Ухвала суду № 90663203, 24.07.2020, Дніпровський районний суд міста Києва

Справа №:755/9590/19

Провадження №: 4-с/755/15/20

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"24" липня 2020 р. Дніпровський районний суд м. Києва у складі:

головуючої судді - Марфіної Н.В.,

за участі секретарів - Міроненко С.П., Стрижеуса В.А.,

скаржника - ОСОБА_1 ,

представника скаржника - ОСОБА_2 ,

представника стягувача - ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Києві цивільну справу за скаргою ОСОБА_1 на дії державного виконавця, особа дії якої оскаржуються - начальник відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Тимофєєва Ольга Геннадіївна, стягувач - ОСОБА_4 в особі Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), заінтересована особа - Служба у справах дітей та сім`ї Броварської районної державної адміністрації Київської області, -

у с т а н о в и в:

14.06.2019 року до Дніпровського районного суду м. Києва надійшла скарга ОСОБА_1 на дії державного виконавця, за підписом представника скаржника. У скарзі боржник просить суд: визнати протиправною бездіяльність начальника відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Київській області Шевченко С.П., яка полягає у невинесенні постанови про закінчення виконавчого провадження №55733871 по примусовому виконанню виконавчого листа Дніпровського районного суду м. Києва №755/12339/17 від 05.02.2019 року; закінчити виконавче провадження №55733871 на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження» фактичного виконання рішення суду в повному обсязі відповідно до виконавчого листа Дніпровського районного суду м. Києва №755/12339/17 від 05.02.2018 року; зобов`язати начальника відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Київській області винести постанову про закінчення виконавчого провадження №55733871 на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження» фактичного виконання рішення суду в повному обсязі відповідно до виконавчого листа Дніпровського районного суду м. Києва №755/12339/17 від 05.02.2018 року; визнати протиправною бездіяльність начальника відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Київській області Шевченко С.П., яка полягає у невинесенні постанови про закінчення виконавчого провадження №57356572 по примусовому виконанню виконавчого листа Дніпровського районного суду м. Києва №755/12339/17 від 01.06.2018 року; закінчити виконавче провадження №57356572 на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження» фактичного виконання рішення суду в повному обсязі відповідно до виконавчого листа Дніпровського районного суду м. Києва №755/12339/17 від 01.06.2018 року; зобов`язати начальника відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Київській області винести постанову про закінчення виконавчого провадження №57356572 на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження» фактичного виконання рішення суду в повному обсязі відповідно до виконавчого листа Дніпровського районного суду м. Києва №755/12339/17 від 01.06.2018 року.

Вимоги скарги мотивовано тим, що 05.02.2018 року Дніпровський районний суд м. Києва видав виконавчий лист про зобов`язання ОСОБА_1 повернути малолітнього ОСОБА_1 його матері ОСОБА_4 . 06.02.2018 року за вказаним виконавчим листом відкрите виконавче провадження №55733871. 01.06.2018 року Дніпровський районний суд м. Києва повторно видав виконавчий лист про зобов`язання ОСОБА_1 повернути малолітнього ОСОБА_1 його матері ОСОБА_4 . На підставі вказаного виконавчого листа відкрито виконавче провадження №57356572. Сторона скаржника вказує, що рішення суду фактично виконане в повному обсязі, а тому виконавче провадження підлягає закінченню. 05.06.2019 року ОСОБА_1 привіз свого сина ОСОБА_1 на територію ТК «Аркадія», з метою зустрічі ОСОБА_1 з його матір`ю ОСОБА_4 та їх подальшого спільного відпочинку. ОСОБА_1 залишив ОСОБА_4 разом з ОСОБА_1 біля контактного зоопарку «Лямур», але в подальшому між матір`ю та сином виник конфлікт, в результаті якого мати завдала своєму сину тілесні ушкодження. У зв`язку з наведеним всі учасники конфлікту були доставлені до Дарницького управління поліції ГУ НП м. Києві. Туди ж прибули державні виконавці і представник органу опіки та піклування в присутності яких відбулось фактичне виконання в повному обсязі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 02.02.2018 року про передання ОСОБА_4 малолітнього ОСОБА_1 . Під час проведення виконавчих дій боржник добровільно передав дитину його матері, що підтверджується відеозаписом виконавчих дій, однак дитина категорично відмовилась їхати з матір`ю, що також підтверджується відеозаписом. За результатами виконавчих дій державний виконавець склав акт від 05.06.2019 року про фактичне виконання рішення суду. 06.06.2019 року представник боржника звернулась до державного виконавця із заявою про закінчення виконавчого провадження у зв`язку із повним виконанням рішення суду, однак 12.06.2019 року представник отримала відповідь якою було відмовлено у винесенні постанови про закінчення виконавчого провадження. Натомість, за твердженням сторони скаржника, інформація, яка міститься у відповіді не відповідає дійсним обставинам справи та повністю спростовується змістом акту державного виконавця від 05.06.2019 року про фактичне виконання рішення суду, відеозаписом виконавчих дій, а також копією повідомлення представника боржника щодо неможливості участі у виконавчих діях від 06.06.2019 року. Сторона скаржника вважає, що державний виконавець протиправно не виніс постанову про закінчення виконавчого провадження, а продовжив здійснювати дії щодо виконання рішення суду, яке було добровільно виконане в повному обсязі, що суперечить чинному законодавству.

