, суму кредиту, процентну ставку за користування ним і порядок повернення кредиту, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору, строки повернення коштів, сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. Так, підписавши договір, позивач засвідчив, що він погодився з його умовами. Крім того, позичальник в подальшому виконував умови кредитного договору та сплачував кошти в рахунок погашення заборгованості.

Відповідно до роз`яснень, що містяться у п. 14 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України від 30.03.2012 № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК (статті 215, 1048 - 1052, 1054 - 1055), статті 18-19 Закону України «Про захист прав споживачів».

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 215 ЦК України та згідно роз`яснень п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ та визнання правочинів недійсним» від 06.11.2009 року, правочин може бути визнаний недійсним лише на підставах, визначених законом, та з застосуванням наслідків недійсності передбачених законом. Підставами недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчинила правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхні малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Згідно із законом правочин завжди є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Отже, правовою підставою визнання договору недійсним, є недодержання однією стороною чи всіма сторонами вимог, встановлених частинами 3, 5, 6 ст. 203 ЦК України. Тобто порушення вимог закону, допущені стороною (сторонами) після укладення правочину, не можуть спричиняти його недійсність, а призводять до інших правових наслідків, передбачених законом.

Таким чином, підставою для визнання правочину (угоди) недійсним слугує невідповідність вимогам закону, а підставою розірвання правочину - договору - неналежне виконання або невиконання його умов чи умов, встановлених для такого договору законом.

Підписуючи договір, позивач чітко засвідчила факт ознайомлення з його умовами та дала свою згоду на отримання кредиту на цих умовах (а.с. 8, 9, 10, 32), при цьому позивач не вбачала в діях відповідача порушень принципу рівності сторін та наявність несправедливих умов, по відношенню до неї як споживача.

Більше того, підписуючи оферту, споживчий паспорт та графік погашення заборгованості, позивач засвідчила факт ознайомлення її з його умовами та надала свою згоду на отримання послуги на цих умовах.

Відповідна оферта, акцепт, споживчий паспорт та графік погашення заборгованості здійснені саме у письмовій формі, і такий письмовий доказ зазначеного факту є достатнім. Адже закон містить вимогу повідомити споживача про певні умови, але не містить вимоги підписання споживачем саме такого документа, у якому такі умови були би повністю викладені.

Таким чином, свобода договору визначає право громадян вступати чи утримуватись від вступу в будь-які договірні відносини. Суд констатує той факт, що укладення кредитного договору було волевияленням позивача. Тому, суд не може прийняти до уваги доводи позивача, в тій частині, що даний кредитний договір був укладений з порушенням вимог ст. 203 ЦК України, оскільки дані твердження спростовуються матеріалами справи, та не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні.

Крім того, суд звертає увагу, що у позивача вже були кредитні правовідносини з відповідачем та вона раніше була ознайомлена з умовами кредитного договору, адже кредит № 491008662 був отриманий для повернення заборгованості за кредитним договором № 630893337 від 27.03.2018.

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 15 Закону України «Про споживче кредитування», споживач має право протягом 14 календарних днів з дня укладення договору про споживчий кредит відмовитися від договору про споживчий кредит без пояснення причин, у тому числі в разі отримання ним грошових коштів. Про намір відмовитися від договору про споживчий кредит споживач повідомляє кредитодавця у письмовій формі (у паперовому або електронному вигляді з накладенням електронних підписів, електронних цифрових підписів, інших аналогів власноручних підписів (печаток) сторін у порядку, визначеному законодавством) до закінчення строку, встановленого частиною першою цієї статті. Якщо споживач подає повідомлення не особисто, воно має бути засвідчене нотаріально або подане і підписане представником за наявності довіреності на вчинення таких дій.

Проте, позивач ОСОБА_1 не відмовлялася від одержання кредиту, свою згоду на укладення кредитного договору не відкликала, і навіть не зверталася до кредитора за додатковими роз`ясненням положень договору ні до, ні під час, ні після його укладення, тобто не скористалася цим своїм правом.

