Рішення № 90234077, 30.06.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

30 червня 2020 року №640/12665/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Шрамко Ю.Т., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Міністерства оборони України

третя особа Адміністрація Державної прикордонної служби України

про визнання протиправними дій, скасування рішення, зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Міністерства оборони України (далі по тексту - відповідач), третя особа - Адміністрація Державної прикордонної служби України (далі по тексту - третя особа), в якому просить:

- визнати протиправними дії Міністерства оборони України у частині невіднесення військової служби ОСОБА_1 закордоном у колишній Демократичній Республіці Афганістан, де велись бойові дії, у період з 01 березня 1980 року по 12 червня 1981 року до військової служби за призовом на особливий період;

- визнати протиправними дії Міністерства оборони України щодо непризначення ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв`язку з настанням інвалідності ІІ групи, яка настала внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням обов`язків військової служби відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №975 «Про затвердження Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві»;

- скасувати рішення Міністерства оборони України від 12 лютого 2018 року у формі затвердження Міністром оборони України 12 лютого 2019 року протоколу Комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, від 08 лютого 2019 року №13 у частині відмови ОСОБА_1 у призначенні одноразової грошової допомоги у разі настання інвалідності ІІ групи, що настала внаслідок захворювання, пов`язаного з виконання ним обов`язків військової служби;

- зобов`язати Міністерство оборони України призначити допомогу у зв`язку з настанням ІІ групи інвалідності, що настала внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням обов`язків військової служби за призовом на особливий період відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №975 «Про затвердження Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві» у розмірі 300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 01 січня 2017 року;

- зобов`язати надати звіт про виконання судового рішення протягом двадцяти днів з дня отримання копії судового рішення;

-зобов`язати відповідача виконати судове рішення протягом десяти днів з дня отримання копії судового рішення.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що з 26 грудня 2017 року позивачу встановлено ІІ групу інвалідності, пов`язану з виконанням обов`язків військової служби під час особливого періоду (участі у бойових діях), а тому, за його твердженнями має право на призначення та виплату йому одноразової грошової допомоги у розмірі 300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності у відповідності до вимог законодавства.

Проте, відповідачем заперечується це право позивача, що стало підставою для звернення позивача з вказаною позовною заявою до адміністративного суду.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача у відзиві на позовну заяву послався на те, що позивач проходив строкову військову службу у військовій частині №2022 в період з 23 квітня 1979 року по 12 червня 1981 року, у тому числі у період з 01 березня 1980 року по 12 червня 1981 року приймав участь у виконанні інтернаціонального обов`язку у складі прикордонних військ КДБ СРСР на території Демократичної Республіки Афганістан, що також встановлено судовими рішеннями у справі №823/334/17.

Також, у відзиві на позовну заяву зазначено, що відповідно до довідки МСЕК серії 12 ААА №875570 від 28 грудня 2017 року позивачу під час первинного медичного огляду встановлено ІІ групу інвалідності (захворювання, так, пов`язані з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах де велись бойові дії).

Оскільки ІІ група інвалідності позивачу встановлена з 26 грудня 2017 року, тобто, в період, коли законодавством не передбачалось можливості отримання одноразової грошової допомоги військовослужбовцю строкової військової служби у разі настання інвалідності після спливу трьох місяців від дати звільнення зі служби, позивач не набув права на її отримання.

Також, у відзиві на позовну заяву вказано й про те, що громадяни України, які проходили військову службу в прикордонних військах колишнього СРСР мають рівні права на соціальний захист із особами, які проходили служби у Державній прикордонній службі України, а не з військовослужбовцями Збройних Сил України.

На підставі вищевикладеного, за твердженнями представника відповідача, відсутні правові підстави для виплати одноразової грошової допомоги.

Представник третьої особи письмових пояснень на позовну заяву не надав з невідомих причин.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 липня 2019 року відкрито провадження у справі та вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Розглянувши наявні в матеріалах справи документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

ОСОБА_1 у період з 23 квітня 1979 року до 12 червня 1981 року проходив службу в Збройних Силах України, у тому числі у період з 01 березня 1980 року до 12 червня 1981 року в Демократичній Республіці Афганістан, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією довідки Черкаського об`єднаного міського військового комісаріату від 23 травня 2018 року №442, копією військового квитка серії НОМЕР_1 .

Відповідно до копії довідки до акту огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААА №875570, позивачу з 26 грудня 2017 року при первинному огляді встановлено безтерміново ІІ групу інвалідності. Причина інвалідності: захворювання, так, пов`язане з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії.

Згідно з витягу з протоколу засідання Центральної військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв №2852 від 07 листопада 2017 року, захворювання, виявлені у позивача, так, пов`язані з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії.

