Рішення № 90233574, 07.07.2020, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 липня 2020 р. № 520/6728/2020

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Панова М.М., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Прокуратури Харківської області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд визнати протиправним та скасувати наказ прокурора Харківської області №2218 к від 23.10.2014 про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади та з органів прокуратури Харківської області на підставі п. 7-2 ст. 36 КЗпП України та п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади»; поновити ОСОБА_1 в органах прокуратури Харківської області та на посаді начальника відділу роботи з кадрами прокуратури Харківської області; зобов`язати прокуратуру Харківської області відшкодувати ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з урахуванням всіх надбавок та підвищення заробітної плати на протязі усього періоду вимушеного прогулу; зобов`язати прокуратуру Харківської області проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що оскаржуване рішення та дії відповідача є протиправними та такими, що суперечить нормам законодавства, яке регулює спірні правовідносини.

Ухвалою суду від 04.06.2020 відкрито спрощене провадження по справі в порядку, передбаченому статтею 262 Кодексу адміністративного судочинства України та запропоновано відповідачу надати відзив на позов.

Копія ухвали про відкриття спрощеного провадження надіслана та вручена відповідачу 11.06.2020, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення, яке міститься в матеріалах справи.

Відповідачем 30.06.2020 подано до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що оскаржуване рішення є обґрунтованим, прийнятим у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законами України, а позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.

Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, виходячи з наступного.

З матеріалів справи судом встановлено, що наказом прокурора Харківської області від 23.10.2014 №2218к позивача звільнено з посади начальника відділу роботи з кадрами прокуратури Харківської області.

З вказаного наказу вбачається, що підставою для припинення з позивачем трудового договору стали норми п. 7-2 ст. 36 КЗпП України та п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» (далі - Закон №1682-VII).

Суд зазначає, що згідно ст. 46-2 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 №1789-XII прокурори і слідчі можуть бути звільнені з роботи на загальних підставах, передбачених законодавством про працю.

Відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП підставами припинення трудового договору є - передбачені Законом №1682-VII.

За визначенням ч. ч. 1, 2 ст. 1 Закону №1682-VII (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону №1682-VII, протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій ст. 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою ст. 4 цього Закону.

Статтями 2, 3 Закону №1682-VII передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація) та їх критерії.

Зокрема, п. 7 ч. 1 ст. 2 Закону №1682-VII передбачено, що заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо посадових та службових осіб органів прокуратури України.

Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 3 Закону №1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням.

При цьому, положеннями п. 8 ч. 1 вказаної статті передбачено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року.

Отже, для посадових та службових осіб органів прокуратури України Закон №1682-VII виокремлює два критерії застосування визначеної ч. 3 ст. 1 Закону №1682-VII заборони: перебування на відповідній посаді сукупно не менше одного року у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року (частина перша) та перебування на відповідній посаді у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року та не звільнення у цей період за власним бажанням (частина друга).

Відповідно до ч. ч. 1, 4, п. 1 ч. 5 ст. 5 Закону №1682-VII особи, які перебувають на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 цього Закону, подають керівнику або органу, зазначеному у частині четвертій статті 5 цього Закону, власноручно написану заяву, у якій повідомляють про те, що до них застосовуються заборони, визначені частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, або повідомляють про те, що до них не застосовуються відповідні заборони, та про згоду на проходження перевірки, згоду на оприлюднення відомостей щодо них відповідно до цього Закону (далі - заява).

Організація проведення перевірки осіб (крім професійних суддів та осіб, зазначених в абзаці третьому цієї частини) покладається на керівника відповідного органу, до повноважень якого належить звільнення з посади особи, стосовно якої здійснюється перевірка.

Перевірці підлягають достовірність вказаних у заяві відомостей щодо незастосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 цього Закону.

Згідно підпункту 1 пункту 14, пункту 15 Порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №563 відповідальний структурний підрозділ протягом десяти днів з дня надходження заяви особи, яка підлягає перевірці, на підставі відомостей, наявних в особовій справі такої особи, перевіряє достовірність відомостей, зазначених у заяві, щодо незастосування до неї заборон, передбачених частиною третьою статті 1 Закону, на основі критеріїв, визначених пунктами 1-8 частини другої, пунктами 1 і 2 частини четвертої статті 3 Закону: заборони, яка застосовується до осіб, що обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням: … керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури …

У разі виявлення відповідальним структурним підрозділом відомостей щодо застосування до особи, яка підлягає перевірці, заборони, передбаченої пунктом 14 цього Порядку, керівник органу не пізніше ніж на третій день з дня виявлення таких відомостей приймає рішення про звільнення такої особи і в той самий день надсилає його копію до Мін`юсту в паперовій та електронній формі (скановану копію у форматі pdf) разом з відомостями про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою статті 1 Закону (прізвище, ім`я, по батькові, дата та місце народження, серія та номер паспорта громадянина України, ким і коли виданий, реєстраційний номер облікової картки платника податків, місце проживання, місце роботи, посада на час застосування положення Закону, інформація про критерій, на підставі якого застосовано заборону), в паперовій та електронній формі (у форматі Microsoft Word), які протягом трьох днів з дня їх надходження вносяться до Реєстру.

Відповідно до ч. 14 ст. 5 Закону №1682-VII керівник органу, передбачений частиною четвертою цієї статті, на підставі висновку про результати перевірки, яким встановлено недостовірність відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п`ятої цієї статті, не пізніше ніж на третій день з дня отримання такого висновку, керуючись положеннями частини третьої або четвертої статті 1 цього Закону, звільняє таку особу із займаної посади або не пізніше ніж на третій день з дня його отримання надсилає такий висновок керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та ініціювання звільнення з посади особи, стосовно якої було здійснено перевірку, для її звільнення з посади у встановленому законом порядку не пізніше ніж на десятий день з дня отримання висновку.

