Рішення № 90081947, 18.06.2020, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18.06.2020Справа № 910/11048/18

Господарський суд міста Києва у складі судді Щербакова С.О., за участю секретаря судового засідання Філон І.М. та помічника судді Усамової А.Р., розглянувши матеріали господарської справи

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Приватофис"

до 1) Національного банку України

2) Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк"

про визнання недійсним договору

Представники:

від позивача: не з`явився;

від відповідача-1: Ходюк О.Я.;

від відповідача-2: Ананійчук О.А.;

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Приватофис" (далі-позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Національного банку України (далі-відповідач 1) та Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (далі-відповідач 2) про визнання недійсним іпотечного договору № 25 від 20.12.2011, укладеного між Національним банком України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Приватофис", посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Вербою В.М., зареєстрований в реєстрі за №2265.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що під час укладення спірного іпотечного договору, сторонами не було дотримано вимог ст. 18 Закону України "Про іпотеку" та не закріплено у договорі розмір основного зобов`язання. Крім того, позивач зазначає, що сторонами також в порушення вимог ч. 2 ст. 7 Закону України "Про іпотеку" не було визначено розмір вимог за кредитним договором № 19 у чітко встановленій сумі чи шляхом надання критеріїв, які дозволяють встановити розмір цієї вимоги на конкретний час протягом строку дії основного зобов`язання. Також, позивач зазначає, що в іпотечному договорі відсутній кадастровий номер земельної ділянки, на якій знаходиться об`єкт нерухомого майна,

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.08.2018 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи здійснюється в порядку загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 27.09.2018.

14.09.2018 через відділ автоматизованого документообігу суду від Національного банку України надійшло клопотання про розгляд справи у закритому судовому засіданні, в якому відповідач-1 зазначає, що Національний банк України на підтвердження своїх доводів викладених у відзиві на позовну заяву також посилається на постанову Правління Національного банку України № 92/БТ від 25.02.2009, проте вказана постанова містить у собі гриф - «Банківська таємниця», у зв`язку з чим відповідач-1 просить суд розгляд справи № 910/11042/18 проводити у закритому судовому засіданні.

Також, 14.09.2018 представник відповідача-1 подав відзив на позовну заяву, в якому відповідач-1 зазначає, що умовами договору іпотеки, зокрема пунктом 1 визначені істотні умови, які передбачені ст. 18 Закону України «Про іпотеку», а саме - розмір основного зобов`язання, порядок повернення (згідно графіку визначеному у додатку № 1 до кредитного договору), строк його виконання, а також наявне посилання на правочин (кредитний договір № 19 від 03.03.2009) у якому встановлене основне зобов`язання. Крім того, відповідач-1 зазначає, що позивачем не доведені підстави визначені ст.ст. 203, 215 ЦК України, за наявності яких закон пов`язує можливість визнання правочину недійсним.

26.09.2018 через відділ автоматизованого документообігу суду від Товариства з обмеженою відповідальністю "Приватофис" надійшла заява про зміну підстав позову, відповідно до якої позивач додатково зазначає, що укладення спірного іпотечного договору в забезпечення виконання кредитного договору та передача майна ТОВ "Приватофис" в іпотеку банку повинно було відбуватися за погодженням з учасниками/засновниками товариства, проте останні такої згоди не надавали, у зв`язку з чим просить суд прийняти до розгляду заяву про зміну підстав позову та здійснювати розгляд даної справи із урахуванням заяви про зміну підстав позову.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.09.2018 клопотання Національного банку України про розгляд справи у закритому судовому засіданні - задоволено. Розгляд справи № 910/11048/18 ухвалено здійснювати у закритому судовому засіданні.

У судовому засіданні 27.09.2018, розглянувши заявлене позивачем клопотання про залучення до участі у справі у якості третіх осіб, суд не вбачає підстав для залучення вказаних осіб до участі у розгляді даного спору, оскільки інтереси Науково-виробничого товариства з обмеженою відповідальністю "Океанмаш", компанії Веспаренто Лімітед, Товариства з обмеженою відповідальністю "Тайлон" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Люкс-Офіс" представлені у даному спорі позивачем, у зв`язку з чим суд відмовив у задоволенні заявленого у позовній заяві клопотання про залучення третіх осіб.

Крім того, суд відклав розгляд заяви про зміну підстав позову на наступне засідання.