У зв`язку з встановленням позивачу ІІ групи інвалідності, позивач через Черкаський обласний військовий комісаріат звернувся до Міністерства оборони України з заявою щодо вирішення питання про виплату йому одноразової грошової допомоги.

Відповідно до витягу з протоколу засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 08 лютого 2019 року №13, комісія дійшла висновку про відмову у призначенні одноразової грошової допомоги, оскільки ОСОБА_1 інвалідність встановлена понад 3-місячний термін після звільнення з військової служби, про що Черкаський обласний військовий комісаріат повідомив позивача листом від 26 березня 2019 року №6/8/5/505.

Не погоджуючись з вказаним рішенням відповідача, вважаючи його таким, що порушує його права, позивач звернувся до адміністративного суду з відповідною позовною заявою.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Закон України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ (далі по тексту - Закон України від 20.12.1991 №2011-ХІІ) відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Частиною 6 статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII (далі по тексту - Закон України від 25.03.1992 № 2232-XII) визначено, що існують такі види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів); військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу.

Наведене в сукупності дозволяє дійти висновку, що строкова служба є окремим видом військової служби, що, в свою чергу, вказує на особливий порядок правового регулювання вказаного виду служби.

Відповідно до статті 41 Закону України від 25.03.1992 № 2232-XII, виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов`язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Відповідно до частини 6 статті 16 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві - гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно з цим Законом мають право на її отримання.

Частиною 2 статті 16 Закону України від 20.12.1991 №2011-ХІІ (в редакції Закону України від 03 листопада 2006 року № 328-V, чинній з 01 січня 2007 року по 01 січня 2014 року) у разі поранення (контузії, травми або каліцтва), заподіяного військовослужбовцю під час виконання ним обов`язків військової служби, а також інвалідності, що настала в період проходження військової служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження військової служби, залежно від ступеня втрати працездатності йому виплачується одноразова грошова допомога в розмірі до п`ятирічного грошового забезпечення за останньою посадою в порядку та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України.

В подальшому, Законом України від 04 липня 2012 року № 5040-VI статтю 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ викладено в новій редакції, яка була чинною з 01 січня 2014 року по 01 січня 2017 року.

Вказаною редакцією статті 16 Закону України від 20.12.1991 №2011-XII були передбачені наступні умови призначення і виплати одноразової грошової допомоги військовослужбовцям:

- у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов`язків військової служби або внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням ним обов`язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок причин, зазначених у цьому підпункті (підпункт 4 пункту 2 статті 16 Закону);

- у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності, що настала в період проходження ним військової служби або внаслідок захворювання, пов`язаного з проходженням ним військової служби, або встановлення особі, звільненій з військової служби, інвалідності не пізніше ніж через три місяці після звільнення її з військової служби чи після закінчення тримісячного строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження зазначеної служби (підпункт 5 пункту 2 статті 16 Закону);

- у разі встановлення військовозобов`язаному або резервісту, якого призвано на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), заподіяного військовозобов`язаному або резервісту при виконанні обов`язків військової служби або служби у військовому резерві, або не пізніше ніж через три місяці після закінчення зборів, проходження служби у військовому резерві, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження цих зборів, служби у військовому резерві (підпункт 6 пункту 2 статті 16 Закону);

- у разі отримання військовослужбовцем поранення (контузії, травми або каліцтва) під час виконання ним обов`язків військової служби, що призвело до часткової втрати працездатності без встановлення йому інвалідності (підпункт 7 пункту 2 статті 16 Закону);

- у разі отримання військовослужбовцем строкової військової служби поранення (контузії, травми або каліцтва) у період проходження ним строкової військової служби, що призвело до часткової втрати працездатності без встановлення йому інвалідності (підпункт 8 пункту 2 статті 16 Закону).

Проте, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-VIII від 06 грудня 2016 року (далі по тексту - Закон України від 06.12.2016 № 1774-VIII) з 01 січня 2017 року внесено зміни до статті 16 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII, зокрема, для військовослужбовців строкової військової служби встановлено окремий порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги, відповідно до яких обмежено проміжок часу, в який у випадку настання інвалідності виникає право військовослужбовців строкової військової служби на отримання одноразової грошової допомоги, і такий проміжок часу визначений періодом проходження військової служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби.

У разі встановлення інвалідності в період дії вказаної редакції статті 16 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» після спливу трьох місяців від дня звільнення зі служби, права на отримання вказаної одноразової грошової допомоги у військовослужбовця строкової військової служби не виникає.

Наведене свідчить про те, що до моменту набрання чинності Законом України від 06.12.2016 1774-VIII право на одноразову грошову допомогу мали всі військовослужбовці, незалежно від виду проходження військової служби.