Згідно пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положень» Закону №1682-VII, впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:

1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;

2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», у порядку та строки, визначені цим Законом.

Отже, наведеними положеннями визначено, що звільнення осіб, до яких застосовується заборона передбачена ч. 3 ст. 1 Закону №1682-VII за критеріями, визначеними ч. 2 ст. 3 Закону №1682-VII, проводиться у зв`язку із виявленням відповідних відомостей про особу, за наслідками проведення перевірки на підставі відповідного висновку.

Водночас, Закон №1682-VII передбачає можливість звільнення без здійснення відповідної перевірки осіб, до яких застосовується заборона передбачена частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» за критеріями, визначеними частиною першою статті 3 Закону України «Про очищення влади» (пункт 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положень» Закону України «Про очищення влади») на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб.

Можливості звільнення осіб до яких застосовується заборона передбачена ч. 3 ст. 1 Закону №1682-VII за критеріями, визначеними частиною другою ст. 3 Закону № 1682-VII без проведення перевірки, на підставі лише відомостей, наявних в особових справах цих осіб, норми пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положень» Закону України «Про очищення влади» не передбачають.

На виконання вказаних вимог чинного законодавства позивачем своєчасно подано заяву до прокуратури Харківської області, у якій зазначено про відсутність заборон, визначених ч. 3 ст. 1 Закону, та про надання згоди на проведення перевірки, передбаченої Законом №1682-VII.

Проведення перевірки насамперед має за мету, визначену у ст. 1 цього Закону, а саме: виявити осіб, що брали участь в управлінні державними справами, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Результати такої перевірки підлягають викладенню у висновку, який в даному випадку є обов`язковим, як і ознайомлення з ним особи, щодо якої проводилась перевірка. Такий висновок може бути оскаржений до суду, як це передбачено у ст. 5 Закону.

Окрім того, мета даного Закону чітко визначена у статті 1, а тому і перевірка проводиться саме щоб досягнути цій меті.

Таким чином, висновки перевірки мають містити факти стосовно особи, яка підлягає перевірці, викладені у ч. 2 ст. 1 Закону, що дає підстави керівнику відповідного органу для звільнення особи.

Проте, прокуратурою області у порушення вищевказаних вимог Закону №1682-VII жодної перевірки щодо невідповідності фактів, викладених у заяві позивача дійсному стану справ, проведено не було. Висновку про те, що матеріали особової справи ОСОБА_1 містять відомості, які суперечать поданій позивачем заяві, не зроблено. Висновок про необхідність звільнення позивача за Законом №1682-VII зроблено на підставі довідки про результати вивчення особової справи.

Довідка за результатами вивчення особової справи позивача ґрунтується лише на тому, що він у період з 26.02.2010 по 23.12.2011 обіймав посаду заступника прокурора Харківської області-начальника управління нагляду за додержанням і застосуванням законів на транспорті, з 23.12.2011 по 03.09.2014 - посаду першого заступника прокурора області.

Отже, підставою для звільнення позивача стали виключно відомості про перебування на посадах заступника та першого заступника прокуратури Харківської області у період з лютого 2010 по вересень 2014 року, а не висновок про результати перевірки. У відповідача не було підстав для звільнення позивача, як це визначено у ч. 14 ст. 5 Закону.

Крім того, під час вивчення особової справи позивача не враховано, що з 01.10.2014 він працював на посаді начальника відділу роботи з кадрами прокуратури Харківської області (наказ прокурора Харківської області від 01.10.2014 №2036к).

Призначення позивача на посаду начальника відділу роботи з кадрами прокуратури Харківської області відбулося за згодою Генеральної прокуратури України на підставі подання прокурора Харківської області Данильченка Ю.Б. від 23.09.2014 №11-865вих-14.

В зазначеному Поданні, серед іншого, зазначено, що «працюючи першим заступником прокурора Харківської області ОСОБА_1 відповідав за стан організації роботи слідчого управління прокуратури області…слідчим управлінням прокуратури області під керівництвом ОСОБА_1 завершено розслідуванням та направлено до суду 19 актуальних проваджень з ознаками корупції, 1 з яких - у складі організованої злочинної групи, 2 - у сфері земельних відносин.

Так, у сфері корупції закінчено кримінальне провадження за фактом вимагання неправомірної вигоди…у сумі 70000 доларів США…Слідчим суддею обрана міра запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою з одночасним визначенням суми застави…Обвинувальний акт у кримінальному провадженні направлений до суду.

Крім цього, у сфері організованої злочинності закінчено кримінальне провадження за фактом вчинення розбійних нападів на громадян, у рамках якого заарештовано 4-х членів озброєної банди, у т.ч. 2-х діючих на момент арешту працівників міліції спецпідрозділів «Беркут» та «Грифон» ГУМВСУ в Харківській області…».

Викладені у вказаному Поданні факти свідчать, що у своїй діяльності позивач постійно спрямовував зусилля на досягнення та зміцнення законності, боротьбу з корупцією високопосадовців, протиправною діяльністю правоохоронців, прагнув досягнення основних принципів кримінального судочинства щодо невідворотності покарання осіб, винних у вчиненні кримінальних правопорушень, сприяв відновленню прав громадян.

