Рішення № 89890884, 09.06.2020, Приморський районний суд м. Одеси

Справа №522/10590/18

Провадження № 2/522/1674/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 червня 2020 року м. Одеса

Приморський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого судді - Домусчі Л.В.,

за участю секретаря судового засідання - Вадуцкої В. І.,

розглянувши у судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «МТБ Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна недійсним та виключення запису з реєстру,

ВСТАНОВИВ:

До суду 18 червня 2018 року надійшов позов ПАТ «МТБ Банк», пред`явлений до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , за яким просили:

- визнати недійсним договір купівлі-продажу 3-х кімнатної квартири, заг.пл. 51,9 кв.м., житл.пл. 34,5 кв.м., розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гурською О.В. та зареєстрованого за реєстровим №22, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;

- виключити запис із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно: підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 9907592 від 14.01.2014 року 15:08:06, приватний нотаріус Гурська О.В., Одеський міський нотаріальний округ, Одеська обл..

Згідно позовних вимог, між ВАТ «Морський транспортний Банк», правонаступником якого є ПАТ «МТБ Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №00409/FO, за яким банк зобов`язався надати позичальникові кредитні кошти шляхом перерахування з позичкового рахунку на поточний/картковий рахунок позичальника у банку з терміном погашення з 23.05.2008 року по 21.05.2018 року включно у вигляді не поновлюваної кредитної лінії у сумі 1 017 450, 03 дол. США на споживчі цілі зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12,5 % річних за фактичний період користування кредитом, а позичальник зобов`язується на умовах, в розмірі та в строки, встановлені в цьому договорі, повернути банку кредит, сплатити відсотки за користування кредитом, а також сплатити комісії, пені та штрафи, що передбачені умовами договору. Вказували, що у зв`язку з неналежним виконанням позичальником своїх кредитний зобов`язань, банк звернувся до суду з відповідним позовом та рішення Приморського районного суду м. Одеси від 09.12.2010 року по справі №2-4412/10 було стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь банку заборгованість за кредитним договором на загальну суму 12 873 856, 39 грн., у тому числі заборгованість по сплаті тіла кредиту та відсотків у сумі 1 206 746, 49 дол. США, заборгованість за пенею у розмірі 2 117 273, 05 грн. та заборгованість за штрафом у сумі 209 287, 81 грн.. Вирішено питання про судові витрати. Після набрання чинності рішенням суду 09.12.2010 року, банком 20.01.2011 року були отримані виконавчі листи.

Вказували, що виконавчі листи неодноразово пред`являлись до виконання та на сьогоднішній день в провадженні відділу примусового виконання рішень управління ДВС ГТУЮ в Одеській області перебуває виконавче провадження №56137157, відкрите за постановою від 10.04.2018 року про стягнення з ОСОБА_1 суми боргу за кредитом. При цьому, виконавчий лист №2-4412/10 від 20.01.2011 року відносно боржника ОСОБА_1 перебував на примусовому виконанні за виконавчим провадження №39040090, відкритим 25.07.2013 року. Посилались на те, що 13.12.2013 року старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішень управління ДВС ГТУЮ в Одеській області постановою ВП №39040090 було накладено арешт на все майно відповідача - ОСОБА_1 та оголошена заборона його відчуження.

Однак, у процесу примусового виконання рішення суду з інформаційної довідки від 04.04.2018 року банку стало відомо, що ОСОБА_1 відчужив вказану квартиру, заг.пл. 51,9 кв.м., житл.пл. 34,5 кв.м., розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_2 . У свою чергу, позивач вважає, що вказаний договір купівлі-продажу від 14.01.2014 року був укладений між відповідачами із метою приховування майна від банку як кредитора та уникненням реалізації належного боржнику майна у рахунок погашення боргу за рішенням суду, а тому є фіктивним та має бути визнаний судом недійсним. Також вказували, що підставою для визнання договору недійсним є те, що він був укладений у період примусового виконання рішення суду органами ДВС та за наявності постанови про арешт майна боржника, що суперечить положенням законодавства. За викладених обставин звернулись до суду з дійсним позовом.