Ухвалою суду від 19.06.2019 року відкрито провадження у справі, призначено справу до судового розгляду, відмовлено у задоволенні клопотання скаржника про зупинення вчинення виконавчих дій та задоволено клопотання скаржника про витребування доказів.

Ухвалою суду від 03.07.2019 року відмовлено у задоволенні клопотання представник скаржника про зупинення вчинення виконавчих дій.

17.07.2019 року до суду надійшов відзив на скаргу за підписом заступника начальника відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Київській області у якому, зокрема зазначено, що 05.06.2019 року згідно наявної інформації встановлено тимчасове місце перебування боржника разом з малолітнім сином за адресою: АДРЕСА_1 . Виходом державного виконавця за вказаною адресою в присутності понятих, представників сторін виконавчого провадження, працівників поліції та заступника начальника служби у справах дітей було встановлено факт знаходження малолітнього ОСОБА_1 разом з батьком у зачиненому автомобілі КІА, д.н.з. НОМЕР_1 . На вимогу та намагання державного виконавця вчинити виконавчі дії боржник відчинив автомобіль і за результатами спілкування дитини з матір`ю, ОСОБА_1 відмовився йти до матері, про що державним виконавцем складено відповідний акт про підтвердження факту по суті. Цього ж дня державний виконавець зобов`язав боржника з`явитись разом з малолітнім сином за місцем знаходження ВДВС на 16:00 годину 06.06.2019 року для участі у проведенні виконавчих дій з виконання резолютивної частини виконавчих документів. Оскільки станом на сьогоднішній день малолітній ОСОБА_1 згідно виконавчих листів не переданий його матері та на даний час знаходиться разом з батьком, який приховує місце проживання та місце знаходження сина, чим унеможливлюється здійснення виконавчого провадження, відсутні будь-які законні підстави для закінчення виконавчого провадження у відповідності до ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження». При наявності всіх залучених до участі у здійсненні виконавчих дій осіб, боржник 06.06.2019 року до відділу на вимогу державного виконавця не з`явився. На думку представника ВДВС, з метою недопущення в подальшому відмови дитини йти до матері та запобігання його емоційності, стурбованості і залякування дитини, виникає необхідність у вирішенні питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу, де буде наявна можливість роботи психологів, медичних працівників, представників органу опіки та піклування, служби у справах дітей та сім`ї, що у подальшому надасть можливість належним чином передати дитину матері у відповідності до виконавчого документа. На наступні дати призначення вчинення виконавчих дій боржник не з`являється. Крім того, представник ВДВС вказує, що скарга ОСОБА_1 не може бути задоволена також і з тих підстав, що винесення постанов про які просить скаржник, не відноситься до компетенції начальника відділу, а суд не має права зобов`язувати осіб до вчинення тих дій, які не є їх повноваженнями у відповідності до положень Закону України «Про виконавче провадження». Загалом представник вказує, що скарга є необґрунтованою, безпідставною, суперечить фактичним обставинам справи та нормам чинного законодавства, а доводи наведені у ній є надуманими та такими, що вводять суд в оману, і на думку представника, скарга подана до суду лише з метою уникнення боржника від фактичного виконання рішення суду.

