Рішення № 90341254, 13.07.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 липня 2020 року м. Київ № 640/2027/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Федорчука А.Б., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 (

АДРЕСА_1 )

до Міністерства культури України (01601, м. Київ, вул. Івана Франка, буд. 19)

треті особи Державний секретар, голова комісії з проведення ліквідації Міністерства

культури України Карандєєв Ростислав Володимирович (01601, м. Київ, вул.

Івана Франка, буд. 19),

Міністерство культури, молоді та спорту України (01008, м. Київ, вул. М.

Грушевського, буд. 12/2)

про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі,

стягнення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (надалі по тексту - позивач) з адміністративним позовом до Міністерства культури України (надалі по тексту - відповідач), за участю третіх осіб: державного секретаря, голови комісії з проведення ліквідації Міністерства культури України Карандєєва Ростислава Володимировича, Міністерства культури, молоді та спорту України, в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства культури України від 24 грудня 2019 року №1233/0/17-19 про звільнення ОСОБА_1 ;

- поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу комунікацій та сприяння діяльності релігійних організацій Департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури України;

- стягнути з Міністерства культури України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за весь період з 01 січня 2020 року до моменту винесення рішення по праві;

- стягнути з Міністерства культури України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду, заподіяну внаслідок незаконного звільнення в розмірі 15 000,00 грн.;

- рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу комунікацій та сприяння діяльності релігійних організацій Департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури України та стягнення заробітної плати в межах суми стягнення за один місяць допустити до негайного виконання.

Заявлені позовні вимоги обґрунтовані тим, що звільнення позивача з посади у зв`язку з ліквідацією Міністерства культури є незаконним, оскільки останній працював у Міністерстві культури України.

Також позивач стверджував, що фактично постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2019 року №829 «Деякі питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади» проведено реорганізацію Міністерства культури та Міністерства молоді та спорту шляхом їх злиття, оскільки відповідно до частини 1 статті 104 Цивільного кодексу України правонаступництво майна, прав та обов`язків юридичної особи відбувається тільки при їх реорганізації. Крім того, підставою звільнення позивача із займаної посади вказано не ліквідацію центрального органу влади, а при повідомленні позивача про наступне вивільнення йому не було запропоновано іншу роботу в Міністерстві культури та спорту України, до якого як правонаступника перейшло майно, права та обов`язки Міністерства культури.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 січня 2020 року відкрито провадження у справі та вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

У відзиві на адміністративний позов представник відповідача зазначив, що оскаржуваний наказ про звільнення позивача є правомірним, оскільки на виконання постанови Кабінету Міністрів України №829, усі працівники були попереджені про наступне вивільнення. Представник відповідача наполягав, що Мінкультури, приймаючи оскаржуваний наказ, дотрималося норм чинного законодавства, що регулюють вивільнення працівника.

Позивач надав до суду відповідь на відзив, у якій зазначив, що звільнення ОСОБА_1 у зв`язку з ліквідацією центрального органу виконавчої влади при фактичній його реорганізації порушує не тільки права та інтереси ОСОБА_1 , а також положення Конституції України, Цивільного кодексу України, Закону України «Про державну службу», Кодексу законів про працю України.

У письмових поясненнях щодо суті позову представник Міністерства культури, молоді та спорту України повідомив, що Міністерство культури України, приймаючи оскаржуваний наказ, діяло відповідно до вимог статті 19 Конституції України, а саме на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені конституцією та законами України. Крім того, представник третьої особи стверджував, що працівнику не вправі вимагати поновлення його на роботі на заново утвореному підприємстві, якщо він не був переведений туди в установленому порядку.

Стосовно наданих письмових пояснень представника третьої особи позивач надав відповідь, у якій зазначив, що положення нормативно-правових актів свідчить про те, що в межах спірних правовідносин передавалися майно, права та обов`язки до новоствореного органу виконавчої влади, що є ознаками реорганізації органу виконавчого органу, а не ліквідації.

З огляду на викладене вище та відсутність клопотання про розгляд справи у судовому засіданні, справа розглядається в порядку спрощеного провадження без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі, на підставі наявних у справі матеріалів.

Суд враховує надане позивачем клопотання про прискорення розгляду справи.

Розглянувши подані сторонами документи та матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

Із записів наявної в матеріалах справи трудової книжки вбачається, що 11 січня 2012 року ОСОБА_1 на підставі наказу Міністерства культури України №18/0/17-12 призначений на посаду начальника відділу сприяння міжнародній, соціальній та гуманітарній діяльності релігійних організацій Департаменту у справах релігій та національностей як такий, що пройшов за конкурсом.

В подальшому, 02 серпня 2016 року ОСОБА_1 переведено на рівнозначну посаду начальника відділу комунікацій та сприяння діяльності релігійних організацій Департаменту у справах релігій та національностей.

