Рішення № 90752404, 31.07.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

31 липня 2020 року м. Київ № 640/24542/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1

до Шевченківського районного відділу Державної виконавчої служби

м. Київ Головного територіального управління юстиції у м. Києві

про зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Шевченківського районного відділу Державної виконавчої служби м. Київ Головного територіального управління юстиції у м. Києві (адреса: 01032, м. Київ, вул. Саксаганського, 110, ідентифікаційний код 34967593), в якому просить суд:

зобов`язати Шевченківський районний відділ Державної виконавчої служби м. Київ Головного територіального управління юстиції у м. Києві (ідентифікаційний номер 34967593, місцезнаходження: 01032, м. Київ, вул. Саксаганського, 110) скасувати в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна записи про арешт квартири АДРЕСА_1 , зареєстровані Першою київською державною нотаріальною конторою на підставі вимоги та постанови № 668/3 від 25.08.1999 року ВДВС у Шевченківському районі, записи № 1412149 від 26.10.2004 року та 9832928 від 17.05.2010 року.

В якості підстав позову позивач зазначила, що відповідачем протиправно відмовлено у знятті арешту з майна позивача чим порушено права позивача як власника, зокрема, на вільне розпорядження майном.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.12.2019 (суддя Пащенко К.С.) відкрито провадження у адміністративній справі № 640/24542/19, постановлено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні без виклику учасників справи та проведення судового засідання; запропоновано відповідачу подати до суду у п`ятнадцятиденний строк з дня вручення даної ухвали відзив на позовну заяву (відзив) та докази, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, а також документи, що підтверджують надіслання (надання) відзиву і доданих до нього доказів позивачу.

Відповідач ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.12.2019 отримав 20.12.2019, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення з поштовим ідентифікатором № 01051 0462427 4.

Шевченківським районним відділом Державної виконавчої служби м. Київ Головного територіального управління юстиції у м. Києві відзив на позов подано не було.

У відповідності до ч. 6 ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 20.06.1995 року № НОМЕР_2 належить на праві власності 1/2 АДРЕСА_1 .

Прізвище позивача - ОСОБА_1 змінено на ОСОБА_1 відповідно до свідоцтва про шлюб, виданого 02.12.2017 Святошинським районним у м. Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану ГТУЮ у м. Києві.

У 2012 ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом про визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо невжиття необхідних дій для зняття обмежень щодо здійснення позивачкою права власності на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; зобов`язання відповідача надіслати до Першої Київської державної нотаріальної контори вимогу про скасування в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запису від 26.10.04р. за №№1412149 та 1412154 про арешт належної позивачці на праві власності вказаної квартири.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 25.06.2012 у адміністративній справі № 2а-6971/12/2670 за позовом ОСОБА_1 до Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 25.10.2012 постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 25.06.12р. у справі № 2а-6971/12/2670 скасовано та прийнято нову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 до Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії задоволено:

визнано протиправною бездіяльність Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві щодо невжиття необхідних дій для зняття обмежень щодо здійснення ОСОБА_1 права власності на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

зобов`язано Відділ державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві надіслати до Першої Київської державної нотаріальної контори вимогу про скасування в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна записів про арешт належної ОСОБА_1 на праві власності квартири АДРЕСА_1 , вчинених реєстратором на підставі вимоги та постанови 668/3 від 25.08.1999 ВДВС у Шевченківському районі.

На виконання зазначеної постанови суду старшим державним виконавцем ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві Стельмах О.О. направлено до Першої київської нотаріальної контори (м. Київ, вул. М. Коцюбинського, 12) вимогу від 23.05.2013 року ДВ/3 про зобов`язання скасувати зазначені заборони.

Проте, з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав № 188486507 від 12.11.2019 року в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна позивачем встановлено наявність записів про арешт всієї квартири АДРЕСА_1 , зареєстрованих Першою київською державною нотаріальною конторою на підставі вимоги та постанови № 668/3 від 25.08.1999 року ВДВС у Шевченківському районі, записи № 1412149 від 26.10.2004 та 9832928 від 17.05.2010.

Оскільки вказані заборони на час подання позовної заяви з невідомих причин для позивача так і не були скасовані, представником позивача було направлено до Першої київської державної нотаріальної контори адвокатський запит № 35/11/19 від 12.11.2019 року з проханням повідомити результати розгляду вимоги державного виконавця від 23.05.2013 ДВ/3 та скасувати зазначені заборони.