У судовому засіданні 27.09.2018 оголошено перерву до 18.10.2018.

27.09.2018 через відділ автоматизованого документообігу суду відповідач-1 подав клопотання про розгляд справи у закритому судовому засіданні (фактично клопотання про долучення документів до матеріалів справи), відповідно до якого долучає до матеріалів справи копію кредитного договору №19 від 03.03.2009 з усіма додатковими угодами до нього.

02.10.2018 через відділ автоматизованого документообігу суду від Національного банку України надійшло клопотання про розгляд справи у закритому судовому засіданні, в якому відповідач-1 зазначає, що Національний банк України на підтвердження своїх доводів викладених у відзиві на позовну заяву також посилається на постанову Правління Національного банку України № 92/БТ від 25.02.2009, проте вказана постанова містить у собі гриф - «Банківська таємниця», у зв`язку з чим відповідач-1 просить суд розгляд справи № 910/11048/18 проводити у закритому судовому засіданні.

12.10.2018 через відділ автоматизованого документообігу суду представник відповідача-2 подав заяву про залишення позовної заяви без розгляду та повернення її позивачу, обгрунтовану тим, що дії позивача щодо звернення до суду з вимогами про недійсність іпотечного договору свідчать про подання Товариством з обмеженою відповідальністю "Приватофис" завідомо безпідставного позову та, відповідно, є зловживанням позивачем своїми процесуальними правами та відповідно до ч. 3 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України є підставою для залишення позову без розгляду.

Також, 12.10.2018 представник відповідача-2 подав відзив на позовну заяву, в якому зазначає, що іпотечний договір містить посилання на правочин, в якому встановлено основне зобов`язання, що є достатньою умовою, додержання якої свідчить про відповідність такого правочину приписам законодавства.

18.10.2018 через відділ автоматизованого документообігу суду представник позивача подав клопотання про витребування доказів, в якому просить суд поновити строк на подання даного клопотання та витребувати у Національного банку України оригінал або належним чином засвідчену копію кредитного договору від 03.03.2009 № 19, укладеного між Національним банком України та Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» з усіма додатками, змінами, доповненнями, додатковими угодами до нього.

У судовому засіданні 18.10.2018, розглянувши заяву позивача про зміну підстав позову, оскільки суд не перейшов до розгляду справи по суті, суд визнав подану заяву про зміну предмету позову такою, що відповідає вимогам ст. 46 ГПК України у зв`язку з чим прийняв її до розгляду.

Також, у судовому засіданні 18.10.2018 представник позивача не підтримав подане клопотання про витребування доказів, а також повідомив про відсутність позовних вимог до відповідача-2.

Крім того, представник відповідача-1 не підтримав подане клопотання від 02.10.2018 про розгляд справи у закритому судовому засіданні.

Представник відповідача-2 у судовому засіданні 18.10.2018 підтримав подану заяву про залишення позовної заяви без розгляду та повернення її позивачу.

Розглянувши подану відповідачем-2 заяву про залишення позовної заяви без розгляду та повернення її позивачу, суд зазначив, що Господарським процесуальним кодексом України визначений вичерпний перелік підстав для залишення позову без розгляду, при цьому ст. 226 Господарського процесуального кодексу України не містить такої підстави для залишення позову без розгляду, як зловживання процесуальними правами.

Крім того, суд вважає безпідставним посилання відповідача-2 на приписи ч. 3 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, оскільки в зазначеній статті йдеться про залишення без розгляду заяв, клопотаня, які подаються учасниками справи під час розгляду справи судом, а не про залишення без розгляду позовної заяви.

У судовому засіданні 18.10.2018 суд на місці ухвалив продовжити строк підготовчого провадження на 30 днів та оголосив перерву до 22.11.2018.

19.10.2018 через відділ автоматизованого документообігу суду представник позивача подав відповідь на відзив, в якій позивач зазначає, що сторонами при укладенні спірного іпотечного договору не визначені істотні умови договору, а також зазначає, що Національний банк України не мав права отримувати в забезпечення кредиту рефінансування саме нерухоме майно.

02.11.2018 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю "Тайлон" про вступ у справу в якості третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору до відповідача Національного банку України про визнання відсутнім у Національного банку України права вимагати повернення Товариством з обмеженою відповідальністю "Приватофис" усієї суми заборгованості за кредитним договором № 19 від 03.03.2009, укладеним між Національним банком України та Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк".