Ухвалою суду від 27.11.2019 року задоволене клопотання представника стягувача та відповідно залишено без розгляду заяву представник скаржника про уточнення вимог скарги датованої 30.09.2019 року.

Ухвалою суду від 25.06.2020 року частково задоволено заяву представника скаржника про заміну сторони правонаступником.

Ухвалою суду від 24.07.2020 року відмовлено у задоволенні клопотання представника стягувача про визнання дій представника скаржника зловживанням процесуальними правами.

В судовому засіданні скаржник підтримав вимоги скарги з підстав викладених у ній, просить скаргу задовольнити і додатково пояснив суду, що рішення ним було виконане 05.06.2019 року, він передав дитину матері, але син не захотів йти з нею, про що державним виконавцем було складено відповідний акт, що рішення суду виконане. Скаржник вказує, що він добровільно привіз дитину, а коли син відмовився йти з матір`ю вони разом поїхали на автомобілі додому. Дитина знаходилась з матір`ю близько 3-4 годин, сам скаржник знаходився поруч, оскільки дитина була налякана.

Представник скаржника в судовому засіданні підтримала вимоги скарги, просить її задовольнити і додатково пояснила суду, що за рішенням Дніпровського районного суду м. Києва про передачу дитину матері було видано два виконавчі листи, і на теперішній час виконавчий лист виданий 01.06.2018 року визнаний таким, що підлягає виконанню. Згідно рішення суду боржник повинен передати дитину, і сторони домовились про зустріч 05.06.2019 року. На цій зустрічі боржник передав дитину, щоб мати та син поспілкувались. Вони спілкувались і все було добре поки мати не стала забирати дитину силою у зв`язку із чим ОСОБА_1 рознервувався. Така ситуація призвела до того, що всі присутні опинились у відділку поліції, а приблизно о 19 год. 00 хв. туди приїхали державні виконавці. Батько з сином чекали в автомобілі і коли приїхали державні виконавці розпочалось виконання рішення суду, державний виконавець запропонував скаржнику передати дитину і батько сказав, що дитину передає, однак ОСОБА_1 категорично відмовився йти до матері. Отже батько виконав рішення, передав дитину, але сам ОСОБА_1 не пішов до матері. Близько 21 год. прибув представник органу опіки та піклування, він спілкувався з дитиною, однак ОСОБА_1 все одно не забажав йти з мамою. Сам державний виконавець казав, що рішення фактично виконане і боржник може їхати додому, однак інші присутні цього не дозволяли, і хоча вже була 22 год. вечора мати наполягала, що син має поїхати із нею. Всі переконували дитину, але ОСОБА_1 не хоче, а силою його заставляти неможна. Після цих подій сторона боржника зверталась до державного виконавця, але отримала відповідь, що рішення суду не виконане. Представник зазначає, що сторона боржника намагалась мирно вирішити конфлікту ситуацію, однак стягувач у грудні 2019 року вчинила спробу силою забрати дитину, при цьому батько зміг знайти сина в аеропорті та забрав назад. Хлопчика ніхто не питає чого хоче саме він, при цьому у цій ситуації він вже став емоційно неврівноваженим. За твердженням представника рішення суду про передачу дитини боржником виконане, про це сказав і представник органу опіки та піклування, який був присутній при виконанні. На теперішній час дитина знаходиться з батьком, оскільки не має бажання жити із мамою. За твердженням представника, боржник виконав рішення суду, передав дитину, тому державний виконавець безпідставно не виніс постанову про закінчення виконавчого провадження. Крім того, представник посилається на наявність постанови апеляційної інстанції від 19.02.2020 року, у якій, затвердженням представника, вказано про те, що боржник передав дитину і це відповідає вимогам виконавчого листа, а те, що дитина не хоче йти до матері та повертається до батька є предметом інших спорів. Скаржник не може змусити сина йти до мами, хоча й залучав психолога для викладення розуміння ролі матері у житті дитини, однак в подальшому у зв`язку із неправомірними діями з боку сторони стягувача дитина зазнала психологічного стресу. На теперішній час мати дитині не телефонує, лише на день народження передала подарунок та лист.

