Рішення № 90030954, 16.06.2020, Хаджибейський районний суд міста Одеси (до 25.04.2025 - Малиновський районний суд м. Одеси)

МАЛИНОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ОДЕСИ______

Справа №521/17684/17

Пр. №2/521/145/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 червня 2020 року м. Одеса

Малиновський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого судді – Сегеди О.М.,

при секретарі – Колесник Т.В.,

за участю відповідача – ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання заповіту недійсним,

встановив:

У жовтні 2017 року ОСОБА_2 звернулась до суду із позовом, уточненим у подальшому, до ОСОБА_1 , посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , після смерті якого відкрилася спадщина у вигляді квартири АДРЕСА_1 , яка належала йому на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 10 липня 2012 року. 07 серпня 2012 року право власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 , було зареєстровано в Комунальному підприємстві «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості» (далі – КП «ОМБТІ та РОН»), про що внесено запис у реєстрову книгу 773пр-22 за № 638.

Зазначала, що при житті, а саме 25 травня 2013 року ОСОБА_3 оформив нотаріально посвідчений заповіт, яким належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1 заповів ОСОБА_1 .

Спадкоємцем за заповітом після смерті ОСОБА_3 є відповідачка ОСОБА_1 , яка в установлений законом строк звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини.

05 жовтня 2017 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Лічман І.М. було видано ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину за заповітом.

Стверджувала, що вона, як рідна донька померлого, є спадкоємицею першої черги за законом, яка прийняла спадщину після смерті батька, оскільки своєчасно звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини.

Позивачка вважає, що нотаріально посвідчений заповіт, який був оформлений 25 травня 2013 року ОСОБА_3 на ім`я ОСОБА_1 , не був його волевиявленням і він не усвідомлював його наслідки, оскільки в цей період хворів на флегмону м`яких тканин та тривалий час проходив курс стаціонарного лікування.

Вказувала, що батько тривалий час проходив курс лікування, при якому йому призначалися медичні препарати, що містили психотропні речовини та різного роду знеболювальні препарати, вживання яких, за її думкою, впливало на його вільне волевиявлення та сприйняття реальності. Тому останні 5 років до моменту смерті він не міг самостійно здійснювати будь-які дії, зокрема, не міг звернутися до нотаріуса для посвідчення заповіту.

Посилаючись на порушення своїх прав, позивачка просила суд визнати заповіт, укладений 25 травня 2013 року від імені ОСОБА_3 на ім`я ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Філімоновою Г.В., номер в реєстрі 1187, недійсним; визнати свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 05 жовтня 2017 року, серія та номер 4552, видане приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального окру Лічман І.М., номер запису про право власності 22669557, недійсним.

Ухвалою суду від 13 листопада 2017 року у справі було відкрито провадження та призначено судове засідання (т.1 а.с. 24).

Ухвалою суду від 13 лютого 2018 року було замінено неналежного відповідача у справі – приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Філімонову Г.В., на належного відповідача – ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 86-87).

Ухвалою суду від 13 лютого 2018 року за клопотання представника позивача по справі була витребувана копія спадкової справи щодо майна ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1 а.с. 89-90).

Позивачка та її представник, діюча на підставі ордеру від 09 листопада 2017 року, у судове засідання не з`явилися, про дату, час і місце розгляду справи повідомлялися судом відповідно до вимог ст. 128 ЦПК України, надали заяву про оголошення перерви у справі в зв`язку з продовженням дії карантину, запровадженого на всій території України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби COVID-19 (т.1 а.с. 20, 21, 160, т. 2 а.с. 145, 146, 132-133).

Відповідачка ОСОБА_1 в судовому засіданні позовні вимоги не визнала та просила суд відмовити в їх задоволенні у повному обсязі. Раніше надавала заперечення на позов, в обґрунтування яких зазначала, що посилання позивачки на те, що при оформленні заповіту на ім`я ОСОБА_1 , ОСОБА_3 не усвідомлював значення своїх дій та їх наслідки, оскільки в цей період хворів, не відповідає дійсності. Вказувала, що ОСОБА_3 все своє трудове життя до 14 листопада 2013 року працював водієм вантажного транспорту. Під час роботи ОСОБА_3 проходив медичне обстеження щодо придатності до керування транспортним засобом. За результатами медичного огляду та його фізичним і психологічним станом йому завжди надавали допуск до керування транспортними засобами.

Крім того, вказувала, що стаціонарне лікування ОСОБА_3 проходив у 2011 році, а заповіт склав 25 травня 2013 року, при цьому звільнився з роботи 14 листопада 2013 року, тому до нотаріальної контори він приїхав власним транспортним засобом (т. 2 а.с. 1-2, 3-7, 8).