Завдяки наполегливій та бездоганній праці позивач неодноразово заохочувався нагородами за сумлінну працю як Генеральним прокурором, так і прокурором Харківської області, про що також відзначалося в Поданні.

Так, за розкриття злочинів у 2002 році ОСОБА_1 нагороджений нагрудним Знаком «Почесний працівник прокуратури України», мав «Подяку за сумлінну службу в органах прокуратури І ступеню», Указом Президента України від 06.10.2006 нагороджений медаллю «За працю і звитягу», у 2009 році нагрудним знаком «Ветеран прокуратури України», також, двічі в порядку заохочення йому були присвоєні класні чини у 2002 та 2007 роках.

Тобто, за час роботи в органах прокуратури позивачем не допускалося випадків порушення вимог Конституції України, Законів України, прав чи свобод інших громадян, жодного разу не ставилося питання притягнення його до дисциплінарної відповідальності.

Проте вказані факти також залишені поза увагою під час звільнення позивача.

Крім того, при звільненні проігноровано зразок наказу про звільнення Генеральної прокуратури України, який надійшов до прокуратури Харківської області 17.10.2014 факсимільним зв`язком. В зазначеному зразку відсутнє формулювання «…та п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади». Проте, в оскаржуваному наказі про звільнення міститься підставою звільнення зазначено «…у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП та п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади».

При прийнятті оскаржуваного наказу про звільнення відповідачем не враховано, що люстрація може бути використана тільки для усунення або суттєвого зменшення загрози, яку становить суб`єкт люстрації, створенню життєздатної вільної демократії шляхом використання суб`єктом службового становища з метою порушення прав людини або блокування процесу демократизації.

Згідно ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до ст. 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності та захист від незаконного звільнення.

Стаття 8 Конституції України закріплює принцип верховенства права, як такий, що Конституція України має найвищу юридичну силу і закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Положення ст. 58 Конституції України передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часу, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Законом України «Про очищення влади» передбачено, що люстрація ґрунтується, зокрема, на принципах верховенства права та законності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності.

Проте, фактично, позивача звільнили з посади не за порушення тих чи інших вимог Закону, а за перебування у минулому на посаді, чим порушені конституційні приписи та гарантії, а також принципи проведення люстрації.

Також, за час роботи позивача неодноразово заохочували, як Генеральним прокурором, так і прокурором Харківської області.

Таким чином, подані позивачем докази свідчать, що за час роботи ним не допускалося випадків порушення вимог Конституції України, Законів України, прав чи свобод інших громадян, жодного разу не ставилося питання притягнення його до дисциплінарної відповідальності.

Відповідно до ч. 2 ст. 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Окрім того, позивача звільнено з порушенням вимог Положення про відомчі заохочувальні відзнаки Генерального прокурора України, затвердженого наказом Генерального прокурора України №12 від 18.01.2013, у якому зазначено, що стосовно працівника, нагородженого нагрудним знаком «Почесний працівник прокуратури України», звільнення з роботи як захід дисциплінарного впливу може бути застосовано лише за згодою Генерального прокурора України, яка фактично надана не була.

Припинення трудового договору без згоди працівника (звільнення) є найсуворішим засобом дисциплінарного стягнення, відповідно ст. 147 КЗпП України. Тому суд зазначає, що у даному випадку відповідачем безпідставно, без наявності жодних доказів неправомірних дій позивача, у тому числі таких, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України, застосовано до ОСОБА_1 найсуворіше дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення його не лише з займаної посади, а й з органів прокуратури.

А відтак, враховуючи вищевикладене, наказ прокурора Харківської області від 23.10.2014 №2218к є неправомірним та таким, що підлягає скасуванню.

Виходячи з приписів ст. 19 ч. 2 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч. 1 статті 9 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого: суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 2 ч. 1 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Під час звільнення ОСОБА_1 відповідач не дотримав вимоги закону про захист охоронюваних прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

При таких обставинах, оскаржуваний наказ відповідача не може вважатися законним та обґрунтованим, оскільки він направлений на звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод позивача, що суперечить вимогам ст. 22 Конституції України.

Відповідно до ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно вимог статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Проте, гарантовані позивачу Конституцією України та вказаною Конвенцією права були грубо порушені.

Такого висновку дійшов і ЄСПЛ у рішенні 17.10.2019 у справі «Полях та інші проти України», яке 24.02.2020 набуло статусу остаточного.

Зокрема, у пунктах 204-210 вказаного рішення зазначено, що у низці справ Суд встановив, що люстраційні заходи зачіпали права заявників на повагу до їхнього приватного життя, оскільки вони впливали на їхню репутацію та/або професійні перспективи (див. рішення у справах «Турек проти Словакії» (Turek v. Slovakia), заява №57986/00, пункт 110, ЄСПЛ 2006 II (витяги); «Соро проти Естонії» (Sхro v.), заява №22588/08, пункт 56, від 03 вересня 2015 року, «Караджанов проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (Karajanov v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), заява №2229/15, пункти 70 і 71, від 06 квітня 2017 року, згадані рішення у справах «Івановський проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (Ivanovski v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), пункти 176 і 177 та «Анчев проти Болгарії» (Anchev v.), пункт 92; а також див. у контексті статті 14 у поєднанні зі статтею 8 Конвенції згадане рішення у справі «Сідабрас та Джяутас проти Литви» (Sidabras and Dћiautas.), пункти 49 і 50 та рішення у справі «Найдін проти Румунії» (Naidin v. Romania), заява № 38162/07, пункти 29 - 36, від 21 жовтня 2014 року).