Згідно п. 3 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції що діяла на момент укладення договору) несправедливими є умови договору про встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця.

Як встановлено судом, відповідачем надано позивачу кредит (послугу) в повному обсязі в розмірі та на умовах, встановлених укладеним обома сторонами кредитним договором.

Відтак, оскільки позивач добровільно погодилася з відповідними умовами кредитного договору, виконувала його з моменту укладення, сплачуючи кредит, вказаний кредитний договір визнаний недійсним бути не може.

Обравши способом захисту своїх прав визнання кредитного договору недійсними з підстав, передбачених ст. 203 ЦК України, ОСОБА_1 з урахуванням принципу змагальності сторін зобов`язана була довести наявність правових та фактичних підстав для задоволення вимог, натомість належних і допустимих доказів на спростування презумпції правомірності правочину не надала.

Доводи ОСОБА_1 в частині несправедливості та суперечливості певних положень оспорюваного кредитного договору суд оцінює критично, оскільки вони випливають лише з її особистих суб`єктивних оцінок як боржника, зацікавленого у мінімізації своїх грошових зобов`язань. При цьому на час укладання договору ОСОБА_1 була згодна з його умовами та взяла на себе відповідні зобов`язання добровільно.

Згідно ч. 14 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банк самостійно встановлює процентні ставки та комісійну винагороду за надані послуги.

Відповідно до статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Згідно із п. 2.1 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10.05.2007 року № 168 (далі - Правила), банки зобов`язані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, зазначивши таке: а) найменування та місцезнаходження банку - юридичної особи та його структурного підрозділу; б) умови кредитування, зокрема: можливу суму кредиту; строк, на який кредит може бути одержаний; мету, для якої кредит може бути використаний; форми та види його забезпечення; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов`язаннями споживача; тип процентної ставки (фіксована, плаваюча тощо); переваги та недоліки пропонованих схем кредитування; в) орієнтовну сукупну вартість кредиту з урахуванням: процентної ставки за кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов`язань споживача, які пов`язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту (у тому числі на користь третіх осіб - страховиків, оцінювачів, реєстраторів, нотаріусів тощо); варіантів погашення кредиту, уключаючи кількість платежів, їх періодичність та обсяги; можливості та умов дострокового повернення кредиту; г) інші умови, передбачені законодавством.

Згідно із п. 2.4 Правил Банки зобов`язані отримати письмове підтвердження споживача про ознайомлення з вищенаведеною інформацією. Банки розробляють форму (бюлетень, довідка, повідомлення тощо) надання споживачу достовірної інформації про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту, яка повинна бути затверджена рішенням уповноваженого органу банку та доведена до відома його відповідних структурних підрозділів (п. 2.5 Правил).

Виходячи з мети законодавчого захисту прав споживача як більш вразливої та незахищеної сторони у договорі (в якому одна сторона є фахівець, а інша -ні), - Закон України «Про захист прав споживачів» мав на меті захистити право споживача бути обізнаним з умовами укладуваного ним договору на зрозумілій для нього мові, коротко і прозоро, без прихованих невигідних для нього наслідків та умов, з метою уникнення ситуації, коли для належного розуміння договору та його умов споживач мав би детально аналізувати об`ємний матеріал, і з метою уникнення викривлення дійсного волевиявлення позичальника - споживача. Дані вимоги Закону України «Про захист прав споживачів» не мали на меті надати споживачу формальні підстави для подальшого визнання укладеного договору недійсним. Закон України «Про захист прав споживачів» ніяким чином не звільняв споживача (позичальника) від його обов`язку бути добросовісним при укладенні договору, що означає повне з`ясування позичальником умов договору (тобто умов, на яких йому кредитор видасть кредитні кошти, і які наслідки він матиме для себе) до підписання договору і відповідно до отримання позичальником на підставі підписаного договору кредитних коштів, а не навпаки.

До матеріалів справи позивачем долучено копію паспорта споживчого кредиту, та графік платежів та розрахунок сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки, з урахуванням вартості всіх супутніх послуг, в яких міститься Графік щомісячних платежів та реальна річна процентна ставка за договором про споживчий кредит. Даний документ підписаний позичальником поруч з графою «підпис позичальника на цьому Договорі свідчить про отримання ним всієї інформації про умови кредитування» в кінці документу.

