Рішення № 89884993, 09.06.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 червня 2020 року м. Київ № 640/20405/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Аверкової В.В. при секретарі судового засідання Ващенку В.А.

за участі представників сторін:

позивач - ОСОБА_1

від відповідача - Титарчук О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу:

за позовом ОСОБА_1

до Офісу генерального прокурора

про стягнення компенсації за затримку повного розрахунку при звільненні

УСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Генеральної прокуратури України (далі по тексту - відповідач), в якому просить суд зобов`язати відповідача провести розрахунок та виплату позивачу компенсації за затримку повного розрахунку при звільнені з військової служби за період з 14 квітня 2017 року по 31 жовтня 2019 року включно, у сумі 1 797 485,40 грн.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 жовтня 2019 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 грудня 2019 року відмовлено у задоволенні заяви Генеральної прокуратури України про розгляд справи за правилами загального позовного провадження. Здійснено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін. Призначено судове засідання на 28 січня 2020 року.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 травня 2020 року зобов`язано головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Кузьменка О.С. надати суду належним чином засвідчені копії документів наявних в матеріалах виконавчих проваджень № 60608913 та № 60572173 на підтвердження виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 липня 2019 року в адміністративній справі № 826/15594/17 в частині виплати майору юстиції ОСОБА_1 , звільненому у запас, премії за відпрацьований період з 01 квітня по 13 квітня 2017 року на посаді заступника військового прокурора військової прокуратури сил антитерористичної операції в порядку, передбаченому Положенням про преміювання працівників органів прокуратури України, затвердженим наказом Генерального прокурора України від 18.06.2015 року № 84; одноразової грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби (з урахуванням грошової винагороди військовослужбовцям військових прокуратур за участь в антитерористичних операціях); компенсації за невикористану у 2017 році відпустку.

У судовому засіданні 09 червня 2020 року позивач адміністративний позов підтримав, просив суд задовольнити його в повному обсязі. Представник відповідача проти позову заперечив.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 червня 2020 року замінено відповідача Генеральну прокуратуру України на належного Офіс Генерального прокурора.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

Наказом Генерального прокурора від 13 квітня 2017 року № 418-ц, керуючись статтею 9 Закону України "Про прокуратуру", звільнено майора юстиції ОСОБА_1 з посади заступника військового прокурора сил антитерористичної операції та виключено його зі списків особового складу цієї прокуратури, усіх видів забезпечення з 13 квітня 2017 року. Призначено юриста 2 класу ОСОБА_1 на посаду заступника начальника управління особливо важливих справ - начальника відділу пріоритетних доручень Департаменту міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України з 14 квітня 2017 року.

У зв`язку з не направленням та не підготовкою розрахунку грошового забезпечення, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 вересня 2019 року у справі № 826/15594/17 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність Генеральної прокуратури України щодо не оформлення та не надсилання особової справи ОСОБА_1 до військового комісаріату, визначеного пунктом 3 наказу Міністра оборони України від 13.04.2017 року №250 (з урахуванням змін, внесених наказом пункту 12 параграфу 12 наказу Міністра оборони України від 04.10.2017 року №703 (по особовому складу)).

Зобов`язано Генеральну прокуратуру України оформити та надіслати особову справу ОСОБА_1 до військового комісаріату, визначеного пунктом 3 наказу Міністра оборони України від 13.04.2017 року №250 (з урахуванням змін, внесених наказом пункту 12 параграфу 12 наказу Міністра оборони України від 04.10.2017 року №703 (по особовому складу)).

Визнано протиправною бездіяльність Генеральної прокуратури України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення, а саме премії за відпрацьований період з 01 квітня по 13 квітня 2017 року на посаді заступника військового прокурора військової прокуратури сил антитерористичної операції; одноразової грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби (з урахуванням грошової винагороди військовослужбовцям військових прокуратур за участь в антитерористичних операціях); компенсації за невикористану у 2017 році відпустку.

Зобов`язано Генеральну прокуратуру України провести розрахунок грошового забезпечення майору юстиції ОСОБА_1 , звільненому у запас, премію за відпрацьований період з 01 квітня по 13 квітня 2017 року на посаді заступника військового прокурора військової прокуратури сил антитерористичної операції та його виплату з урахуванням висновків суду у відповідності до положень Порядку №260 та Закону №2011.

Зобов`язано Генеральну прокуратуру України нарахувати та виплатити майору юстиції ОСОБА_1 , звільненому у запас, премію за відпрацьований період з 01 квітня по 13 квітня 2017 року на посаді заступника військового прокурора військової прокуратури сил антитерористичної операції в порядку, передбаченому Положенням про преміювання працівників органів прокуратури України, затвердженим наказом Генерального прокурора України від 18.06.2015 року № 84; одноразову грошову допомогу в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби (з урахуванням грошової винагороди військовослужбовцям військових прокуратур за участь в антитерористичних операціях); компенсацію за невикористану у 2017 році відпустку.