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.11.2018 відмовлено Товариству з обмеженою відповідальністю "Тайлон" у прийнятті позовної заяви про вступ у справу в якості третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору. Позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Тайлон" з додатками повернуто заявнику.

19.11.2018 через відділ автоматизованого документообігу Господарського суду міста Києва Товариство з обмеженою відповідальністю "Тайлон" подало апеляційну скаргу на ухвалу Господарського суду міста Києва від 07.11.2018 про повернення позовної заяви третьої особи з самостійними вимогами.

19.11.2018 через відділ автоматизованого документообігу суду від Товариства з обмеженою відповідальністю "Приватофис" надійшло клопотання про зупинення провадження у справі, в якому позивач просить суд зупинити провадження у даній справі до перегляду в апеляційному порядку ухвали Господарського суду міста Києва від 07.11.2018.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.11.2018 зупинено провадження у справі № 910/11048/17 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Приватофис" до 1) Національного банку України, 2) Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" про визнання недійсним договору до повернення матеріалів справи № 910/11048/17 до Господарського суду міста Києва. Матеріали справи № 910/11048/17 направлено до Північного апеляційного господарського суду.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 20.05.2019 повернуто апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Тайлон" на ухвалу Господарського суду міста Києва від 07.11.2018 у справі № 910/11048/18 заявнику з додатками.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.07.2019 відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі № 910/11048/18 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Тайлон" на ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 20.05.2019.

17.07.2019 матеріли справи № 910/11048/18 надійшли до Господарського суду міста Києва.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.07.2019 поновлено провадження у справі № 910/11048/18. Підготовче засідання у справі № 910/11048/18 призначено на 08.08.2019.

29.07.2019 через відділ автоматизованого документообігу Господарського суду міста Києва Товариство з обмеженою відповідальністю "Тайлон" подало апеляційну скаргу на ухвалу Господарського суду міста Києва від 07.11.2018 про повернення позовної заяви третьої особи з самостійними вимогами.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.08.2019 зупинено провадження у справі № 910/11048/17 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Приватофис" до 1) Національного банку України, 2) Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" про визнання недійсним договору до повернення матеріалів справи № 910/11048/17 до Господарського суду міста Києва. Матеріали справи № 910/11048/17 направлено до Північного апеляційного господарського суду.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 11.11.2019 повернуто апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Тайлон" на ухвалу Господарського суду міста Києва від 07.11.2018 у справі № 910/11048/18 заявнику.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.12.2019 відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі № 910/11048/18 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Тайлон".

09.01.2020 матеріли справи № 910/11048/18 надійшли до Господарського суду міста Києва.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.01.2020 поновлено провадження у справі № 910/11048/18. Підготовче засідання у справі № 910/11048/18 призначено на 06.02.2020.

20.01.2020 до Господарського суду міста Києва надійшла заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Зернопостака-М» про вступ у справу в якості третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору до Національного банку України про визнання відсутнім у Національного банку України права вимагати повернення Товариством з обмеженою відповідальністю "Приватофис" усієї суми заборгованості за кредитним договором № 19 від 03.03.2009, укладеним між Національним банком України та Публічним акціонерним товариством Комерційним банком "Приватбанк".

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.01.2020 відмовлено Товариству з обмеженою відповідальністю «Зернопостака-М» у прийнятті позовної заяви про вступ у справу в якості третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору. Позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Зернопостака-М» з додатками повернуто заявнику.

04.02.2020 через відділ автоматизованого документообігу Господарського суду міста Києва Товариство з обмеженою відповідальністю «Зернопостака-М» подало апеляційну скаргу на ухвалу Господарського суду міста Києва від 27.01.2020 про повернення позовної заяви третьої особи з самостійними вимогами.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.02.2020 зупинено провадження у справі № 910/11048/17 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Приватофис" до 1) Національного банку України, 2) Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" про визнання недійсним договору до повернення матеріалів справи № 910/11048/17 до Господарського суду міста Києва. Матеріали справи № 910/11048/17 направлено до Північного апеляційного господарського суду.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 17.03.2020 повернуто без розгляду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Зернопостака-М» на ухвалу Господарського суду міста Києва від 27.01.2020 у справі № 910/11048/18.

25.03.2020 матеріли справи № 910/11048/18 надійшли до Господарського суду міста Києва.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.04.2020 поновлено провадження у справі № 910/11048/18. Підготовче засідання у справі № 910/11048/18 призначено на 14.05.2020.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.05.2020 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті. Судове засідання у справі № 910/11048/18 призначено на 18.06.2020.

