Рішення № 90458208, 07.07.2020, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

07.07.2020Справа № 910/4455/20

Господарський суд міста Києва у складі судді Турчина С.О. за участю секретаря судового засідання Шкорупеєва А.Д., розглянувши матеріали господарської справи

за позовом Державного підприємства "ДЕРЖВУГЛЕПОСТАЧ"

до Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк "УКРГАЗБАНК"

про визнання пунктів кредитного договору недійсними

Представники сторін:

від позивача: Царенко Є.П.

від відповідача: Яців О.Р.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Державне підприємство"ДЕРЖВУГЛЕПОСТАЧ" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк "УКРГАЗБАНК" про визнання кредитного договору №32-К/17-VIP від 29.11.2017, в редакції договору про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019, недійсним в частині:

-пункту 3.8 щодо нарахування процентів за користування кредитними коштами, що не повернуті в строки/терміни;

-пункту 5.3 в частині нарахування пені на проценти за користування кредитними коштами після закінчення строку кредитування;

-пункту 6.3 щодо права вимоги повернення заборгованості за кредитним договором у разі відмови позивача від підвищення процентної ставки.

Позовні вимоги мотивовані тим, що окремі пункти договору суперечать Цивільному кодексу України та іншим актам законодавства України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.04.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи постановлено здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі на 30.04.2020.

27.04.2020 через канцелярію суду від відповідача надійшов відзив на позов, у якому відповідач проти позову заперечив, посилаючись на те, що пункт 3.8. кредитного договору передбачає нарахування процентів за користування заборгованості після спливу визначеного кредитним договором строку кредитування, що узгоджується з ч. 2 ст. 625 ЦК України. Оскільки підстави для визнання п.3.8. кредитного договору відсутні, то на думку відповідача, відсутні і підстави для визнання недійсним пункту 5.3. кредитного договору. Також відповідач зазначає, що пункт 6.3. не наділяє банк правом на збільшення процентної ставки в односторонньому порядку. Також у своєму відзиві на позов, відповідач просить суд залишити без розгляду позов позивача з підстав ч.2 ст.43 ГПК України.

Щодо заявленого відповідачем у відзиві клопотання про залишення позову без розгляду, то суд зазначає, що однією з засад господарського судочинства є неприпустимість зловживання процесуальними правами (п. 11 ч. 3 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно із п. 5 ч. 5 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їх обов`язків.

За приписами статті 43 Господарського процесуального кодексу України, учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню господарського судочинства, зокрема: подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями; подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер.

За приписами частини 2 статті 43 Господарського процесуального кодексу України, залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню господарського судочинства. До таких дій, зокрема, віднесено подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер.

Критеріями завідомо безпідставного позову є його очевидна неправомірність, про що може свідчити подання позову всупереч наявних правових висновків у спірних правовідносинах, установлених суспільних і судових поглядах на них, тощо.

Для застосування п.3. ч.2 ст.43 ГПК України важливе практичне значення також має вказівка положень закону на "завідомість" подання безпідставного позову, яка свідчить про умисний (цілеспрямований) характер дій позивача та дає змогу відрізнити зловживання процесуальними правами від реалізації права особи на звернення до суду за судовим захистом.

Однак, наявність у господарському суді справи №910/18674/19 про стягнення з Державного підприємства "ДЕРЖВУГЛЕПОСТАЧ" заборгованості за кредитним договором, про визнання недійсними пунктів якого ДП "ДЕРЖВУГЛЕПОСТАЧ" заявлено вимогу у цій справі (№910/4455/20) не є достатньою підставою для визнання даного позову зловживанням позивачем процесуальними правами.

Більш того, стаття 55 Конституції України встановлює, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

За змістом, відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 зазначеної Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правовідношення.

Крім того, в пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 №15-рп/2004 у справі №1-33/2004, зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.

За таких обставин, позивач не може бути позбавлений права на пред`явлення до суду даного позову.

Протокольною ухвалою від 30.04.2020 відкладено підготовче судове засідання на 28.05.2020.

19.05.2020 через канцелярію суду від позивача надійшла відповідь на позов.

25.05.2020 через канцелярію суду від позивача надійшли пояснення по справі щодо тлумачення змісту спірних пунктів кредитного договору.

27.05.2020 через канцелярію суду від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив.

Протокольною ухвалою від 28.05.2020 суд закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті на 18.06.2020.