Представник стягувача в судовому засіданні заперечує проти задоволення скарги, посилається на те, що рішення суду не виконане, а сторона боржника зловживаючи своїми правами подає безкінечну кількість скарг. При цьому, коли мати хоче виконати рішення суду, боржник просто забирає дитину, що аж ніяк не свідчить про його бажання у добровільному порядку виконати рішення суду. За твердженням представника, боржник перешкоджав стягувачу у виконанні рішення суду, здійснював психологічний тиск на дитину, мати не має доступу до дитини, а розмови по телефону носять епізодичний характер і тільки під контролем батька. Четвертий рік рішення суду не виконане і батько не бажає дійсного залучення спеціалістів, які б могли допомогти наладити зв`язок між сином та матір`ю, а не лише з батьком. 05.06.2019 року державні виконавці почали складати акт про примусове виконання рішення суду, а сторона стягувача намагалась залучити до участі у виконавчих діях психолога, але батько був проти та постійно контролював дитину. Рішення суду не було виконане, при вчиненні виконавчих дій сам представник органу опіки та піклування заявив, що в інтересах дитини вимагає зупинення виконавчих дій. 05.06.2019 року, як і до теперішнього часу, рішення виконане не було і дитина під контролем батька поїхала з місця вчинення виконавчих дій. На думку представника, підстави для задоволення скарги відсутні, оскільки процедура виконання рішення суду не була завершена. Крім того, представник звертає увагу, що вимоги скарги безпідставно спрямовані до начальника відділу, однак виконавче провадження не перебуває у його провадженні. Посилання на акт державного виконавця від 05.06.2019 року, як на підставу для винесення постанови про закінчення виконавчого провадження, на думку представника є невірним, оскільки тоді держаний виконавець лише почав складання акту та примусове вчинення виконавчих дій, натомість сам батько тиснув на дитину і навіть представник боржника безпідставно втручалась у цю ситуацію. Досліджений відеозапис підтверджує, що ніякого добровільного виконання рішення суду не було, а батько переходив на крик і врешті решт державний виконавець припинив вчинення виконавчих дій та призначив подальше виконання рішення суду на наступний день, однак боржник досі переховує дитину. Мати на теперішній час дійсно не спілкується із сином, однак це викликано тим, що батько перешкоджає спілкуванню, телефон знаходиться під контролем батька, до нього навмисно не підключено інтернет аби мати не мала можливості додзвонитись. Державний виконавець в межах своїх повноважень та у спосіб визначений законом має вчинити виконавчі дії, з метою виконання рішення суду. На думку представника, лише заява боржника про те, що він передає дитину, але фактично цього не відбувається, не може свідчити про виконання рішення суду.

Суд, вивчивши матеріали справи, дослідивши наявні у справі відеозаписи, вислухавши пояснення учасників судового розгляду, оцінивши всі наявні у справі докази кожен окремо та в їх сукупності, повно, об`єктивно та всебічно з`ясувавши обставини справи, приходить до наступного висновку.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 02.02.2018 року, визнано незаконним утримання ОСОБА_1 на території України малолітнього ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , вирішено повернути малолітнього ОСОБА_1 на територію Королівства Іспанія , зобов`язано ОСОБА_1 передати малолітнього ОСОБА_1 його матері ОСОБА_4 , допущено негайне виконання рішення в частині повернення дитини ОСОБА_1 його матері ОСОБА_4 .

05.02.2018 року Дніпровським районним судом м. Києва за вказаним рішенням видано виконавчий лист №755/12339/17 у якому зазначено: зобов`язати ОСОБА_1 передати малолітнього ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , його матері ОСОБА_4 . Допустити негайне виконання рішення суду в частині повернення дитини ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , його матері ОСОБА_4 .

Постановою Апеляційного суду м. Києва від 21.05.2018 року рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 02.02.2018 року у справі №755/12339/17-ц залишено без змін.