У цьому судовому засіданні представники відповідача-1 та відповідача-2 заперечили проти задоволення позовних вимог.

Представник позивача у судове засідання не з`явився, причин неявки суду не повідомив, однак був повідомлений про дату, час та місце проведення судового засідання належним чином, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення.

Приймаючи до уваги, що представник позивача був належним чином повідомлений про дату та час судового засідання, враховуючи, що матеріали справи містять достатньо документів для розгляду справи по суті, суд вважає, що неявка у судове засідання представників позивача не є перешкодою для прийняття рішення у даній справі.

Відповідно до ст. 233 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами та витребуваних судом.

У судовому засіданні 18.06.2020 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників відповідача-1 та відповідача-2, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

03.03.2009 між Національним банком України (далі - кредитор) та Закритим акціонерним товариством «ПриватБанк» (правонаступником якого є - Акціонерне товариство "Комерційний банк "ПриватБанк") укладено кредитний договір №19 (далі - кредитний договір).

Відповідно до пункту 1.1. кредитного договору (далі - в редакції додаткового договору №42 від 26.01.2010) кредитор зобов`язується надавати Позичальнику грошові кошти у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, надалі за текстом - «Кредит», на умовах визначених цим договором до нього.

Згідно з пунктом 1.2. кредитного договору, у рахунок відкритої кредитної лінії кредитор надає позичальнику кредит на суму 5 000 000 000, 00 (п`ять мільярдів гривень 00 копійок) строком з 03.03.2009 року по 23.10.2015 роком зі сплатою 17,3% (сімнадцять цілих три десятих) процентів річних.

Пунктом 1.4. кредитного договору передбачено, що в якості забезпечення позичальником виконання своїх зобов`язань, щодо повернення кредиту, сплати нарахованих процентів, штрафних санкцій, а також інших витрат на здійснення забезпечення заставою вимоги кредитор укладає з позичальником та/або майновими поручителями іпотечні договори, предметом іпотеки за якими є об`єкти нерухомого майна, що належить на праві власності Позичальнику (і/або майновим поручителям), договори застави (іпотеки), предметом застави (іпотеки) за якими є інше ніж нерухомість високоліквідне забезпечення, а також договори застави майнових прав, предметом застави за якими є майнові права за наданими Позичальником кредитами, у тому числі такі, що забезпечені нерухомістю і земельними ділянками.

На виконання пункту 1.4. кредитного договору, 20.12.2011 між Національним банком України (далі - іпотекодержатель) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Приватофис" (далі - іпотекодавець) укладено іпотечний договір № 25, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського нотаріального округу Вербою В.М., зареєстрований в реєстрі за № 2265.

Відповідно до пункту 1 іпотечного договору, цей договір забезпечує вимоги іпотекодержателя, що випливають з кредитного договору №19 від 03.03.2009 року, із майбутніми змінами та доповненнями, або новаціями, в тому числі, які збільшують розмір основного зобов`язання за ним, укладеного між іпотекодержателем та Публічним акціонерним товариством комерційний банк "ПриватБанк" з:

- повернення кредиту, наданого у сумі 5 000 000 000,00 грн. строком повернення відповідно до графіка погашення кредиту (додаток №1 до кредитного договору №19 від 03.03.2009 ) але/та не пізніше 23 грудня 2016 року (з урахуванням додаткового договору №1 від 16.12.2014 року), а також дострокового погашення у випадках, передбачених кредитним договором;

- сплати процентів за користування кредитом в строки та у розмірі, що визначаються кредитним договором, а також додатковими договорами про внесення змін (доповнень) до кредитного договору, згідно з якими буде змінюватися розмір та/або строки сплати процентів, та/або розрахованих без внесення змін (доповнень) до кредитного договору, на підставі нормативно-правових актів Національного банку України з питань рефінансування банків України;

- сплати штрафних санкцій у розмірі передбаченому кредитним договором.

Згідно пункту 2 іпотечного договору, Акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк" виконує зобов`язання за кредитним договором в порядку, передбаченому кредитним договором.

