Рішення № 90579407, 23.07.2020, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

23 липня 2020 р. Справа № 120/1786/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дмитришеної Р.М., письмово в порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом за позовом: ОСОБА_1 (іден. код - НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) до: Державної казначейської служби України (код ЄДРПОУ - 37567646, вул. В.Бастіонна, 6, м. Київ, 01601); Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (код ЄДРПОУ - 13322403, вул. Хмельницьке шосе, 7, м. Вінниця, 21100) про: зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду надійшли матеріали позовної заяви ОСОБА_1 (іден. код - НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) до Державної казначейської служби України (код ЄДРПОУ - 37567646, вул. В.Бастіонна, 6, м. Київ, 01601); Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (код ЄДРПОУ - 13322403, вул. Хмельницьке шосе, 7, м. Вінниця, 21100) про зобов`язання вчинити дії.

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що з 28.09.2016 позивач отримує довічне грошове утримання судді у відставці та перебуває на обліку в Ямпільському об`єднаному УПФ у Вінницькій області. Відповідно до діючого законодавства та рішення Конституційного Суду України за №4-рп/2016 від 08.06.2016 позивач отримував грошове утримання судді у відставці в розмірі 90%, виходячи із 10 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, доплати за вислугу років в розмірі 60% від суми 10 прожиткових мінімумів для працездатних осіб та доплати за адмінпосаду в сумі 10 відсотків.

Рішенням Конституційного Суду від 04.12.2018 №11-р/2018 визнано, що не відповідає Конституції України положення частини 3 статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12.02.2015. Так, судом підтверджено неправомірне зменшення матеріального забезпечення суддів у відставці, спричинивши їм матеріальні збитки.

Відтак, оскільки незаконним рішенням органу державної влади було порушено матеріальне право позивача, останній звернувся до суду з даним позовом, в якому просить відшкодувати за рахунок держави матеріальну шкоду за період з 28.09.2016 по 01.01.2019.

Ухвалою суду від 30.04.2020 відкрито провадження в адміністративній справі. Розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження. Даною ухвалою також надано відповідачу строк на подання відзиву на позовну заяву.

На виконання вимог ухвали суду від 30.04.2020 та відповідно до положень ст. 162 КАС України, стороною відповідача Головним управлінням Пенсійного фонду України у Вінницькій області подано до суду відзив щодо заявлених позовних вимог, з якого слідує, що відповідач заперечує щодо задоволення адміністративного позову з огляду на наступне.

Правовідносини між позивачем та Управлінням, на момент подання позову, врегульовано згідно чинного законодавства, а саме ОСОБА_1 проведено перерахунок щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці з 01 січня 2019, відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік», враховуючи довідку від 03.01.2019 №4-35/0007 та з 01 лютого 2019, відповідно до Закону України "Про Державний бюджет України на 2019 рік", враховуючи довідку від 23.01.2019 №4-35/0155, оскільки Конституційний Суд України, визначаючи вказані положення Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VI, у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 №192-VIII – неконституційними, не визначив інших строків набрання законної сили своїм рішенням.

Також, Конституційний Суд України не визначив будь-яких особливостей застосування чи виконання свого рішення від 04.12.2018, аніж наступний: «Положення частини третьої, десятої статті 133 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VI, у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 №192-VIII, які визнані неконституційними пунктами 1, 2 резолютивної частини цього Рішення, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. При цьому вказане рішення не має зворотної сили.

В той же час, частиною другою статті 152 Конституції України передбачено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. За цим принципом закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними.

02.06.2020 на адресу суду від представника відповідача Державної казначейської служби України надійшов відзив на адміністративний позов із клопотанням про поновлення пропущеного процесуального строку на надання такого.

Ухвалою суду від 12.06.2020 клопотання представника відповідача задоволено та долучено відзив до матеріалів справи.

У даному відзиві сторона відповідача Державна казначейська служба України не погоджується з доводами, викладеними у позовній заяві, вважаючи їх необґрунтованими та такими, що не відповідають законодавству, а тому, не підлягають задоволенню з огляду на наступне.

Згідно ст. 1175 ЦК України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Відповідно до ч. 3 ст. 46 КАС України відповідачем в адміністративній справі є суб`єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Цей припис слід застосовувати з урахуванням частини четвертої статті 55 КАС України. Держава бере участь у справі через відповідний орган державної влади відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник або представник. Отже, в адміністративному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді.

Оскільки в даних правовідносинах обов`язок по відшкодуванню шкоди покладається на Державу, той остання повинна нести майнову відповідальність та бути відповідачем у даній категорії справ.