05.06.2020 через канцелярію суду від відповідача надійшли заперечення на пояснення позивача щодо тлумачення змісту спірних пунктів кредитного договору. У своїх запереченнях відповідач зазначає, що питання з приводу тлумачення змісту кредитного договору повинно розглядатися у самостійному провадженні, а пояснення позивача не відповідають вимогам ч.1 ст.170 ГПК України, оскільки не відповідають формі клопотання чи заяви у розумінні наведеної норми, у зв`язку із чим просить суд повернути позивачу відповідні пояснення без розгляду.

Однак, суд залишає без задоволення клопотання відповідача викладене у запереченнях на пояснення, оскільки у відповідності до ст.42 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають право подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, а тому позивач у розумінні наведеної норми не обмежений у праві наводити свої міркування з приводу змісту спірних пунктів договору.

18.06.2020 через канцелярію суду від позивача надійшли пояснення у справі.

У судовому засіданні з розгляду справи по суті 18.06.2020 суд, розглянувши клопотання відповідача про зупинення провадження у справі, відмовив у його задоволенні, з огляду на наступне.

Так, у своєму клопотанні відповідач просить суд зупинити провадження у справі №910/4455/20 до набрання законної сили судовим рішенням у справі №910/18674/19 за позовом Акціонерного банку "УКРГАЗБАНК" до Державного підприємства "ДЕРЖВУГЛЕПОСТАЧ" про стягнення заборгованості за кредитним договором №32-К/17-VIP від 29.11.2017.

У відповідності до приписів п. 5 ч. 1 ст. 227 Господарського процесуального кодексу України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадку об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Об`єктивна неможливість розгляду справи полягає у взаємозв`язку підстав позову, що розглядається, з юридичними фактами, які будуть встановлені судовим рішенням в іншій справі.

Виходячи зі змісту вказаної норми, для вирішення питання про зупинення провадження у справі, господарський суд у кожному випадку повинен з`ясувати, як справа, що розглядається даним судом, є пов`язаною із справою, що розглядається іншим судом, а також чим обумовлюється неможливість розгляду даної справи.

Однак, об`єктивної неможливості розгляду справи №910/4455/20 до вирішення спору у справі №910/18674/19 судом не встановлено.

Суд зазначає, що самостійно може встановити всі обставини для повного, всебічного та об`єктивного розгляду справи № 910/4455/20 за наявними у даній справі доказами, а тому - у даному випадку відсутні підстави для зупинення провадження у даній справі на підставі п.5 ч.1 ст.227 Господарського процесуального кодексу України.

Окрім того, у відповідності до ч. 3 ст. 195 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що провадження у справі на стадії її розгляду по суті зупиняється тільки з підстав, встановлених пунктами 1 - 3 частини першої статті 227 та пунктом 1 частини першої статті 228 цього Кодексу.

Отже, з огляду на вище наведене, враховуючи, що суд здійснює розгляд справи по суті, у суду відсутні підстави для зупинення провадження по справі № 910/4455/20.

У судовому засіданні 18.06.2020 оголошено перерву з розгляду справи по суті до 07.07.2020.

06.07.2020 через канцелярію суду від позивача надійшли письмові пояснення щодо пункту 3.8. кредитного договору.

Представник позивача у судовому засіданні 07.07.2020 надав пояснення по суті позовних вимог, просив суд позов задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні 07.07.2020 проти позову заперечив, надав пояснення по суті своїх заперечень.

У судовому засіданні 07.07.2020 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши надані документи та матеріали, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, з`ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

29.11.2017 між Публічним акціонерним товариством Акціонерний банк "УКРГАЗБАНК" (банк, відповідач) та Державним підприємством "ДЕРЖВУГЛЕПОСТАЧ" (позичальник, позивач) укладено кредитний договір про надання кредиту у формі відновлювальної кредитної лінії №32-К/17-VIP від 29.11.2017 (далі - кредитний договір), з подальшими змінами та доповненнями.

За умовами п.1.1. кредитного договору банк зобов`язався відкрити позичальнику відновлювальну кредитну лінію з загальним лімітом в сумі 300000000,00 грн з цільовим використанням (метою): поповнення обігових коштів (п.1.2. кредитного договору), із строком кредитування з 29.11.2017 року по 27.11.2018 року, що визначено пп. 1.3.1. кредитного договору.

У подальшому, договором про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019 сторони домовились внести зміни до кредитного договору шляхом викладення його у новій редакції.