Пунктом 3 іпотечного договору визначено, що іпотекою за цим договором також забезпечується вимоги іпотекодержателя щодо відшкодування:

- витрат, пов`язаних з пред`явленням вимоги за кредитним договором і зверненням стягнення на предмет іпотеки;

- витрат на утримання і збереження предмета іпотеки;

- витрат на страхування предмета іпотеки, якщо витрати на страхування предмету іпотеки зроблені іпотекодержателем;

- збитків, завданих порушенням умов цього договору та Кредитного договору.

За умовами п. 5 іпотечного договору, в забезпечення виконання Акціонерним товариством комерціний банк "Приватбанк" зобов`язань за кредитним договором іпотекодавець надав в іпотеку належне йому на праві власності, нерухоме майно (далі - предмет іпотеки), згідно з опису, що міститься в додатку №1 який є невід`ємною частиною цього договору.

Відповідно до пункту 25 іпотечного договору, термін дії договору - до повного виконання Акціонерним товариством комерційний банк "Приватбанк" зобов`язань за кредитним договором, зазначеним в пункті 1 цього договору та усіма додатковими договорами до нього.

Згідно додатку № 1 до іпотечного договору № 25 від 20.12.2011, в іпотеку передано нежитлові приміщення 1-го поверху № 1-7 в літ. «А-7», загальною площею 158,5 кв.м., що розташовані за адресою: м. Харків, вул. Маркса Карла, буд. 38-Д.

Отже, обгрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначає, що іпотечний договір не містить усіх істотних умов, передбачених ст. 18 Закону України "Про іпотеку" (у тому числі, відсутній зміст та розмір основного зобов`язання, строк і порядок його виконання та/або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов`язання). Крім того, позивач зазначає, що укладення спірного іпотечного договору в забезпечення виконання кредитного договору та передача майна ТОВ "Приватофис" в іпотеку банку повинно було відбуватися за погодженням з учасниками/засновниками товариства, проте останні такої згоди не надавали, у зв`язку з чим просить суд визнати недійсним іпотечний договір № 25 від 20.12.2011, укладений між Національним банком України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Приватофис".

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно ч. 1 та ч. 4 ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України).

В силу положень ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Приписами ст. 629 Цивільного кодексу України визначено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема:

- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

- правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За приписом статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За змістом п.2.9 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Одночасно, за змістом п.2.5.2 вказаної Постанови Пленуму Вищого господарського суду України необхідно з урахуванням приписів ст.215 Цивільного кодексу України та ст.207 Господарського кодексу України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, ч.1 ст.220, ч.2 ст.228 Цивільного кодексу України, ч.2 ст.207 Господарського кодексу України), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора.

Такої саме позиції дотримується Вищий господарський суд України і у п.18 Інформаційного листа №01-8/211 від 07.04.2008р. "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України", за змістом якого вимога про визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Цивільний кодекс України не дає визначення поняття "заінтересована особа". Тому коло заінтересованих осіб має з`ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними.

Крім того, виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України).

Аналогічні положення містяться і в статті 180 Господарського кодексу України.

Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, які погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства.

Отже, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 181 Господарського кодексу України, господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками.

Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.

У відповідності до положень ст.ст. 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Судом встановлено, що в забезпечення виконання Публічним акціонерним товариством комерційний банк "ПриватБанк" своїх зобов`язань за кредитним договором №19 від 03.03.2009 року, між Національним банком України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Приватофис" укладено іпотечний договір № 25 від 20.12.2011, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського нотаріального округу Вербою В.М., зареєстрований в реєстрі за № 2265, відповідно до якого банку передано в іпотеку наступне майно: нежитлові приміщення 1-го поверху № 1-7 в літ. «А-7», загальною площею 158,5 кв.м., що розташовані за адресою: м. Харків, вул. Маркса Карла, буд. 38-Д.

Згідно частини 1 статті 546 Цивільного кодексу України, виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

В силу застави, кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (ст. 572 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 589 Цивільного кодексу України, у разі невиконання зобов`язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (ч. 1 ст. 575 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про іпотеку», іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека, відповідно до ст. 3 Закону України «Про іпотеку», виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору

Позивач, як на одну з підстав для визнання недійсним іпотечного договору посилається на те, що спірний договір не містить усіх істотних умов, передбачених ст. 18 Закону України "Про іпотеку".

Відповідно до положень ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Договором є погоджена дія двох або більше сторін спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частини 1, 2, 4 статті 202 Цивільного кодексу України).