Суд встановив, що існують певні типові аспекти приватного життя, на які можуть вплинути звільнення, пониження в посаді, відмова у доступі до професії або інші подібні несприятливі заходи. До цих аспектів входить (і) «внутрішнє коло» заявника, (іі) можливість заявника встановлювати та розвивати відносини з іншими людьми та (ііі) соціальна і професійна репутація заявника. У таких спорах існують два напрямки за якими, як правило, виникають питання, пов`язані з приватним життям: або через підстави вжиття оскаржуваного заходу (у такому випадку Суд застосовує підхід, заснований на підставах), або, у деяких справах, через наслідки для приватного життя (у такому випадку Суд застосовує підхід, заснований на наслідках) (див. рішення у справі «Денісов проти України» [ВП] (Denisov v. Ukraine) [GC], заява №76639/11, пункт 115, від 25 вересня 2018 року).

Під час застосування підходу, заснованого на наслідках, вирішального значення набуває рівень суворості з огляду на всі наведені аспекти. Саме заявник має переконливо продемонструвати, що цей рівень був досягнутий у його справі. Заявник має надати докази, які підтверджуватимуть наслідки оскаржуваного заходу. Суд визнає, що стаття 8 Конвенції є застосовною лише за умови, якщо ці наслідки є дуже серйозними та значною мірою впливають на його приватне життя (див. там само, пункт 116).

Оцінюючи застосовність статті 8 Конвенції у цій справі, Суд зазначає, що це положення не може бути застосовним за підходом, що ґрунтується на підставах: Закон «Про очищення влади» був застосований до заявників у зв`язку з тим, що вони обіймали посади державної служби, коли при владі був пан Янукович або, у випадку п`ятого заявника, посаду у Комуністичній партії Української РСР, і не стосувалося їхнього приватного життя.

Щодо підходу, заснованого на наслідках, Суд зазначив, що Закон «Про очищення влади» вплинув на заявників у трьох аспектах:

(i) їх звільнили з державної служби;

(ii) до них було застосовано заборону обіймати посади державної служби на строк десять років, та

(iii) відомості про осіб заявників було внесено до загальнодоступного в мережі Інтернет Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону «Про очищення влади».

Суд вважає, що поєднання цих заходів мало дуже серйозні наслідки для здатності заявників встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної і професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них. Вони не були просто відсторонені, понижені або переведені на менш відповідальну посаду, а звільнені із забороною обіймати посади державної служби, одразу втративши всі свої винагороди (див. в якості протилежного прикладу стосовно останнього ухвалу щодо прийнятності у справі «Дж.Б. та інші проти Угорщини» (J.B. and Others v. Hungary), заява №45434/12 та 2 інші, пункти 132 і 133, від 27 листопада 2018 року). Їм було заборонено обіймати будь-які посади державної служби, у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці.

Відомості про застосування до заявників заходів, передбачених Законом «Про очищення влади», було одразу оприлюднено, ще до того, як було розглянуто їхні позови (див. пункти 98 - 100 проміжного висновку Венеціанської комісії щодо цього у пункті 107). Закон «Про очищення влади» не вимагав будь-якого доведення індивідуальної вини, а його оголошена мета полягала в «очищенні» державної служби від осіб, які асоціювалися із «узурпацією влади», підривом основ національної безпеки та оборони і порушеннями прав людини (див. пункт 72). За таких обставин застосування заходів, передбачених Законом «Про очищення влади», ймовірно було тісно пов`язано із соціальною та професійною стигматизацією, як стверджували заявники (див. пункт 200). Не стверджувалося, що на практиці Закон не мав такого ефекту (див. для порівняння згадане рішення у справі «Анчев проти Болгарії» (Anchev v.), пункт 106).

Суд дійшов висновку, що стаття 8 Конвенції є застосовною.

Положення Закону України «Про очищення влади» неодноразово були предметом розгляду Венеціанської комісії, яка у своїх висновках наголошувала на необхідності дотримання принципів верховенства права та законності, презумпції невинуватості, індивідуальної відповідальності, гарантування права на захист.

Зокрема у пункті 50 Остаточного висновку Європейської комісії «За демократію через право» (Венеціанська комісія) щодо Закону України «Про очищення влади» (Закону «Про люстрацію») від 19 червня 2015 року № 788/2014, частинами першою та другою статті 7 передбачено дискваліфікацію певних осіб на основі того, що вони обіймали посади під час президентства В. Януковича у 2010- 2014 роках або під час подій Майдану на рубежі 2013- 2014 років. Дискваліфікація, заснована виключно на посаді, яку обіймала особа, не суперечить міжнародним стандартам за умови, що йдеться про посади в установах, відповідальних за серйозні порушення прав людини і винних у серйозних випадках халатності.

В Остаточному висновку щодо Закону України «Про очищення влади» від 19-20 червня 2015 року Венеціанської комісії зазначено, що питання люстрації безпосередньо порушується в Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи 1096 (1996) про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем. Резолюція наголошує, що люстраційні заходи «можуть бути сумісними з демократичною державою, заснованою на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв» (пункт 12). Цими критеріями є: провина, саме особиста, а не колективна, яка повинна бути доведена в кожному окремому випадку; повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості та право на судовий перегляд ухваленого рішення; різні функції та цілі люстрації, а саме захист новоствореної демократії, і кримінальне право, тобто покарання осіб, які вважаються винними, повинні дотримуватися; також люстрація повинна мати жорсткі обмеження у часі, як у період її застосування, так і в період, впродовж якого здійснюється перевірка. Більш детально критерії роз`яснені у доповіді, що додається до резолюції 1096 (1996), яка містить Керівні принципи щодо відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, що базується на принципі верховенстві права (далі - Керівні принципи 1996 року). Ці Керівні принципи були прийняті для формування політики, спрямованої на ліквідацію спадщини комуністичного періоду, який закінчився в 1991 році. Ці основоположні принципи можна застосовувати mutatis mutandis до спадщини режиму В. Януковича (Остаточний висновок Венеціанської комісії додається).