Ухвалою суду від 22.06.2018 року позов було залишено без руху та надано позивачу строк на усунення недоліків. До суду 13.07.2018 року надійшла заява представника позивача, згідно якої надано позовну заяву в новій редакції у відповідній кількості сторін.

Ухвалою суду від 19.07.2018 провадження у справі було відкрито та призначено до розгляду в підготовчому судовому засіданні на 08.10.2018 року.

Ухвалами суду від 08.10.2018 року було вирішено питання про витребування доказів у приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Гурської Оксани Віталіївни належним чином завірену копію документів, на підставі яких було оформлено Договір купівлі-продажу 3-х кімнатної квартири, заг. пл.. 51,9 кв.м., житл. пл.. 34.5 кв.м., розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений 14.01.2014 року та зареєстрований за №22, а також вирішено питання про забезпечення позову.

До суду 29.10.2018 року та 31.10.2018 року надійшли відзиви на позов відповідачів (т.1, а.с.76-79), згідно яких вважають позовні вимоги банку не доведеними.

Представником банку 12.11.2018 року до суду було надано відповідь на відзив (т.1, а.с.87-89), згідно якої обставини, викладені відповідачами у відзивах, вважають безпідставними.

У зв`язку з відсутністю витребуваних судом доказів 13.11.2018 року розгляд справи відкладено на 17.12.2018 року.

На виконання вимог ухвали суду від 08.10.2018 року витребувані докази 16.11.2018 року надійшли від приватного нотаріуса Гурської О.В. (т.1, а.с.100-130).

21.11.2018 року до суду надійшли заперечення на відповідь на відзив відповідача ОСОБА_1 (т.1, а.с.131-132). 13.12.2108 року від відповідача до суду надійшли доповнення до відзиву. Вказував на пропуск строків давності.

Також доповнення до відзиву надійшли 03.12.2018 року від відповідачки ОСОБА_2 (т.1, а.с.157-163), згідно яких вказувала, що постанова №39040090 від 13.12.2013 року не була зареєстрована в державному реєстрі, що не відповідає вимогам Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Окрім того, з боку банку не доведено належними доказами підстави позову, а саме щодо відсутності дійсного наміру відповідача ОСОБА_1 відчужити спірну квартиру, а також щодо фіктивності оскаржуваного договору. Вказувала, що спірна квартира перебувала в іпотеки банку «Фінанси та кредит» та в 2014 році була відчужена за згодою даного банку, а кошти від продажу квартири були зараховані до банку в рахунок погашення кредиту.

До суду надійшли відповіді на доповнення до відзивів відповідачів (т.2, а.с.22-27), згідно яких представник банку посилався на те, що про існування оскаржуваного договору їм стало відомо лише в 2018 році з інформаційної довідки із державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а отже вважають, що строки не пропущені. А також наполягали на фіктивності оскаржуваного правочину, вважають, що він був укладений з родичкою з наміром штучно вивести майно з власності боржника (позичальника за кредитним договором).

18.02.2019 року розгляд справи був відкладений на 15.04.2019 року з наданням відповідачу часу на ознайомлення з матеріалами справи.

26.02.2019 року та 28.02.2019 року до суду надійшли заперечення відповідачів на відповіді на доповнення до відзиву (т.2, а.с.47-57).

Ухвалою суду від 15.04.2019 року підготовче провадження по справі було закрито та справу призначено до розгляду по суті на 13.06.2019 року.

03.06.2019 року відповідач подав до суду заяву про застосування строків позовної давності, посилаючись на те, що з моменту укладення оскаржуваного договору (14.01.2014 року) по день звернення до суду з відповідним позовом (18.06.2018 року) пройшло 4 роки 5 місяців 4 дні.

У зв`язку з перебування судді в нарадчій кімнаті розгляд справи 13.06.2019 року було відкладено на 24.07.2019 року.

