Рішення № 90008809, 16.06.2020, Калуський міськрайонний суд Івано-Франківської області

Справа №345/865/20

Провадження № 2/345/510/2020

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16.06.2020 року м.Калуш

Калуський міськрайонний суд Івано-Франківської області

в складі головуючого судді Сухарник І.І.

з участю секретаря судового засідання Рибчук Ю.М.

представника позивача Матвійчука М.З.

представника відповідачів Богославець О.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції за допомогою комплексу технічних засобів програмного забезпечення «EasyCon» в залі суду в м. Калуш справу за позовом Акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа: Служба у справах дітей Калуської міської ради Івано-Франківської області про зняття з реєстраційного обліку, визнання такими, що втратили право користування майном та звільнення приміщення від особистих речей, суд -

встановив:

що АТ «Альфа-Банк» звернувся із даним позовом до відповідачів мотивуючи тим, що ним згідно ст. 37 ЗУ «Про іпотеку» було оформлено та зареєстровано право власності на двохкімнатну квартиру, загальною площею 44,3 кв.м., житловою площею 29,1 кв.м., що знаходиться за адресою по АДРЕСА_1 , яка належала на праві власності ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Підставою для реєстраціє права власності на дане майно є відповідне застереження в п.п. 4.5.3. Договору іпотеки від 15.10.2007 р. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 08.07.2019 р. № 172911419 за позивачем зареєстрована вказана квартира і банк став її законним власником. У даній квартирі, згідно виписки з домової книги від 28.01.2020 р. зареєстровані відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 з яких неповнолітні ОСОБА_5 та ОСОБА_6 зареєстровані після укладення договору іпотеки. Позивач неодноразово звертався до відповідачів з вимогою звільнити житлове приміщення і намагався врегулювати питання в досудовому порядку, однак останні без належних правових підстав надалі продовжують користуватися квартирою та добровільно відмовляються її звільнити. Згідно чинного законодавства, зокрема ст. ст. 41 Конституції України, 319, 321 ЦК України, право власності є непорушним. Таким чином, подальше проживання відповідачів у квартирі перешкоджає позивачу, як власнику належним чином користуватися та розпоряджатися нерухомим майном на свій розсуд, внаслідок чого порушуються його законні права та інтереси. З наведених підстав АТ «Альфа-Банк» просить визнати відповідачів такими, що втратили право користування двохкімнатною квартирою, загальною площею 44,3 кв.м., житловою площею 29,1 кв.м., що знаходиться за адресою по АДРЕСА_1 . Зняти з реєстраційного обліку відповідачів, які зареєстровані за адресою по АДРЕСА_1 . Зобов`язати відповідачів звільнити двохкімнатну квартиру, загальною площею 44,3 кв.м., житловою площею 29,1 кв.м., що знаходиться за адресою по АДРЕСА_1 від особистих речей.

Від відповідача ОСОБА_4 подано відзив на позовну заяву в якій остання заперечує позовні вимоги з наступних підстав.

Зазначає, що зареєстрована та проживає у АДРЕСА_1 і дана квартира належить їй та її дочці ОСОБА_3 на праві приватної власності по Ѕ частці на підставі свідоцтва про право власності, виданого Відділом приватизації державного майна при управлінні житлово-комунального господарства міської ради від 17.01.2007р. на підставі наказу № 277 від 08.12.2006 р., право власності на нерухоме майно зареєстроване Івано-Франківським ОБТІ 04.03.2007 р., що підтверджується витягом про реєстрацію прав власності на нерухоме майно Івано-Франківського ОБТІ від 04.03.2007р. за № 18048879. Згідно довідки про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 10.03.2020р. у вказаній квартирі, крім неї, проживають також її донька ОСОБА_3 , малолітні онук ОСОБА_5 , 2006 року народження, та онука ОСОБА_6 , 2016 року народження. 15.10.2007 р. між ОСОБА_9 , як позичальником та ЗАТ «Альфа-Банк», як кредитором укладено кредитний договір № 800002191, за умовами якого позичальник отримав кредит в розмірі 177 000,00 дол. США для купівлі земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 .