З аналізу даних документів, можна дійти висновку, що вони не є занадто громіздкими, чи об`ємними, що могло б розглядатись як суттєва і об`єктивна перешкода у його вивченні споживачем; він не є незрозумілим чи заплутаним, чи викладеним складними сентенціями, чи викладеним у такий спосіб, що його не може зрозуміти звичайний споживач (особа без відповідного фаху і знань), розуміння даного документу потребує звичайного рівня інтелектуальних здібностей і не потребує фахових знань. Зокрема, в ньому наглядно, прозоро і зрозуміло прописано необхідні суттєві умови договору, який укладається, про суму кредиту, строки і порядок повернення, про процентну ставку і її розрахунки, визначені всі інші умови і наслідки невиконання умов договору, в ньому наведені розрахунки платежів, і крім того, в розділі 6 Паспорту споживчого кредиту та у Графіку безпосередньо вказано суму щомісячного платежу, тобто зміст вказаного договору відповідає вимогам закону з цього приводу.

Комісія за обслуговування кредиту, включена до сукупної вартості кредиту, вона встановлена у твердій грошовій сумі, зміна якої не передбачена умовами договору та додатками до нього, що не суперечить вимогам законодавства.

В той час, як дисбалансом та несправедливими умовами за положеннями Закону України «Про захист прав споживачів» вважається можливість зміни плати за обслуговування кредиту чи встановлення її розміру у відсотковому вираженні від наданого кредиту або його непогашеної частини, і саме це є підставою для визнання таких умов договору недійсними.

Отже, оспорювана умова кредитного договору не створює дисбаланс договірних прав та обов`язків сторін та не завдає шкоди споживачеві.

Суд не вбачає підстав для визнання умов договору такими, що вносять суттєвий дисбаланс у розподіл прав та обов`язків між сторонами, або як такий, що містить приховані і суттєві обтяження чи обмеження для споживача, що давало б підстави для визнання його несправедливим. Всі негативні для споживача-позичальника наслідки, передбачені умовами договору є адекватними і відповідними змісту договору кредиту. Тому відсутні підстави для визнання недійсним договору як такого, що є наслідком нечесної практики кредитора, або як такого, що укладений на вкрай несправедливих для споживача умовах.

Суд, розглядаючи справу в межах заявлених вимог і підстав та обґрунтувань, викладених у позовній заяві, не встановив таких умов, які б могли бути визнані несправедливими у розумінні норми закону. У даному випадку суд рахує, що всі умови договору були для споживача прозорими, зрозумілими, і підписання договору було дійсним волевиявленням позичальника, спрямованим на реалізацію бажання отримати кредитні кошти на умовах обов`язковості їх повернення зі сплатою відсотків і певними негативними наслідками у разі порушення умов, що стосуються повернення кредитних коштів та сплати відсотків. Суд не вбачає підстав для висновку, що позивач не розуміла дійсної природи договору і вказаних наслідків, зокрема виникнення у неї вказаних обов`язків. Суд виходить з того, що позивач усвідомлював характер і природу укладеного договору (кредиту), передбачав і не міг не передбачити та не міг не усвідомлювати необхідність виконання вказаних зобов`язань після отримання кредитних коштів, і був згоден на такі дійсно дещо обтяжуючі для нього умови (необхідність повернення в цілому більшої кількості грошових коштів, ніж буде отримано за договором), але вже після їх отримання позичальник змінив свою думку з приводу тих наслідків отримання кредитних коштів, на які був згоден до та під час підписання договору.

Відповідно п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про споживче кредитування» зазначено, що загальні витрати за споживчим кредитом - це витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту.