У судовому засіданні 24.07.2019 року були присутні представник позивача - Глазов О.О. та відповідач ОСОБА_1 .. Відповідачка ОСОБА_2 у судове засідання не з`явилась, у матеріалах справи наявна заява від неї, згідно якої просила справу розглядати за її відсутності.

За згодою присутніх сторін, з огляду на положення ч.1, 3 ст. 223 ЦПК України, суд ухвалив розглядати справу за відсутності відповідачки ОСОБА_2 ..

Представник позивача позовні вимоги підтримав та просив задовольнити, посилаючись на фіктивність укладеного правочину та відсутність дійсного наміру ОСОБА_1 відчужувати спірну квартиру, а також посилався на те, що правочин був укладений у порушення діючого законодавства, оскільки на момент відчуження квартири існувала постанова державного виконавця про арешт майна ОСОБА_1 .. Вказував, що про існування оскаржуваного договору їм стало відомо лише в квітні 2018 року.

Відповідач у судовому засідання заперечував проти вимог та просив відмовити, вказував, що спірна квартира була в іпотеці банку «Фінанси та Кредит» та була відчужена ним саме з наміром погасити заборгованість перед банком. Вважає, що з боку банку не доведені обставини фіктивності правочину та відсутності його волі на передачу квартири ОСОБА_2 .. Вказував, що ОСОБА_2 переїхала з Криму до м. Одеси та останній необхідна була квартира для проживання. Посилався на те, що на момент укладення правочину арешту квартири не було. Підтримав свою заяву про застосування строків давності.

По справі було оголошено перерву до 05.11.2019 року.

05.11.2019 року, 22.01.2020 року, 18.03.2020 року розгляд справи відкладався.

У судовому засіданні 09.06.2020 року були присутні представник позивача - Черкасова О.О. та відповідач ОСОБА_1 .. Відповідачка ОСОБА_2 у судове засідання не з`явилась, у матеріалах справи наявна заява від неї, згідно якої просила справу розглядати за її відсутності.

За згодою присутніх сторін, з огляду на положення ч.1, 3 ст. 223 ЦПК України, суд ухвалив розглядати справу за відсутності відповідачки ОСОБА_2 ..

Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримала та просила задовольнити за обставин, викладених у заявах по суті справи, та з врахуванням пояснень наданими представником у минулому судовому засіданні.

Відповідач у судовому засіданні позовні вимоги не визнав та просив відмовити за обставин, повідомлених у минулому засіданні та викладених у заявах по суті справи.

Відповідачка ОСОБА_2 у судове засідання не з`явилась, була сповіщена про час та місце розгляду справи належним чином, у матеріалах справи наявна заява, згідно якої просила справу розглянути за її відсутності.

Суд, вивчивши матеріали справи, додані до неї документи, заслухавши пояснення сторін, оцінивши надані докази, прийшов до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог із наступних підстав.

Із матеріалів справи судом встановлено, що між ВАТ «Морський транспортний Банк», правонаступником якого є ПАТ «МТБ Банк», та ОСОБА_1 11 лютого 2018 року було укладено кредитний договір №00409/FO, за яким банк зобов`язався надати позичальникові кредитні кошти шляхом перерахування з позичкового рахунку на поточний/картковий рахунок позичальника у банку з терміном погашення з 23.05.2008 року по 21.05.2018 року включно у вигляді не поновлюваної кредитної лінії у сумі 1 017 450, 03 дол. США на споживчі цілі зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12,5 % річних за фактичний період користування кредитом, а позичальник зобов`язується на умовах, в розмірі та в строки, встановлені в цьому договорі, повернути банку кредит, сплатити відсотки за користування кредитом, а також сплатити комісії, пені та штрафи, що передбачені умовами договору.