Водночас, згідно з ч. 3 ст. 213 Цивільного кодексу України, при тлумаченні змісту правочину береться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з`ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

За приписами статті 18 Закону України "Про іпотеку", одними з істотних умов, які має містити іпотечний договір, є зміст та розмір основного зобов`язання, строк і порядок його виконання та/або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов`язання, а також опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, та/або його реєстраційні дані, у тому числі кадастровий номер.

Статтею 7 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що якщо вимога за основним зобов`язанням підлягає виконанню у грошовій формі, розмір цієї вимоги визначається на підставі іпотечного договору або договору, що обумовлює основне зобов`язання, у чітко встановленій сумі чи шляхом надання критеріїв, які дозволяють встановити розмір цієї вимоги на конкретний час протягом строку дії основного зобов`язання.

Так, відповідно до пункту 1 іпотечного договору, цей договір забезпечує вимоги іпотекодержателя, що випливають з кредитного договору №19 від 03.03.2009 року, із майбутніми змінами та доповненнями, або новаціями, в тому числі, які збільшують розмір основного зобов`язання за ним, укладеного між іпотекодержателем та Публічним акціонерним товариством комерційним банком "ПриватБанк" з:

- повернення кредиту, наданого у сумі 5 000 000 000,00 грн. строком повернення відповідно до графіка погашення кредиту (додаток №1 до кредитного договору №19 від 03.03.2009 ) але/та не пізніше 23 грудня 2016 року (з урахуванням додаткового договору №1 від 16.12.2014 року), а також дострокового погашення у випадках, передбачених кредитним договором;

- сплати процентів за користування кредитом в строки та у розмірі, що визначаються кредитним договором, а також додатковими договорами про внесення змін (доповнень) до кредитного договору, згідно з якими буде змінюватися розмір та/або строки сплати процентів, та/або розрахованих без внесення змін (доповнень) до кредитного договору, на підставі нормативно-правових актів Національного банку України з питань рефінансування банків України;

- сплати штрафних санкцій у розмірі передбаченому кредитним договором.

Суд зазначає, що умовами іпотечного договору, зокрема пунктом 1 визначені істотні умови, які передбачені статтею 18 Закону України "Про іпотеку", а саме: розмір основного зобов`язання, порядок повернення (згідно до графіку визначеному у додатку № 1 до кредитного договору), строк його виконання, а також наявне посилання на правочин (кредитний договір №19 від 03.03.2009), у якому встановлене основне зобов`язання.

Таким чином, зважаючи на те, що Законом України "Про іпотеку" передбачено альтернативу зазначення розміру, строку і порядку виконання основного зобов`язання з посиланням на правочин у якому вказується основне зобов`язання, іпотечний договір містить всі істоті умови, необхідні для його дійсності та правомірності.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 07.03.2018 у справі № 910/24073/16.

Отже, посилання позивача на недотримання вимог статті 18 Закону України "Про іпотеку" при укладенні іпотечного договору є безпідставними та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи.

Щодо твердення позивача стосовного того, що укладення спірного іпотечного договору в забезпечення виконання кредитного договору та передача майна ТОВ "Приватофис" в іпотеку банку повинно було відбуватися за погодженням з учасниками/засновниками товариства, проте останні такої згоди не надавали, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Тож, відповідно до положень чинного законодавства України, визнання правочину недійсним ставиться в залежність від його відповідності вимогам чинного законодавства та актам органів державної влади.

Так, відповідно до ст. 92 Цивільного кодексу України, юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов`язків і здійснювати їх через своїх учасників.

Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Частиною 2 ст. 207 Цивільного кодексу України визначено, що правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи ст. 237 Цивільного кодексу України утворює правовідношення представництва, в якому, орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи у правовідносини з третіми особами.

Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє (ч. 1 ст. 239 Цивільного кодексу України).

Так, в забезпечення виконання Публічним акціонерним товариством комерційний банк "ПриватБанк" своїх зобов`язань за кредитним договором №19 від 03.03.2009 року, Товариство з обмеженою відповідальністю "Приватофис" надало в іпотеку належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме: нежитлові приміщення 1-го поверху № 1-7 в літ. «А-7», загальною площею 158,5 кв.м., що розташовані за адресою: м. Харків, вул. Маркса Карла, буд. 38-Д.

