Рішення № 90298404, 09.07.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 липня 2020 року м. Київ № 640/7439/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Каракашьяна С.К., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доДепартаменту з питань виконання покарань в особі Центральної комісіїпровизнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 , мати засудженого ОСОБА_2 , (далі - позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Департаменту з питань виконання покарань в особі Центральної комісії (далі - відповідач), в якому просить суд:

- скасувати рішення Центральної комісії Адміністрації з питань виконання покарань Державної кримінально-виконавчої служби України від 21.02.2020 року про відмову у переведенні, засудженого ОСОБА_2 з Державної установи «Бердянська виправна колонія (№77)» у розпорядження Північно-Східного міжрегіонального управління, тобто до ДУ «Божівська виправна колонія (№16)» або іншої установи;

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 31.03.2020 відкрито провадження у справі у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, встановлено відповідачу строк для надання відзиву та витребувано від останнього докази та відповідні матеріали.

Позивач мотивує свої вимоги тим, що спірне рішення про відмову в переведенні позивача до іншого установи виконання покарань прийнято всупереч нормам чинного законодавства, яким визначено, що засуджений до довічного позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній або виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або місця постійного проживання родичів засудженого, а також нормам Конвенції з прав людини і основоположних свобод, оскільки порушує його право на повагу до сімейного життя.

Відповідач проти задоволення позовних вимог заперечує, посилаючись на правомірність і обґрунтованість прийнятого рішення, оскільки на момент розгляду Центральною комісією питання переведення засудженого до іншої установи виконання покарання, в запитуваній установі відсутні вільні місця для тримання такої категорії осіб, як засудженні до довічного позбавлення волі.

Поряд з цим, відповідач зазначає, що позивачем порушено порядок оскарження рішення, визначений Положенням про центральну та міжрегіональну комісії з питань визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі, їх направлення і переведення для відбування покарання №266/30134, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27.02.2017 № 680/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України

28 лютого 2017 р. за № 266/30134

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 , раніше не судимий, засуджений 14.01.2019 Павлоградським міськрайонним судом Дніпропетровської області за статтею 121 ч. 2 Кримінального кодексу України до 7 років позбавлення волі, з 09.10.2019 відбуває покарання в Бердянській виправній колонії (№77).

ОСОБА_1 , мати засудженого ОСОБА_2 , звернулась до Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України із звернення щодо переведення засудженого ОСОБА_2 із Бердянської виправної колонії (№77) до установи виконання покарань розташованої на недалекій відстані від місця проживання рідних.

Листом від 20.01.2020 №1/4-200-20-20/П-39 Адміністрація ДКВС України повідомила позивача про винесення вказаного звернення на розгляд Центральної комісії Адміністрації ДКВС України.

Згідно Витягу з протоколу №2.13/1-2020 від 21.02.2020 з протоколу засідання Центральної комісії Адміністрації ДКВС України щодо переведення осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі, до установ виконання покарань, розглянуто звернення громадянки ОСОБА_1 про переведення засудженого ОСОБА_2 із Бердянської виправної колонії (№77) до установи виконання покарань, розташованої на недалекій відстані від місця проживання близьких родичів засудженого та прийнято рішення про відмову в переведенні, враховуючи відсутність підстав, передбачених частиною 2 ст. 93 Кримінально-виконавчого кодексу України.

Листом від 25.02.2020 №1/4-692-20/П-39 відповідач повідомив позивача про результат розгляду клопотання останнього та прийняте рішення.

Позивач вважає таку відмову відповідача щодо переведення її сина в іншу колонію протиправною та такою, що порушує права позивача та засудженого сина, а тому звернувся до суду за захистом своїх прав.

Оцінивши належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, судом встановлено наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із частини першої статті 1 Кримінально-виконавчого кодексу України №1129-VI від 11 липня 2003 року (далі - КВК України) кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

У силу вимог частини другою статті 7 КВК України засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду.

Відповідно до частини четвертої статті 7 КВК України правовий статус засуджених визначається законами України, а також цим Кодексом, виходячи із порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання.