У зв`язку з неналежним виконанням позичальником своїх кредитний зобов`язань, банк у листопаді 2008 року звернувся до суду з відповідним позовом та рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 09.12.2010 року по справі №2-4412/10 було стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь банку заборгованість за кредитним договором на загальну суму 12 873 856, 39 грн., у тому числі заборгованість по сплаті тіла кредиту та відсотків у сумі 1 206 746, 49 дол. США, заборгованість за пенею у розмірі 2 117 273, 05 грн. та заборгованість за штрафом у сумі 209 287, 81 грн.. Вирішено питання про судові витрати (т.1, а.с.13-14).

Після набрання чинності рішенням суду 09.12.2010 року, банком 20.01.2011 року були отримані виконавчі листи.

Також, із матеріалів справи вбачається, що 14 січня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_1 відчужив на користь ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 (т. 1 , а.с.101). Договір був посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гурською О.В. та зареєстрований у реєстрі за №22.

Вказана квартира належала відповідачу ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 22.02.2005 року, про що свідчать копії витягів КП «ОМБТІ та РОН» від 01.03.2005 року №6627371 (т.1, а.с.108) та з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 14.01.2014 року №16108355 (т.1, а.с.109).

Право власності ОСОБА_2 на вказану квартиру було зареєстровано 14.01.2014 року (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 9907592 від 14.01.2014 року), про що свідчить інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 04.04.2018 року (т.1, а.с.12).

Не погоджуючись із вказаним договором відчуження квартири, банк 18.06.2018 року звернувся до суду з дійсним позовом та вважає, що оскаржуваний договір має бути визнаний недійсним із наступних підстав:

- перш за все, він був укладений під час існування арешту майна ОСОБА_1 у рамках виконавчого провадження ВП №39040090 з примусового виконання виконавчого листа №2-4412/10, виданого 20.01.2011 року, згідно постанови державного виконавця від 13.12.2013 року (т.1, а.с.16);

- по-друге, вважають, що правочин є фіктивним та був укладений ОСОБА_1 на користь своєї родички ОСОБА_2 - матері дружини із наміром невиконання зобов`язань за кредитним зобов`язанням;

- по-третє, вважають, що воля відчужувача ОСОБА_1 не була вільною та відповідач, знаючи про відкриття виконавчого провадження, керувався наміром уникнути відповідальності за борговим зобов`язанням та зберегти майно, на яке могло бути звернуто стягнення в порядку примусового виконання.

Вирішуючи спір суд виходить із наступного.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими способами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

За змістом ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5 статті 203 ЦК України).

Відповідно до статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

При цьому правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як "заінтересовані особи" (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, статей 1, 2-4, 14 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права та інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Із вимогами про визнання правочину недійсним з підстав його фіктивності можуть звернутися заінтересовані особи, якщо предмет правочину будь-яким опосередкованим способом може стосуватися інтересів такого заявника. Згідно з частинами 1, 2 статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Верховний Суд у постанові від 09.02.2020 року по справі № 903/439/18 нагадав, що згідно з ч.ч.1, 2 ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони, вчиняючи його, знають, що він не буде виконаним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. Вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які встановлені законом для цього виду правочину.

Між тим у постанові Верховного Суду України від 19.10.2016 у справі № 6-1873цс16 викладено правову позицію, відповідно до якої для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Аналогічна позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 01.02.2017 року у справі № 6-2360цс16 та підтримана в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року по справі № 442/3285/16-ц, провадження № 61-21651св18 (ЄДРСРУ № 79543580).

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є:

введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників;

свідомий намір невиконання зобов`язань договору;

приховування справжніх намірів учасників правочину.

Фактично єдиною метою здійснених майнових дій від імені боржника є введення в оману кредиторів шляхом виведення активів боржника з метою їх збереження за заінтересованими особами від звернення стягнення за наявними грошовими зобов`язаннями боржника перед кредиторами, створення видимості належної юридичної форми відчуження майна.

Аналогічний висновок зроблений в Постанові Верховного суду від 29.03.2018 р. по справі № 923/333/16.

