Рішення № 89920629, 17.06.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 червня 2020 року м. Київ № 640/25582/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Аверкової В.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Державної податкової служби у місті Києві

про визнання протиправною та скасування податкової вимоги

від 03 жовтня 2019 року № Ф-45004-17

УСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Головного управління Державної податкової служби у м. Києві (далі по тексту - відповідач) в якому просить визнати протиправним та скасувати вимогу про сплату боргу № Ф-45004-17 від 03 жовтня 2019 року.

Мотивуючи позовні вимоги позивач зазначив, що фізичною особою-підприємцем не здійснювалася підприємницька діяльність в період з серпня 2016 року по квітень 2019 року. Позивач стверджує, що законодавець однозначно визначив момент виникнення обов`язку у фізичної особи-підприємця, з якого має оплачувати внесок ЄСВ - це початок провадження відповідної діяльності, який не є тотожнім з днем державної реєстрації господарюючих суб`єктів відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань". Позивач зазначає, що винесені податкові вимоги № Ф-45004-17 від 08 травня 2019 року, № 45004-17 від 03 липня 2019 року, № Ф-45004-17 від 10 вересня 2019 року оскаржуються в Окружному адміністративному суді міста Києва, а тому податкова вимога від 10 жовтня 2019 року № Ф-45004-17 підлягає скасуванню, оскільки борг є неузгоджений.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 24 грудня 2019 року відкрито провадження у справі та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

У відзиві на адміністративний позов представник контролюючого органу зазначив, що оскаржувана вимога є правомірною, адже у разі якщо платником не отримано дохід (прибуток) у звітному році або окремому місяці звітного року, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому, сума єдиного внеску не може бути меншою за розміром мінімального страхового внеску. Тобто, єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника.

Справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

ОСОБА_1 з 18 жовтня 2016 року зареєстрований фізичною особою-підприємцем, про що до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис №2 071 000 0000 021495.

Податковою вимогою Головного управління Державної податкової служби у м. Києві від 03 жовтня 2019 року № Ф-45004-17 визначено суму до сплати з єдиного соціального внеску у розмірі 20112,84 грн.

У жовтні 2019 року позивач подав до Державної фіскальної служби України скаргу на вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-45004-17 від 03 жовтня 2019 року, у якій просив скасувати в повному обсязі зазначену вимогу про сплату боргу (недоїмки).

За результатами розгляду вказаної скарги позивача Державна фіскальна служба України 26 листопада 2019 року прийняла рішення про результати розгляду скарги № 10804/6/99-00-08-06-01, яким вимогу про сплату боргу (недоїмки) від Ф-45004-17 від 03 жовтня 2019 року залишено без змін, виходячи з того, що скаржник перебуває на обліку в органах доходів і зборів як фізична особа-підприємець (дата державної реєстрації 18 жовтня 2016 року), рішення про припинення підприємницької діяльності не приймалось. Згідно даних інформаційної системи органу доходів і зборів, загальна сума заборгованості скаржника станом на 30 вересня 2019 року становить 20112,84 грн., відтак, на думку контролюючого органу, вимогу про сплату боргу (недоїмки) від Ф-45004-17 від 03 жовтня 2019 року сформовано на підставі даних податкового органу відповідно до вимог чинного законодавства.

Незгода позивача із вказаною вимогою зумовила його звернення до суду з даним адміністративним позовом.

Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08 липня 2010 року № 2464-VI (далі - Закон № 2464-VI в редакції, що діяла на момент винесення оскаржуваної вимоги) визначає правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

За змістом статті 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.

Згідно з абзацом 2 пункту 1 частини 1 статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Пунктом 4 частини 1 статті 4 Закону № 2464-VI з-поміж інших платниками єдиного внеску визначено й фізичних осіб - підприємців, в тому числі й тих, які обрали спрощену систему оподаткування.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 18 жовтня 2016 року зареєстрований фізичною особою-підприємцем. Станом на дату звернення до суду реєстрація фізичної особи-підприємця не припинена. Докази того, що позивач у період 2016-2019 роки був найманим працівником та за нього сплачувався єдиний соціальний внесок в матеріалах справи відсутні.

Матеріали справи свідчать, що позивачу визначено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за січень - грудень 2017 року, щоквартальні нарахування єдиного внеску за 1-4 картали 2018 року, та за 1-4 квартали 2019 року.

Відповідно до положень ст. 7 Закону № 2464-VI про ЄСВ єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого) частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами (абзац перший пункту 1 частини першої статті 7 із змінами, внесеними згідно із Законами України від 28.12.2014 р. N 77-VIII, від 24.12.2015 р. N 909-VIII).

У той же час, відносно періоду 2016 - 1 кв. 2017 та платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону № 2464-VI, які обрали спрощену систему оподаткування, - ЄСВ нараховується на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску (абзац перший пункт 3 частини першої статті 7 у редакції Закону України від 28.12.2014 р. № 77-VIII і надалі).