Листом Першої київської державної нотаріальної контори від 18.11.2019 року № 10282/01-16 повідомлено про неможливість скасувати державним нотаріусом в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна записи про арешт квартири Позивача у зв`язку із відсутністю зазначених повноважень.

05.12.2019 року представником позивача було направлено до Шевченківського РВ ДВС м. Київ ГТУЮ у м. Києві (надалі - Відповідач) адвокатський запит № 41/12/19 від 04.12.2019 року з проханням скасувати зазначені арешти.

У відповідь листом від 06.12.2019 відповідач повідомив про відсутність підстав для зняття арешту з квартири позивача.

Не погоджуючись з відповіддю відповідача, з метою належного захисту своїх майнових прав, позивач звернулась з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, які виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Частиною другою статті 19 Конституції України установлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року №1404-VIII (далі - Закон №1404-VIII, в редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Пунктом 1 частини 1 статті 3 Закону №1404-VIII визначено, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України.

При цьому, статтею 4 Закону №1404-VIII визначено вимоги до виконавчого документа, в якому обов`язково зазначається:

1) назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище, ім`я, по батькові та посада посадової особи, яка його видала;

2) дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ;

3) повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім`я та, за наявності, по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), дата народження боржника - фізичної особи;

4) ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань стягувача та боржника (для юридичних осіб - за наявності);

реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання в установленому порядку відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті) боржника (для фізичних осіб - платників податків);

5) резолютивна частина рішення, що передбачає заходи примусового виконання рішень;

6) дата набрання рішенням законної сили (крім рішень, що підлягають негайному виконанню);

7) строк пред`явлення рішення до виконання.

У виконавчому документі можуть зазначатися інші дані (якщо вони відомі суду чи іншому органу (посадовій особі), що видав виконавчий документ), які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення, зокрема місце роботи боржника - фізичної особи, місцезнаходження майна боржника, реквізити рахунків стягувача і боржника, номери їх засобів зв`язку та адреси електронної пошти.

Частиною 1 статті 5 Закону №1404-VIII примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Відповідно до частини 1 статті 18 Закону №1404-VIII виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Згідно пункту 1 частини 2 статті 18 Закону №1404-VIII виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

У відповідності з пунктом 6 частини 3 статті 18 Закону №1404-VIII виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку.

Відповідно до вимог статті 56 Закону № 1404-VIII, арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Арешт на рухоме майно, що не підлягає державній реєстрації, накладається виконавцем лише після проведення його опису. Постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна.

Арешт накладається у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів та основної винагороди приватного виконавця на все майно боржника або на окремі речі.

У постанові про опис та арешт майна (коштів) боржника обов`язково зазначаються: якщо опису підлягає будівля, споруда, приміщення, квартира - загальна площа, кількість кімнат (приміщень), їх площа та призначення, матеріали стін, кількість поверхів, поверх або поверхи, на яких розташоване приміщення (квартира), інформація про підсобні приміщення та споруди.

Відповідно до ч. 4 ст. 78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

У постанові Київського апеляційного адміністративного суду від 25.10.2012 у справі № 2а-6971/12/2670 судом встановлено, що відповідачем не надано будь-яких обґрунтованих пояснень, не надано будь-яких доказів щодо підстав накладення арешту на вказану квартиру, як і не надано матеріалів виконавчого провадження, в рамках якого було накладено арешт. Суд прийшов до висновку, що та обставина, що відповідачу невідомі причини та підстави обтяження квартири, сама по собі не може бути підставою для відмови у задоволенні позову.

Виходячи з наведеного, суд апеляційної інстанції вказав, що відповідачем не вжито необхідних дій для зняття обмежень щодо здійснення позивачем права власності на квартиру, з огляду на недоведеність правових підстав для такого обмеження, та вирішив зобов`язати Відділ державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві надіслати до Першої Київської державної нотаріальної контори вимогу про скасування в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна записів про арешт належної ОСОБА_1 на праві власності квартири АДРЕСА_1 , вчинених реєстратором на підставі вимоги та постанови 668/3 від 25.08.99р. ВДВС у Шевченківському районі.