Згідно п. 24 Постанови Пленуму ВССУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009, для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У відповідності до ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

У відповідності до ст. 662 ЦК України, продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Згідно ст. 692 ЦКУ покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.

Тобто, законодавець визначив одну з головних умов договору купівлі-продажу - це оплата вартості майна після його одержання.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (ч. 5 ст. 81 ЦПК України).

Відповідно до ст. 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Із витребуваної судом у приватного нотаріуса Гурської О.В. копії договору купівлі-продажу квартири від 14.10.2014 року, реєстраційний номер 22, та документів, на підставі яких він був оформлений (т.1, а.с.100-130), вбачається, що даний договір був укладений між сторонами із метою отримання ОСОБА_1 коштів на погашення зобов`язань перед Банк «Фінанси та Кредит» за кредитним договором. Зазначені обставини були повідомлені відповідачами та знайшли своє підтвердження за розглядом справи.

Зокрема судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 , була предметом іпотечного договору, укладеного 22 грудня 2006 року між Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 як іпотекодавцем, посвідченим приватним нотаріусом ОМНО Федорченко Т.М. та зареєстрованим в реєстрі за №8119 (т.2, а.с.129-130). Також нотаріусом накладено заборону відчуження вказаної квартири НОМЕР_3 .

Вказаний договір іпотеки був укладений у забезпечення виконання зобов`язань за договором про відкриття кредитної лінії №к-2109/л від 22.12.2006 року.

Згідно п.3 оскаржуваного договору купівлі-продажу від 14.01.2014 року, продаж квартири вчинено за 207 820, 00 грн., які продавець отримав від покупці повністю до підписання договору, що підтверджується платіжним дорученням №303201 від 14.01.2014 року, виданим АТ «Фінбанк» (т.1, а.с.103).

Суд вбачає, що реєстрація права власності за ОСОБА_2 на вказану квартиру було здійснено того ж дня, 14.01.2014 року (індексний номер рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень 9907592).

При цьому, при посвідченні оскаржуваного договору-купівлі продажу від 14.01.2014 року приватним нотаріусом Гурською О.В. було здійснено перевірку існуючих обтяжень на об`єкт нерухомого майна у порядку доступу нотаріусів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, про що свідчить витягу №43054475 від 14.01.2014 року (т.1, а.с.126-127), та відносно квартири АДРЕСА_1 , будь-яких існуючих обтяжень встановлено не було.

Таким чином, суд приходить до висновку, що посилання позивача на фіктивність оскаржуваного договору купівлі-продажу від 14.01.2014 року не знайшли свого належного та достеменного підтвердження за розглядом справи.

Суд вбачає, що при вчиненні оскаржуваного правочину сторонами були дотримані вимоги чинного законодавства та останній був виконаний сторонами, зокрема продавцем отримано кошти за квартиру від покупця ОСОБА_2 , а за останньою у свою чергу зареєстровано право власності на квартиру.

Таким чином, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ПАТ «МТБ Банк» із тих підстав, що оскаржуваний договір купівлі-продажу від 14.01.2014 року є фіктивним та останній був укладений без вільного волевиявлення ОСОБА_1 , є необґрунтованими та з цих підстав суд відмовляє саме з підстав необґрунтованості.

Із приводу тверджень представника позивача на вчинення ОСОБА_1 оскаржуваного договору в період примусового виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 09.12.2010 року та існування арешту майна відповідача згідно постанови державного виконавця від 13.12.2013 року у рамках виконавчого провадження №39040090 суд приходить до наступних висновків.

Із матеріалів справи вбачається, на виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 09.12.2010 року по справі №2-4412/10 банк отримав виконавчі листи 20.01.2011 року (т.1, а.с.15).

25.07.2013 року державним виконавцем відділу примусового виконання рішень ДВС відносно ОСОБА_1 за виконавчим листом №2-4412/10, виданим 20.01.2011 року, було відкрито виконавче провадження №39040090.