За умовами п.1.1. кредитного договору (у редакції договору про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019) банк відкриває позичальнику відновлювальну кредитну лінію (далі - кредит або кредитна лінія) з загальним лімітом в сумі 250 000 000,00 грн, а позичальник зобов`язується повернути кредит в межах строку кредитування, встановленого в п.1.3. договору, та сплатити плату за кредит на умовах та в строки (терміни), визначені цим договором.

Згідно із п.1.2. кредитного договору цільове використання (мета) кредиту: поповнення обігових коштів.

Відповідно до п.3.1. кредитного договору кредитні кошти надаються банком позичальнику окремими траншами, зокрема, шляхом перерахування кредитних коштів з позичкового рахунку № НОМЕР_1 , відкритого в банку, код банку 320478, на поточний рахунок позичальника № НОМЕР_2 , відкритий в банку, код банку 320478. При цьому, за згодою банку допускається часткове або повне конвертування кредитних коштів у відповідну валюту, згідно з умовами та на цілі, передбачені договором, для подальшого використання за цільовим призначенням.

Надання банком кредитних коштів здійснюється за умови отримання банком, у строк не менше як за один банківський день до дати видачі коштів в межах ліміту кредитної лінії, письмової заяви позичальника за формою, наведеною в додатку 2 до договору, та підтвердження банком намірів про видачу кредитних коштів в межах ліміту кредитної лінії згідно з зазначеною заявою позичальника.

Пунктом 3.2. кредитного договору (у редакції договору про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019) передбачено, що якщо останній день для сплати платежу по кредиту припадає на вихідний або святковий день, то сплата чергового платежу по кредиту здійснюється у день, що передує такому вихідному або святковому дню.

У разі ненадходження платежів від позичальника у встановлені договором строки, суми непогашених у строк платежів визнаються простроченими та наступного банківського дня перераховуються на рахунки простроченої заборгованості.

Відповідно до п.3.8. кредитного договору (у редакції про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019) за користування кредитними коштами, що не повернуті в строки/терміни, передбачені договором (прострочена заборгованість), процентна ставка встановлюється в розмірі, визначеному в п.3.3. договору, збільшеному на 5 (п`ять) процентних пункти.

Нарахування процентів за користування кредитними коштами, що не повернуті в строки/терміни, передбачені договором (прострочена заборгованість), здійснюється на суму щоденного фактичного залишку простроченої заборгованості по кредиту, виходячи з процентної ставки, зазначеної в першому абзаці цього пункту договору.

Проценти нараховуються банком щомісячно не пізніше останнього банківського дня місяця за період з дати виникнення простроченої заборгованості по останній календарний день місяця, в якому виникла така заборгованість (або до дня погашення простроченої заборгованості), та надалі з першого дня по останній календарний день місяця, в якому виникла така прострочена заборгованість, та за першого календарного дня місяця до дня погашення простроченої заборгованості в місяці, в якому відбулося таке погашення.

У пп.1.3.1. кредитного договору, сторонами погоджено строк кредитування: з 29.11.2017 по 31.12.2019.

Пунктом 5.3. кредитного договору сторонами встановлено, що за порушення визначених в договорі строків (термінів) повернення кредиту та/або сплати процентів за користування кредитними коштами та/або комісій позичальник зобов`язаний сплатити банку неустойку (пеню), яка обчислюється від суми простроченого платежу, у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяча у період за який сплачується пеня. У відповідності до ч.6 ст. 232 Господарського кодексу України сторони домовляються, що розрахунок пені за прострочення виконання зобов`язань (щодо строків (визначених в договорі) повернення кредиту та/або сплати процентів, комісій за користування кредитними коштами) припиняється через один рік від дня, коли зобов`язання мало було бути виконано. Сплата штрафних санкцій (неустойки, пені) за договором не звільняє позичальника від відшкодування збитків , завданих банку, в повному обсязі.

Згідно із п. 6.3. кредитного договору (у редакції про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019), позичальник зобов`язується протягом 5 (п`яти) банківських днів з моменту тримання від банка повідомлення щодо зміни умов кредитування, підписати (забезпечити підписання) додаткові угоди до договору та договорів забезпечення: поруки, застави (іпотеки), тощо поручителями/заставодавцями/іпотекодавцями. У разі незгоди позичальника з новими умовами кредитування (під незгодою в тому числі розуміється не підписання у строк, передбачені цим пунктом, всіх або будь-якої додатково угоди до договору та /або договорів забезпечення), позичальник зобов`язаний повернути існуючу заборгованість за кредитом, сплатити нараховані проценти за користування кредитними коштами, комісії, можливі штрафні санкції до дати, зазначеної в письмовому повідомленні банку як день набрання чинності новими умовами кредитування. Заборгованість за кредитом, що неповернута/сплачена в строк визначений в письмовому повідомленні банку, наступного банківського дня вважається простроченою.