06 вересня 2019 року позивача ознайомлено з письмовим повідомленням працівників апарату Міністерства культури України про наступне вивільнення від 04 вересня 2019 року, зі змісту якого вбачається, що відповідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2019 року №829 «Деякі питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади» Міністерство культури України ліквідовано, а також, що відповідно до пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» та пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України з урахуванням частини 4 статті 43, частини 4 статті 87 Закону України «Про державну службу», статті 184 Кодексу законів про працю України ОСОБА_1 буде звільнено із займаної посади у строки, визначені діючим законодавством.

24 грудня 2019 року Міністерство культури України видало наказ №1233/0/17-19, яким звільнено ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу комунікацій та сприяння діяльності релігійних організацій Департаменту у справах релігій та національностей 31 грудня 2019 року.

Незгода позивача із вказаним наказом зумовила його звернення до суду з даним адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правовий статус позивача, як державного службовця, а також правовідносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням і припиненням державної служби врегульовані Законом України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 №889-VІІІ, який набув чинності з 01 травня 2016 року (далі по тексту - Закон №889-VІІІ).

Статтею 83 Закону №889-VІІІ визначені підстави для припинення державної служби, серед них, в тому числі за ініціативою суб`єкта призначення.

Згідно з пунктами 1 та 1-1 частини першої статті 87 Закону №889-VІІІ підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, зокрема, є:

1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;

1-1) ліквідація державного органу.

Абзацом 2 частини третьої статті 87 Закону №889-VІІІ передбачено, що державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб`єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини, або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Беручи до уваги наведені положення Закону України «Про державну службу» та Кодексу законів про працю України, суд дійшов висновку, що звільнення з державної служби з підстав скорочення чисельності або штату працівників, ліквідації чи реорганізації державного органу допускається та є правомірним лише у випадку, коли неможливо запропонувати особі іншу рівноцінну посаду або перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (посаду державної служби) у цьому державному органі.

Як зазначено в абзаці першому пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів», розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Відповідно до частин першої та п`ятої статті 104 Цивільного кодексу України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Відповідно до частини першою статті 110 цього Кодексу юридична особа ліквідується: 1) за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв`язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами; 2) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, за позовом учасника юридичної особи або відповідного органу державної влади; 3) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи в інших випадках, встановлених законом, - за позовом відповідного органу державної влади.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що ліквідація - це така форма припинення юридичної особи, при якій припиняються всі її права та обов`язки, у тому числі вся чисельність працівників скорочується та весь штат працівників ліквідується.

Відповідно до статті 81 Цивільного кодексу України на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах положення цього Кодексу поширюється, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з частиною третьою статті 81 Цивільного кодексу України порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюється Конституцією України та законом.

Необхідно зауважити, що ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою. У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їх передачі іншим органам виконавчої влади. Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то самого лише посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім. У зв`язку з цим при вирішенні спорів щодо поновлення на роботі працівників юридичної особи публічного права, про ліквідацію яких було прийнято рішення, судам належить, крім перевірки дотримання трудового законодавства щодо таких працівників, з`ясовувати фактичність такої ліквідації (чи мала місце у цьому випадку реорганізація). При вирішенні зазначеної категорії спорів підлягає оцінці і правовий акт, що став підставою ліквідації, зокрема: чи припинено виконання функцій ліквідованого органу, чи покладено виконання цих функцій на інший орган.

Аналогічні правові висновки викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду України від 04 березня 2014 року у справі № 21-8а14, від 28 жовтня 2014 року у справі № 21-484а14, у постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного суду від 21 березня 2018 року у справі № 802/651/16-а, від 24 вересня 2019 року у справі № 817/3397/15.

Пунктами 3 та 4 постанови Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2019 року №829 «Деякі питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади», з метою оптимізації системи центральних органів виконавчої влади та відповідно до пунктів 9 і 9-1 статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України, ліквідовано Міністерство культури.

Утворено Міністерство культури, молоді та спорту України, реорганізувавши шляхом перетворення Міністерство інформаційної політики та поклавши на утворений центральний орган виконавчої влади завдання та функції Міністерства культури і Міністерства молоді та спорту, що ліквідуються.

Відповідно до Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань Мінкультури перебуває у стані припинення з 12 вересня 2019 року.

Суд враховує, що при реорганізації особа припиняється, але її права та обов`язки в порядку правонаступництва переходять до нової (іншої) юридичної особи. При цьому, до правонаступника переходять обов`язки не тільки в частині майнових прав, а й трудових відносин, в тому числі обов`язок щодо працевлаштування працівника (переведення працівника на іншу роботу).

Зміст пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2019 року №829 свідчить, що завдання та функції Міністерства культури фактично покладені на новостворене Міністерство культури, молоді та спорту України, відтак має місце реорганізація з подальшим правонаступництвом повноважень Міністерства культури України Міністерством культури, молоді та спорту України, адже відповідно до вимог частини 1 статті 104 Цивільного кодексу України правонаступництво майна, прав та обов`язків юридичної особи відбувається тільки при їх реорганізації.

Суд також зазначає, що в оскаржуваному наказі від 24 грудня 2019 року №1233/0/17-19 підставою для звільнення позивача із займаної посади вказано пункт 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу», згідно змісту якої (в редакції станом на момент прийняття оскаржуваного наказу) підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є: скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу, тобто безпосередньо сам відповідає підтверджує, що в межах спірних правовідносин має місце реорганізація державного органу.