Позивач зазначає, що вищезазначене рішення суду не виконане наразі, а виконавчі провадження № 60572173 та № 60608913, відкриті на підставі виконавчого листа Окружного адміністративного суду міста Києва у справі № 826/15594/17, закриті у зв`язку з виконанням рішення.

Матеріали справи місять наказ Генеральної Прокуратури України від 10 грудня 2019 року № 1088-вк відповідно до якого вирішено нарахувати та виплатити майору юстиції ОСОБА_1 : одноразову грошову допомогу в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за 4 повних календарних роки служби (з урахуванням грошової винагороди військовослужбовцям військових прокуратур за участь в антитерористичних операціях); премію за період з 01 квітня по 13 квітня 2017 року в розмірі 230% місячного грошового забезпечення; компенсацію за невикористану у 2017 році відпустку.

Вирішуючи адміністративну справу по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовано вимоги і заперечення учасників справи, суд виходить з такого.

Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

Згідно статтею 48 Конституції України кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Дане право безпосередньо реалізується шляхом гарантування своєчасної та повної виплати заробітної плати (грошового забезпечення).

Згідно статті 2 Закону України «Про оплату праці» одноразова грошова допомога при звільненні є додатковою заробітною платою та на неї поширюються гарантії, передбачені цим Законом.

Зокрема, відповідно до статті 94 КЗпП України, частини першої статті 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Згідно із частиною третьою статі 21 Закону України «Про оплату праці» забороняється будь-яке зниження розмірів оплати праці залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання.

За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.

ЄСПЛ трактує поняття «якість закону» таким чином, а саме - національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. Bulgaria», заява №1365/07, 24 April 2008, § 39), «Олександр Волков проти України» («Oleksandr Volkov v. Ukraine», заява № 21722/11, § 170).

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року «Cantoni v. France», заява № 17862/91, § 31-32, «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року «Vyerentsov v. Ukraine», заява № 20372/11, § 65).

Висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 8 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України», а саме у пункті 57 рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15).

Як вбачається із рішення ЄСПЛ, позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд ЄСПЛ, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата.

Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.

Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та надавати оцінку наданим їм доказам (рішення у справі Waite and Kennedy v. Germany), заява № 26083/94, пункт 54, ЄСПЛ 1999-I).

Відповідно за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (пункт 59 рішення).

Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.

Аналогічна позиція викладена постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.

Відповідно до частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, непроведення з вини уповноваженого органу розрахунку з працівником у строк передбачений ст.116 КЗпП України, є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме, виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Матеріали справи містять наказ Генеральної прокуратури України від 10 грудня 2019 року № 1088-вк, відповідно до якого, на підставі рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 липня 2019 року № 826/15594/17, наказано нарахувати та виплатити майору юстиції ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за 4 повних календарних роки служби (з урахуванням грошової винагороди військовослужбовцям військових прокуратур за участь в антитерористичних операціях); премію за період із 1 квітня по 13 квітня 2017 року у розмірі 230% місячного грошового забезпечення; компенсацію за невикористану у 2017 році відпустку; особову справу військовослужбовця направити до Новобарвського об`єднаного районного військового комісаріату міста Харкова; Департаменту планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Генеральної прокуратури України провести повний розрахунок у зв`язку з звільненням ОСОБА_1 із військової служби.

Відповідно до платіжних доручень від 16 грудня 2019 року № 4889, 4890, 4888, 4887 вищезазначені грошові кошти виплачені позивачу.

Таким чином, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 липня 2019 року № 826/15594/17 виконано 16 грудня 2019 року в повному обсязі, що підтверджено позивачем у судовому засіданні та не спростовано представником відповідача.

Таким чином, на думку суду бездіяльність відповідача, що полягає у непроведенні з 14 квітня 2017 року повного розрахунку при звільненні позивача з військової служби є протиправною, а тому суд дійшов висновку про те, що періодом, протягом якого відповідач не виконував свій обов`язок щодо виплати належних позивачеві сум, є проміжок часу з 14 квітня 2017 року по 15 грудня 2019 року включно, що складає (666 днів).

Позивачем до позовної заяви було додано довідку від 08 лютого 2018 року № 18-110зп, яка містить відомості про заробіток, отриманий позивачем у період з січня по квітень 2017 року, який у лютому 2017 року становив 39752,00 грн. (без матеріальної допомоги або разових виплат), а в березні - 74 282,20 грн. (без матеріальної допомоги або разових виплат).