В обґрунтування заявленого позову позивач стверджує, що є всі підстави для визнання недійсним пункту 3.8 кредитного договору, оскільки умови зазначеного пункту передбачають можливість нарахування процентів за користування кредитними коштами, що не відповідає приписам ст.1048 ЦК України.

Позивач зазначає, що пункт 5.3 кредитного договору передбачає нарахування пені на проценти за користування кредитними коштами, у тому числі нараховані і після завершення строків кредитування, передбачені у п. 3.8 договору, а тому оскільки нарахування процентів за користування кредитними коштами після закінчення строку кредитування, на думку позивача, є неправомірним, то відповідне зобов`язання у позивача також не виникає, у зв`язку із чим банк не може нараховувати пеню за порушення такого зобов`язання.

Позивач також стверджує, що згідно із п.6.3. кредитного договору, відповідач передбачив право вимагати дострокового повернення кредитних коштів у разі незгоди позивача із пропозицією підвищення процентної ставки, що суперечить ч.6 ст.6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", відповідно до якого фінансовим установам забороняється в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки або інших платежів, передбачених кредитним договором або графіком погашення боргу, за винятком випадків, встановлених законом.

Оскільки, на думку позивача, п. 3.8 кредитного договору суперечить ст.1048 ЦК України, а п.5.3. кредитного договору передбачає нарахування пені на проценти згідно п.3.8, та з огляду на те, що п.6.3 кредитного договору суперечить ч.6 ст.6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", позивач звернувся до суду із даним позовом до Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк "УКРГАЗБАНК" про визнання кредитного договору №32-К/17-VIP від 29.11.2017, в редакції договору про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019, недійсним в частині:

-пункту 3.8 щодо нарахування процентів за користування кредитними коштами, що не повернуті в строки/терміни;

-пункту 5.3 в частині нарахування пені на проценти за користування кредитними коштами після закінчення строку кредитування;

-пункту 6.3 щодо права вимоги повернення заборгованості за кредитним договором у разі відмови позивача від підвищення процентної ставки.

Дослідивши наявні матеріали справи, оцінюючи надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, з наступних підстав.

Відповідно до ч. 2 ст. 509 Цивільного кодексу України, зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно із п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України договір є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків.

Частиною першою статті 626 Цивільний кодекс України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

В силу положень ч. 1 ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Положеннями статей 6, 627 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Отже, сторони при укладенні кредитного договору № 32-К/17-VIР від 29.11.2017 на свій розсуд приймали даний правочин на певних встановлених умовах, узгодили ці умови, підписавши кредитний договір.

Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно частини третьої статті 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 207 Господарського кодексу України недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов`язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов`язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб.

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 Цивільного кодексу України).

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ст.526 Цивільного кодексу України).

Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина 1 статті 530 Цивільного кодексу України).

Згідно з частиною 1 статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 ("Позика") глави 71 ("Позика. Кредит. Банківський вклад"), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Частиною другою статті 1050 ЦК України встановлено, що якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу.

Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Так, пунктом 54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 року у справі №444/9519/12 зазначено, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Відповідно до частин 1, 2 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Відповідно до частини 1 статті 598 та статті 599 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Поняття "строк договору", "строк виконання зобов`язання" та "термін виконання зобов`язання" згідно з положеннями ЦК України мають різний зміст. Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору (частина 1 статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина 2 вказаної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина 3 цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина 4 статті 631 ЦК України).

Відтак закінчення строку договору, належно виконаного лише однією стороною, не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання нею її обов`язків під час дії договору.

Поняття "строк виконання зобов`язання" і "термін виконання зобов`язання" охарактеризовані у статті 530 ЦК України, згідно з частиною 1 якої, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

З огляду на викладене строк (термін) виконання зобов`язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов`язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов`язання (вказана правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 року у справі №444/9519/12).

Як вбачається з матеріалів справи, сторони окремо не визначили строк кредитного договору, а погодили строк кредитування.