Постановою головного державного виконавця Броварського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області Турчиної О.С. від 06.02.2018 року відкрито виконавче провадження №55733871 з виконання виконавчого листа №755/12339/17 виданого Дніпровським районним судом м. Києва 05.02.2018 року.

Постановою головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області Клітченко О.А. від 11.05.2019 року про прийняття виконавчого провадження, прийнято виконавче провадження №55733871 з примусового виконання виконавчого листа №755/12339/17 виданого 05.02.2018 року Дніпровським районним судом м. Києва.

05.06.2019 року заступником начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області Перепелицею А.В. складено акт державного виконавця при виконанні виконавчого листа №755/12339/17 виданого 05.02.2019 року Дніпровським районним судом м. Києва про зобов`язання ОСОБА_1 передати малолітнього ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , його матері ОСОБА_4 .

Вказаний акт складено за участі двох понятих, в присутності практичного психолога та представника служби у справах дітей і сім`ї. У акті зазначено, що під час проведення виконавчих дій 05.06.2019 року за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 передано ОСОБА_1 його матері ОСОБА_4 добровільно, дитина ОСОБА_1 відмовився йти до матері, о 21 год. 40 хв. боржник разом з дитиною сіли в транспортний засіб КІА, д.н.з. НОМЕР_1 . Зі слів представника служби у справах дітей і сім`ї ОСОБА_1 сказав йти з мамою на що дитина виказала категоричну відмову і сказав, що буде жити з батьком. На неодноразові прохання матері йти з нею категорично відмовився, дитина почала вести себе нервово, тому представник служби у справах дітей виключно в інтересах дитини, з метою запобігання психологічної травми він був направлений до машини батька.

У цьому акті боржник зазначив, що повторно передає дитину державному виконавцю на виконання рішення суду і таким чином він виконав рішення добровільно. При цьому представник стягувача зазначив у акті, що батько не відпускав дитину з-під свого фізичного та психологічного контролю і перешкоджав матері у налагодженні спілкування. Дитина передана не була, психолог не була батьком допущена до дитини. Представник служби у справах дітей прийняв рішення про зупинення дій.

Сторона скаржника вважає, що вказаний акт державного виконавця в сукупності з відеовідтворенням подій свідчить про те, що боржником виконане рішення суду про зобов`язання передати дитину в повному обсязі, тому неправомірними є дії державного виконавця стосовно не винесення постанови про закінчення виконавчого провадження у зв`язку з фактичним виконанням рішення суду в повному обсязі.

Натомість суд встановивши обставини справи, дослідивши всі докази та надавши їм оцінку, дійшов іншої думки та вважає, що скарга боржника не підлягає до задоволення, а рішення суду про зобов`язання боржника передати дитину його матері не виконане, з огляду на наступне.

Відповідно до положень ст.ст. 447, 448, 451 ЦПК України, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції. За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

За змістом ч. 1 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження», рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Статтею 129-1 Конституції України визначено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Згідно ст. 18 ЦПК України, судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

У рішенні ЄСПЛ по справі «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece) від 19 березня 1997 року, заява № 18357/91, п. 40 зазначається, що …право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду одній зі сторін. Важко уявити ситуацію, щоб пункт 1 статті 6 докладно описував процедурні гарантії, які надаються сторонам цивільного судового процесу - у провадженні, що є справедливим, відкритим і оперативним, - і не передбачав би при цьому гарантій виконання судових рішень; тлумачення статті 6 як такої, що стосується виключно права на звернення до суду і проведення судового розгляду, могло б призвести до ситуацій, несумісних із принципом верховенства права, що його Договірні Сторони зобов`язалися дотримуватися, коли вони ратифікували Конвенцію. Отже, виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатися як невід`ємна частина «судового процесу» для цілей статті 6.

Відповідно до положень ст.ст. 1, 2 Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: 1) верховенства права; 2) обов`язковості виконання рішень; 3) законності; 4) диспозитивності; 5) справедливості, неупередженості та об`єктивності; 6) гласності та відкритості виконавчого провадження; 7) розумності строків виконавчого провадження; 8) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; 9) забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.