Разом з тим, у своєму відзиві відповідач вважає безпідставним врахування даних такої довідки для розрахунку спірних виплат, оскільки до визначених сум включено винагороду за безпосередню участь у воєнних конфліктах чи антитерористичній операції, інших заходах в умовах особливого періоду, а тому ним було надано суду розрахунок, до якого суми такої винагороди не включені.

З цього приводу суд зазначає наступне.

Частиною 1 статті 9 Закону № 2011-XII установлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Частиною 2 цієї статті визначено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням, щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

Постановою Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2007 року «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі - Постанова № 1294) упорядковано структуру та умови грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та затверджено схеми посадових окладів і додаткових видів грошового забезпечення за категоріями військовослужбовців (пункт 3 цієї постанови).

Згідно зі схемою додаткових видів грошового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України (щомісячних та одноразових, додаток № 25 до Постанови № 1294) до одноразових віднесені такі види грошового забезпечення: винагорода, призначення та виплата якої пов`язана з обсягом та складностями роботи, що виконується під час проходження військової служби; матеріальна допомога на початкове обзаведення (вид матеріального забезпечення військовослужбовців, передбачений статтею 9-1 Закону №2011-XII), а також одноразова матеріальна допомога військовослужбовцям строкової військової служби.

Законом № 2011-XII також гарантовано право військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби, на щорічну основну відпустку із збереженням грошового, матеріального забезпечення та наданням допомоги на оздоровлення у розмірі місячного грошового забезпечення (ч. 1 статті 10-1 цього Закону).

Умови, розмір та порядок виплати військовослужбовцям зазначеної допомоги визначені Постановою № 1294. Так, розмір грошової допомоги на оздоровлення визначається виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (крім винагород та морського грошового забезпечення), на які військовослужбовець має право за займаною ним штатною посадою на день вибуття в щорічну основну відпустку (пп. 3 п. 5 Постанови № 1294, пп. 30.4 п. 30 розділу XXX Інструкції).

Наведеними нормативними актами також регламентовано умови та порядок виплати військовослужбовцям матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань.

Одноразова грошова допомога при звільненні передбачена статтею 15 Закону №2011-XII.

Правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України визначає Закон України від 3 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення», згідно зі статтею 1 якого індексація грошових доходів населення - це встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.

Тобто, індексація є частиною державної системи соціального захисту громадян, спрямованою на підтримання їх купівельної спроможності.

Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави вважати, що грошова допомога на оздоровлення, матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань, індексація та одноразова грошова допомога при звільненні, з яких сплачено страхові внески на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, відносяться до складу грошового забезпечення військовослужбовців.

Наказом Генерального прокурора України від 06 червня 2016 року № 198, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 07 червня 2016 року за № 822/28952 встановлена грошова винагорода військовослужбовцям військових прокуратур за участь в антитерористичних операціях та порядок її виплати.

Зазначена грошова винагорода виплачується військовослужбовцям за безпосередню участь у воєнних конфліктах чи антитерористичній операції, інших заходах в умовах особливого періоду в розмірі до 100 відсотків місячного грошового забезпечення у межах бюджетних призначень.

Розмір винагороди визначається, виходячи з розміру посадового окладу, окладу за військовим званням, щомісячних додаткових видів місячного грошового забезпечення постійного характеру, премії.

Винагорода виплачується пропорційно часу участі у воєнних конфліктах чи антитерористичній операції, інших заходах в умовах особливого періоду, який обраховується з дня фактичного початку участі у цих заходах до дня завершення такої участі, на підставі відповідних наказів керівництва штабу антитерористичної операції про включення (виключення) військовослужбовців до складу сил та засобів, які залучаються та беруть безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, з метою виконання службових (бойових) завдань.

Отже отримана позивачем щомісячна додаткова грошова винагорода, мала реальний та постійний характер, а тому відповідно до п. 2 статті 9 Закону № 2011-XII, підлягає обов`язковому включенню до складу грошового забезпечення.

Згідно з Інструкцією щодо застосування економічної класифікації видатків бюджету, затвердженою наказом Міністерства фінансів України від 12 березня 2012 року № 333, видатки на вказані виплати здійснюються за кодом «Грошове забезпечення військовослужбовців».

Викладена правова позиція узгоджується з висновками Верховного Суду України, які висловлені у постановах цього суду від 10 березня і 20 жовтня 2015 року (справи №№21-70а15 і 21-2942а15 відповідно), та вже згаданої постанови Шостого апеляційного адміністративного суду у справі № 826/15594/17.