Однак врахуванню підлягає те, що у Проміжному висновку щодо Закону України «Про очищення влади» від 12- 13 грудня 2014 року Венеціанська комісія вказала, що Керівні принципи передбачають, що люстрація «може бути використана тільки для усунення або суттєвого зменшення загрози, яку становить суб`єкт люстрації, створенню життєздатної вільної демократії шляхом використання суб`єктом службового становища з метою порушення прав людини або блокування процесу демократизації» (пункт 29 Проміжного висновку, який додається).

У пункті 65 остаточного висновку Венеціанська комісія вказала, що оскільки «метою люстрації є не покарання людей, які вважаються винними, … а захист нової демократії» (преамбула до Керівних принципів), зміни в особистій позиції є тим фактором, який слід ураховувати щодо всіх категорій осіб.

Крім того, Венеціанська комісія зауважила: «Відповідно до Керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це» (п. 62).

Аналогічний висновок Венеціанська комісія зробила і щодо люстрації в Албанії: «Особи, які наказували, вчиняли чи суттєво сприяли вчиненню серйозних порушень прав людини, можуть бути дискваліфіковані для зайняття певних посад; якщо організація вчиняла серйозні порушення прав людини, член, працівник чи агент вважатимуться такими, що брали участь у цих порушеннях, якщо вони були високопоставленими працівниками такої організації, крім випадків, коли вони покажуть, що не брали участі у плануванні, керівництві чи виконанні таких заходів, методів чи дій» (пп. «h» п. 20 розділу 3 Висновку Венеціанської комісії щодо Закону про чистоту високопосадовців державних органів та виборних осіб Албанії № 524/2009 від 13 жовтня 2009 року).

На необхідності доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія і у висновку від 14-15 грудня 2012 року №СЭЬ-АО (2012) 028 щодо «Закону про люстрацію» колишньої Югославської Республіки Македонія (п. 7), а також у Проміжному (п. 64, 82, 104) та Остаточному (п. 18) висновках №788/2014 щодо Закону України «Про очищення влади».

Зокрема, у Висновку Венеціанської комісії від 14-15 грудня 2012 року №694/2012 СDL-АD(2012)028 щодо Закону «Про визначення критерію для обмеження повноважень несення державної служби, доступу до документів та оприлюднення інформації про колабораціонізм із органами державної безпеки» (Закону «Про люстрацію») колишньої Югославської Республіки Македонія Венеціанська комісія констатувала: «...Мета люстрації перш за все полягає в захисті демократії від ремінісценцій тоталітаризму, другорядною метою люстрації, підпорядкованою реалізації першочергової мети, є індивідуальне покарання осіб, які співпрацювали з тоталітарним режимом...» (пункт 16 розділу А).

Крім того, в пунктах 12-14 Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи 1096 (1996) про заходи ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем також зазначено заходи люстрації «можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.

Асамблея вважає за необхідне забезпечити, щоб закони про люстрацію й подібні адміністративні заходи відповідали вимогам держави, заснованої на верховенстві права, і зосереджувалися на загрозах основоположним правам людини й процесу демократизації. Дивіться «Керівні вказівки щодо забезпечення відповідності законів про люстрацію й подібних адміністративних заходів вимогам держави, заснованої на верховенстві права» (п. 13).

Таким чином, у Резолюції 1096 Асамблея звертає увагу держав-членів на те, що «люстрація» застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади.

Думку щодо необхідності у кожному конкретному випадку вини особи також висловлено в Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи «Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем» Doc. 7568 від 3 червня 1996 року.

Так, у вказаній Рекомендації зазначено, що щоб бути сумісними з державою, заснованою на верховенстві права, закони про люстрацію повинні відповідати певним вимогам. Насамперед, увагу люстрації слід зосередити на загрозах основоположним правам людини і процесу демократизації. Помста не може бути метою таких законів; не повинно допускатися і політичне чи соціальне зловживання результатами процесу люстрації. Метою люстрації є не покарання людей, які вважаються винними, бо це завдання прокурорів, які застосовують кримінальне право, а захист нової демократії.

Серед зазначених в Рекомендації керівних вказівок щодо відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, що базується на принципі верховенства права, визначено наступне, що люстрація може використовуватися тільки для ліквідації або суттєвого зменшення загрози, яку суб`єкт люстрації становить для формування життєздатної і вільної демократичної держави, використовуючи своє особливе становище, порушуючи права людини або блокуючи процес демократизації (b).

Люстрація повинна обмежуватися посадами, щодо яких є всі підстави вважати, що суб`єкти, які їх обіймають, становитимуть значну небезпеку для прав людини і демократії, тобто призначуваними державними посадами, які передбачають значну відповідальність за формування або виконання державної політики та практику, пов`язану з внутрішньою безпекою, або призначуваними державними посадами, на яких можливе або здійснюється порушення прав людини, наприклад, посадами в правоохоронних органах, службі безпеки та розвідці, судовій системі та прокуратурі (d).

Люстрація «свідомих співробітників» допускається тільки щодо осіб, які насправді були зайняті в державних установах (наприклад, спецслужбах) при серйозних порушеннях прав людини, від яких фактично постраждали інші особи, і які знали або повинні були знати, що їх поведінка може завдати шкоду (k).