У забезпечення повернення кредиту 15.10.2007р. між позичальником та кредитором укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_9 передав банку в іпотеку земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер: 26255886801:11:151:0101, яка стала власністю ОСОБА_9 , для купівлі якої власне і брався кредит боржником у кредитора. Крім того, повернення кредиту за зазначеним вище кредитним договором, додатково було забезпечено іпотекою вже їхньої квартири АДРЕСА_1 шляхом укладення 15.10.2007 р. нею та її донькою ОСОБА_3 та ЗАТ «Альфа-Банк» договору іпотеки. Жодних коштів від АТ «Альфа-Банк» вона з відповідачами не отримували, що підтверджується змістом укладеного договору іпотеки від 15.10.2007р. та власне не заперечується позивачем. На підставі виконавчого напису від 01.12.2008р. № 4477, вчиненого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корецькою І.С., звернуто стягнення на земельну ділянку кадастровий номер 2625886801:11:151:0101, що знаходиться по АДРЕСА_2 , яка належала на праві власності ОСОБА_9 та була передана в іпотеку ЗАТ «Альфа-Банк» згідно договору іпотеки земельної ділянки.

Проте 18.02.2020 р. АТ «Альфа Банк» на їхню адресу надіслано листи із вимогою про добровільне виселення, адресоване мені, моїй дочці та онукам (відповідачам у справі). Цими листами АТ «Альфа-Банк» повідомило її, ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , що банком самовільно задоволено забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки згідно Витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, було зареєстровано право власності за АТ «Альфа-Банк» на підставі рішення державного реєстратора на нашу двокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , що знаходилась в іпотеці в банку відповідно до іпотечного договору від 15.10.2007р. Також вказано, що законним власником предмета іпотеки на даний час є АТ «Альфа-Банк», яким виставлено їм вимогу добровільно звільнити нїхню квартиру зі зняттям всіх мешканців житла з реєстраційного обліку у відділі у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб відповідного РВ УМВС України, а також звільнити вищевказане приміщення від особистих речей.

Станом на момент подання даного відзиву закінчується підготовка до подання нею позову у Тисменицький районний суд Івано-Франківської області до Узинської сільської ради Тисменицького району, Івано-Франківської області (ідентифікаційний код юридичної особи 04356411) та АТ «Альфа-Банк», ідентифікаційний код юридичної особи 23494714) про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний № 47660866 від 08.07.2019 р. У найближчий час вказаний позов у встановленому законом порядку буде подано у суд. Квартира АДРЕСА_1 є єдиним житлом, де вона зі своєю сім`єю (донькою та двома неповнолітніми внуками) можуть проживати, іншого житла у них немає, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо ОСОБА_4 та ОСОБА_3 від 10.03.2020р.

Спірна квартира, яка належала їй та її дочці та незаконно переоформлена на нового власника АТ «Альфа-Банк», набута ними у власність не за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення, а шляхом її законної приватизації. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Вважає, що рішення про виселення мешканців на підставі ч. 2 ст. 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення ст. 40 цього Закону, так і норма ст. 109 ЖК УРСР. Отже, за змістом цих норм особам, яких виселяють з жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Згідно з правовими позиціями Верховного Суду України, викладеними у постановах від 14 грудня 2016р. у справах №№6-860цс16, 6-1141цс16 від 21 грудня 2016р. у справі № 6-1731цс16, за змістом ст.ст. 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та ст. 109 ЖК УРСР особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення) - предмета іпотеки у зв`язку зі зверненням стягнення на нього іпотеки, надається інше постійне житло тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначене в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР).

У постанові № 638/14123/14-ц ВС наголосив, що в ч. 1 ст. 405 Цивільного кодексу визначено: члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Діти, які набули право користування цим житлом як члени сім`ї власника відповідно до ст. 405 ЦК, ст. 18 Закону «Про охорону дитинства» та зберігають це право протягом часу перебування будинковолодіння в іпотеці. З огляду на те, що в іпотеку було передано житловий будинок, придбаний не за рахунок отриманих кредитних коштів, позовні вимоги позивача про зняття з реєстраційного обліку, визнання такими, які втратили право користування майном та звільнення приміщення від особистих речей є безпідставними та протиправними.

