Рішення № 90693597, 30.07.2020, Фастівський міськрайонний суд Київської області

ФАСТІВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД

КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

08500, м. Фастів, вул. Івана Ступака, 25, тел. (04565) 6-17-89, факс (04565) 6-16-76, email: inbox@fs.ko.court.gov.ua

_______________

2/381/101/20

381/4229/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 липня 2020 року Фастівський міськрайонний суд Київської області у складі:

головуючого судді Соловей Г.В.,

з участю секретаря Момот Л.С.,

за участю позивача ОСОБА_1 ,

за участю представника позивача ОСОБА_2 ,

за участю відповідача ОСОБА_3 ,

за участю представника відповідача ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Фастові Київської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про встановлення юридичного факту та розподіл спільної сумісної власності,-

ВСТАНОВИВ:

21.11.2019 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідача ОСОБА_3 про встановлення юридичного факту та розподіл спільної сумісної власності, посилаючись на те, що у липні 1993 року з відповідачем зареєстрували шлюб, але фактично проживали однією сім`єю і вели спільне господарство з січня 1989 року. Від подружнього життя мають трьох дітей. З 1989 року разом з відповідачем мешкали у її батьків за адресою: АДРЕСА_1 . Жили, як подружжя та вели спільне господарство. На той час відповідач працював в КСП «Нове життя», у зв`язку з тим, що сім`я весь час збільшувалася він звернувся до правління КСП, про надання йому житла для проживання їх сім`ї. Відповідно до протоколу № 2 засідання правління КСП від 25.02.1991 року відповідачу надали житло в АДРЕСА_2 . У 1991 році вона з чоловіком та дітьми переїхали жити у вказаний будинок і сплачували разом кошти за його вартість - 17000 рублів. А 25.03.1992 року зареєстрували право власності. Рішенням Фастівського міськрайонного суду від 16.07.2018 року шлюб між ними було розірвано.

На даний час відповідач виганяє її з будинку, добровільно розділити майно не в змозі, а тому вона звернулася до суду.

Ухвалою Фастівського міськрайонного суду Київської області від 16.12.2019 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про встановлення юридичного факту та розподіл спільної сумісної власності залишено без руху.

26.12.2019 року, через канцелярію суду, надійшла письмова заява від позивача на виконання вимог ухвали суду, які були підставою для залишення заяви без руху.

Ухвалою Фастівського міськрайонного суду Київської області від 26.12.2019 року відкрито провадження у справі та призначено підготовче судове засідання.

24.01.2020 року через канцелярію суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву в якому він просив в задоволенні позову відмовити, посилаючись на те, що до укладення шлюбу з позивачем вони проживали окремо, жодного спільного господарства та спільних фінансів ними не велося. З 1989 року по 1991 рік він фактично проживав у своїх батьків в с. Яхни Фастівського району. У батьків позивача не проживав. В 1991 році КСП «Нове життя» надало йому для проживання будинок в АДРЕСА_2 . В період з січня 1989 року по березень 1991 року проживав в с. Яхни Фастівського району разом зі своїми батьками, а з березня 1991 року переїхав у наданий йому будинок в с. Малополовецьке, де проживав самостійно до літа 1993 року. 25.03.1992 року він самостійно за власні кошти викупив даний будинок. 24.07.1993 року між ним та позивачем було зареєстровано шлюб та позивач разом з дітьми переїхала до його в будинок і лише з цього часу вони почали вести спільне господарство. З врахуванням викладено, зазначає, що твердження позивача наведені в позовній заяві не відповідають дійсності та не підтверджуються наявними доказами, а спірний будинок належить йому на праві приватної власності та не підлягає поділу.

Ухвалою Фастівського міськрайонного суду Київської області від 27.01.2020 року закрито підготовче провадження у справі та призначено до судового розгляду по суті

В судовому засіданні позивач та її представник позовні вимоги підтримали та просили їх задовольнити з підстав викладених в позовній заяві.

В судовому засіданні відповідач та його представник позовні вимоги не визнали та просили в їх задоволенні відмовити.

Заслухавши учасників судового процесу, дослідивши наявні в матеріалах справи докази у їх сукупності, суд вважає встановленими наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Частина 1 ст. 15 ЦК закріплює право кожної особи на захист свого права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Положення цієї статті грунтуються на нормах Конституції, які закріплюють обов`язок держави забезпечувати захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання (ст.13), захист прав і свобод людини і громадянина судом (ч.1 ст.55).

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

При розгляді справи судом встановлено, що ОСОБА_1 , позивач по справі, перебувала в зареєстрованому шлюбі з відповідачем по справі ОСОБА_3 . Шлюб було зареєстровано 24 липня 1993 року, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 виданим відділом ЗАГСУ м. Києва.

На час розгляду справи шлюб між сторонами розірвано за рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 16.07.2018 року.

Звертаючись до суду з даним позовом позивач зазначила, що фактично проживала з відповідачем однією сім"єю з січня 1989 року, вели спільне господарство, мешкали в батьків позивача, а згодом відповідач отримав будинок на сім"ю і переїхали жити в даний будинок, який придбали внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту та бюджету.