В матеріалах справи наявна копія свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_2 від 20.06.1995, яким підтверджується право власності ОСОБА_6 та ОСОБА_1 в рівних долях на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

Відомості про наявність права власності ОСОБА_1 на вказану квартиру підтверджуються інформаційною довідкою № 188486507 від 12.11.2019.

Стаття 41 Конституції України встановлює, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статті 1 Першого Протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Вимогами статті 379 Цивільного кодексу України визначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Відповідно до ч. 1 ст. 59 Закону № 1404-VIII, особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

Згідно з ч. 2 ст. 59 Закону № 1404-VIII, у разі набрання законної сили судовим рішенням про зняття арешту з майна боржника арешт з такого майна знімається згідно з постановою виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини.

Виконавець зобов`язаний зняти арешт з коштів на рахунку боржника не пізніше наступного робочого дня з дня надходження від банку документів, які підтверджують, що на кошти, які знаходяться на рахунку, заборонено звертати стягнення згідно із цим Законом, а також у випадку, передбаченому пунктом 10 частини першої статті 34 цього Закону.

Частиною 3 ст. 49 Закону № 1404-VIII передбачено, що Підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є:

1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом;

2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника;

3) отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах;

4) наявність письмового висновку експерта, суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв`язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням;

5) відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно;

6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову;

7) погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника;

8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову;

9) підстави, передбачені пунктом 1-2 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону.

При цьому, суд відмічає, що частиною 5 зазначеної статті передбачено можливість у всіх інших випадках зняття арешту за рішенням суду.

Наявними матеріалами справи підтверджується, що позивач вживав заходів щодо звернення до відповідача із клопотанням про звільнення житла з-під арешту, однак відповідач відмовив у задоволенні такого клопотання у зв`язку з відсутністю обов`язку у рішенні суду для виконавця у знятті такого арешту.

Згідно п. 10 ч. 2 ст. 245 КАС України, разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п.75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява N 38722/02).

Таким чином, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

З аналізу зазначених норм законодавства вбачається, що адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного суб`єктами владних повноважень, а вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення.

Аналіз наведеного в сукупності дає підстави для висновку про задоволення адміністративного позову.

Окремо суд звертає увагу на те, що позивачем при зверненні до адміністративного суду з відповідною позовною заявою не оспорюється саме право власності на належне йому майно, на яке накладено арешт на підставі вимоги № 668/3 від 25.08.1999, тобто характер спірних правовідносин не пов`язаний із захистом майнових прав позивача та вказаний спір виник саме у зв`язку з порушенням, на думку позивача, відповідачем вимог Закону України «Про виконавче провадження», а тому вказаний спір належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Частиною 2 статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 20.05.2019 (справа № 417/3668/17).

Відтак, беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також усні та письмові доводи представників сторін стосовно заявлених позовних вимог, суд дійшов до висновку наявність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Частиною 1 ст. 139 КАС України встановлено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Таким чином, на користь позивача належить стягнути сплачений ним судовий збір у розмірі 768,40 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись ст.ст. 1, 2, 9, 72-78, 241-246, 250 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити повністю.

2. Зобов`язати Шевченківський районний відділ Державної виконавчої служби м. Київ Головного територіального управління юстиції у м. Києві (адреса: 01032, м. Київ, вул. Саксаганського, 110, ідентифікаційний код 34967593) скасувати в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна записи № 1412149 від 26.10.2004 та № 9832928 від 17.05.2010 про арешт квартири АДРЕСА_1 , зареєстровані Першою київською державною нотаріальною конторою на підставі вимоги та постанови № 668/3 від 25.08.1999 року ВДВС у Шевченківському районі.

3. Стягнути на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Шевченківського районного відділу Державної виконавчої служби м. Київ Головного територіального управління юстиції у м. Києві (адреса: 01032, м. Київ, вул. Саксаганського, 110, ідентифікаційний код 34967593) понесені позивачем витрати по сплаті судового збору у розмірі 768,40 грн. (сімсот шістдесят вісім гривень 40 коп.).

Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.

Відповідно до пп. 15.5 п. 1 Розділу Перехідні положення КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.

Суддя К.С. Пащенко