Водночас, відповідно до пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» (в редакції станом на момент ознайомлення позивача із повідомленням про майбутнє вивільнення) норми чинного законодавства покладали на державний орган обов`язок пропонувати працівнику пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.

Крім того, відповідно до частини 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» (в редакції станом на момент ознайомлення позивача із повідомленням про майбутнє вивільнення) звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.

Частиною 1 статті 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Офіційне тлумачення цього положення надано рішенням Конституційного Суду України від 09.02.99 року №1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів).

Так, Конституційним Судом України наголошено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти як таку, що починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події чи факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Дія закону чи іншого нормативно-правового акта поширюється тільки на ті відносини, які виникли після набуття ним чинності. Це є однією з найважливіших гарантій правової стабільності, впевненості суб`єктів права в тому, що їх правове становище не погіршиться з прийняттям нового закону чи іншого нормативно-правового акта.

Аналіз наведених норм чинного законодавства та фактичних обставин справи дає підстави для висновку, що станом на момент ознайомлення позивача із повідомленням про наступне вивільнення від 04 вересня 2019 року відповідач зобов`язаний був на виконання вимог пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» (в редакції на момент такого ознайомлення) надавати пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.

Вказані норми законодавства відповідачем не дотримано, а посилання на внесені до статті 87 Закону України «Про державну службу» зміни не беруться судом до уваги з огляду на принцип дії нормативно-правового акта в часі.

За таких обставин, суд приходить до висновку про протиправність оскаржуваного наказу та наявність підстав для його скасування в судовому порядку.

Частиною 1 статті 235 Кодексу законів про працю України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

З огляду на наведене, судом вбачаються обґрунтовані підстави для задоволення позовних вимог в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу комунікацій та сприяння діяльності релігійних організацій Департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури України.

Вимогами частини 2 статті 235 Кодексу законів про працю України визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Відповідно до пунктів 2, 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (правова позиція ВСУ по справі № 6-1093цс15 від 23.12.2015).

З огляду на викладене при обчисленні розміру середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу слід використовувати формулу, за якою обрахуванню підлягає сума заробітку за робочі дні, виходячи із середньоденного заробітку, обчисленого відповідно до положень порядку.

Відповідно до довідки, виданої Міністерством культури України від 25 лютого 2020 року №69-17/1, середня заробітна плата на дату звільнення позивача складала 23 601,87 грн., відтак середньоденна заробітна плата становить 786,73 грн.

Час вимушеного прогулу позивача з урахуванням листа Міністерства соціальної політики 29 липня 2019 року №1133/0/206-19 у період з 01 січня 2020 року по 13 липня 2020 року становить: січень 2020 року - 21 робочий день, лютий 2020 року - 20 робочих дні, березень 2020 року - 21 робочий день, квітень 2020 року - 21 робочий день, травень 2020 року - 19 робочих днів, червень 2020 року - 20 робочих днів, липень 2020 року - 9 робочих днів, усього - 131 робочий день.

Відтак, сума грошового забезпечення за час вимушеного прогулу позивача становить 103 061,63 грн. (789,73 грн.*131 робочий день).

Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 про стягнення на його користь моральної шкоди в розмірі 15 000,00 грн., суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як зазначено у п.п.3, 4, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про суддову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року №4, зі змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 2001 року №5 та від 27 лютого 2009 року №1, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до норм чинного законодавства, моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв`язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.

Позивачем жодними належними доказами не доведено завдання відповідачем йому моральної шкоди, відтак підстави для задоволення позовних вимог у даній частині відсутні.

Пунктами 2, 3 частини 1 статті 376 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що негайно виконуються рішення суду про: присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

З урахуванням наведеного, рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу комунікацій та сприяння діяльності релігійних організацій Департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури України та стягнення заробітної плати в межах суми стягнення за один місяць у розмірі 23 601,87 грн., допустити до негайного виконання.

Закріплений у частині 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України принцип змагальності сторін передбачає, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

У розумінні частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З огляду на викладене, суд вважає, що позовні вимоги є обгрунтованими, такими, що підтверджуються нормативно та документально, а відтак позов підлягає задоволенню в частині.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 255, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства культури України від 24 грудня 2019 року №1233/0/17-19 про звільнення ОСОБА_1 .

Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу комунікацій та сприяння діяльності релігійних організацій Департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури України.

Стягнути з Міністерства культури України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за весь період з 01 січня 2020 року до моменту винесення рішення по справі (13 липня 2020 року) у сумі 103 061,63 грн.

В іншій частині адміністративного позову відмовити.

Допустити до негайного виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу комунікацій та сприяння діяльності релігійних організацій Департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури України та стягнення заробітної плати в межах суми стягнення за один місяць у розмірі 23 601,87 грн.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення встановленого ст. 295 КАС України строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи: апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Суддя А.Б. Федорчук