Перелік заходів примусового виконання рішень наведений у ст. 10 Закону України «Про виконавче провадження», який не є вичерпним.

Статтею 3 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» передбачено, що завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом.

Згідно п. 1 Розділу 2 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 02.04.2012 № 512/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України 29.09.2016 № 2832/5), виконавець при здійсненні виконавчого провадження зобов`язаний використовувати всі надані йому права та повноваження, необхідні для забезпечення неупередженого, ефективного, своєчасного і повного виконання рішення.

За змістом ст.ст. 15, 18 Закону України «Про виконавче провадження», сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов`язок щодо виконання рішення. Виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний, зокрема, здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. Виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право, крім іншого: викликати фізичних осіб, посадових осіб з приводу виконавчих документів, що перебувають у виконавчому провадженні; накладати стягнення у вигляді штрафу на фізичних, юридичних та посадових осіб у випадках, передбачених законом. Вимоги виконавця щодо виконання рішень є обов`язковими на всій території України. Невиконання законних вимог виконавця тягне за собою відповідальність, передбачену законом.

Поряд з цим ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження», боржник зобов`язаний: 1) утримуватися від вчинення дій, що унеможливлюють чи ускладнюють виконання рішення; 2) допускати в установленому законом порядку виконавця до житла та іншого володіння, приміщень і сховищ, що належать йому або якими він користується, для проведення виконавчих дій; 5) своєчасно з`являтися на вимогу виконавця; 6) надавати пояснення за фактами невиконання рішень або законних вимог виконавця чи іншого порушення вимог законодавства про виконавче провадження. Особи, які беруть участь у виконавчому провадженні, зобов`язані сумлінно користуватися усіма наданими їм правами з метою забезпечення своєчасного та в повному обсязі вчинення виконавчих дій.

Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження», на положення якого посилається боржник у своїй скарзі, виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.

Статтею 63 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що за рішеннями, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження. У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність. Виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником. У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом. У разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

У розрізі конкретної спірної ситуації суд зазначає, що зобов`язання боржника передати дитину стягувачу є зобов`язанням з фактичного вчинення дій, які призводять до реального виконання рішення суду, а не лише обмежуються оголошенням боржником своєї заяви про те, що він передає дитину матері. Така заява не може бути фактичним виконанням в повному обсязі рішення суду, адже дитина не бажаючи йти до матері, в решті залишилась з батьком, отже реальної передачі і відповідно виконання рішення суду згідно з виконавчим документом не відбулось.

Позиція сторони скаржника загалом суперечить рішенню суду, що набрало законної сили, і яким зокрема було вирішено повернути малолітнього ОСОБА_1 на територію Королівства Іспанії , отже виконання рішення суду в частині зобов`язання боржника передати дитину стягувачу має носити реальний характер з фактичного передання дитини, яке в свою чергу має забезпечити виконання іншої частини рішення щодо надання можливості повернути дитину на територію Королівства Іспанія. В іншому випадку виконання виконавчого документу виданого стосовно боржника не є його повним виконанням, що зумовлює винесення постанови про закінчення виконавчого провадження у відповідності до п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження».

Ставлення боржника до можливості виконання відповідного рішення в описаний у скарзі спосіб вказує лише на те, що ним допускається можливість формального та ілюзорного виконання рішення суду, хоча відповідне в кінцевому випадку не призводить до реального виконання рішення суду на шкоду стягувачу.

Боржник визнає, що до теперішнього часу дитина знаходиться із ним, хоча рішенням суду визнано незаконним утримання ОСОБА_1 на території України малолітнього ОСОБА_1 , тож така поведінка загалом вказує на ставлення боржника щодо законодавчо встановленого у державі принципу обов`язковості виконання рішення суду.