Крім того, відповідачем при прийнятті спірного наказу не враховані приписи Основного Закону нашої держави, де передбачено, що Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, як це зазначено у ст. 64 Конституції України.

Статтею 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до ст. 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності та захист від незаконного звільнення.

Стаття 8 Конституції України закріплює принцип верховенства права, як такий, що Конституція України має найвищу юридичну силу і закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Окрім того, положення ст. 58 Конституції України передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часу, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

В даному випадку, відповідач при звільненні ОСОБА_1 з органів прокуратури не врахував дані Конституційні положення та той факт, що на час набрання чинності вказаним Законом позивач працював на посаді начальника відділу захисту прав громадян та інтересів держави прокуратури Харківської області в екологічній сфері. Крім того, відповідачем не прийнято до уваги те, що за розподілом обов`язків у період з грудня 2013 року по лютий 2014 року, у той час коли відбувалися події на Майдані, за позивачем було закріплено керівництво відділами матеріально-технічного забезпечення та соціальних потреб, фінансування та бухгалтерського обліку.

Законом №1682-VII передбачено, що люстрація ґрунтується, зокрема, на принципах верховенства права та законності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності.

Проте, фактично, позивача звільнили з посади не за порушення тих чи інших вимог Закону, а за перебування у минулому на певній посаді, чим порушені конституційні приписи та гарантії, а також принципи проведення люстрації.

Також суд зазначає, що при прийнятті оскаржуваного наказу відповідачем допущено порушення вимог ст. 43 Конституції України.

Так, ст. 43 Конституції України встановлює, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Отже, з викладених норм Конституції України вбачається, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.

Разом з цим, відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» практика Європейського суду з прав людини є обов`язковою для застосування судами України як джерела права.

За приписами ст. 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, людина, її права і свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні правовідносини.

За правилами Загальної декларації з прав людини та ряду інших актів міжнародного права та з наявної сталої практики Європейського суду з прав людини та висновків Європейської комісії «За демократію через право» (Венеціанської комісії) вбачається наступне. А саме, у статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено, про неможливість піддавати особу безпідставному втручанню у його особисте і сімейне життя, заборону безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.

Статтею 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року встановлено, що кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень право і можливість: брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального й рівного виборчого права при таємному голосуванні та забезпечують свободу волевиявлення виборців; допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби. Це положення визначає, що всі держави-учасниці зазначеного Пакту незалежно від конституційної структури повинні запровадити таку систему доступу до державної служби, виборів та участі у веденні державних справ, яка ефективно гарантувала б дотримання цього положення.

У п. «а» ч. 1 статті 1 Конвенції про дискримінацію в галузі праці та занять від 25 червня 1958 року № 111 передбачено, що термін «дискримінація» охоплює будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять.

Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 (надалі - Конвенція), що була ратифікована Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997, та відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства, вказує в статті 6, що кожен, кого звинувачено у вчиненні правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених статтею 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (рішення ЄСПЛ у справі «Матиєк проти Польщі»).

У рішенні по справі «Турек (Turek) проти Словаччини» (люстрація) від 14 лютого 2006 року №57986/00 Суд постановив, що держава-сторона, яка вводить засоби люстрації - які, на думку Суду, можуть бути втручанням в право на повагу до приватного життя - має забезпечити, щоб особи, піддані такій процедурі, користувалися всіма конвенційними процесуальними гарантіями, що стосуються кожного провадження в зв`язку із застосуванням засобів люстрації.

Якщо держава вживає заходів морального очищення, вона повинна гарантувати, що особи, зачіпаються такими заходами, користуються всіма процесуальними гарантіями відповідно до Конвенції щодо будь-якого судового розгляду, що відноситься до застосування таких заходів (додатково див. п. 115 вказаного рішення).

Згідно зі статтею 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

За сталою практикою Європейського Суду, приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (див. п. 25 «C. проти Бельгії» від 07.08.1996 (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (див. п. 61 рішення Суду у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа №2346/02, ECHR 2002)). Поняття «приватне життя» не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. п. 29 рішення Суду у справі «Niemietz проти Німеччини» від 16.12.1992. Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (див. п. 47 рішення Суду у справі «Sidabras and Dћiautas проти Латвії» (справи №55480/00 та №59330/00, ECHR 2004) і п.п. 22-25 рішення Суду у справі «Bigaeva проти Греції» від 28.05.2009 справа 26713/05)). Крім того, було встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. п.п. 43-48 рішення Суду у справі «Ozpinar проти Туреччини» від 19.10.2010 (справа № 20999/04)). З рештою, у ст. 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (див. п. 35 рішення Суду у справі «Pfeifer проти Австрії» від 15.11.2007 (справа №12556/03) та п.п. 63 та 64 рішення Суду у справі «A. проти Норвегії» від 09.04.2009 (справа №28070/06), п. 165 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11)).

Держава-відповідач нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов`язків (див., наприклад, рішення у справі «Крастанов проти Болгарії» (Krastanov v. Bulgaria), заява № 50222/99, п. 53, від 30 вересня 2004 року). Проте держава також нестиме відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. рішення у справах «Молдован та інші проти Румунії (№2)» (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), заяви №№ 41138/98 і 64320/01, п. 94, ECHR 2005-VII (витяги), та «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року, п. 159, Series А №25). Для того, щоб встановити, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов`язків, Суду необхідно дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст поводження, про яке йдеться (див. стосовно статті 2 Конвенції рішення у справі «SAЉO GORGIEV проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (<…>), заява №49382/06, п. 48, ECHR 2012 (витяги)).