Разом з тим, згідно протоколу загальних зборів засновників Товариства з обмеженою відповідальністю "Приватофис" від 01.09.2011 року за участю присутніх засновників (учасників): Товариство з обмеженою відповідальністю «Спектру-Енерго»; Наукове-виробниче товариство з обмеженою відповідальністю «Океанмаш»; Товариство з обмеженою відповідальністю «Центральна процесингова компанія»; Товариство з обмеженою відповідальністю «Тайлон»; Товариство з обмеженою відповідальністю «Ел Ті Груп»; Товариство з обмеженою відповідальністю «Приват Сервіс», які у сукупності володіють 100 % голосів, запрошені: Товариство з обмеженою відповідальністю "Приватофис" прийнято рішення:

- надати в іпотеку Національному банку України належне Товариству на праві власності все нерухоме майно;

- уповноважити директора Товариства, що буде повноважний на дату підписання, особисто або шляхом видачі довіреності третій особі укладати (підписувати) з Національним банком України іпотечні договори та додаткові угоди до них, згідно яких передавати в іпотеку належне Товариству на праві власності нерухоме майно в забезпечення зобов`язань ПАТ КБ «ПриватБанк» перед Національним банком України за кредитним договором № 19 від 03.03.2009 та кредитним договором № 19 від 24.10.2008 року.

В абзаці 4 п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» зазначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Таким чином, суд зазначає, що позивачем не доведено суду належними засобами доказування, що оспорюваний ним іпотечний договір № 25 від 20.12.2011 укладений без надання згоди засновників товариства.

Щодо посилань позивача на порушення пункту 3.4. Постанови Правління Національного банку України "Про затвердження Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України" від 30.04.2009 №259 (далі-Положення №259), суд зазначає наступне.

Відповідно до пункту 3.4. Положення 259, Національний банк здійснює рефінансування банків шляхом проведення тендерів лише під відповідне забезпечення. Національний банк у повідомленні про проведення тендера, виходячи із ситуації на грошово-кредитному ринку, визначає перелік видів забезпечення.

У забезпечення кредитів рефінансування можуть прийматися: державні облігації України (облігації внутрішньої державної позики України, облігації зовнішньої державної позики України, цільові облігації внутрішньої державної позики України); державні облігації України, які перебувають у довірчій власності банку; депозитні сертифікати; цінні папери Державної іпотечної установи, у тому числі розміщення яких здійснено під гарантію Кабінету Міністрів України та підтверджено коштами в Державному бюджеті України (далі - цінні папери ДІУ); іноземна валюта (долари США, євро, англійські фунти стерлінгів, швейцарські франки, японські єни); іпотечні облігації (лише звичайні); облігації місцевих позик; облігації підприємств (крім цільових), у тому числі ті, розміщення яких здійснено під гарантію Кабінету Міністрів України; векселі суб`єктів господарювання - резидентів України. Національний банк в окремих випадках може здійснювати рефінансування банків під забезпечення векселями нерезидентів; векселі банків, авальовані іншим банком; гарантії іншого банку-резидента (абзац 2 п. 3.4. Положення 259).

При цьому, суд зазначає, що пункт 3.4. не містить у собі посилання на те, що зазначений перелік є вичерпним.

Відповідно до пункту 3 статті 7 Закону України "Про Національний банк України", Національний банк України виступає кредитором останньої інстанції для банків і організовує систему рефінансування.

Згідно зі статтею 14 Закону України "Про Національний банк України", Правління Національного банку згідно з Основними засадами грошово-кредитної політики через відповідні монетарні інструменти та інші засоби банківського регулювання забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики, організує виконання інших функцій відповідно до статей 6 і 7 цього Закону та здійснює управління діяльністю Національного банку.

Статтею 42 Закону України "Про Національний банк України" передбачено, що Національний банк для забезпечення виконання покладених на нього функцій здійснює такі операції, зокрема, надає кредити комерційним банкам для підтримки ліквідності за ставкою не нижче ставки рефінансування Національного банку та в порядку, визначеному Національним банком.

Національний банк має право здійснювати й інші операції, необхідні для забезпечення виконання своїх функцій (абзац 2 п. 15 ст. 42 ЗУ "Про Національний банк України").

Пунктом 3.5. Положення 259 визначено, що Національний банк залежно від ситуації на грошово-кредитному ринку розпорядчими документами може приймати рішення щодо взяття під забезпечення кредиту рефінансування однорідної або змішаної застави.