Що стосується періоду з 2 кв. 2017 та платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) та 5 частини першої статті 4 цього Закону № 2464-VI, - ЄСВ нараховується на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць (абзац перший пункту 2 частини першої статті 7 із змінами, внесеними згідно із Законом України від 06.12.2016 р. N 1774-VIII).

У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному році або окремому місяці звітного року, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску (абзац другий пункту 2 частини першої статті 7 із змінами, внесеними згідно із Законом України від 06.12.2016 р. N 1774-VIII).

Що стосується періоду з 01.01.2018 та платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5 1 частини першої статті 4 цього Закону, - ЄСВ нараховується на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.

У разі, якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску (абзац другий пункту 2 частини першої статті 7 в редакції Закону від 03.10.2017 р. N 2148-VIII).

Єдиний внесок нараховується на суми, зазначені в частинах першій і другій цієї статті, незалежно від джерел їх фінансування, форми, порядку, місця виплати та використання, а також від того, чи виплачені такі суми фактично після їх нарахування до сплати.

Єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника (ч. 12 ст. 9 Закону).

Верховний Суд у постанові від 07.02.2020 у справі № 803/150/17 сформулював правову позицію, відповідно до якої за будь-яких умов розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску. Адже метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат за чинними видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Таким чином, ФОП та роботодавець, у якого працює така фізична особа як найманий працівник, є окремими платниками ЄСВ та мають окремі (власні) бази нарахування ЄСВ, які не є тотожними та не «покривають», не об`єднують одна іншу, та мають однаковий, незалежний один від іншого обов`язок сплачувати ЄСВ незалежно від результатів своєї господарської діяльності та, відповідно, фінансового стану, що є наслідком такої діяльності.

При цьому, у будь-якому випадку кожен з них має сплатити ЄСВ не нижче мінімального рівня.

У даному випадку відсутні правові підстави, визначені Законом про ЄСВ, вважати, що сплата ЄСВ роботодавцем «покриває» ("заміщую") суми ЄСВ нараховані позивачу як окремому платнику податків, зареєстрованому підприємцем для цілей ведення власного бізнесу, що не може ототожнюватись з працею найманим працівником у вищезгаданого роботодавця.

Неотримання ФОП прибутку від власного бізнесу не є підставою для перекладання обов`язку сплачувати ЄСВ на роботодавця, робота в якого є окремим видом реалізації громадянином своїх здібностей, досвіду та можливостей.

Суд не вбачає підстав для висновку про існування неоднозначності у тлумаченні, чи складності у розумінні вказаних норм під час правозастосування, які чітко встановлюють обов`язки позивача як платника ЄСВ, суб`єкта підприємницької діяльності, щодо сплати ЄСВ, навіть у випадку нездійснення діяльності як підприємця, нездійснення якої є власною волею позивача, як і реєстрація ФОП на власний розсуд та ризик, до яких позивача ніхто не примушував, що передбачає і усвідомлення наслідків такої реєстрації для цілей оподаткування та сплати ЄСВ.

Закон чітко встановлює обов`язок ФОП сплати ЄСВ у мінімальному розмірі навіть у випадку нездійснення підприємницької діяльності та не містить норм щодо звільнення від цього обов`язку, якщо ця фізична особа є найманим працівником у іншого роботодавця.

Таким чином, доводи позивача про неотримання прибутку у період з 2017 по 2019 рік, як на підставу звільнення від обов`язку сплати ЄСВ та скасування податкової вимоги, судом відхиляються.

Матеріали справи свідчать, що у зв`язку з частковою сплатою єдиного соціального внеску, позивачу направлялись податкові вимоги впродовж 2019 року, зокрема:

сума нарахованого відповідачем внеску ЄСВ у вимозі Ф-45004-17 від 08 травня 2019 року (перша вимога), станом на 30 квітня 2019 року становить - 21030,90 грн.;

20 червня 2019 року позивач здійснив оплату єдиного соціального внеску за травень 2019 року (позивач почав здійснювати свою підприємницьку діяльність) у розмірі платежу на суму 918,06 грн. (дев`ятсот вісімнадцять грн. 06 коп.), що підтверджено платіжним дорученням №11 від 20.06.2019 року;

03 липня 2019 року винесено податкову вимогу № Ф-45004-17 на суму 20112,84 грн;

18 липня 2019 року позивач здійснив оплату єдиного соціального внеску за червень 2019 року у розмірі платежу на суму 918,06 грн, що підтверджено платіжним дорученням №70 від 18 липня 2019 року;

10 вересня 2019 року винесено податкову вимогу № Ф-45004-17 на суму 21030,90 грн;

16 серпня 2019 року позивач здійснив оплату єдиного соціального внеску за липень 2019 року у розмірі платежу на суму 918,06 грн., що підтверджено платіжним дорученням №121 від 16 серпня 2019 року;

19 вересня 2019 року позивач здійснив оплату єдиного соціального внеску за липень 2019 року у розмірі платежу на суму 918,06 грн. (дев`ятсот вісімнадцять грн. 06 коп.), що підтверджено платіжним дорученням № 181 від 19 вересня 2019 року.