З урахуванням того, що відповідачка ОСОБА_1 наполягала на розгляді справи за відсутності позивачки та її представника, яка була повідомлена про дату, час і місце слухання справи відповідно до вимог ст. 128 ЦПК України, суд дійшов до висновку про можливість розгляду справи за відсутності останньої, оскільки представник позивача був належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи.

Частиною 1 ст. 223 ЦПК України передбачено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Суд, з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу за відсутності представника позивача, який своєчасно і належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи.

Постановою Кабінету Міністрів України № 211 від 11 березня 2020 року «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (зі змінами) на всій території України запроваджено карантин з 12 березня 2020 року.

Враховуючи вказану Постанову Кабінету Міністрів України, листом Ради суддів України №186/20 від 16 березня 2020 року судам було рекомендовано встановити особливий режим роботи судів України, зокрема, зменшити кількість судових засідань, що призначаються для розгляду протягом робочого дня. Зокрема, судам було рекомендовано не відкладати всі судові засідання, а зменшити їх кількість протягом робочого дня та по можливості здійснювати судовий розгляд без участі сторін.

Суд звертає увагу, що з 11 травня 2020 року в Україні почато перший етап послаблення карантинних обмежень, введених у зв`язку з пандемією коронавірусу, зокрема, дозволено діяльність адвокатів (відповідно до змін внесених постановою Кабінету Міністрів України № 343 від 04 травня 2020 року).

Крім того, згідно розпорядження голови Малиновського районного суду м. Одеси «Про дотримання заходів, спрямованих на запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 22 травня 2020 року рекомендовано: суддям під час розгляду судових справ, працівникам канцелярій, архіву та інформаційного суду при здійсненні прийому громадян, працівникам апарату суду при спілкуванні з громадянами дотримуватися заходів щодо дотримання безпечної відстані між присутніми та вжиття заходів індивідуального заходу (а.с. 33).

Отже, з 22 травня 2020 року суд почав працювати у звичайному режимі.

Відповідно до ст. 44 ЦПК України учасники справи зобов`язані добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається.

Зловживанням процесуальними правами в розумінні процесуального закону є, крім іншого, вчинення (або не вчинення) дій, спрямованих на безпідставне затягування розгляду справи.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна, закріплено право кожного на розгляд його справи судом упродовж розумного строку. Тобто зловживання процесуальними правами, спрямоване на свідоме невиправдане затягування судового процесу, порушує права інших учасників цього процесу та вимоги названих Конвенції та Кодексу.

Ратифікуючи зазначену Конвенцію Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожній особі права та свободи, закріплені в Конвенції, включаючи право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку.

З аналізу зазначених норм Конвенції та практики Європейського суду слідує, що питання про порушення статті 17 Конвенції, яка закріплює один із основоположних принципів Конвенції – принцип неприпустимості зловживання правами, може поставати лише у сукупності з іншою статтею Конвенції, положення якої у конкретному випадку дають підстави для висновку про зловживання особою наданим їй правом.

У справах «Рябих проти Росії» (заява № 52854/99, рішення від 24 липня 2003 року, пункт 52) та «Пономарьов проти України» (заява № 3236/03 від 03 квітня 2008 року, пункт 40) Європейський суд з прав людини зазначив, що сторона, яка приймає участь у судовому процесі, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 - 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнова проти України»).

Суд зауважує, що посилання представника позивача на продовження дії карантину не може слугувати підставою для відкладення розгляду справи, оскільки розпорядженням голови Малиновського районного суду м. Одеси від 22 травня 2020 року визнано таким, що втратило чинність розпорядження від 17 березня 2020 року № 6-р/с (зі змінами від 27 березня 2929 року № 7-р/с, від 23 квітня 2020 року № 8-рС, від 08 травня 2020 року № 12-р/с) «Про тимчасові заходи, що спрямовані на запобігання поширенню коронавірусної хвороби (СОVІD-19)» (т. 2 а.с. 107,108,120).

З огляду на викладене, враховуючи послаблення карантинних заходів, а також можливість позивачки та її представника взяти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, суд відмовляє у задоволенні клопотання про оголошення перерви у справі та визнає причини неявки в судове засідання сторони позивача неповажними.

Отже, в зв`язку з неявкою позивачки та її представника в судове засідання без поважинх причин, суд вважає за можливе провести розгляд справи у їх відсутність та ухвалити рішення на підставі наявних у справі доказів.

Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши і оцінивши надані докази в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання заповіту та свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсними, задоволенню не підлягають, виходячи з наступного.

Згідно з частиною 1 статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна із сторін повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених Кодексом.

Суд вважає, що правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються главою 84 книги шостої ЦК України, тому при винесенні рішення суд застосовує норми матеріального права, якими регулюються правовідносини, які виникли між сторонами.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 є рідною донькою ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження та свідоцтвом про шлюб (т. 1 а.с. 4, 5).

Встановлено, що ОСОБА_3 на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 10 липня 2012 року належала квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 32,2 кв.м., у тому числі житловою площею 18,8 кв.м. (т. 1 а.с. 8, 9-10).

07 серпня 2012 року право власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 було зареєстровано в КП «ОМБТІ та РОН»), про що внесено запис у реєстрову книгу 773пр-22 за № 638, що підтверджується витягом про державну реєстрацію прав (т. 1 а.с. 11).

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 був інвалідом другої групи загального захворювання, безстроково, з діагнозом: облітеруючий атеросклероз судин нижніх кінцівок. Стан після ампутації 4-5 пальців правої ступні з плюсневими кістками 18 квітня 2011 року з приводу гангрени. ХАН ніг 2-3 ст. ІХС: дифузні зміни міокарда. Гіпертонічна хвороба 2 ст. СН 0 ст., що підтверджується довідкою МСЕК від 11 жовтня 2011 року (т. 1 а.с. 201, 202, 203).

Судом встановлено, що 25 травня 2013 року ОСОБА_3 оформив нотаріально посвідчений заповіт, яким належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1 заповів ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 35, 116).

Зі змісту вказаного заповіту вбачається, що ОСОБА_3 позбавив свою рідну доньку ОСОБА_4 , позивачку у справі, спадщини (т. 1 а.с. 35, 116).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть (т. 1 а.с. 113).

Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина у вигляді квартири АДРЕСА_1 , яка в цілому складається з однієї кімнати, загальною площею 32,2 кв.м., у тому числі житловою - 18,8 кв.м., що належала померлому на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом (т. 1 а.с. 122).

Спадкоємцем за заповітом після смерті ОСОБА_3 є відповідачка – ОСОБА_1 , яка в установлений законом строк звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини від 15 червня 2017 року (т. 1 а.с. 112).

Встановлено, що 05 жовтня 2017 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Лічман І.М. було видано ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 05 жовтня 2017 року (т. 1 а.с. 138).

05 жовтня 2017 року право власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна (т. 1 а.с. 82).

З матеріалів спадкової справи вбачається, що 10 травня 2017 року ОСОБА_2 звернулася до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Лічман І.М. із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1 а.с. 97).

Відповідно до довідки відділу адресно-довідкової роботи ГУ ДМС України в Одеській області від 07 травня 2018 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрована за адресою: Одеська область, Ширяївський район, с. Вікторовка (т. 1 а.с. 167).

Ухвалою суду від 25 червня 2018 року по справі була призначена посмертна судово-психіатрична експертиза (т. 1 а.с. 193-195).

09 листопада 2018 року справа була повернута з КУ «Одеський обласний медичний центр психічного здоров`я», без висновку експерта.

Ухвалою суду від 09 листопада 2018 року по справі було поновлено провадження та призначено судове засідання (т. 1 а.с. 210).

Відповідно до довідки КУ «Міський психіатричний диспансер» від 17 грудня 2018 року ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , під наглядом лікаря-психіатра КУ «Міський психіатричний диспансер» не перебував, за медичною допомогою не звертався (т. 1 а.с. 241).

Ухвалою суду від 14 березня 2019 року за клопотання представника позивача по справі була призначена посмертна судово-психіатрична експертиза (т. 2 а.с. 44-45).

Ухвалою суду від 31 січня 2020 року було поновлено провадження по справі та призначено судове засідання (т. 2 а.с. 85).

Відповідно до висновку судово-психіатричних експертів № 465 від 30 жовтня 2019 ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на будь-який хронічний, стійкий психічний розлад не страждав (вимоги ст. 39 ЦК України), а також у ОСОБА_3 не виявлено клінічних ознак тимчасового функціонального розладу психіки із порушенням фізіологічних процесів в організмі або інших хворобливих явищ (вимоги ст. 255 ЦК України). На період укладання та підписання заповіту від 25 травня 2013 року ОСОБА_3 був здатний усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними (т. 2 а.с. 124-131).

Згідно ст. 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Заповіт - це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Це право тісно пов`язано з особою, а тому вчинення заповіту через представника не допускається.