З наведених підстав, просить у задоволенні позову відмовити (а.с. 42-45).

Від представника позивача - адвоката Матвійчука М.З. подана відповідь на відзив у якій останній не згідний із запереченнями відповідача ОСОБА_4 наведених у відзиві. А саме, звертає увагу на те, що предметом позову є не виселення, а усунення перешкод власнику у користуванні майном шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим майном. Оскільки, позивач звернувся із позовом, як власник майна, а не іпотекодержатель, так як в силу положень ст. 17 Закону України «Про іпотеку» на час звернення з позовом до суду, іпотека була вже припинена у зв`язку із зверненням стягнення на неї, а тому до даних правовідносин не підлягають застосування положення ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ст. 109 ЖК УРСР, тому що позивач не заявляє вимоги про виселення. Відповідачами у справі є попередній власник квартири та його члени сім`ї, які після переходу права власності залишилися у спірній квартирі зареєстрованими. Зазначає, що відповідно вимог ч. 1 ст. 309 ЦК України, право третіх осіб на користування майном, що належить на праві власності іншій особі, повинно бути доведено та підтверджено належними правовими підставами та доказами згідно вимог ст. ст. 77, 78, 79, 80 ЦПК України. Статтею 405 ЦК України, визначено право членів сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Згідно ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства», діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Тому, з огляду на вказані норми законів, особистий сервітут на користування житлом виникає в особи, яка є членом сім`ї власника житла, тільки за умови, що вона проживає разом з власником у належному власникові житловому приміщенні. Отже, наявність реєстрації відповідачів у належному на праві власності позивачу житловому приміщенні створює перешкоди у реалізації позивачу права на вільне розпорядження належним йому майном. Тому, єдина можливість зняти зазначені обмеження, це зняття з реєстраційного обліку відповідачів із спірної квартири, шляхом визнання їх такими, що втратили право користування житлом та зняття їх з реєстраційного обліку, що за відсутності добровільної згоди на це відповідачів, можливо виключно у судовому порядку. За нормами ст. ст. 321, 386, 391 ЦК України, право власності є непорушним і власник майна має право звертатися до суду за захистом свого порушеного права перед іншою особою та вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Аналогічні висновки викладені у постанові ВС від 25.07.2018 р. у справі № 638/13030/13-ц, що припинення права користування житлом у колишнього власника, тягне за собою втрату його членам сім`ї права користуватися житлом, тому місцевий суд дійшов вірного висновку про наявність правових підстав для виселення відповідачів, а право користування житлом для членів сім`ї власника може виникати та існувати лише за умови, якщо особа, членами сім`ї якої вони є, сама володіє правом власності на житло. Тривалий строк користування позивачами спірною квартирою, враховуючи зміну власника, членами сім`ї якого вони не є, не може бути підставою для відмови у захисті прав нового власника на користування житлом на власний розсуд. Таким чином, у випадку набуття права власності на нерухомість, у передбачений законом спосіб, новий власник вправі вимагати від осіб, які проживають та користуються таким майном усунення перешкод у користування та розпорядженні таким майном у тому числі шляхом звернення із позовом до суду.

Враховуючи наведене, просить позов задоволити у повному обсязі (а.с. 113-116).

Від представника відповідача ОСОБА_4 - адвоката Богославець О.М. подано заперечення на відповідь на відзив у якому він вважає, що твердження представника позивача є необґрунтованим, та суперечить самому предмету позову та іншим доказам, наявним в матеріалах справи.

Предметом позовних вимог є зняття з реєстраційного обліку, визнання такими, які втратили право користування майном та звільнення приміщення від особистих речей. Враховуючи дані позовні вимоги, АТ «Альфа Банк» в особі представника мають за мету ніщо інше, як саме виселення відповідачів із вказаної квартири з чим і звертаються до суду. Вказане твердження також підтверджується копією листа АТ «Альфа-банк» на адресу відповідачів, вих. №1584, від 18.02.2020р. «Вимога про добровільне виселення», згідно якої позивач вимагає від відповідачів добровільно звільнити всіма мешканцями вказане житлове приміщення, зі зняттям всіх мешканців житла з реєстраційного обліку у Відділі у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб відповідного РВ УМВС України, а також звільнити вищевказане приміщення від особистих речей. Помилковим є твердження представника позивача, про те, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статей 321, 391 ЦК України.