В подальшому, податковою вимогою Головного управління Державної податкової служби у м. Києві від 03 жовтня 2019 року № Ф-45004-17 визначено суму до сплати з єдиного соціального внеску у розмірі 20112,84 грн, яка оскаржуються в даному провадженні.

Судом встановлено, що вищезазначені податкові вимоги оскаржуються в судовому порядку в Окружному адміністративному суді міста Києва, проте рішення за результатом розгляду справ, які набрали законної сили, відсутні.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що вимога виноситься на узгоджену суму заборгованості, в даному випадку вказана у вимозі заборгованість не узгоджена, оскільки попередньо винесені вимоги оскаржуються у судовому порядку.

Відповідно до пункту 3 Розділу VI Інструкції № 449 вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів на суму боргу, що перевищує 10 гривень, що має місце і у даному випадку.

Враховуючи наведене, у суду відсутні підстави для висновку про протиправність дій відповідача щодо формування оскаржуваної вимоги на підставі даних інформаційних систем.

Суд зазначає, що математичний розрахунок щодо наведених у ньому показників, крім власне доводів про відсутність обов`язку сплачувати ЄСВ як такого, позивачем не надано обґрунтованих заперечень.

При цьому, Верховний Суд у постанові від 10.12.2019 по справі № 826/25425/15 сформулював такий правовий висновок, - положеннями законодавства не передбачено обов`язкової умови для формування вимоги (у разі наявності у платника на кінець календарного місяця недоїмки за результатами самостійного декларування) проведення перевірки та складення за її результатами відповідного акту. Вимога про сплату боргу (недоїмки) надсилається разом з актом документальної перевірки виключно у випадку, коли виявлені у ході документальної перевірки дані свідчать про донарахування сум єдиного внеску фіскальними органами.

Відповідно до частини 4 статті 25 Закону № 2464-VI про ЄСВ контролюючий орган у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.

Відповідно до пункту 2 розділу VI Інструкції № 449 у разі виявлення контролюючим органом своєчасно не нарахованих та/або не сплачених платником сум єдиного внеску такий орган доходів і зборів обчислює суми єдиного внеску, що зазначаються у вимозі про сплату боргу (недоїмки), та застосовує до такого платника штрафні санкції в порядку і розмірах, визначених розділом VII цієї Інструкції.

Відповідно до п. 3 розділу VI Інструкції № 449 контролюючі органи надсилають (вручають) платникам вимогу про сплату боргу (недоїмки), якщо, зокрема, платник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску.

У випадках, передбачених абзацами третім та/або четвертим цього пункту, вимога про сплату боргу (недоїмки) надсилається (вручається):

платникам, зазначеним у підпунктах 1, 2 пункту 1 розділу II цієї Інструкції, протягом 10 робочих днів, що настають за календарним місяцем, у якому виникла, зросла або частково зменшилась сума недоїмки зі сплати єдиного внеску (заборгованість зі сплати фінансових санкцій);

платникам, зазначеним у підпунктах 3, 4, 6 пункту 1 розділу II цієї Інструкції, протягом 15 робочих днів, що настають за календарним місяцем, у якому виникла, зросла або частково зменшилась сума недоїмки зі сплати єдиного внеску (заборгованість зі сплати фінансових санкцій).

У вимозі від 03 жовтня 2019 року № Ф-45004-17 зазначено, що загальна сума заборгованості, тобто слід розуміти - з урахуванням часткової сплати, сформована станом на 30 вересня 2019, у зв`язку з чим у суду відсутні підстави для висновку щодо протиправності прийняття 03 жовтня 2019 оскаржуваної Вимоги.

Більш того, суд звертає увагу, що відповідно до ч. 16. ст. 25 Закону про ЄСВ строк давності щодо нарахування, застосування та стягнення сум недоїмки, штрафів та нарахованої пені не застосовується.

Тобто, незалежно від часу прийняття Вимоги, недоїмка є чинною до часу, зокрема, її сплати.

Скасування вимоги не скасовує недоїмки як такої та обов`язку сплати недоїмки.

Навіть у випадку прийняття вимоги поза межами зазначених вище строків, недоїмка не втрачає свого статусу боргу та своєї юридичної сили.

Відтак, враховуючи дотримання відповідачем встановлених правил та процедур під час прийняття оскаржуваної вимоги, беручи до уваги відсутність у позивача визначених законом пільг, які б звільняли його від обов`язку сплачувати ЄСВ як ФОП, у т.ч. у мінімальному розмірі, виходячи з вищенаведених висновків суду по суті доводів позивача, а також беручи до уваги те, що позивачем в порядку ч. 1 ст. 77 КАС України не доведено помилковості математичних розрахунків сум ЄСВ, визначених у вимозі, суд приходить до висновку, що оскаржувана вимога є законною та обґрунтованою, вірною по суті, а відтак підстав для її скасування, як і власне суми боргу, не має та у задоволенні позову слід відмовити у повному обсязі.

У взаємозв`язку з наведеним слід зазначити, що відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачами доведено правомірність винесення оскаржуваної вимоги, з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ФОП ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 - відмовити.

Рішення суду, відповідно до частин першої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя В.В. Аверкова