Відповідно до ст. 170 ЦК України, держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Враховуючи вищевикладене, відповідач зазначає, що до компетенції Державної казначейської служби відноситься виконання судових рішень за якими передбачено безспірне списання коштів Державного бюджету. Таким чином, компетенція Державної казначейської служби України у подібних справах виникає лише на останній стадії судового провадження - виконання судового рішення. Враховуючи зазначене, Державна казначейська служба не може представляти державу у подібних справах, оскільки вказаний спір не пов`язаний з виконанням рішення суду. Крім того, Казначейська служба не є органом, що порушив чи не визнає порушені права, інтереси позивача.

Згідно правової позиції висловленої Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 березня 2018 року по справі № 522/3454/16-ц Велика Палата Верховного Суду прийшла до висновку, що при визначенні державного органу, який може представляти державу у такій категорії справ, необхідно приймати до уваги пункт 3 Положення про Міністерство юстиції України, затверджене Указом Президента України від 06 квітня 2011 року за № 395/2011, у якому одним з основних завдань Міністерства юстиції України є забезпечення представництва інтересів держави у судах України.

З огляду на значене, належним відповідачем в даній справі, вважає відповідач, має бути держава України в особі Міністерства юстиції України. Спірні правовідносини виникли з причини прийняття закону, який був згодом визнаний неконституційним. Відповідно до ст. 75 Конституції України, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Жодним нормативно-правовим актом України не передбачено, що Головне управління Державної казначейської служби України у Вінницькій області та Державна казначейська служби України несуть відповідальність та за дії інших органів державної виконавчої влади.

Також, звернуто увагу, що визначивши цей спір таким, що пов`язаний з проходженням публічної служби, судом не враховано, що відповідач не є органом де позивач проходив відповідну службу, а тому питання щодо нарахування та виплати грошового забезпечення позивачу не входять до його компетенції.

Зазначаючи щодо неконституційного положення, відповідач вказує на те, що чинне законодавство, а саме ст. 152 Конституції України, ст. 91 Закон №2136-VІІІ, закріплює принцип, за яким закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. За цим принципом закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними, а відповідний нормативний акт визнається нечинним на майбутнє і чинним до цього - протягом певного проміжку часу. А саме, рішення Конституційного суду України №11-р/2018 від 04.12.2018 чітко зазначає момент з якого оскаржені положення втрачають чинність.

Таким чином, у період з 01.01.2014 по 04.12.2018 положення частини третьої статті 133 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" від 07.07.2010 №2453 - VI у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12.02.2015 №192 - VIII (з урахуванням змін, що діяли на підставі Закону від 19.12.2013 №716-УІІ) були чинними і на підставі них здійснювалось нарахування та виплата позивачу суддівської винагороди. Конституційний суд скасував ці норми на майбутнє, проте фактично визнав їх чинність до ухвалення ним рішення. А тому, вважати, що шкоди завдано за період, коли норми були чинними відсутні будь-які правові підстави. Відтак момент від якого зазначені положення вважаються скасованими, є моментом з якого починається період незастосування таких норм.

В силу положень ст. 258 КАС України, суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Водночас, відповідно до п.п. 2 п. 9 прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" (в редакції Закону № 540-IX від 30.03.2020) під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, строки, визначені статтями 47, 79, 80, 114, 122, 162, 163, 164, 165, 169, 177, 193, 261, 295, 304, 309, 329, 338, 342, 363 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки продовжуються на строк дії такого карантину.

Відповідно до Закону № 540-IX від 30.03.2020 в редакції Закону № 731-IX від 18.06.2020, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами цього Кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення.

Враховуючи, що інших заяв по суті та документів не надходило, визначений строк для їх подання закінчився, клопотань щодо продовження процесуального строку не надходило, відтак суд розглядає справу в письмовому провадженні за наявними в ній доказами.

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 працював суддею Ямпільського районного суду Вінницької області та був звільнений з посади у зв`язку з виходом у відставку у відповідності до ч.3 ст.141 Закону України «Про судоустрій та статус суддів».

З 28.09.2016 позивач отримує довічне грошове утримання та перебуває на обліку в Ямпільському об`єднаному УПФУ Вінницької області.

Відповідно до діючого законодавства та рішення Конституційного Суду України за №4-рп/2016 від 08.06.2016 ОСОБА_1 отримував грошове утримання судді у відставці в розмірі 90 відсотків, виходячи із 10 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, доплати за вислугу років в розмірі 60 відсотків від суми 10 прожиткових мінімумів для працездатних осіб та доплати за адмінпосаду в сумі 10 відсотків.

Рішенням Конституційного Суду України № 11-р/2018 від 04.12.2018 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-УІ у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року № 192-VIII щодо обмеження розміру посадового окладу судді 10-ма мінімальними заробітними платами. Визначено, що це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року -15 мінімальних заробітних плат".

Як зазначає позивач, внаслідок прийняття Верховною Радою України неконституційного закону за період з 28.09.2016 по 01.01.2019 йому суттєво було зменшено виплати щомісячного довічного грошового утримання, як судді у відставці, чим спричинена матеріальна шкода на суму 401693, 04 грн., у зв`язку з чим звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Спірні правовідносини регулюються Конституцією України, Законом України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 № 2453-VI (втратив чинність частково) та Законом України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 № 1402-VIII (чинний), які визначають організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 130 Конституції України встановлено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Відповідно до ч. 3 ст. 129 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 №2453-VI (далі Закон № 2453, у первинній редакції від 07.07.2010) посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.

Відповідно до ч. 3 ст. 129 Закону № 2453 (у редакції Закону України "Про внесення зміни до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 19.12.2013 №716-VII, який набрав чинності з 01.01.2014) посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.

Відповідно до Закону України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28 грудня 2014 року №76-VIII з ч. 3 ст. 129 Закону України №2453 виключено положення, відповідно до якого з 01 січня 2015 року встановлений посадовий оклад судді місцевого суду в розмірі 15 мінімальних заробітних плат. Окрім того, вказаним Законом у статті 129 Закону України №2453 у частині першій слова "та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами" виключено.

Верховною Радою України 12.02.2015 прийнято Закон України "Про забезпечення права на справедливий суд" №192-VIII, яким Закон України № 2453 викладено у новій редакції.

Так, ч. 3 ст. 133 Закону №2453 (у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12.02.2015 №192-VIII, який набрав чинності з 29.03.2015) передбачено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.

Згідно з ч.1 ст.135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 року №1402-VIII (далі - Закон №140-VIII), який набрав чинності 30.09.2016, суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Частиною 3 ст.135 Закону №1402-VIII передбачено, що базовий розмір посадового окладу судді становить: судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Відповідно до п. 22 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VIII право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.

За умовами п. 23 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402 до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" .

Таким чином, Верховна Рада України шляхом внесення змін до Закону № 2453 Законом №716, Законом №76 та Законом №192 періодично змінювала (зменшувала) розмір посадового окладу судді місцевого суду як базової складової винагороди судді.

Починаючи з 28.09.2016 позивач отримував грошове утримання судді у відставці в розмірі 90 відсотків, виходячи з 10 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, доплати за вислугу років в розмірі 60 відсотків від суми 10 прожиткових мінімумів для працездатних осіб та доплати за адмінпосаду в сумі 10 відсотків.

04.12.2018 Конституційним Судом України прийнято рішення №11-р/2018 (справа за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, десятої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд"), яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року №192-VIII.

За змістом резолютивної частини вказаного Рішення, це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат".

Відповідно до пункту 3 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 04.12.2018 №11-р/2018 положення частин третьої, десятої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року №2453-VІ у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року №192-VІII, які визнані неконституційними п. 1, 2 резолютивної частини цього рішення втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Частиною 2 статті 152 Конституції України передбачено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Отже, за змістом ст. 152 Конституції України, рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення.

Відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України "Про Конституційний Суд України", до повноважень Суду належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

В ст. 91 Закону України "Про Конституційний Суд України" передбачена аналогічна норма про те, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Суд зазначає, що Акти Конституційного Суду України є правовими актами, приймаються спеціально уповноваженим органом, з дотриманням встановлених форми і процедури, і є обов`язковими до виконання на території України.

Проте, акти Конституційного Суду України не регулюють суспільні відносини, оскільки до повноважень Конституційного Суду України не входить нормотворчість. Акти Конституційного Суду України конкретизують чинне законодавство, здійснюють тлумачення положень Конституції.

Це означає, що за загальним правилом норма права діє стосовно відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто, до певних юридичних фактів застосовується той закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали.

Відповідно до частини 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018 №11-рп/2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частин третьої, десятої статті 133 Закону України від 07.07.2010 №2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 12.02.2015 №192-VІII "Про забезпечення права на справедливий суд" і втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Таким чином, дія частини третьої статті 133 Закону України від 07.07.2010 №2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 12.02.2015 №192-VІII "Про забезпечення права на справедливий суд" втратила чинність 04.12.2018.

З матеріалів справи встановлено, що спірним періодом є період з 28.09.2016 по 01.01.2019.

При цьому предметом судового розгляду у цій справі є вимога позивача про стягнення шкоди у сумі недоотриманого щомісячного довічного грошового утримання, як судді у відставці, за вказаний період.

Стаття 56 Конституції України визначає право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

В частині 3 статті 158 Конституції України закріплено, що матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Цивільний кодекс України визначає підстави відповідальності за завдану майнову шкоду.

Так, шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів (стаття 1175 Кодексу).

Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Тобто, поняття «збитки» передбачає й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено.

За загальними положеннями про відшкодування шкоди майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. (частина 1 статті 1166 ЦК України).