Положеннями частини першої статті 8 КВК України передбачено, що засуджені мають право звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами і скаргами до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх вищестоящих органів, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Європейського суду з прав людини, а також інших відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, до уповноважених осіб таких міжнародних організацій, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань. Відповідні звернення (кореспонденція) подаються до адміністрації установи виконання покарань. Про отримання адміністрацією звернення (кореспонденції) засудженому видається талон-підтвердження. Протягом трьох діб (а у випадках, встановлених законодавством, протягом однієї доби) з часу видачі талона-підтвердження зазначене звернення (кореспонденція) направляється адресату.

Згідно з частини шостою статті 57 КВК України допускається переведення засудженого для подальшого відбування покарання з одного виправного центру до іншого для розміщення засудженого за місцем проживання його близьких родичів за наявності поважних причин, що перешкоджають подальшому перебуванню засудженого в цьому виправному центрі. Переведення засудженого для подальшого відбування покарання з одного виправного центру до іншого здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, за поданням адміністрації виправного центру, погодженим з начальником відповідного територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, та спостережною комісією.

Відповідно до частини першої та другої статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або місця постійного проживання родичів засудженого.

Переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії. Порядок переведення засуджених визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.

Наказом Міністерства юстиції України від 27 лютого 2017 року № 680/5, із змінами згідно наказу Міністерства юстиції України від 10.12.2019 №3947/5, затверджено Положення про центральну та міжрегіональну комісії з питань визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі, їх направлення і переведення для відбування покарання, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 28 лютого 2017 року за № 266/30134 (далі - Положення № 266/30134).

Це Положення встановлює завдання, функції, права, обов`язки і порядок діяльності міжрегіональних та центральної комісій з питань визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі, їх направлення і переведення для відбування покарання.

Згідно пункту 1 Розділу І - Положення № 266/30134:

Адміністрація Державної кримінально-виконавчої служби України - міжрегіональний територіальний орган Міністерства юстиції України з питань виконання кримінальних покарань;

близькі родичі та члени сім`ї - чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням, а також особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом і мають взаємні права та обов`язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі;

протокол засідань комісії - документ, у якому фіксуються перебіг та результати проведення засідання міжрегіональної або центральної комісії, прийняті рішення за результатами обговорення винесених на розгляд питань;

центральна комісія - колегіальний орган, що утворюється в Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України, який в межах компетенції розглядає скарги на рішення міжрегіональних комісій, визначає засудженим до позбавлення волі вид установи виконання покарань, місце відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі, здійснює їх направлення і переведення для відбування покарання у випадках, коли вирішення таких питань виходить за межі повноважень міжрегіональної комісії.

У відповідності до пункту 2 Розділу ІІ Положення № 266/30134 Центральна комісія утворюється наказом керівника Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України у кількості не менше дев`яти осіб.

До складу центральної комісії обов`язково входять перший заступник керівника Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України, який координує, спрямовує та контролює діяльність оперативного підрозділу, керівники оперативних підрозділів, керівники підрозділів режиму, нагляду та безпеки, соціально-виховної та психологічної роботи із засудженими та з контролю за виконанням судових рішень Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України.

Керівник Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України затверджує склад центральної комісії та призначає голову, заступника голови та секретаря комісії. Головою центральної комісії призначається перший заступник керівника Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України. Секретарем центральної комісії є керівник підрозділу з контролю за виконанням судових рішень Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України.

Згідно Розділу IV у своїй діяльності центральна та міжрегіональна комісії керуються Конституцією України та законами України, указами Президента України і постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та Законів України, актами Кабінету Міністрів України та Міністерства юстиції України, іншими актами законодавства, Положенням про Міністерство юстиції України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 року № 228, вироком суду, а також цим Положенням та матеріалами про особу засудженого.

Формою роботи комісій є засідання. Засідання скликаються залежно від потреби прийняття рішення, надходження запитів, звернень, листів тощо, але не рідше одного разу на місяць та не пізніше ніж протягом 30 днів з дня надходження звернення.