Словосполучення «відповідно до закону» вимагає, по-перше, аби оспорюваний захід мав юридичну основу у національному праві. По-друге, воно стосується якості закону, про який ідеться, і передбачає вимогу, що такий закон має бути доступний для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, і такий закон повинен відповідати принципу верховенства права (див. з-поміж інших джерел п. 55 рішення Суду у справі «Kopp проти Швейцарії» від 25.03.1998 (Reports of Judgment sand Decisions 1998-II)).

Зазначене словосполучення означає, зокрема, що норми національного права мають бути достатньо передбачуваними, аби вказати особам на обставини та умови, за яких органи влади мають право вдатися до заходів, які впливатимуть на конвенційні права цих осіб (див. п. 39 рішення Суду у справі «C.G. and Others проти Болгарії» від 24.04.2008 року (справа №1365/07)). Більше того, закон повинен надавати певний ступінь юридичного захисту від свавільного втручання з боку органів влади. Наявність спеціальних процесуальних гарантій є важливою у цьому контексті. Те, що вимагається через такі гарантії, буде залежати, принаймні до певної міри, від характеру та ступеня втручання, що розглядається (див. п. 46 рішення Суду у справі «P.G. and J.H. проти Сполученого Королівства» (справа №44787/98, ECHR 2001-IX)).

Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Italy) (№1) [ВП], №36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та п.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06), від 14 жовтня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011 року).

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява №10373/05, п. 73, від 15 вересня 2009 року). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelasv. Croatia), заява №38767/07, п. 74, від 18.10.2011 року). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява №36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII), а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashiv. Croatia), заява №32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgov. Croatia), заява №35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року, також Рішення у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, п.71).

Крім того, у рішенні ЄСПЛ від 17.10.2019 у справі «Полях та інші проти України», яке 24.02.2020 набуло статусу остаточного рішення, суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підставі Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів Президента Януковича, не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв`язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію.

Суд вказав, що заходи за Законом про люстрацію були ширшими, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу. Навпаки, така широка сфера діяльності призвела до звільнення заявників, хоча вони займали посади на державній службі задовго до того, як пан Янукович став Президентом і просто не зміг подати у відставку протягом року після його вступу на посаду.

Крім того, Суд зазначив, що Уряд України висунув різні аргументи на підтримку закону, такі як практика розміщення корумпованих чиновників на державній службі за пана Януковича, рішення Конституційного Суду 2010 року, яке збільшило його повноваження та передбачуване політично мотивоване переслідування протестуючих Євромайдану. Однак ці питання не мали жодної актуальності у рішенні про застосування Закону про люстрацію до заявників. Не було виявлено зв`язку між ними та тими негативними подіями.

Ключовим у позиції Суду у рішенні по справі «Полях та інші проти України» є § 156, де Суд зазначив, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них застосовано заходи відповідно до Закону України «Про очищення влади», не була класифікована як «кримінальна» в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував Президент Янукович.

Відтак, не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві і Суд у § 324 даного рішення визнав порушення ст. 8 Конвенції щодо всіх заявників.

Таким чином, Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закону України «Про очищення влади» до осіб, які в період з 25.02.2010 по 22.02.2014 перебували на окремих посадах державної служби без встановлення причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів Президента Януковича, суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв`язку відповідних осіб з такими подіями.

В контексті викладеного, необхідно зазначити, що на час звільнення позивача у відповідача були відсутні відомості та докази, які б відповідали вимогам ст. ст. 73-76 КАС України, та у встановленому порядку підтверджували факт того, що позивач, ОСОБА_1 , своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснював заходи (та/або сприяв їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, що, в свою чергу, свідчить про безпідставність застосування до нього процедур, передбачених Законом України «Про очищення влади», а відповідно й про неправомірність прийняття оскаржуваного наказу.

При цьому, на час початку роботи позивача на вищевказаних посадах не існувало Законів, які б визначали правопорушенням зайняття цих посад, а відтак та в силу положень ст. 58 Конституції України позивач не можу бути притягнутий до відповідальності лише в силу одного факту зайняття посад, що не визнавалося правопорушенням на час їх зайняття.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 КАС України, суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Разом з цим, п. 4 ч. 2 ст. 245 КАС України встановлено, що у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про зобов`язання відповідача вчинити певні дії.

Враховуючи вищевикладене суд зазначає, що з метою забезпечення ефективного та належного захисту прав позивача, необхідно зобов`язати відповідача поновити ОСОБА_1 , на роботі в органах прокуратури та на посаді начальника відділу роботи з кадрами прокуратури Харківської області та сплатити середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу.

Відповідно до ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про визнання протиправним та скасування індивідуального акту чи окремих його положень, визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними.

Згідно з п. 19 ч. 1 ст. 4 КАС України індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

Щодо позовної вимоги про стягнення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, то суд також вважає її такою що підлягає задоволенню, оскільки, згідно з частиною 2 статті 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Стосовно позовної вимоги про зобов`язання прокуратури Харківської області проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади», суд зазначив наступне.

Як вказано вище, частиною третьою статті 1 Закону №1682 встановлено, що протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 3 цього Закону.

Відповідно до абзаців першого та другого частини першої статті 7 Закону №1682, відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.

Положення про Реєстр, порядок його формування та ведення затверджуються Міністерством юстиції України.