При зверненні стягнення на предмет іпотеки шляхом переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя, останній був обізнаним про наявність обтяжень спірної квартири, яка належала на праві власності іпотекодавцям ОСОБА_4 , та ОСОБА_3 , зокрема про наявність відповідних речових прав осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні, тобто мали можливість виявити ризики, пов`язані з набуттям права власності на спірну нерухомість у зв`язку із невиконанням боргових зобов`язань, забезпечених іпотекою.Наявність права осіб, місце проживання яких зареєстровано у набутій позивачем на підставі іпотечного договору квартирі, обмежує право останньої на користування майном. Частина друга статті 109 ЖК Української РСР на час реалізації прав іпотекодержателя містила заборону виселення осіб без надання іншого житлового приміщення у випадку, якщо квартира придбана не за рахунок коштів, отриманих у позику. Тобто, іпотекодержатель, як потенційний (у разі невиконання боргових зобов`язань, забезпечених іпотекою) новий власник спірного житлового приміщення, мав об`єктивну можливість знати про наявність прав відповідачів на користування спірною квартирою і при набутті права власності мав усвідомлювати, що відповідачі мають зареєстроване місце проживання у квартирі. За загальним правилом, визначеним частиною другою статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення. Прикінцевими положеннями Закону № 898-IV, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, внесено зміни до ЖК УРСР, зокрема, текст статті 109 викладено у новій редакції, та в частині другій цієї статті як виключення спростовано вищезазначене загальне правило для громадян, яких виселяють при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. За змістом частини другої статті 40 Закону № 898-IV, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Аналогічні норми містяться в частині третій статті 109 ЖК УРСР.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Верховний Суд України у своїх постановах від 21 жовтня 2015 року (провадження № 6-1484цс15) та 22 червня 2016 року (провадження № 6-197цс16) висловив правовий висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Щодо порушення прав власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.

Відповідно до статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Частиною першою статті 1 протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20 березня 1952 року визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. У частині ж другій цієї статті зазначено, що попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Таким чином, правомочності власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб`єктами права.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своєму рішенні від 28 вересня 1995 року у справі «Сколло проти Італії» («Skollo v Italy») дійшов висновку, що необхідно зважати на той факт, що держава може приймати будь-які закони, які вважатиме за потрібне для встановлення контролю за використанням власності відповідно до суспільних інтересів. Відповідні закони, на думку Суду, частіше за все приймаються у сфері забезпечення громадян житлом. З метою реалізації такої політики законодавчий орган має користуватися розсудом у широких межах як у питанні визначення наявності проблеми, що викликає занепокоєність суспільства, так і у питанні вибору детальних заходів та запровадження механізму для їх реалізації. ЄСПЛ зазначив, що погоджується на здійснення контролю за правом власності за умови, що відповідний контроль має під собою «розумні підстави» (пункт 28 Рішення). Велика Палата Верховного Суду вважає, що статтю 109 ЖК УРСР викладено в саме в такій редакції з урахуванням економічної та соціальної ситуації в державі з метою захисту суспільних інтересів, зокрема незахищених верст населення, які в силу об`єктивних обставин мають ризики втратити право користування житлом. Разом з тим, відповідно до практики ЄСПЛ вживаючи будь-яких заходів, у тому числі й обмеження мирного володіння майном, держава повинна дбати про забезпечення при цьому відповідного пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються для цього, і метою, що ставиться. З урахуванням викладеного, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню норми статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР.

Вказані висновки узгоджуються із правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) та від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19, та у Постанові Верховного суду від 06.05.2020 року у справі № 640/15833/16-ц).

З наведених підстав просить у задоволенні позову відмовити повністю (а.с. 121-124).