У рамках вказаного виконавчого провадження 13.12.2013 року старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішень ДВС Семко Б.О. було винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження (т.1, а.с.16), яка між тим не була зареєстрована в державному реєстрі речових прав та обтяжень, ведення якого передбачено Законом України від 01.07.2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

У відповідності до ч.3 ст. 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Таким чином, до вказаних правовідносин слід застосовувати Закон України «Про виконавче провадження», який був чинний на момент вчинення відповідних дій.

У період грудня 2013 року був чинним Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року №606-XIV у редакції станом на 16.10.2013 року.

Згідно ч.ч.1 та 2 ст. 57 ЗУ «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження. Постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження виноситься державним виконавцем не пізніше наступного робочого дня після закінчення строку для самостійного виконання рішення (якщо така постанова не виносилася під час відкриття виконавчого провадження) та не пізніше наступного робочого дня із дня виявлення майна.

Згідно ч.3 ст. 57 ЗУ «Про виконавче провадження» постановами, передбаченими частиною другою цієї статті, може бути накладений арешт у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій та застосованих державним виконавцем штрафів, на все майно боржника або на окремі предмети. Копії постанови, якою накладено арешт на майно боржника та оголошено заборону на його відчуження, державний виконавець надсилає органам, що здійснюють реєстрацію майна або ведуть реєстр заборони на його відчуження.

Згідно ч.6 ст. 57 ЗУ «Про виконавче провадження» порушення заборони державного виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне за собою передбачену законом відповідальність зберігача майна.

Зі змісту статті 57 ЗУ «Про виконавче провадження» слідує, що державний виконавець на момент винесення постанови про арешт від 13 грудня 2013 року не наділений повноваженнями щодо проведення державної реєстрації заборони на відчуження нерухомого майна, а лише здійснює надсилання у встановлені строки постанови про арешт майна відповідному суб`єкту права державної реєстрації.

З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку, що відсутність реєстрації у відповідному державному реєстрі арешту, накладеного постановою державного виконавця від 13.12.2013 року, не свідчить про відсутність таких обмежень, та на наявність права відповідача вільно розпоряджатися нерухомим майном.

Таким чином, суд погоджується із доводами сторони позивача в цій частині позову.

Між тим, відповідно до ст.257 ЦК позовна давність установлюється тривалістю в 3 роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю (ч.1 ст.258 ЦК). Водночас законодавець не допускає зміни порядку обчислення позовної давності, встановленого імперативними нормами стст.253-255 ЦК.

Перебіг строку позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1ст.261 ЦК).

У позовній заяві банк посилався на те, що ними не пропущено строк позовної давності, оскільки про порушення своїх прав вона дізналися лише в 04 квітня 2018 року при примусовому виконанні рішення суду та отримання відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Разом з тим Європейський суд з прав людини наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце в далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту з плином часу (п.51 рішення від 22.10.96 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; п.570 рішення від 20.09.2011 у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідалася» та «могла довідатися», що містяться в ст.76 ЦК УРСР, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся по його захист до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі N 6-2469цс16, у постанові суду від 28.03.2018 року по справі №444/9519/12, у постанові від 15 січня 2020 року по справі № 200/19766/16-ц.

Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення, а ч. 4 ст. 267 ЦК передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідачами заявлено про застосування позовної давності у відзиві на позов, отже, на думку суду, це є заявою відповідачів про застосування позовної давності, яка відповідає вимогам закону.

Оскільки підстави позову банку в частині того, що оскаржуваний правочин був укладений ОСОБА_1 під час існування постанови державного виконавця про арешт майна, здійсненого у рамках виконавчого провадження, суд вбачає обґрунтованими, то виникла необхідність перевірити, чи мав банк об`єктивну можливість дізнатися про відчуження квартири відповідачем у межах строку позовної давності, чи можливо було банком встановити відсутність належного боржнику майна з огляду на презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав у разі не доведення протилежного.