Згідно статті 8 Закону України «Про споживче кредитування», реальна річна процентна ставка обчислюється відповідно до нормативно-правових актів органів, що здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг. Для цілей обчислення реальної річної процентної ставки визначаються загальні витрати за споживчим кредитом. До загальних витрат за споживчим кредитом включаються, зокрема, платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця (у тому числі за ведення рахунків), які сплачуються споживачем, пов`язані з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту, розраховані на дату укладення договору про споживчий кредит, які є обов`язковими для укладення договору про споживчий кредит, а також за послуги кредитного посередника (за наявності).

За змістом статті 1 Закону України «Про споживче кредитування» договір про споживчий кредит - вид кредитного договору, за яким кредитодавець зобов`язується надати споживчий кредит у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач (позичальник) зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом на умовах, встановлених договором; загальні витрати за споживчим кредитом - витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту; споживчий кредит (кредит) - грошові кошти, що надаються споживачу (позичальникові) на придбання товарів (робіт, послуг) для задоволення потреб, не пов`язаних з підприємницькою, незалежною професійною діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника.

Для цілей обчислення реальної річної процентної ставки визначаються загальні витрати за споживчим кредитом. До загальних витрат за споживчим кредитом включаються, зокрема, платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця (у тому числі за ведення рахунків), які сплачуються споживачем, пов`язані з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту, розраховані на дату укладення договору про споживчий кредит, які є обов`язковими для укладення договору про споживчий кредит, а також за послуги кредитного посередника (за наявності). У разі якщо витрати на додаткові чи супутні послуги кредитодавця, отримання яких є обов`язковим для укладення договору про споживчий кредит, або кредитного посередника (за наявності) не були включені до загальних витрат за споживчим кредитом, платежі за ці послуги не підлягають сплаті споживачем. Платежі за додаткові та супутні послуги третіх осіб, пов`язані з договором про споживчий кредит, не включаються до загальних витрат за споживчим кредитом. Якщо укладення договору про надання додаткових чи супутніх послуг третіми особами є обов`язковим для отримання кредиту або для отримання кредиту на умовах, що пропонуються кредитодавцем, споживач має бути прямо проінформований про це у письмовій формі (частина друга статті 8 Закону України «Про споживче кредитування»).

Згідно з частиною першою статті 12 Закону України «Про споживче кредитування» у договорі про споживчий кредит зазначаються: 1) найменування та місцезнаходження кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), прізвище, ім`я, по батькові та місце проживання споживача (позичальника); 2) тип кредиту (кредит, кредитна лінія, кредитування рахунку тощо), мета отримання кредиту; 3) загальний розмір наданого кредиту; 4) порядок та умови надання кредиту; 5) строк, на який надається кредит; 6) необхідність укладення договорів щодо додаткових чи супутніх послуг третіх осіб, пов`язаних з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту (за наявності); 7) види забезпечення наданого кредиту (якщо кредит надається за умови отримання забезпечення); 8) процентна ставка за кредитом, її тип (фіксована чи змінювана), порядок її обчислення, у тому числі порядок зміни, та сплати процентів; 9) реальна річна процентна ставка та загальна вартість кредиту для споживача на дату укладення договору про споживчий кредит. Усі припущення, використані для обчислення такої ставки, повинні бути зазначені; 10) порядок повернення кредиту та сплати процентів за користування споживчим кредитом, включно із кількістю платежів, їх розміром та періодичністю внесення, у вигляді графіка платежів (у разі кредитування у вигляді кредитування рахунку, кредитної лінії графік платежів може не надаватися); 11) інформація про наслідки прострочення виконання зобов`язань зі сплати платежів, у тому числі розмір неустойки, процентної ставки, інших платежів, які застосовуються чи стягуються при невиконанні зобов`язання за договором про споживчий кредит; 12) порядок та умови відмови від надання та одержання кредиту; 13) порядок дострокового повернення кредиту; 14) відповідальність сторін за порушення умов договору.

Статтями 2, 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», передбачена така форма витрат, як плата за обслуговування кредиту, яка визначається кожним банком (фінансовою установою) індивідуально та затверджується внутрішніми актами.

Постановою Національного банку України від 08 червня 2017 року № 49 затвердженні Правила розрахунку банками України загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит (далі - Правила), які розроблено відповідно до Законів України «Про банки і банківську діяльність» «Про національний банк України», «Про споживче кредитування», встановлюють порядок та методику розрахунку загальної вартості кредиту для споживача.

Згідно з пунктом 8 Правил банк має право обчислювати загальні витрати за споживчим кредитом, базуючись на припущенні, що платежі за послуги банку залишатимуться незмінними та застосовуватимуться протягом строку дії договору про споживчий кредит, якщо договір про споживчий кредит містить умови, що дозволяють зміну процентної ставки та/або інших платежів за послуги банку, включених до загальних витрат за споживчим кредитом, і така зміна не може бути визначена на момент обчислення загальної вартості кредиту та реальної річної процентної ставки. Банк зазначає реальну річну процентну ставку та загальну вартість кредиту за рядком «Усього» у колонках 9 і 10 (відповідно) форми, наведеної в додатку 2 до цих Правил.

Враховуючи, що між сторонами було досягнуто згоди за істотними умовами спірного кредитного договору, такий правочин, згідно з вимогами статті 204 ЦК України, створює презумпцію правомірності правочину, у зв`язку з чим цей договір, згідно зі статтею 629 ЦК України є обов`язковим для виконання сторонами, а зобов`язання за ним, відповідно до приписів статті 526 ЦК України, мають виконуватися належним чином відповідно до закону та умов договору.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові по справі № 467/555/19 від 26.12.2019.

Відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що зокрема підтверджується змістом частини третьої статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.

Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона розумно покладається на них. Ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів, а з метою ухилення від виконання зобов`язань, є неприпустимим (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, провадження № 61-2417сво19).

Таким чином, судом встановлено, що оспорюваний позивачем кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди щодо всіх істотних умов договору, сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; відповідач надав позивачу документи, які передували укладенню кредитного договору, у тому числі щодо сукупної вартості кредиту та реальної процентної ставки; позивач на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов договору, більш того, позивач сплачував щомісячні платежі за цим договором, що свідчить про визнання його умов не тільки на момент підписання договору, а і в подальшому при його виконанні, а тому позовні вимоги щодо визнання кредитного договору № 491008662, укладеного 05.08.2019 між ОСОБА_1 та АТ «АЛЬФА-БАНК» недійсним задоволенню не підлягають.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Згідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно положень ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законом або договором. Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. За змістом ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Виходячи із змісту ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частини 1, 2 ст. 77 ЦПК України встановлює, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Стаття 80 ЦПК України презюмує, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року, рішення ЄСПЛ в справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010, рішення ЄСПЛ у справі «Трофимчук проти України» від 28.10.2010).

Враховуючи встановлені судом обставини справи, вищевикладені норми матеріального та процесуального права, вислухавши доводи та пояснення позивача, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні в ній докази, суд приходить до обґрунтованого висновку, що в задоволенні позовних вимог необхідно відмовити повністю.

Згідно ч. 1, 2 статті ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У зв`язку з тим, що у задоволенні позову відмолено повністю, судовий збір необхідно покласти на позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 15, 16, 203, 215, 259, 509, 512-517, 526, 530, 598, 599, 610, 611, 612, 623, 1048, 1050, 1054-1055 ЦК України, ст. ст. 11, 15, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. 15 Закону України «Про споживче кредитування», ст.ст. 2, 4, 5, 13, 76, 77, 80-82, 89, 141, 263, 264, 265 ЦПК України, -

УХВАЛИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 (місце реєстрації та проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Акціонерного товариства «АЛЬФА-БАНК» (місцезнаходження: м. Київ, вул. Велика Васильківська, буд. 100, ЄДРПОУ 23494714) про визнання кредитного договору № 491008662, укладеного 05.08.2019 між ОСОБА_1 та АТ «АЛЬФА-БАНК» недійсним - відмовити повністю.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Дніпровського апеляційного суду через суд першої інстанції, що відповідає приписам пункту 15, підпункту 15.5 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне судове рішення складено 14.08.2020.

Головуючий суддя: К.С. Маштак