У виняткових випадках, коли вирішення питання, викладеного у зверненні, потребує більш ґрунтовного та детального вивчення обставин, отримання додаткових доказів, документів чи пояснень, необхідних для прийняття міжрегіональною або центральною комісією рішень, строк розгляду питання може бути продовжено головами таких комісій, але не більше ніж на 15 календарних днів. У разі прийняття такого рішення відповідна комісія письмово повідомляє про це заявника з наданням обґрунтованого роз`яснення.

Відповідно до пункту 1 Розділу V Положення № 266/30134 рішення центральної та міжрегіональної комісій оформлюються протоколом засідання комісії щодо визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі (додаток 1), та протоколом засідання комісії щодо переведення осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі, до установ виконання покарань (додаток 2). Протокол засідання комісії підписують усі присутні на засіданні члени комісії.

У той же час, порядок переведення засуджених врегульовано Порядком визначення засудженим виду установи виконання покарань, направлення для відбування покарання засуджених до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту, обмеження волі та їх переведення, Положення про центральну та міжрегіональну комісії з питань визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі, їх направлення і переведення для відбування покарання, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 лютого 2017 року № 680/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 28 лютого 2017 року № 265/30133, зі змінами згідно наказу Міністерства юстиції України від 10.12.2019 №3947/5 (далі - Порядок № 266/30133).

Так, у пунктах 1-3 Розділу ІІ Порядку № 266/30133 передбачено, особи, засуджені до арешту, відбувають покарання в арештних домах, як правило, за місцем засудження.

Особи, засуджені до обмеження волі, відбувають покарання у кримінально-виконавчих установах відкритого типу (далі - виправні центри), як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх місця проживання до засудження.

Засуджені до позбавлення волі відбувають покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх місця проживання до засудження або місця постійного проживання родичів засуджених.

Згідно пункту 2 Розділу IV Порядку № 266/30133 переведення засудженого для подальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої з підстави «відповідно до місця постійного проживання близьких родичів засудженого» здійснюється на підставі заяви засудженого або близького родича (за письмовою згодою засудженого). Підпис засудженого на заяві засвідчує керівник виправної чи виховної колонії. Заява подається через адміністрацію виправної чи виховної колонії до міжрегіональної або центральної комісії.

У заяві про переведення має міститися додаткова інформація щодо близьких родичів засудженого відповідно до ступеня їх спорідненості та місця їх постійного проживання.

До заяви про переведення додаються довідка-витяг з особової справи засудженого, копія паспорта засудженого та близьких родичів (іншого документа, що посвідчує особу), а також оригінали або нотаріально засвідчені копії довідки про реєстрацію місця проживання або місця перебування близького родича, який звернувся із заявою, документів, що підтверджують наявність родинних стосунків (свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб тощо).

До свідоцтва про народження дитини засудженого додатково додаються довідка про реєстрацію місця проживання або місця перебування дитини та інформація служби у справах дітей за місцем проживання дитини та за місцем проживання засудженого про позбавлення або поновлення його батьківських прав.

Одним із критеріїв оцінювання судами рішень, дій та бездіяльності суб`єктів владних повноважень є прийняття ними рішень обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Цей критерій відображає принцип обґрунтованості рішення або дії. Він вимагає від суб`єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов`язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, висновки експертів тощо. Суб`єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.

З матеріалів справи вбачається, ОСОБА_1 є матір`ю засудженого ОСОБА_2 , та фактично проживає в м. Павлоград Дніпропетровської області.

Як зазначалось, рішенням Центральної комісії Адміністрації ДКВС України щодо переведення осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі, до установ виконання покарань, оформленого витягом з протоколу від 21.02.2020 №2.13/1-2020 позивачу відмовлено у переведенні її сина ОСОБА_2 до установи виконання покарань, розташованої на недалекій відстані від місця проживання близьких родичів засудженого з мотивів відсутності підстав, передбачених частиною 2 статті 93 кримінально-виконавчого кодексу України.