За своєю юридичною природою заповіт є одностороннім правочином, який дійсний за умови додержання встановленої законом форми та змісту.

Загальні вимоги до форми заповіту згідно з нормами ст. 1247 ЦК такі: заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання; заповіт має бути особисто підписаний заповідачем та посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими, визначеними у статтях 1251-1252 ЦК.

Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до ч. 4 ст. 207 цього Кодексу.

Цивільний Кодекс України проголошує принцип свободи заповіту, відповідно до якого заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Крім того, він може без зазначення будь-яких причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування.

Заповіт як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складення заповіту); складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

У ст. 1248 ЦК передбачено, що нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно, з її слів або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках.

З матеріалів спадкової справи вбачається, що ОСОБА_3 складав заповіт від 25 травня 2013 року у приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Філімонової Г.В., за місцем свого проживання, де остання йому пояснила всі права, неодноразово наголосила на них, встановила його особу, дієздатність (т. 1 а.с. 110).

Зі змісту заповіту від 25 травня 2013 року вбачається, що ОСОБА_3 особисто підписав прочитаний у голос заповіт.

Таким чином, суд прийшов до висновку, що при складанні заповіту були дотримані всі необхідні умови і заповіт по формі та змісту відповідає вимогам закону.

Суд вважає, що в судовому засіданні не знайшли свого підтвердження твердження позивачки стосовно того, що ОСОБА_3 при складанні заповіту не усвідомлював його наслідки, оскільки в цей період тяжко хворів, так як висновком судово-психіатричних експертів № 465 від 30 жовтня 2019 року встановлено, що ОСОБА_3 на час складання заповіту ІНФОРМАЦІЯ_4 2013 року на ім`я ОСОБА_1 на будь-який хронічний, стійкий психічний розлад не страждав, був здатний усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними (т. 2 а.с. 124-131).

Крім того, з пояснень свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , які були допитані в судовому засіданні під присягою, також не вбачається, що ОСОБА_3 був психічно хворою людиною та не був здатний усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними (т. 2 а.с. 60-81).

Відповідно до норм ч. ч. 1, 5 ст. 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Статтею 1269 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах – уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Оскільки після смерті ОСОБА_3 відповідачка прийняла спадщину, то в силу ст. 1268 ЦК України у неї виникло право володіння та користування спадковим майном.

Відповідно до правової позиції у справі за № 6-164 цс12 в спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України (Постанова Судової палати у цивільних справах Верховного суду України від 23 січня 2013 року).

Суд вважає, що при укладенні заповіту волевиявлення ОСОБА_3 було вільним, відповідало його волі, так як він бажав залишити все своє майно саме відповідачці ОСОБА_1 .

Твердження позивачки щодо того, що заповіт повинен бути визнаний недійсним є безпідставними і не ґрунтуються на вимогах діючого законодавства.

Згідно з роз`ясненнями п. 16 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 року при вирішенні спорів у зв`язку зі спадкуванням за заповітом суд повинен застосовувати правила глави 85 ЦК України. Заповіт є правочином, тому на нього поширюється загальні положення про правочини, якщо у книзі шостій ЦК України не має відповідного правила.

У книзі шостій ЦК України, а саме у ст. 1247 та ст. 1248 визначені загальні вимоги до форми заповіту та посвідчення заповіту нотаріусом, а у ст. 1257 визначені підстави, з яких заповіт може бути визнаний недійсним.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що у судовому засіданні не було доведено, що приватним нотаріусом були допущені навмисні порушення діючого законодавства при посвідченні заповіту ОСОБА_3 , які можуть бути підставою для визнання його недійсним, тому позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Своїм правом бути присутніми у судових засіданнях позивачка та її представник розпорядилися на власний розсуд.

Зважаючи на вимоги закону, щодо розумності строку розгляду цивільних справ, суд вважає за необхідне розглянути справу за наявними у ній матеріалами.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, у тому числі, питання щодо розподілу між сторонами судових витрат.

Судовий збір у справі складає 640,00 грн., який сплачений позивачкою при зверненні до суду.

Керуючись ст. ст. 15, 16, 203, 215, 216, 1233, 1234, 1235, 1257, 1268, 1296, 1297, 1301 ЦК України, ст. ст. 4, 12, 13, 258, 259, 263, 264, 265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд

вирішив:

Позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання заповіту недійсним – залишити без задоволення.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Одеського апеляційного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення суду складено 24 червня 2020 року.

Суддя: О.М. Сегеда