У справі "Глоба проти України" Суд зазначає, що саме на державу покладається обов`язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції. Насамкінець, Суд повторює, що сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності (див. рішення у справі "Comingersoll S.A." проти Португалії" (Comingersoll S.A. v. Portugal) [ВП], заява № 35382/97, п. 23, ECHR 2000-IV). Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції, inter alia, захищає виконання остаточних судових рішень, які у державах, що визнали верховенство права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати (див., наприклад, рішення від 19 березня 1997 року у справі "Горнсбі проти Греції" (Hornsby v. Greece), Reports 1997-II, п. 40; рішення у справі «Бурдов проти Росії» (Burdov v. Russia), заява № 59498/00, п. 34, ECHR 2002-III, та рішення від 6 березня 2003 року у справі «Ясюнієне проти Литви» ("…"), заява № 41510/98, п. 27). Держава зобов`язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці (див. рішення від 7 червня 2005 року у справі "Фуклев проти України" (Fuklev v. Ukraine), заява № 71186/01, п. 84).

Таким чином встановлена обов`язковість судового рішення, яке набрало законної сили, не дає підстав для висновку про можливість ставити його виконання в залежність від волевиявлення боржника або будь-яких інших осіб на вчинення чи не вчинення дій щодо його виконання, оскільки це б нівелювало значення самого права звернення до суду як засобу захисту та забезпечення реального відновлення порушених прав та інтересів.

За змістом рішення суду та виданого на його виконання виконавчого листа саме на скаржника покладено обов`язок виконати рішення в частині передання дитини і наведене передбачає активні дії з боку боржника, а не зайняття ним пасивної позиції чи оголошення заяв про здійснення ним передачі дитини, при умові, що фактично такої реальної передачі не відбувається.

За обставин, що склалися, державний виконавець повинен застосовувати заходи примусового виконання не до дитини, а до боржника, оскільки останній рішення суду про передачу дитини не виконав. При цьому, ОСОБА_1 , будучи боржником, зобов`язаним виконати рішення суду про передачу дитину стягувачу, повинен зокрема пояснювати дитині, що він має жити у матері в Іспанії, що батько і надалі буде з ним спілкуватись і добре до нього ставитиметься; підготувати дитину до зміни місця проживання. Зважаючи на це, дії державного виконавця мають бути направлені на примус щодо боржника при виконанні рішення суду.

За ситуації, що склалась у конкретному виконавчому провадженні суд наголошує, що стягувач, як мати дитини також має вживати активних законних заходів для налагодження зв`язку з сином та формування його думки щодо проживання разом з нею.

Приймаючи рішення про відмову у задоволенні скарги, суд не приймає до уваги посилань сторони скаржника на зміст постанови Київського апеляційного суду від 02.02.2010 року у справі №755/12339/17, у якій зазначено, що тільки 05 червня 2019 року в процесі примусового виконання рішення суду боржником було передано дитину стягувачу, про що заступником начальника ВПВР УДВС ГТУЮ у Київській області Перепелицею А.В. складено акт державного виконавця.

Поряд із цим, у цій же постанові вказано, що державний виконавець у відповідності до положень вказаного Закону повинен був вирішити питання щодо закінчення виконавчого провадження при наявності на те відповідних підстав та надіслати виконавчий документ разом із постановою про закінчення виконавчого провадження до суду.

Однак саме при розгляді цієї скарги боржника судом встановлено обставини, що свідчать про не виконання рішення суду та відсутність підстав для закінчення виконавчого провадження, тож в даному випадку постанова апеляційної інстанції преюдиційного значення не має.

Крім того, у цій же постанові суду апеляційної інстанції зазначено, що розглядаючи подану заяву, та відмовляючи у її задоволенні, суд першої інстанції мотивував свій висновок тим, що фактично дитина матері передана не була, виконавче провадження державним виконавцем не закінчене, виконавчі дії тривають у межах виконавчого провадження, у зв`язку з чим підстави для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню відсутні. Також вказано, що в цілому колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, виходячи з наступного.

З наведених підстав не вбачається і законності обґрунтування вимог щодо закінчення виконавчого провадження №57356572 з виконання виконавчого листа №755/12339/17 виданого 01.06.2018 року за п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження».

Крім того, як вбачається з матеріалів справи, зазначений виконавчий лист, виданий 01.06.2018 року, ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 25.10.2019 року визнаний таким, що не підлягає виконанню, а за даними автоматизованої системи виконавчого провадження ВП №57356572 перебуває в стані «закінчено», що ураховуючи зазначену ухвалу суду відповідає положенням п. 5 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження».