Відповідно до частини 1 статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 по справі №444/9519/12, на яку і посилається позивач в обґрунтування своїх доводів, висловлено правову позицію про те, що припис абзац 2 частини 1 статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосовано лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Як наслідок, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України, так як в охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною 2 статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

У пп.1.3.1. кредитного договору (у редакції про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019) сторонами погоджено строк кредитування: з 29.11.2017 по 31.12.2019.

Разом з тим, суд зазначає, що у постанові від 23.05.2018 по справі №910/1238/17 Велика Палата Верховного Суду, частково задовольняючи позов про стягнення 3% річних, нарахованих згідно з частиною 2 статті 625 ЦК України, дійшла правового висновку про те, що положеннями частини 1 статті 1048 ЦК України врегульовано правовідносини щодо сплати процентів за правомірне користування чужими грошовими коштами, коли боржник одержує можливість законно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, тоді як частиною 2 статті 625 ЦК України встановлено наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.

У пункті 6.23 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №910/1238/17 визначено, що плата за прострочення виконання грошового зобов`язання врегульована законодавством. У цьому разі відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

При цьому у пункті 6.20 зазначеної постанови Велика Палата Верховного Суду роз`яснила, що термін "користування чужими грошовими коштами" може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення виконання грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.

Отже, у справі №910/1238/17 Великою Палатою Верховного Суду чітко розмежовано поняття "проценти за правомірне користування чужими грошовими коштами" та "проценти за неправомірне користування боржником грошовими коштами", причому останні проценти кваліфіковано саме в якості плати боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання, врегульованої частиною 2 статті 625 ЦК України.

З урахуванням наведеного, правова позиція Великої Палати Верховного Суду полягає у тому, що відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України кредитний договір може встановлювати проценти за неправомірне користування боржником грошовими коштами як наслідок прострочення боржником виконання грошового зобов`язання, у зв`язку з чим такі проценти можуть бути стягнуті кредитодавцем й після спливу визначеного кредитним договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України.

Як встановлено судом вище, у пункті 3.8. кредитного договору (у редакції про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019) сторони погодили, що за користування кредитними коштами, що не повернуті в строки/терміни, передбачені договором (прострочена заборгованість), процентна ставка встановлюється в розмірі, визначеному в п.3.3. договору, збільшеному на 5 (п`ять) процентних пункти.

Проаналізувавши умови кредитного договору, суд зазначає, що після закінчення строку кредитування, визначеного п.1.3. кредитного договору (у редакції про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019), на заборгованість яка станом на 01.01.2020 повернута не була та відповідно набула статусу простроченої, банк з урахуванням умов п. 3.8 кредитного договору наділений правом застосовувати процентну ставку на рівні 26,5% річних, порядок нарахування якої визначений цим пунктом кредитного договору.

Таке нарахування процентів за неправомірне користування боржником грошовими коштами, як наслідок прострочення боржником виконання грошового зобов`язання узгоджується з постановою Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №444/9519/12, від 23.05.2018 у справі №910/1238/17, позицією Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду наведеною у постанові від 05.03.2019 у справі №5017/1987/2012.

З огляду на викладене, суд вважає, що банк не позбавляється права на отримання належних йому процентів за неправомірне користування кредитом, нарахованих на підставі оспорюваного пункту 3.8. кредитного договору, у зв`язку з простроченням виконання позичальником грошового зобов`язання, оскільки ці проценти охоплюються диспозицією норми частини 2 статті 625 ЦК України.

Таким чином, позивач дійшов помилкового висновку про те, що п.3.8. кредитного договору не відповідає нормам положень Цивільного кодексу України та після спливу визначеного договором строку кредитування право відповідача нараховувати та стягувати з позивача відсотки за неправомірне користування кредитом припиняється.

З урахуванням наведеного, підстави для визнання недійсним пункту 3.8 кредитного договору щодо нарахування процентів за користування кредитними коштами, що не повернуті в строки/терміни, за висновками суду відсутні.

За приписами ч.1 ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України).

Згідно із ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Частиною 6 статті 232 ГК України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Так, пунктом 5.3. кредитного договору сторонами погоджено, що за порушення визначених в договорі строків (термінів), зокрема, сплати процентів за користування кредитними коштами позичальник зобов`язаний сплатити банку неустойку (пеню), яка обчислюється від суми простроченого платежу, у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяча у період за який сплачується пеня.