Суд вбачає, що оскаржуваний правочин був укладений 14.01.2014 року, при цьому з відповідним позовом банк звернувся до суду лише 18.06.2018 року, тобто зі спливом 4 років 5 місяців та 4 днів із моменту укладення оскаржуваного правочину. При цьому, з заявами про відкриття виконавчого провадження відносно ОСОБА_1 банк звертався ще в 2017 року та повідомленням відділу примусового виконання рішень Управління ДВС ГТУЮ в Одеській області від 22.11.2017 року виконавчий документ було повернуто стягувачу без прийняття до виконання (т.1, а.с.148).

Крім того як вбачається з листа Управління державної виконавчої служби ГТУ Юстиції в Одеській області від 20.03.2019р. (а.с.186 т.2) у державного виконавця Гортолум В.С. з 10.04.2018р. перебуває на виконанні виконавчий лист №2-4412/10 та 10.04.2018р. винесено постанову про арешт майна боржника, якою накладено арешт на все рухоме та нерухоме майно боржника. Також вказується на те, що ПАТ «МТБ банк» звернувся до них з заявою про ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження №39040090, за яким винесено було постанову від 13.12.2013р., на що було рекомендовано звернутися до відповідного ВДВС. Згідно відповіді Департаменту державної виконавчої служби відділу примусового виконання рішень Міністерства юстиції України від 29.01.2019р. №20.1.-К-666/14 (а.с.57 т.2) вбачається, що у них на виконанні перебував виконавчий лист №2-4412/10 виданий Приморським районним судом м.Одеси 20.01.2011р., , та в рамках цього ВП було винесено постанову від 25.07.2013р. про відкриття виконавчого провадження та 09.12.2016р. винесено постанову про повернення виконавчого документу відповідно до п.2 ст.37 закону України «Про виконавче провадження». Повторно на виконання до відділу вищевказана ний лист не надходив. Як вбачається з копії виконавчого листа (а.с.149 т.1) 22.11.2017р. зазначений лист було повернуто без прийняття до виконання.

Також позивач не був позбавлений з`ясувати інформацію щодо майна відпоідача згідно відомостей з Державного реєстру речових прав та їх обтяжень в будь-який час, оскільки така інформація є у вільному доступі.

Отже, суд вбачає, що банк не був позбавлений можливості перевірити майновий станови боржника - ОСОБА_1 ще в 2017 році, проте вказаного не вчинив. Із урахуванням викладеного, в цій частині позову банку суд погоджується з доводами відповідачів та вважає, що банком пропущено строки позовної давності, а тому приходить до висновку про необхідність відмови у задоволенні позову у зв`язку із спливом встановленого законом строку позовної давності.

У зв`язку із відмовою в задоволенні позову судові витрати покладаються на позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст. 55, 124 Конституції України, ст.. 11, 15, 16, ст.203-204, 207, 215-216, 234, 256, 267, 316, 319, 321, 638-640, 655 Цивільного кодексу України, ст.ст. 1, 2, 3- 13, 19, 23, 42, 43, 48, 49, 72, 76-81, 89 , 95, 174, 175, ст. 223, 229, 241, ч.2 ст. 247, 258-259, 263-265, 268, 354 ЦПК України, суд,

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства «МТБ Банк» (код ЄДРПОУ 21650966, місцезнаходження Одеська обл.., м. Чорноморськ, пр.-т Миру, буд. 28) до ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації АДРЕСА_5 ), ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , остання відома адреса проживання АДРЕСА_6 ) про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна недійсним та виключення запису з реєстру - відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Одеського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом 30 днів (ст.ст.354,355,ЦПК України). Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені ст. 284, 354 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину (Розділ XII доповнено пунктом 3 згідно із Законом № 540-IX від 30.03.2020).

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справи витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (п.15.5 Розділу XII Перехідні положення ЦПК України

Повний текст рішення суду виготовлено 18.06.2020 року.

Суддя Домусчі Л. В.09.06.20