У судовому засіданні представник позивача - адвокат Матвійчук М.З. позовні вимоги підтримав з наведених у позові та відповіді на відзив мотивах. Вважає, що предметом позовних вимог є не виселення, а усунення перешкод банку у користуванні його майном шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим майном, так як звернення стягнення на предмет іпотеки вже відбулося і банк звертається до суду, як власник майна, а не іпотекодержатель. А тому, до даних правовідносин не підлягають застосування положення ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ст. 109 ЖК УРСР. Оскільки, банк набув право власності на спірну квартиру, тому має право на усунення перешкод у користуванні нею, шляхом вільного користування та розпорядження. Просить позов задоволити у повному обсязі.

Представник відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 - адвокат Богославець О.М. у судовому засіданні заперечив позовні вимоги на тих же підставах, які зазначені у відзиві на позов та запереченні на відповідь на відзив. Вважає, що, оскільки спірна квартира була предметом іпотеки і банк набув її у власність шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, тому до даних спірних правовідносин підлягають застосуванню підлягають застосуванню норми статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР. Зокрема, звернув увагу на те, що так як банком відповідно до вимог вказаних норм Закону не представлено відповідачам іншого житла, тому позов не підлягає задоволенню у повному обсязі.

Від представника третьої особи Служби у справах дітей Калуської міської ради Бідюк Т.М. подана заява в якій остання заперечує проти позову та просить при винесення рішення врахувати законні права та інтереси малолітніх ОСОБА_5 (дитини з інвалідністю) та ОСОБА_6, а справу розглядати у її відсутності (а.с. 105).

Суд, заслухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, приходить до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити.

Із матеріалів справи встановлено, що 15.10.2007 р. між ЗАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_4 , ОСОБА_3 укладено іпотечний договір, предметом якого є двохкімнатна квартира, загальною площею 44,3 кв.м., житловою площею 29,1 кв.м., що знаходиться за адресою по АДРЕСА_1 , яка належала на праві власності ОСОБА_4 та ОСОБА_3 (п. 3.1. Договору) (а.с. 5).

Даною іпотекою забезпечено повернення боржником ОСОБА_9 кредиту в розмірі 177000,00 дол. США для купівлі земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 за Основним кредитним договором № 800002191 від 15.10.2007 р. (п. 1.3, п. 2.1 Договору) (а.с. 5).

Відповідачі із вказаного кредиту коштів не отримували, про що сторона позивача не заперечувала.

Також, 15.10.2007 р. між позичальником ОСОБА_9 та кредитором (позивачем ЗАТ «Альфа-Банк») укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_9 передав банку в іпотеку земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер: 26255886801:11:151:0101, яка стала власністю ОСОБА_9 (а.с. 50-55).

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 08.07.2019 р. № 172911419 за позивачем зареєстрована вказана квартира і банк став її законним власником на підставі статті 6 Іпотечного договору від 15.10.2007 р. (а.с. 7, 10).

Згідно виписки з домової книги від 28.01.2020 р. у спірній квартирі, зареєстровані відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 з яких неповнолітні ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (а.с. 9)

Отже, АТ «Альфа-Банк» став власником спірної квартири і 18.02.2020 р. надіслав вимогу відповідачам про добровільне виселення (а.с. 11, 12, 13, 14).

Також, судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 є єдиним житлом відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 де вони проживають зі своєю сім`єю, що підтверджується Інформаціею з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо ОСОБА_4 та ОСОБА_3 від 10.03.2020р. та відповідними довідками (а.с. 46, 56-57, 58, 59, 60, 61).

Спірна квартира набута відповідачами ОСОБА_4 та ОСОБА_3 у власність не за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення, а шляхом її законної приватизації (а.с. 47, 48, 49).

Конституцією України передбачено захист, як права власності так і права на житло.

Згідно положень ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Статтею 47 Конституції України, визначено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Частиною 1 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є ст. 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення, а в частині третій - порядок виселення громадян.

За змістом ч. 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР, установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення.