Проте, статтею 16 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII, після 01 січня 2017 року, не передбачено можливості отримання одноразової допомоги військовослужбовцем строкової військової служби у разі настання інвалідності після спливу трьох місяців від дати звільнення зі служби.

Таким чином, статтею 16 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII, яка діяла на час настання ІІ групи інвалідності позивача, не передбачалось можливості отримання одноразової допомоги військовослужбовцю строкової військової служби у разі настання інвалідності після спливу трьох місяців від дати звільнення зі служби.

Вказана правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 20 листопада 2018 року у справі № 750/5074/17, від якої в даному випадку суд не вбачає правових підстав для відступлення.

Відтак, суд вважає за доцільне зазначити, що законодавець у різні періоди по-різному визначає підстави та умови виплати одноразової грошової допомоги військовослужбовцям, в тому числі залежно від виду військової служби (строкова, кадрова, за контрактом, навчання тощо), обставин отримання військовослужбовцями поранення чи захворювання (під час виконання обов`язків військової служби або під час проходження ними військової служби), зі встановленням інвалідності або без встановлення такої.

Частиною 9 статті 16 Закону України від 20.12.1991 № 2011-ХІ передбачено, що порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги визначається Кабінетом Міністрів України.

25 грудня 2013 року постановою Кабінету Міністрів України № 975 затверджено Порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі по тексту - Порядок №975).

Згідно з пунктом 3 Порядку № 975 днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги є: у разі встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності - дата, що зазначена у довідці медико-соціальної експертної комісії.

Наведене свідчить, що право на отримання одноразової грошової допомоги безпосередньо пов`язане з датою встановлення інвалідності та, відповідно, визначається положенням законодавства, яке було чинним саме на той момент, та яке встановлювало, зокрема, порядок отримання та розмір такої допомоги.

При цьому, наступна зміна законодавства не впливає на порядок отримання, розмір допомоги тощо, і це відповідає принципу правової визначеності як складової принципу верховенства права, та, відповідно, не призводить до ситуації, за якої особа, якій встановлена інвалідність, у подальшому внаслідок внесення змін до законодавства втратить таке право взагалі або їй буде зменшено розмір відповідної допомоги.

Як вже було зазначено судом та вбачається з матеріалів справи, позивачу встановлено ІІ групу інвалідності з 26 грудня 2017 року безтерміново, тобто в період, коли законодавством не передбачалось можливості отримання одноразової допомоги військовослужбовцем строкової військової служби у разі настання інвалідності після спливу трьох місяців від дати звільнення зі служби.

Більш того, суд критично ставиться до тверджень позивача в тій частині, що вид військової служби позивача не відповідає визначенню «строкова військова служба», а відповідає визначенню «військова служба за призовом на особливий період», виходячи з наступного.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби передбачено Законом України від 25.03.1992 №2232-ХІІ.

Пунктом 2 розділу І Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення проведення мобілізації» від 27 березня 2014 року №1169-VII у статті 2 Закону України від 25.03.1992 №2232-ХІІ частину четверту після абзацу другого доповнено новим абзацом такого змісту: «військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період».

Тобто, лише у 2014 році Закон України від 25.03.1992 №2232-ХІІ був доповнений поняттям «військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період», відтак, проходити таку службу у період з 01 березня 1980 року по 12 червня 1981 року в Демократичній Республіці Афганістан, позивач фактично не мав можливості.

При цьому, суд вважає за необхідне зазначити, що з наданої суду копії військового квитка вбачається, що ОСОБА_1 звільнений зі строкової військової служби 12 червня 1981 року.

Отже, оскільки позивачу вперше встановлена інвалідність більше ніж через 36 років після звільнення зі строкової військової служби, тому право на отримання одноразової грошової допомоги відповідно до статті 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ у нього відсутнє.

Крім того, суд вважає за необхідне наголосити на тому, що відповідно до рішення Конституційного Суду України від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень. Передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.

Аналізуючи вищевикладене та надані докази у їх сукупності, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем доведено правомірність своїх дій та прийняття оскаржуваного рішення, з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Зважаючи, що позивач звільнений від сплати судового збору, а іншими учасниками справи судові витрати не понесені, судові витрати не підлягають розподілу відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 255, Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ) до Міністерства оборони України (місцезнаходження: 03168, м. Київ, просп. Повітрофлотський, 6, код ЄДРПОУ 00034022) третя особа - Адміністрація Державної прикордонної служби України (01034, м. Київ, вул. Володимирська, 26, код ЄДРПОУ 00034039) про визнання протиправними дій, чкасування рішення, зобов`язання вчинити дії відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Ю.Т. Шрамко