Водночас, таке рішення, за виключенням лише посилання на норму частини 2 статті 93 КВК України не містить чітко визначених підстав для відмови у задоволенні клопотання позивача та обґрунтування його прийняття з огляду на вплив місця відбування покарання на особисте життя засудженого.

Так, Європейський суд з прав людини у своїй практиці сформував такі підходи: в пункті 83 рішення у справі «Родзевілло проти України» від 14 січня 2016 року зазначив, що Конвенція не надає засудженим права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені можуть бути відокремлені від своїх сімей та відбувати покарання на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Оспіна Варгас проти Італії» (Ospina Vargas v. Italy), заява № 40750/98, від 06 квітня 2000 року).

Проте, абсолютно неприйнятним є позбавлення засудженого усіх прав за статтею 8 Конвенції лише на підставі його статусу як особи, що відбуває покарання за вироком суду (рішення у справі «Ходорковський та Лєбєдєв проти Росії» (Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), заяви №№ 11082/06 та 13772/05, п. 836, від 25 липня 2013 року). Важливим елементом права ув`язненого на повагу до його сімейного життя є надання йому пенітенціарними органами допомоги у підтриманні зв`язків з його близькими (рішення у справі «Мессіна проти Італії» (№ 2) (Messina v. Italy (no. 2, заява № 25498/94, п. 61, ECHR 2000-Х). Тримання особи в установі виконання покарань, яка розташована настільки далеко від сім`ї засудженої особи, що робить побачення з членами сім`ї дуже важкою або навіть неможливою справою, за певних обставин може становити непропорційне втручання у сімейне життя (див., наприклад, згадане рішення у справі «Вінтман проти України» (Vintman v. Ukraine), пп. 78 та 103-104).

Хоча Суд погодився з тим, що національні органи влади повинні мати широкі дискреційні повноваження щодо питань, які стосуються виконання покарань, розподіл засуджених по установах виконання покарань не повинен залишатися цілком на розсуд адміністративних органів влади. Інтереси засуджених щодо підтримання принаймні якихось сімейних та соціальних зв`язків повинні братись до уваги (згадане рішення у справі «Ходорковський та Лєбєдєв проти Росії» (Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), пп. 836-838 та 850).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі Вінтман проти України (Vintman v. Ukraine, № 28403/05) зазначено, що засуджені до позбавлення волі мають «надалі користуватись основоположними правами та свободами, гарантованими Конвенцією, окрім права на свободу».

Отже, не постає питання, що засудженого до позбавлення волі може бути позбавлено усіх прав за статтею 8 Конвенції тільки тому, що він має статус особи, яку за вироком суду було позбавлено волі. У своїй практиці Суд також визнав, що Конвенція не надає засудженим до позбавлення волі права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені відокремлені від своїх родин та перебувають на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі. Однак поміщення засудженого до колонії, розташованої на такій відстані від місця проживання його родини, що дуже ускладнює або навіть унеможливлює побачення, може за певних обставин становити втручання у сімейне життя, оскільки можливість для членів родини відвідувати засудженого є надзвичайно важливою для підтримання сімейного життя.

Вказане узгоджується з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 17 жовтня 2019 року у справі № 826/13854/17, у постановах від 16 травня 2019 року (справа № 822/3011/17) та від 23 жовтня 2019 року (справа № 822/190/18).

Більше того, відповідно до довідки ДУ «Божковська виправна колонія (№16)» від 19.06.2020 №15/07/2316/Бр вбачається, що планове наповнення ДУ «Божковська виправна колонія (№16)» станом на 01.02.2020 становить 1069, в установі утримувалося 235 засуджених.

Разом з тим, належної оцінки вказаним обставинам при визначенні місця відбування покарання позивача відповідачем надано не було.

Доводи відповідача про відсутність виняткових обставин, передбачених частиною другою статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України є помилковими, оскільки Пунктом 2 розділу ІV Порядку № 266/30133 встановлено, що переведення засудженого для подальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої здійснюється з підстав «відповідно до місця постійного проживання близьких родичів засудженого».

Щодо посилань відповідача на те, що засуджений ОСОБА_2 характеризується незадовільно, суд зазначає, що Порядок № 266/30133 містить обмеження в переведенні засуджених, які злісно порушували вимоги режиму у місцях попереднього ув`язнення, тільки в частині направлення до виправних колоній мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання.

Поряд з цим, відхиляє посилання відповідача на порушення порядку оскарження рішення, з огляду на наступне.

Так, згідно пункту 2 Розділу VI Положення №266/30134 засуджений, щодо якого прийнято рішення центральною комісією, та/або його представник в разі незгоди з прийнятим центральною комісією рішенням можуть оскаржити його до керівника Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України чи до заступника Міністра юстиції України, який спрямовує діяльність органів і установ Державної кримінально-виконавчої служби України.

У разі незгоди з рішенням, прийнятим керівником Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України чи заступником Міністра юстиції України, який спрямовує діяльність органів і установ Державної кримінально-виконавчої служби України, засуджений, щодо якого прийнято рішення, та/або його представник можуть оскаржити його до суду у порядку, передбаченому законодавством України.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У рішенні від 25 листопада 1997 року N 6-зп Справа N 18/1148-97 Конституційний суд встановив, Частину Другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.

Такі скарги підлягають безпосередньому розгляду в судах незалежно від того, що прийнятим раніше законом міг бути встановлений інший порядок їх розгляду (оскарження до органу, посадової особи вищого рівня по відношенню до того органу і посадової особи, що прийняли рішення, вчинили дії або допустили бездіяльність).

Подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не перешкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності до суду.

З огляду на викладене в сукупності, з урахуванням наведеної практики Європейського суду, суд дійшов висновку, що приймаючи оскаржене рішення Центральна комісія Адміністрації ДКВС України діяла не у спосіб передбачений законодавством України, з огляду на що, суд дійшов висновку про наявність підстав для визначення протиправним та скасування рішення Центральної комісії Адміністрації з питань виконання покарань Державної кримінально-виконавчої служби України, оформлене Витягом №2.13/1-2020 від 21.02.2020 з протоколу засідання Центральної комісії Адміністрації ДКВС України щодо переведення осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі, до установ виконання покарань в частині відмови ОСОБА_1 у переведенні засудженого ОСОБА_2 із Бердянської виправної колонії (№77) до установи виконання покарань, розташованої на недалекій відстані від місця проживання близьких родичів засудженого.

Частиною 2 ст.9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Отже, враховуючи вищевстановлені обставини, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог зобов`язати відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 , мати засудженого ОСОБА_2 , щодо переведення засудженого ОСОБА_2 із Бердянської виправної колонії (№77) до установи виконання покарань розташованої на недалекій відстані від місця проживання рідних.

Враховуючи вищевикладене, позовні вимоги підлягають задоволенню.

Згідно з частинами першою та третьою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити та вийти за межі позовних вимог.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Центральної комісії Адміністрації з питань виконання покарань Державної кримінально-виконавчої служби України, оформлене Витягом №2.13/1-2020 від 21.02.2020 з протоколу засідання Центральної комісії Адміністрації ДКВС України щодо переведення осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі, до установ виконання покарань в частині відмови ОСОБА_1 у переведенні засудженого ОСОБА_2 із Бердянської виправної колонії (№77) до установи виконання покарань, розташованої на недалекій відстані від місця проживання близьких родичів засудженого.

3. Зобов`язати Департамент з питань виконання кримінальних покарань повторно розглянути заяву ОСОБА_1 , мати засудженого ОСОБА_2 , щодо переведення засудженого ОСОБА_2 із Бердянської виправної колонії (№77) до установи виконання покарань розташованої на недалекій відстані від місця проживання рідних.

4. Стягнути на користь ОСОБА_1 понесені витрати по сплаті судового збору у розмірі 840,80 грн. (вісімсот сорок гривень 80 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань Департамент з питань виконання кримінальних покарань.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України.

Суддя С.К. Каракашьян