Прикінцевими положеннями Закону № 898-IV, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, внесено зміни до ЖК УРСР, зокрема, текст статті 109 викладено у новій редакції, та в частині другій цієї статті як виключення спростовано вищезазначене загальне правило для громадян, яких виселяють при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Частиною першою статті 1 протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20 березня 1952 року визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своєму рішенні від 28 вересня 1995 року у справі «Сколло проти Італії» («Skollo v Italy») дійшов висновку, що необхідно зважати на той факт, що держава може приймати будь-які закони, які вважатиме за потрібне для встановлення контролю за використанням власності відповідно до суспільних інтересів. Відповідні закони, на думку Суду, частіше за все приймаються у сфері забезпечення громадян житлом. З метою реалізації такої політики законодавчий орган має користуватися розсудом у широких межах як у питанні визначення наявності проблеми, що викликає занепокоєність суспільства, так і у питанні вибору детальних заходів та запровадження механізму для їх реалізації. ЄСПЛ зазначив, що погоджується на здійснення контролю за правом власності за умови, що відповідний контроль має під собою «розумні підстави» (пункт 28 Рішення).

З огляду на наведене, спірна квартира не куплена за кредитні кошти, тому при подачі позову банк повинен був надати інше постійне жиле приміщення відповідачам.

Посилання представника позивача на те, що предметом позову є не виселення, а усунення перешкод власнику у користуванні майном шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим майном не заслуговують на увагу та суперечать судовій практиці Верховного Суду, яка свідчить, що вирішення питання про виселення особи з житла у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки повинно відбуватися із дотриманням гарантій, передбачених положеннями ст. 109 ЖК УРСР.

У даному випадку, позивач, як новий власник який набув право власності на предмет іпотеки шляхом звернення стягнення у позасудовому порядку, помилково вважає, що предметом позову є не виселення, а усунення перешкод у користуванні своєю власністю, так як у ній зареєстровані відповідачі, які відмовляються виселятися із квартири.

Оскільки, позивач, як іпотекодержатель та потенційний новий власник спірної квартири, у разі невиконання боргових зобов`язань, забезпечених іпотекою, мав об`єктивну можливість знати про наявність прав відповідачів на користування спірною квартирою відповідачами і при набутті права власності на неї мав усвідомлювати, що відповідачі мають у ній зареєстроване місце проживання.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у своїй постанові від 06.05.2020 р., у справі № 640/15833/16-ц вирішив аналогічний спір, висловлюючи та підтверджуючи свою правову позицію, що у спірних правовідносинах при вирішенні питання осіб про виселення особи у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки підлягають застосуванню норми ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ст. 109 ЖК УРСР.

Вказані висновки узгоджуються із правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) та від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19, та у Постанові Верховного суду від 06.05.2020 року у справі № 640/15833/16-ц).

Твердження представника позивача про те, що банк набув право власності на спірну квартиру після звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно не заслуговують на увагу, оскільки процедура набуття права власності на спірну квартиру відбулася шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а не іншим способом.

Окрім того, ухвалою Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 06.04.2020 р. про забезпечення позову у справі за позовом ОСОБА_4 до Узинської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області, АТ «Альфа-Банк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: служба у справах дітей Калуської міської ради Івано-Франківської області про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, запису про право власності, внесеного до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, заяву ОСОБА_4 задоволено та накладено арешт на дану спірну квартиру (а.с. 104).

Також, суд не бере до уваги попередню судову практику, на яку посилається представник позивача, як на підставу своїх позовних вимог, оскільки у даному випадку суд, вирішуючи даний спір керується правовою позицією судової практики Верховного Суду, зокрема правовим висновком зазначеним у Постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 643/18788/15-ц від 05.06.2019 р.

Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України, рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим, яке ухвалене відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права., на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Підсумовуючи наведене, суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.

На підставі ст. ст. 41, 47 Конституції України, ст. 40 Закону України «Про іпотеку», ст. 109 ЖК УРСР, керуючись ст. 263-265 ЦПК України, суд -

ухвалив:

У задоволенні позову Акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа: Служба у справах дітей Калуської міської ради Івано-Франківської області про зняття з реєстраційного обліку, визнання такими, що втратили право користування майном та звільнення приміщення від особистих речей - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів, з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення буде складено 23.06.2020 р.

Головуючий: