Рішення № 90548853, 14.07.2020, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 201/1921/20

Провадження № 2/201/1740/2020

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(заочне)

14 липня 2020 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого судді – Федоріщева С.С,

при секретарі – Разумняк К.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа – ОСОБА_5 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, виселення та стягнення моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернулася до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права володіння та користування майном та визнання відповідачів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 і їх висилення.

В обґрунтування заявлених вимог Позивач посилається на те, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 . Після придбання квартири у власність в травні 2018р., Позивач неодноразово зверталася з вимогами до Відповідача 1 про добровільне звільнення квартири нею та членами її сім`ї. Але, відповідачі не реагують на вимоги Позивача і продовжують жити в квартирі без жодних правових підстав. Усі спромоги Позивача домовитися у позасудовому порядку ні до чого не призвели. Договір найму з Відповідачами, Позивачем не укладався. Відповідачі в квартирі не зареєстровані, займають її самоправно. Придбана Позивачем квартира необхідна для проживання Позивача і членів її родини. Але по цей час вони не можуть цього зробити через те, що Відповідачі не бажають звільняти квартиру. В зв`язку з цим Позивач просить суд визнати відповідачів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 . Виселити ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 із квартири АДРЕСА_1 без надання їм іншого жилого приміщення. Стягнути з відповідачів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 моральну шкоду у розмірі 20 000 грн.

Представник позивача надав до суду заяву, у якій просив розглядати справу без його участі, позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити.

Відповідачі у судове засідання не з`явились, про день, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином, про причини неявки суду не повідомили.

Третя особа у судове засідання не з`явилась, про день, час та місце розгляду справи повідомлялась належним чином, про причини неявки суду не повідомила.

Зважаючи на ці обставини, суд керується ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950), яка згідно з частиною першою статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, та яка визначає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Строки, встановлені Цивільним процесуальним кодексом України, є обов`язковими для судів та учасників судових процесів, оскільки визначають тривалість кожної стадії процесу або час, протягом якого має бути вчинено процесуальну дію (наприклад, строк оскарження судового рішення, строк подачі зауважень щодо журналу судового засідання). Зазначене є завданням цивільного судочинства та кримінального провадження (стаття 1 ЦПК, стаття 2 КПК). Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

Європейський суд з прав людини, вирішуючи питання про дотримання права на справедливий суд, передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, у контексті оцінки дій сторони в справі, спрямованих на захист свого права, або її бездіяльності, дійшов з урахуванням принципів, що випливають з прецедентної практики Суду, висновків про те, що: одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності; «право на суд» не є абсолютним, воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави; сторона в розумні інтервали часу має вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їй судового провадження; право на вчинення процесуальних дій стороною або щодо певної сторони не є необмеженим, позаяк обмежується, зокрема, необхідністю дотримання прав іншої сторони в процесі та власне необхідністю забезпечити дотримання права на справедливий суд у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції (рішення від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» (п.п. 52, 53, 57 та ін.); рішення від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» (п.п. 40, 41, 42 та ін.). У рішенні Європейського Суду з прав людини від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьова проти України» зазначено, що сторони мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження.

Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції»).

Таким чином, суд вважає за можливе на підставі ст. 280, 281, 282 ЦПК України ухвалити у справі заочне рішення суду в судовому засіданні за відсутності сторін та без фіксування процесу технічними засобами відповідно до положень ч. 2 ст. 247 ЦПК.

Дослідивши та оцінивши надані докази, у їх сукупності з увагою на їх належність, допустимість та достатність, проаналізувавши доводи, які викладені в позовній заяві і співставивши їх з матеріалами справи, суд встановив наступні обставини та відповідні до них правовідносини.

Позивачу ОСОБА_1 на праві приватної власності належить квартира за адресою: АДРЕСА_2 .

Адреса підтверджується копіями наступних документів: копією договору купівлі-продажу квартири від 25.05.2018р., укладеного між ОСОБА_7 (покупець) та ОСОБА_5 (продавець), завіреного приватним нотаріусом Дніпровського нотаріального округу Мошковською Н.М., зареєстрованому в реєстрі за номером 465; витягом номер 125389091 від 25.05.2018р.з державного реєстру речових прав на не рухоме майно про реєстрацію права власності від 25.05.2018р. (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 586958612101)

Факт того, що Відповідач 1- ОСОБА_2 не зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 підтверджується даними із листа Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпропетровської Міської Ради №5/5-59 від 10.10.2017р. відповідно до якого з 13.03.2015р. в квартирі за адресом: АДРЕСА_2 були зареєстровані з 13.03.2015р. три особи ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 ), ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) і ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) .

Факт того, що Відповідач 2 - ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 ) і Відповідач 3 - ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) і неповнолітня ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) знято з реєстрації за адресом: АДРЕСА_2 з 08.05.2018р. підтверджується записом у кратках реєстрації особи (додаток 4 до Порядку реєстрації місця проживання та місця перебування фізичних осіб в Україні та зразків необхідних для цього документів» затвердженого Наказом Міністерства Внутрішніх Справ України № 1077 від 22.11.2012р.) на їм`я Відповідач 2 - ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), Відповідача 3 - ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) і неповнолітньої ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) у вигляді штампу з особливою відміткою «знято з реєстрації місце проживання».

Що стосується неповнолітньої ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ), відповідно до довідки Управління –служби у справах дітей від 13.04.2018р. №509/08-18-14 Соборного району, ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_4 на обліку в управлінні Соборної районної службі у справах дітей не перебуває. За даними Єдиної інформаційно-аналітичної системи «Діти» інформація про перебування ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_4 на обліку по Дніпропетровській області відсутня.

Суд, дослідивши матеріали справи, приходить до наступного висновку.

Відповідно до ст.13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.

Відповідно до положень ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналась 17 липня 1997 року відповідно до Закону від 17 липня 1997 №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 pоку, Першого протоколу та протоколів №№2, 4, 7 та 11 до Конвенції» закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (статті 316, 317, 319, 321 ЦК України).

У відповідності до ч.1 ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно зі ст.317 ЦК України власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном.

У відповідності до ч.1 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Суд встановив, що Позивач є власником квартири за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується матеріалами справи.

Права власника житлового будинку, квартири визначені ст.383 ЦК України та ст.150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання у права власника можливе лише з підстав, передбачених законом.

Суд встановив, що в квартирі за адресом АДРЕСА_2 , Відповідач 1 - ОСОБА_2 , Відповідач 2- ОСОБА_3 , Відповідач 3- ОСОБА_4 та неповнолітня особа ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) не зареєстровані.

Відповідно до положення статей 64, 156 Житлового кодексу Української РСР до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Дана позиція також висловлена в рішенні Конституційного Суду України від 03.06.1999 № 5-рп/99.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачі не належать до родини Позивача, не є її родичами, не визнані членами її сім`ї, ніколи постійно з нею не проживали і не вели спілне господарство.

Квартира було куплена Позивачем вже після зняття з реєстрації відповідачів.

Укладений договір купвлі-продажу квартири за адресом АДРЕСА_2 від 25.05.2018р., укладеного між ОСОБА_7 (покупець) та ОСОБА_5 (продавець), завірений приватним нотаріусом Дніпровського нотаріального округу Мошковською Н.М., зареєстрований в реєстрі за номером 465 ніким не оспорювався і не визнавався недійсним.

Відповідно до ст.391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім"ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

В силу ст.160 СК України місце проживання дитини визначається по місцю проживання батьків.

Неповнолітня дитина не має права вільно та самостійно обирати місце свого проживання, і набуває право користування житлом за місцем проживання батьків, або одного з батьків, з ким вона проживає.

Неповнолітня дитина не є самостійним суб`єктом житлових правовідносин, а набуття або втрата права користування житлом дитиною залежить від набуття або втрати такого права її батьками.

Отже, системний аналіз цивільного та житлового законодавства дає підстави вважати, що неповнолітня дитина не може бути самостійним відповідачем за позовом про визнання її такою, що втратила права користування житлом, та зберігає або втрачає таке право автоматично разом з батьками.

Згідно з п.15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 01 листопада 1996 року №9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», при розгляді спорів про право користування жилим приміщенням необхідно брати до уваги, що наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

За змістом ст.7 Закону України від 11 грудня 2003 №1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою.

Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною в постанові від 16 січня 2012 року у справі №6-57цс11. Зокрема, у тексті постанови зазначено, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпоряджання своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши разом із тим одну з таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньої; 4) про оголошення фізичної особи померлою.

Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним судом України в постанові від 05 листопада 2014 року під час розгляду справи № 6-158цс14, право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.

Практика Верховного Суду України при розгляді судами позову власника про усунення перешкод у користування житловим приміщенням та виселення зводится до того, що відповідно до ст. 391 ЦК України новий власник квартири через суд має право усувати усі перешкоди у користуванні своїм майном.

В справі №638/13030/13-Ц, ВІД 25 липня 2018Р Верховний Суд підкреслив, що для такого виду спорів не потрібна зі сторони позивача обов`язкова вимога про виселення, яку повинні отримати проживаючи у квартирі особи.

Відповідачами не було надано суду документів, які б підтверджували певний особливий зв`язок між Позивачем та колишнім власником квартири. В матеріалах справи міститься дійсним договір купівлі-продажу на підставі якого продавець передав, а покупець – Позивач повністю оплатила квартиру.

Крім того, право власності Позивача на квартиру за адресом: АДРЕСА_2 , відповідачами не оспорюється, відзив на позовну заяву до суду не подано.

Таким чином, позовні вимоги Позивача в частині про визнання відповідачив: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 ; виселення відповідачив: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 із квартири АДРЕСА_1 без надання їм іншого жилого приміщення є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Згідно з п.42 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17.10.2014року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» питання про повернення сплаченої суми судового збору вирішується судом за результатами розгляду справи за клопотанням особи, яка його сплатила, що відповідає принципу диспозитивності цивільного судочинства (частина перша статті 7 Закону № 3674-VI «Про судовий збір»), в зв`язку з відсутністю клопотання позивача щодо стягнення з відповідачів сплаченого судового збору, судом дане питання не вирішується.

Що стосується стягнення з відповідачів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 моральної шкоди на користь Позивача, суд дійшов такого висновку: загальні засади та сутність інституту моральної шкоди розкриваються в ст.23 Цивільного кодексу України , яка встановлює, що моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї та близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи. При цьому, моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. До компетенції суду віднесені питання встановлення факту настання негативних наслідків у немайновій сфері та визначення справедливого розміру грошового відшкодування моральної шкоди. Суд враховує характер правопорушення, глибину фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також інші обставини, які мають істотне значення. Складовими елементами загальних підстав для відшкодування моральної шкоди є: власне шкода, тобто наявність втрат у немайновій сфері потерпілої особи; протиправне діяння особи, котра її завдала; причинний зв`язок між ними; вина заподіювача шкоди. Перераховані складові фактичної підстави для відповідальності за заподіяння моральної шкоди є колом тих обставин, які повинні бути встановлені судом. Відсутність хоча б одного елементу виключає відповідальність за завдану шкоду. Тож згідно із принципом змагальності сторін (ст.2 ЦПК України) необхідним є доведення обставин, які покладені в основу обґрунтування відповідних вимог про відшкодування моральної шкоди.

Оскільки Позивач не довела суду відповідних мотивів що до стягнення моральної шкоди з відповідачів в розмірі 20 000(двадцять тисяч) гривень, вимога задоволенню не підлягає.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.391 ЦК України, ст.ст.71, 72 ЖК України, ст.160 СК України, ст.3 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", ст.ст.12, 13, 76, 81, 89, 95, 141, 223, 263, 264, 265, 280, 282 ЦПК України, суд,

Судові витрати розподілити в порядку ст. 141 ЦПК України.

На підставі викладеного, керуючись ст. 4, 12, 13, 76-81, 89, 141, 247, 263-265, 430 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ :

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа – ОСОБА_5 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, виселення та стягнення моральної шкоди – задовольнити частково.

Визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Виселити ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 із квартири АДРЕСА_1 без надання їм іншого жилого приміщення.

Стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 сплачений останньою судовий збір у сумі по 256,13 грн. з кожного.

В задоволенні решти вимог – відмовити.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Відповідач має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд, якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Заочне рішення суду може бути оскаржене позивачем протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпровського апеляційного суду через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська.

Суддя С.С. Федоріщев