Відповідно до положень ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження», рішення, дії або бездіяльність державного виконавця також можуть бути оскаржені стягувачем та іншими учасниками виконавчого провадження (крім боржника) до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець. Рішення, дії та бездіяльність начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, можуть бути оскаржені до керівника органу державної виконавчої служби вищого рівня. Начальник відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, при здійсненні контролю за рішеннями, діями державного виконавця під час виконання рішень має право у разі, якщо вони суперечать вимогам закону, своєю постановою скасувати постанову або інший процесуальний документ (або їх частину), винесені у виконавчому провадженні державним виконавцем, зобов`язати державного виконавця провести виконавчі дії в порядку, встановленому цим Законом. Начальник відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або виконавець з власної ініціативи чи за заявою сторони виконавчого провадження може виправити допущені у процесуальних документах, винесених у виконавчому провадженні, граматичні чи арифметичні помилки, про що виноситься відповідна постанова. Керівник вищого органу державної виконавчої служби у разі виявлення порушень вимог закону визначає їх своєю постановою та надає доручення начальнику відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, щодо проведення дій, передбачених абзацами другим і третім цієї частини.

За змістом п. 1 Розділу 12 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 02.04.2012 № 512/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України 29.09.2016 № 2832/5), перевірити законність виконавчого провадження мають право: - начальник відділу примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень - виконавче провадження, що перебуває (перебувало) на виконанні у цьому відділі.

Згідно ст.ст. 1, 7 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України «Про виконавче провадження» випадках - на приватних виконавців». Відповідно до цього Закону державними виконавцями є керівники органів державної виконавчої служби, їхні заступники, головні державні виконавці, старші державні виконавці, державні виконавці органів державної виконавчої служби. Державний виконавець є представником влади, діє від імені держави і перебуває під її захистом та уповноважений державою здійснювати діяльність з примусового виконання рішень у порядку, передбаченому законом.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Ураховуючи наведені положення норм чинного законодавства, вимоги скарги є не лише безпідставними по суті, а й такими, що заявлені до особи, яка не має повноважень у виконавчому провадженні на винесення постанови про закінчення виконавчого провадження, відповідно і бездіяльність цієї особи щодо не винесення такої постанови не може бути протиправною, адже начальник відділу зазначеними повноваженнями щодо виконавчого провадження, яке не перебуває у його виконанні не наділений. Натомість виконавче провадженні перебуває на виконанні заступника начальника відділу Перепелиці А.В., а повноваження начальника відділу стосовно підлеглого державного виконавця чітко встановлені наведеними вище нормами.

Вимоги скарги з формулюванням «закінчити виконавче провадження на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження» за стилістичним змістом взагалі спрямовані безпосередньо до суду, однак суд не має повноважень на постановлення процесуальних документів про закінчення виконавчого провадження, а відповідно до положень ч. 2 ст. 451 ЦПК України, у разі встановлення обґрунтованості скарги суд лише визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує усунути порушення (поновити порушене право заявника).

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 19, 129-1 Конституції України, ст.ст. 353-355, 447-453 ЦПК України, Законами України «Про виконавче провадження», «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 02.04.2012 № 512/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України 29.09.2016 № 2832/5), суд, -

п о с т а н о в и в :

У задоволенні скарги ОСОБА_1 на дії державного виконавця, особа дії якої оскаржуються - начальник відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Тимофєєва Ольга Геннадіївна, стягувач - ОСОБА_4 в особі Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), заінтересована особа - Служба у справах дітей та сім`ї Броварської районної державної адміністрації Київської області - відмовити.

Ухвала може бути оскаржена шляхом подання апеляційної скарги на ухвалу суду до Київського апеляційного суду через Дніпровський районний суд м. Києва протягом п`ятнадцяти днів з дня складення повного тексту ухвали.

Учасник справи, якому повний текст ухвали суду не був вручений у день її складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на ухвалу суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Повний текст ухвали складений 28.07.2020 року.

Суддя -