Таким чином, суд не вбачає підстав для не включення грошової винагороди військовослужбовцям військових прокуратур за участь в антитерористичних операціях в розрахунок на підставі даних довідки від 08 лютого 2018 року № 18-110зп. Більше того, суд звертає увагу на те, що самою такою довідкою визначено, що у складі заробітку позивача за період з січня по квітень відсутні будь-які разові виплати. Відповідно, надаючи таку довідку Генеральна прокуратура України не відносила грошову винагороду військовослужбовцям військових прокуратур за участь в антитерористичних операціях до одноразових виплат.

Відповідно до п. 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Як вже зазначалось, заробіток, отриманий позивачем у лютому 2017 року становив 39752,00 грн., а в березні 2017 року - 74282,20 грн.

При цьому, суд звертає увагу на необхідність врахування саме робочих днів при обрахунку середньоденної заробітної плати, оскільки законодавчо в даному випадку не передбачено винятків щодо застосування календарних днів. У період з 01 лютого 2017 року по 31 березня 2017 року такий показник становив 42 робочі дні.

Таким чином, середньоденний розмір грошового забезпечення позивач, виходячи з проведених у 2 останні місяці його роботи виплат, становить: (39752 грн. + 74282,20 грн.) / (42 робочі дні) = 2715,1 грн.

Відповідно до вимог статті 117 Кодексу законів про працю України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, строк такої невиплати складає 666 робочих дні (період з 14 квітня 2017 року по 15 грудня 2019 року). Тобто, сума компенсації позивачу за затримку розрахунку при звільненні складає 1 808 256,6 грн (2715,1 грн. * 666 днів).

Відповідно, суд приходить до висновку про необхідність задоволення позовних вимог саме в зазначеній сумі, оскільки позивачем у позовній заяві було невірно її розраховано, в тому числі у зв`язку з здійсненням розрахунку виходячи з кількості календарних, а не робочих днів, в розмірі 1 808 256,6 грн.

Щодо доводів відповідача про порушення строку звернення до суду слід зазначити наступне.

Згідно ч. 1 ст. 117 КЗпП у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

У частини 2 статті 2 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що додаткова заробітна плата це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

У структуру заробітної плати входять інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства, або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (ч. 3 ст. 2 цього Закону).

Тобто, середній заробіток за час затримки розрахунку не входить до структури заробітної плати. Такий висновок викладений у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16.

Відповідно до ч. 1 ст. 233 КЗпП працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Згідно ч. 2 ст. 233 КЗпП у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

За правилами ч. 1 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Відповідно до частини 2 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Таким чином, в даному випадку позивачу встановлений шестимісячний строк звернення до суду.

Матеріали справи свідчать, що позивач звертався до Окружного адміністративного суду міста Києва (справа № 826/15594/17), отримавши виконавчий лист - звернувся до виконавчої служби, а після закінчення виконавчого провадження звернувся до суду із зазначеним позовом.

Крім цього, як встановлено судом, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 липня 2019 року № 826/15594/17 виконано 16 грудня 2019 року в повному обсязі, що підтверджено позивачем у судовому засіданні та не спростовано представником відповідача. Таким чином, можно вважати, що право позивача на звернення до суду із позовом виникло з наступного дня після проведення остаточного розрахунку, тобто з 17 грудня 2019 року. Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва 24 жовтня 2019 року (відповідно до відмітки служби діловодства суду), тобто без порушення встановлених строків.

Відтак, суд не вбачає підстав вважати строк звернення до суду порушеним.

Також суд не погоджується із доводами відповідача, що на спірні правовідносини поширюється місячний строк встановлений частиною 5 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки вказаний спір не стосується ні прийняття громадян на публічну службу, її проходження, ні звільнення з публічної служби.

Відповідно до статті 244 Кодексу адміністративного судочинства України, під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема: 1)чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Відповідно до положень ч.ч. 1 та 2 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно положень статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ч. 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень наведеного законодавства України, матеріалів справи, суд приходить до висновку про те, що заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню, оскільки відповідачем було допущено вчинення бездіяльності, яка не відповідає наведеним у ч. 2 статті 2 КАС України критеріям.

Керуючись статтями 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) - задовольнити.

2. Зобов`язати Офіс Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/13, код ЄДРПОУ 00034051) провести розрахунок та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за затримку повного розрахунку при звільненні з військової служби за період з 14 квітня 2017 року по 16 грудня 2019 року включно, у сумі 1 810 971 (один мільйон вісімсот десять тисяч дев`ятсот сімдесят одна) гривня 70 копійок.

Рішення суду, відповідно до частини першої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя В.В. Аверкова

Повний текст рішення виготовлено 16.06.2020.