У відповідності до положень пункту 3 ст. 7 та пункту 1 частини 1 статті 42 Закону України "Про Національний банк України", статті 67 Закону України "Про банки і банківську діяльність", вимог Тимчасового положення про надання Національним банком України кредитів для підтримки ліквідності банків у разі реальної загрози стабільності банківської системи, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 25.12.2008 №459, Правлінням Національного банку України прийнято Постанову №92/БТ від 25.02.2009 (надалі за текстом - "Постанова №92/БТ").

Пунктом 2 Постанови №92/БТ передбачено, що як забезпечення наданого кредиту взяти в заставу нерухомість (із застосування коригуючого коефіцієнта 0,8) Банку та майнових поручителів, майнові права за наданими Банком кредитами (із застосуванням коригуючого коефіцієнта 0,8), у тому числі такі, забезпеченням за якими є майнові права на грошові депозити і такі, що забезпечені нерухомістю і земельними ділянками. Оформлення видачі кредиту здійснювати за окремими договорами після надання Банком відповідної застави.

З огляду на вищезазначені положення чинного законодавства, Правлінням Національного банку України прийнято Постанову №92/БТ, яка є актом індивідуальної дії та спрямована на надання АТ "КБ «Приватбанк" кредиту для підтримки ліквідності з отриманням в заставу/іпотеку відповідного забезпечення, зокрема, нерухомого майна.

В свою чергу, суд зазначає, що відповідно до п. 2.1 Положення № 459, банки під забезпечення кредитів Національного банку для підтримки ліквідності можуть надавати нерухоме майно (будівлі і споруди), яке може бути предметом застави, за умови, що на час укладення договору застави немає жодних обтяжень щодо цього майна.

При цьому, Тимчасовим положенням НБУ №459 встановлено, що зазначений перелік не є вичерпний і банки мали право пропонувати НБУ інше високоліквідне забезпечення.

Таким чином, Національним банком України при укладенні спірного іпотечного договору дотримано положення чинного законодавства, відтак посилання позивача на порушення відповідачем-1 пункту 3.4. Постанови Правління Національного банку України "Про затвердження Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України" від 30.04.2009 №259 є безпідставним.

Щодо посилання позивача на порушення пунктів 2, 3, Постанови Правління Національного банку України "Про механізм оперативного підтримання ліквідності банків" від 06.02.2014 №48 (далі - Постанова №48) під час укладання спірного іпотечного договору, суд відзначає наступне.

Відповідно до пп. 2 п. 3 Постанови Правління Національного банку України 06.02.2014 № 48 "Про механізм оперативного підтримання ліквідності банків", забезпеченням кредиту, рефінансування відповідно до механізму оперативного підтримання ліквідності банків можуть бути державні облігації України та/або іноземна валюта (долар США, євро, англійський фунт стерлінгів, японська єна, швейцарський франк).

Разом з тим, суд зазначає, що вказана Постанова Правління Національного банку України пийнята 06.02.2014, в той час як спірний іпотечний договір між позивачем та Національним банком України укладений 20.12.2011, тобто за три роки до прийняття зазначеної Постанови Правління Національного банку України.

Отже, норми Постанови № 48 набрали чинності після дати укладення спірного договору (20.12.2011), що виключає можливість їх застосування до спірних правовідносин.

Частиною 1 ст. 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність сторони.

У рішенні Конституційного Суду України від 09.02.1999 №1-рп/99 зазначено, що дію нормативно правового акту в часі треба розуміти так, що вона визначається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

При цьому, положення частини 1 ст. 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, стосуються фізичних осіб і не поширюються на юридичних осіб.

Таким чином, суд зазначає, що положення кредитного договору та актуальне на момент укладення спірного іпотечного договору законодавство передбачали можливість укладення іпотечного договору з метою забезпечення виконання третьою особою своїх зобов`язань щодо повернення кредиту.

З урахуванням викладеного, доводи позивача про недотримання Національним банком України при укладанні спірного договору положень чинного законодавства є необґрунтованими.

Отже, приймаючи до уваги положення ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним не доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними.

Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Приватофис" до Національного банку України та Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" про визнання недійсним договору не підлягають задоволенню.

Витрати по сплаті судового збору відповідно до ч. 4 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва.

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Згідно з пунктом 17.5 розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду або через відповідний місцевий господарський суд.

Повний текст рішення складено: 30.06.2020.

Суддя С. О. Щербаков