Перевіряючи доводи позивача судом було встановлено, що житловий будинок АДРЕСА_2 зареєстровано на ОСОБА_3 на підставі Договору купівлі-продажу жилого будинку, виданого виконкомом Малополовецької сільської ради 25.03.1992 року, зареєстрованого Фастівському МБТІ у реєстраційній книзі № 3 за № 702, стр.78.

Згідно архівного витягу № 144/06-03 від 28.08.2019 року Архівного сектору Фастівської районної державної адміністрації в документах архівного фонду № 39 "Колективне сільськогосподарське підприємство "Нове життя" с. Малополовецьке Фастівського району Київської області" зазначено в протоколі № 2 засідання правління колгоспу "Нове життя" від 25.02.1991 року "слухали: заяву ОСОБА_3 , щоб надали житло для проживання по АДРЕСА_4 ОСОБА_3 "

Відповідно до роз`яснень, що містяться в п.12 постанови Пленуму ВС «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України» від 12.06.98 №16 (у редакції, яка була чинною на момент спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з п.1 ст.17 закону «Про власність», відповідних норм ЦК Української РСР та з урахуванням п.5 постанови Пленуму Верховного Суду «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» від 22.12.95 №20. Правила стст.22, 28, 29 КпШС в цих випадках не застосовуються.

Так, згідно із ч.1 ст.17 Закону «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Частиною 2 ст.112 ЦК Української РСР 1963 року визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.

За змістом п.5 постанови Пленуму ВС від 22.12.95 №29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст.16 закону «Про власність», ст.22 КпШС), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п.1 стст.17, 18, п.2 ст.17 закону «Про власність»), тощо.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо:

1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету);

2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.

Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.

Тільки в разі встановлення цих фактів положення ч.1 ст.17 закону «Про власність» вважається правильно застосованим.

Така сама по суті позиція висловлена в постанові Судової палати у цивільних справах ВС від 18.09.2013 №6-66цс13.

Звертаючись до суду з даним позовом позивач просила встановити факт спільного проживання сторін однією сім`єю та визнати спірний будинок спільною сумісною власністю та визнання за позивачем Ѕ частини права власності на спірний житловий будинок.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Пунктом 1 розділу VII Прикінцевих положень Сімейного кодексу України (далі - СК України) передбачено, що цей Кодекс набирає чинності одночасно з набранням чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року.

оскільки інститут спільного проживання осіб як чоловіка і жінки було введено в національне законодавство СК України, який набрав чинності одночасно з набранням чинності ЦК України. Кодекс про шлюб та сім`ю Української РСР, який діяв до 01 січня 2004 року, таких положень не містив. Тому вказаний факт може бути встановлений лише з 01 січня 2004 року.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів)

На підтвердження своїх вимог про визнання права власності на 1/2 частину спірного житлового будинку позивач мала надати докази, з яких можливо було б встановити факт внесення нею певних коштів на придбання нею спірного будинку.

Сам лише факт народження спільних дітей не може бути доказом ведення спільного господарства та наявність спільного бюджету в результаті якого було придбано спірний будинок. Також, показання свідків не можуть підтверджувати обставини участі коштами у придбанні даного нерухомого майна щодо розміру такої участі.

Як роз`яснено у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 04 жовтня 1991 року № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», відповідно до статті 12 Закону України «Про власність» у приватній власності громадян можуть знаходитись жилі будинки, збудовані на відведеній у встановленому порядку земельній ділянці або придбані на законних підставах, наприклад, за договором купівлі-продажу, міни, дарування, за правом спадщини. Оскільки згідно зі статтею 17 Земельного кодексу Української РСР і статтею14 Закону України «Про власність» земельна ділянка для будівництва жилого будинку і господарських будівель надається громадянину у приватну власність, участь інших осіб у будівництві не створює для них права приватної власності на жилий будинок, крім випадків, коли це передбачено законом. Згідно зі статтями 16 і 17 Закону України «Про власність», таке право, зокрема, виникає, коли будівництво велось подружжям в період шлюбу - жилий будинок у зв`язку з цим є їх спільною сумісною власністю, або велось за рахунок спільної праці членів сім`ї - жилий будинок стає їх спільною сумісною власністю, якщо інше не було встановлено письмовою угодою між ними.

Зважаючи на вищевикладене, дослідивши докази у справі та давши їм належну оцінку, врахувавши обставини справи, суд виходив з безпідставності позовних вимог ОСОБА_1 щодо встановлення факту спільного проживання визнання спірного нерухомого майна спільною сумісною власністю та визнання за позивачем права власності на 1/2 частини житлового будинку і земельної ділянки, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що зазначене спірне майно було набуте ОСОБА_1 та ОСОБА_3 внаслідок їх спільної праці, або доказів укладення між ними письмової угоди про створення спільної сумісної власності, тому відсутні правові підстави для задоволення позову.

Куруючись ст. 4,11,12,13,76-81,89,141,265,268 ЦПК України, на підставі ст.15,16 ЦК України, постанови Пленуму ВС «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України» від 12.06.98 №16, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідент.номер - НОМЕР_2 , прож.: АДРЕСА_1 до ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ідент.номер - НОМЕР_3 , АДРЕСА_1 про встановлення юридичного факту та розподіл спільної сумісної власності залишити без задоволення.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги через Фастівський міськрайонний суд Київської області до Київського апеляційного суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст рішення складено 30 липня 2020 року.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Головуючий суддя Г.В.Соловей