На думку позивача, внаслідок визнання неконституційним, положення частин третьої, десятої статті 133 Закону України від 07.07.2010 №2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 12.02.2015 №192-VІII "Про забезпечення права на справедливий суд" відбулося порушення його права на отримання очікуваних доходів у вигляді щомісячного довічного грошового утримання, як судді у відставці, у загальній сумі 401693, 04 грн.

Суд зазначає, що при обчисленні розміру упущеної вигоди (неодержаного прибутку) має значення достовірність (реальність) тих доходів, які потерпіла особа передбачала отримати за звичайних умов цивільного обороту. Обов`язок з доведення розміру тих доходів, яких особа отримала б у випадку не посягання на її право, покладається на цю особу.

З огляду на аналіз наведених вище норм, суд доходить висновку, що стаття 22 ЦК України передбачає право на компенсацію збитків у результаті порушення саме цивільного права позивача, тоді як предметом даного спору є компенсація шкоди, у вигляді недоотриманого щомісячного довічного грошового утримання.

Положення ст. 22 ЦК України слід застосовувати разом з правилами ст. 1166 ЦК України та є видом деліктних зобов`язань.

Позивач вважає, що шкода, завдана йому прийняттям закону, який визнано неконституційним є підставою для стягнення коштів з Державного бюджету України відповідно до ст. 1175 Цивільного кодексу України.

Однак, на переконання суду визнання Конституційним Судом України окремих положень закону неконституційними не вважається тотожним визнанню нормативно-правового акту незаконним.

Так, визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування врегульовано в статті 21 Цивільного кодексу України.

В частині 2 цієї статті Кодексу зазначено, що суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Суд зазначає, що положення частин третьої, десятої статті 133 Закону України від 07.07.2010 №2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 12.02.2015 №192-VІII "Про забезпечення права на справедливий суд" в судовому порядку судом не визнані незаконними та не скасовані.

В свою чергу положення статті 1175 Цивільного кодексу України підлягають застосуванню тільки у випадках, коли нормативно-правовий акт органу державної влади визнається незаконним і скасовується.

Правила ст.1175 ЦК України передбачають певні умови для відшкодування за рахунок держави шкоди, зокрема, завдання шкоди в результаті прийняття відповідним суб`єктом влади нормативно-правового акту, та визнання його незаконним та скасування.

Так, наведені позивачем у позові підстави позову не містять посилань на порушення ним питання про визнання незаконними та скасування нормативно-правового акту саме відповідачів.

З огляду на вищезазначене, суд вважає, що недоотримана позивачем сума щомісячного довічного грошового утримання не може вважатися збитками у розумінні статті 22 Цивільного Кодексу України.

Аналогічного висновку дійшла колегія суддів Сьомого апеляційного адміністративного суду в постанові від 25.06.2020 в справі №120/2112/19-а.

Як вже зазначав суд, ч. 3 ст. 152 Конституції України передбачає відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, у встановленому законом порядку.

Аналізуючи правила ч. 3 ст. 152 Конституції України, суд дійшов до висновку про відсутність посилання на конкретний Закон, який би встановлював умови отримання матеріальної та моральної шкоди, завданої актами, що визнані неконституційними.

Позивачем не спростовується те, що чинне законодавство не містить такого закону.

З огляду на це, суд вважає, що обов`язковою передумовою для виникнення у позивача такого права на відшкодування шкоди є наявність про це встановленої у Законі процедури присудження та сплати такої компенсації.

Відповідно до ст. 25 Бюджетного кодексу України Казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.

Відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) у порядку, визначеному законом.

Відповідно до п. 9 розділу VI Прикінцеві та перехідні положення Бюджетного кодексу України установлено, що до законодавчого врегулювання безспірного списання коштів бюджету та відшкодування збитків, завданих бюджету відноситься відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) за рахунок коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) в межах бюджетних призначень за рішенням суду у розмірі, що не перевищує суми реальних збитків, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Оскільки суми щомісячного довічного грошового утримання не є збитками, то вони не можуть бути відшкодовані в порядку ст. 25 Бюджетного кодексу України за рахунок коштів державного бюджету.

Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а згідно зі статтею 90 цього Кодексу, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Перевіривши аргументи позивача та надавши юридичну оцінку письмовим доказам, суд приходить до висновку про відмову у задоволені позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

В задоволені позову ОСОБА_1 - відмовити.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Реквізити: ОСОБА_1 (іден. код - НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ); Державна казначейська служба України (код ЄДРПОУ - 37567646, вул. В.Бастіонна, 6, м. Київ, 01601); Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (код ЄДРПОУ - 13322403, вул. Хмельницьке шосе, 7, м. Вінниця, 21100).

Копію рішення у повному обсязі сторони можуть одержати: (24.07.2020)

Суддя Дмитришена Руслана Миколаївна