Згідно з частиною третьою статті 7 Закону №1682, Міністерство юстиції України не пізніше ніж на третій день після отримання відомостей, які підлягають внесенню до Реєстру, забезпечує їх оприлюднення на своєму офіційному веб-сайті та вносить їх до Реєстру. Відкритими для безоплатного цілодобового доступу є такі відомості про особу, щодо якої застосовано положення цього Закону: 1) прізвище, ім`я, по батькові; 2) місце роботи, посада на час застосування положення цього Закону; 3) відомості про стан проходження перевірки особою, а також інформація про надходження висновків про результати перевірки, які свідчать про наявність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 цього Закону; 4) час, протягом якого на особу поширюється заборона, передбачена частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону.

Зазначені відомості не належать до конфіденційної інформації про особу та не можуть бути обмежені в доступі.

Підпунктом 2 пункту 2 «Прикінцевих та перехідних положень» Закону №1682 встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 1 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб, інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», у порядку та строки, визначені цим Законом.

«Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (надалі - Положення про Реєстр) було затверджено наказом Міністерства юстиції України від 16.10.2014 №1704/5.

Пунктом 2 розділу ІІ Положення про Реєстр встановлено, що підставою для внесення Реєстратором (яким є працівник відповідного самостійного структурного підрозділу Міністерства юстиції України та уповноважений працівник головного територіального управління юстиції Міністерства юстиції в Автономній Республіці Крим, в області, в містах Києві та Севастополі) відомостей про особу є, зокрема, надходження до Реєстратора від керівника органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена у частині третій статті 1 Закону України «Про очищення влади», відомостей про звільнення особи з посади у зв`язку із застосуванням такої заборони.

При цьому, згідно з пунктом 5 розділу ІІ Положення про Реєстр, підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є надходження до Реєстратора: обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України «Про очищення влади», від органу, який проводив перевірку; відповідного судового рішення, яке набрало законної сили; відповідних документів про смерть особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру; інші випадки, визначені законом.

Виходячи з цього, підставою для вилучення з Реєстру відповідної інформації в даному випадку є не факт інформування про відкликання прокуратурою Харківської обалсті певних відомостей (що не передбачено ані нормами Закону №1682, ані Положенням про Реєстр), а факт надходження до Реєстратора судового рішення, яким було визнано незаконним звільнення ОСОБА_1 та застосування до нього заборони.

За таких обставин, на думку суду, порушені права позивача мають бути поновлені також шляхом зобов`язання прокуратури Харківської області надіслати судове рішення до Міністерства юстиції України.

Отже, враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 371 Кодексу адміністративного судочинства України, негайно виконуються рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Крім того, пунктом 2 частини 1 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено негайне виконання рішення суду щодо присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.

Таким чином, суд вважає за необхідне звернути до негайного виконання дане рішення суду в частині поновлення на посаді ОСОБА_1 та виплати позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням всіх надбавок та підвищення заробітної плати у межах суми за один місяць.

Відповідно Постанови Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року №392 "Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів" установлено з 22 травня 2020 року до 31 липня 2020 року на всій території України карантин.

Суд зазначає, що відповідно ч. 3 Розділу VI Прикінцевих положень КАС України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 47, 79, 80, 114, 122, 162, 163, 164, 165, 169, 177, 193, 261, 295, 304, 309, 329, 338, 342, 363 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, подання доказів, витребування доказів, забезпечення доказів, а також строки звернення до адміністративного суду, подання відзиву та відповіді на відзив, заперечення, пояснень третьої особи щодо позову або відзиву, залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви, пред`явлення зустрічного позову, розгляду адміністративної справи, апеляційного оскарження, розгляду апеляційної скарги, касаційного оскарження, розгляду касаційної скарги, подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами продовжуються на строк дії такого карантину. Строк, який встановлює суд у своєму рішенні, не може бути меншим, ніж строк дії карантину, пов`язаного із запобіганням поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19).

Керуючись ст.ст. 263, 255, 295, 297, ч. 3 Розділу VI Прикінцевих положень Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Прокуратури Харківської області (вул. Б. Хмельницького, буд. 4, м. Харків, 61050, ЄДРПОУ 02910108) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати наказ прокурора Харківської області №2218 к від 23.10.2014 про звільнення ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) із займаної посади та з органів прокуратури Харківської області на підставі п. 7-2 ст. 36 КЗпП України та п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади».

Поновити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) в органах прокуратури Харківської області та на посаді начальника відділу роботи з кадрами прокуратури Харківської області.

Зобов`язати прокуратуру Харківської області відшкодувати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з урахуванням всіх надбавок та підвищення заробітної плати на протязі усього періоду вимушеного прогулу.

Зобов`язати прокуратуру Харківської області (ЄДРПОУ 02910108) протягом трьох робочих днів з дня набрання судовим рішенням законної сили надіслати це рішення до Міністерства юстиції України (ЄДРПОУ 00015622) для вилучення з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», відомостей про застосування до ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України від 16.09.2014 № 1682-VII «Про очищення влади».

Звернути до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) в органах прокуратури Харківської області та на посаді начальника відділу роботи з кадрами прокуратури Харківської області.

Звернути до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з прокуратури Харківської області (ЄДРПОУ 02910108) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням всіх надбавок та підвищення заробітної плати на протязі усього періоду вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.

Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, з урахуванням приписів п. 3 Прикінцевих положень КАС України.

Рішення може бути оскаржено до Другого апеляційного адміністративного суду із врахуванням приписів Закону України №540-IX від 30 березня 2020 року "Про внесення змін до деяких законодавчих актів, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-2019)".

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя М.М.Панов