Оскільки, судом встановлено відсутність підстав для визнання недійсним п.3.8. кредитного договору (у редакції про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019), яким передбачено нарахування процентів за користування кредитними коштами понад встановлений строк кредитування (тобто після 31.12.2019), то відповідно і відсутні підстави для визнання недійсним п.5.3. кредитного договору (у редакції про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019), яким передбачено обов`язок позивача для сплати пені за несвоєчасну сплату процентів.

Щодо визнання недійсним пункту 6.3. кредитного договору (у редакції про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019), то суд зазначає наступне.

Позивач зазначає, що п.6.3. кредитного договору (у редакції про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019) суперечить вимогам ч.6 ст.6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

У відповідності до ч.6 ст.6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", на яку посилається позивач, фінансовим установам забороняється в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки або інших платежів, передбачених кредитним договором або графіком погашення боргу, за винятком випадків, встановлених законом.

За змістом пункту п.6.3. кредитного договору (у редакції про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019) позичальник зобов`язується протягом 5 (п`яти) банківських днів з моменту тримання від банка повідомлення щодо зміни умов кредитування, підписати (забезпечити підписання) додаткові угоди до договору та договорів забезпечення: поруки, застави (іпотеки), тощо поручителями/заставодавцями/іпотекодавцями. У разі незгоди позичальника з новими умовами кредитування (під незгодою в тому числі розуміється не підписання у строк, передбачені цим пунктом, всіх або будь-якої додатково угоди до договору та /або договорів забезпечення), позичальник зобов`язаний повернути існуючу заборгованість за кредитом, сплатити нараховані проценти за користування кредитними коштами, комісії, можливі штрафні санкції до дати, зазначеної в письмовому повідомленні банку як день набрання чинності новими умовами кредитування. Заборгованість за кредитом, що неповернута/сплачена в строк визначений в письмовому повідомленні банку, наступного банківського дня вважається простроченою.

Проаналізувавши положення пункту 6.3. кредитного договору, суд встановив, що вказаний пункт не передбачає можливості у банку права в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки або інших платежів, передбачених кредитним договором або графіком погашення боргу, шляхом внесення відповідних змін до кредитного договору в односторонньому порядку, без згоди позивача. Натомість зазначений пункт договору передбачає право позивача відмовитись від запропонованих банком змін до умов кредитування.

З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що позивач помилково посилається на наявність у пункті 6.3. кредитного договору умови щодо наявності у банку права збільшувати процентну ставку в односторонньому порядку.

За таких обставин, суд не вбачає підстав для визнання недійсним пункту 6.3 кредитного договору.

Приписами ст.76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно із ст.78, 79 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Ураховуючи викладене, суд доходить висновку про необґрунтованість доводів позивача щодо наявності підстав для визнання п.3.8., п.5.3., п.6.3. кредитного договору (у редакції про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019) недійсними.

З приводу пояснень позивача щодо тлумачення змісту правочину, то суд зазначає, що підставою для тлумачення судом угоди є наявність спору між сторонами угоди щодо її змісту, невизначеність і незрозумілість буквального значення слів, понять і термінів тексту всієї угоди або її частини, що не дає змоги з`ясувати дійсний зміст угоди або її частини, може бути розглянуто судом у порядку позовного провадження.

З приводу заперечень відповідача на посилання позивача на ст.229,230 ЦК України, то суд зазначає, що зі змісту позовної заяви, остання не містить обґрунтувань щодо визнання недійсними п.3.8., 5.3., 6.3. кредитного договору на підставі ст.229,230 ЦК України, а містить лише посилання на вказані норми у контексті переліку оспорюваних правочинів згідно цивільного законодавства на загальних підставах. Про відсутність підстав для визнання пунктів кредитного договору згідно із ст.229, 230 ЦК України було зазначено і самим позивачем у відповіді на відзив.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії").

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, судом враховано висновки, що зробив Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Враховуючи наведене, з`ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову Державного підприємства "ДЕРЖВУГЛЕПОСТАЧ" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк "УКРГАЗБАНК" про визнання кредитного договору №32-К/17-VIP від 29.11.2017, в редакції договору про внесення змін та доповнень №3 від 27.06.2019, недійним в частині, а саме пунктів 3.8, 5.3., 6.3. кредитного договору.

Судові витрати за розгляд справи відповідно до ст. 129 ГПК України покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 240, 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано: 17.07.2020.

Суддя С. О. Турчин